«„Моліться і працюйте!“ Сьогодні цей заклик блаженніший Любомир скеровує до кожного українця, зраненого війною», — владика Микола Семенишин до річниці переходу до вічності Любомира Гузара
Сьогодні, 31 травня 2023 року, виповнюється 6-та річниця від дня переходу до вічності блаженнішого Любомира Гузара.
У лютому, з нагоди 90-річчя від дня його народження, під час Божественної Літургії в Патріаршому соборі Воскресіння Христового Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав, виконуючи рішення 93-ї сесії Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні, урочисто проголосив в УГКЦ в Україні Рік патріарха Любомира Гузара «для відбудови, віднови та перемоги України».
З огляду на це, просимо особистого секретаря патріарха Любомира, а сьогодні єпископа-помічника Івано-Франківської архиєпархії владику Миколу Семенишина поділитися спогадами і цікавими розповідями про особистість блаженнішого Любомира.
— Слава Ісусу Христу! Дорогий владико Миколає, один із найвідоміших висловів блаженнішого Любомира — «Бути людиною». Що вони означають? Як їх розумів і пояснював сам патріарх?
— Слава навіки! Цікаво, що тоді, коли блаженніший Любомир казав, що має мрію в житті бути людиною, він ще продовжував, кажучи, що він сам стовідсотково не знає, що це означає. Не беруся коментувати його думки, бо ми можемо на свій лад активно думати, що він міг мати на увазі. Проте зі сторони я міг спостерігати, як це виявлялося у його вчинках. Блаженніший бачив насамперед людину, а вже потім звертав увагу на релігійну належність, освіту чи на те місце, яке вона займала в суспільстві. Тому зустрічався абсолютно з усіма, хто його про це просив. Такий досвід мав би допомогти стати людиною. Він найперше зустрічався з людиною і бачив людину.
— Якою він був людиною?
— Людиною з великої букви. Щодо нього можна підібрати чимало епітетів. Він був ввічливою, простою людиною. Найперше дуже простою.
— А щодо вас? Як ви себе почували біля нього?
— Блаженніший Любомир про Бога казав, що Він для нього є Татусем, Татуньом. Хоча нас з блаженнішим поєднювали певні робочі обов’язки, я можу сказати, що відчував себе біля нього сином. Адже найперше відчував батьківську любов, яка виявлялася в дуже людському ставленні на щодень.
— Чи пам’ятаєте свою першу з ним зустріч?
— Дуже добре пам’ятаю. Вона відбулася 8 травня 2013 року.
— Вчора була річниця… (розмову записано 9 травня 2023 року — прим. авт.)
— Точно… Вчора виповнилося 10 років. Це відбулося у Брюховичах. Ще перед тим блаженніший мені зателефонував, бо на той час я ще був віцеректором семінарії тут, у Франківську, і запропонував зустрітися у Львові. Не знаючи доріг Львова, їхав за навігатором і запізнився на пів години. Мені було дуже незручно, був дуже схвильований і з великим острахом заходив до нього. Найперше попросив вибачення за запізнення. На що блаженніший Любомир сказав: «Та, отче, ми властиво нікуди не поспішаємо». Цим висловом він повернув мені мир у серце.
Далі просив розповісти про досвід життя, родину. Запитав, яким є стан мого здоров’я? І сказав, що має добрих лікарів у Києві. Це для мене було дуже емоційним.
Відтак ми говорили понад годину. Я про себе розказував, що знаю і вмію. А блаженніший Любомир представив, що я мав би робити як його секретар. Передовсім жити з ним в домі, щоб щодня допомагати служити Службу Божу. Мав мати досвід водіння автомобілем, щоб бути водієм для нього. Потребував мати елементарні навички роботи за комп’ютером. А також було б добре, щоби знав якусь іноземну мову. Блаженніший листувався з людьми з усього світу різними мовами. Мав осіб, які приходили йому допомагати. Якщо секретар знав би хоч одну, то вже було б легше.
— Яким було ваше перше враження від зустрічі з ним?
— Найперше охопило відчуття, що переді мною справді Божа людина. Старець, який випромінював спокій, мир і добро. До цього для мене постать блаженнішого Любомира була на великій дистанції, сприймав як велетня, а тут опинився з ним один на одним за круглим столиком.
— Як загалом виглядала ваша праця? Чи він готувався до зустрічей з людьми?
— Це також залежало від зустрічі. Були і приватні духовні розмови. Робочі зустрічі він мав із різними категоріями і групами людей: дітьми, студентами, семінаристами, священниками, журналістами, професорами, інтелігенцією. До таких він готувався. Найперше запитував, про що буде розмова — завжди наперед була визначена тематика. До кожної він готувався і молитовно. День перед зустріччю або й швидше він молився. Молячись, шукав поради в Бога, як найкраще він може послужити. По-людськи собі обдумував, що має сказати. Останні роки він вже не міг читати, тож звертався по допомогу. Просив поради, інформації в когось, хто був фахівцем у тій галузі. Якщо спілкувався з журналістами, то звертався до отця Ігоря Яціва.
— Пригадую свою особисту зустріч із блаженнішим Любомиром. Я ще довго опісля була глибоко зворушена його гостинністю, теплотою і простотою. Відразу відчувалася велика доброта і в цьому дуже хотілося з нього брати приклад. Пригадую, як ми загубилися у Княжичах і не змогли знайти резиденції, і він сказав вам за нами їхати машиною…
— Так. Таким був його вияв людяності й уваги до кожного. Ви були не одні, хто загубився у Княжичах. Блаженніший знав, що його резиденцію було непросто знайти. Він також просив мене привезти гостей, коли приїжджали старші люди, які через стан здоров’я не могли йти пішки, а добиралися громадським транспортом. Бо від зупинки маршрутки було майже два кілометри. Він був уважним навіть до такої дрібниці. Це для нього було виявом служіння людині.
Також він був дуже гостинним.
— Так, обід із блаженнішим Любомиром мені запам’ятався на все життя. До нині пам’ятаю запах яблучної шарлотки…
— Він завжди пропонував чаю, кави, солодке. А коли приїжджали дальше, ніж з Києва, то міг запросити на обід. Бо розумів, що людина з дороги. У цьому також виявлялася його людяність, як ви особисто могли це досвідчити…
— Так… особливими були перші хвилини… Блаженніший, мабуть, відчув мій острах чи трепет, який вилився в напругу, з якою я сиділа біля нього, і запитав, чи вже прилетіли буськи (сміємося). То ж був березень… Одне питання, яке викликало у всіх сміх і після якого я з ним спілкувалася, як з рідним дідусем, якого би все життя знала…
Мабуть, я так добре самої зустрічі не пригадую, як ці деталі… А ще мене тоді до глибини душі вразила його витривалість під час інтерв’ю. У якийсь момент я побачила, що йому вже важко сидіти і запитала про це. На що блаженніший запитав, скільки ще запитань, а залишалося три. Він сказав, що це не проблема, він ще на них відповість…
— Блаженніший Любомир завжди важливий акцент робив на те, щоб зустріч була корисною і докладав до цього всіх зусиль.
Ще цікавий момент. Він був свідомий, що бували зустрічі і задля фотографій чи піару. Попри те відчував, старався сказати чи запитати, щоби справді десь глибше промовити до серця людини правду. Вмів у глибокий духовний спосіб дати спрямування чи зробити заувагу людині, щоби вона задумалася, що, можливо, щось робить не так, якоюсь недоброю дорогою йде.
— Владико, тепер ви самі стали архиєреєм Української Греко-Католицької Церкви. Що би хотіли наслідувати у своєму єпископському служінні від блаженнішого Любомира?
— Я би хотів його наслідувати в людській простоті: щоб люди, приходячи до мене, не відчували бар’єрів між собою і мною. А якщо в когось стереотипно щось таке буде, то щоби він швидко зміг це подолати. У мирян чи духовенства з єпископом не повинно бути дистанцій, бо він поставлений їм для служіння. Я би хотів служити у простоті, щоб люди не боялися до мене приходити на зустрічі. Хотів би використовувати всі можливі способи, щоб послужити людині і з цього була користь.
Фото з особистого архіву владики Миколи
— Чи були цікаві чи смішні випадки з вашого досвіду служіння блаженнішому?
— Було багато різних веселих історій…
— Він мав почуття гумору?
— Надзвичайне…
Наприклад, одного разу, коли ми їхали на обстеження до лікарні і планували, що воно буде недовгим. Я був водієм, залишався в авто. На саме обстеження блаженнішого супроводжувала сестра Вероніка. Воно добряче затягнулося. Блаженніший був також дуже вдячною людиною. Він завжди дякував за кожну дрібничку, яку для нього робив. Я чекав три години. Після повернення він сказав: «Дякую, отче, за вашу терпеливість, але не гризіться, ви ще матимете чимало нагод повправлятися у терпеливості».
— А якою була молитва Блаженнішого Любомира? Що і як він любив молитися?
— Без сумніву, найперше — це Свята Літургія. Особисто він молився часто й багато Ісусову молитву. Мав свої чотки в кишені і кожну вільну хвилину, особливо в дорозі, коли ми їхали, він на них молився. Також слухав в електронному варіанті Святе Письмо. Очевидно, також й інші аудіокниги, але найчастіше це було Святе Письмо. У такий спосіб він слухав Боже Слово й молитовно над ним роздумував.
— У 2013 році розпочалася Революція Гідності, відтак анкесія Криму, окупація Луганщини і Доннечинни. Що він про це думав?
— Патріарх Любомир якось дуже чітко відчув, що це саме той момент, коли ми, як народ, який багато років був у неволі радянського режиму, особливо ментально, проходимо очищення від його нашарування.
Особливо він радів, що це молодь стартувала, щоби змінити напрям розвитку держави в напрямку Західної Європи. Він це відчув і з цього радів.
На Майдан блаженніший прибув на запрошення ініціативної групи «1 грудня». Це було 1 грудня 2013 року. Ініціативна група прийшла на Майдан засвідчити свою позицію і зі собою запросила блаженнішого Любомира. Вони просили, щоби він був спікером від них.
Коли почалася війна у 2014 році, він дуже переживав і багато молився. Відповідно зустрічався з багатьма людьми, щоби вплинути на те, щоб якомога менше було жертв. Йшлося, щоб мирно вирішити, але він усвідомлював силу зла і його вплив.
На Майдані після анексії Криму чи вже коли почалися бої за Луганську й Донецьку області, він чітко говорив про право на захист. Бо тоді запитували багато, чи ми можемо брати до рук зброю. Він наголошував, що соціальна доктрина Церкви вчить про наш обов’язок захиститися, коли на нас нападають. Я не можу змусити іншого це робити, але сам маю обов’язок захистити Батьківщину, родину.
— Зараз ми багато говоримо і чуємо про стійкість українського народу. Впродовж року війни Блаженніший Святослав щодня стверджував: Україна стоїть, Україна бореться, Україна молиться! Як українському народу плекати в собі стійкість? Як нам вистояти та перемогти?
— Скажу від себе, цитуючи блаженнішого Любомира: «Моліться і працюйте!». Цей вислів запозичений в Ігнатія Лойоли.
Я переконаний, що якщо ми молитимемося так, якби все залежало від Бога, а працюватимемо, якби все залежало від нас, тоді будемо стійкими, зможемо наближати бажаний справедливий мир і перемогу.
— Можна сказати, що це один із найважливіших уроків від блаженнішого для України… Молитва і праця…
— Він справді цим жив: багато молився і багато працював.
— Як ми можемо якнайкраще вшанувати його пам’ять у нашій Церкві й наших реаліях?
— Досвід і спосіб його життя втілювати в наше: менше говорити, а більше працювати.
— Як говорити молодим людям про нього? Бо щораз більше молоді не знає і не пам’ятає блаженнішого Любомира?
— Та молодь, яка мала можливість його знати, раз зустрівшись чи почувши, відчула, якою сильною була і залишається його любов до неї.
Патріарх любив молодь і розумів. Він бачив у ній великий потенціал. Радів, що є шанс по-іншому дивитися на світ, ставитися один до одного. Наголошував, що від молоді залежить щастя й добро. Бо вона, за його словами, на щастя, не отримала спадщини радянського режиму, який вчив нічого не робити. Тепер молодь налаштована самостійно будувати власне майбутнє.
Найкраще особистість відкривати в молитві, у якій відкривається простір для дії Святого Духа…
— Сьогодні крипта в Патріаршому соборі стає місцем сили і молитви. Нещодавно, гортаючи книгу записів, побачила, що дуже багато є молитовних прохань власне від молоді. Там просять Бога про Його ласки за посередництвом блаженнішого Любомира… Про що це свідчить?
— Він не є офіційно визнаний святим. Ще навіть не було беатифікаційного процесу. Але звернення людей до нього багато про що говорить. Чому вони це роблять? Бо внутрішній голос їм так підказує. Я особисто, коли був у Києві, дуже любив зайти до крипти і помолитися за блаженнішого Любомира, згадати деякі моменти з часу спільного життя. Там справді відчувається мир, спокій і простота. Часом кажуть, що така велична людина — лідер нації, а крипта скромна. Вона відображає стиль великої людини — блаженнішого Любомира. Він був простим і його домовина спочиває у простоті. Він продовжує у вічності служити у простій, але духовній величі.
Користуючись нагодою, заохочую всіх заходити до крипти молитися і залишати там намірення. Знаю, що у книзі вже є свідчення і про вислухану молитву до Бога за посередництвом блаженнішого Любомира.
— Щиро дякую, владико, за відкритість і цікаву розмову!
