«Моє завдання — сіяти зерно Божого слова», — отець Маріуш Дмитерко про шлях до єпископства

Незабаром Вроцлавсько-Кошалінська єпархія УГКЦ у Польщі отримає єпископа-помічника — о. Маріуша Дмитерка. Його архиєрейська хіротонія відбудеться у суботу, 13 вересня, у Вроцлаві. Напередодні цього важливого моменту не лише для єпархії, а й для всієї Української Греко-Католицької Церкви, яка одержить нового пастиря, Департамент інформації УГКЦ поспілкувався з о. Маріушем. У розмові він поділився спогадами про дитинство та родинні традиції, розповів про шлях покликання, роки священничого служіння, а також про нове завдання, яке Господь довіряє йому сьогодні. Це — відверта бесіда про дитинство, служіння та бачення постаті єпископа.

— Вже незабаром Ви станете єпископом. Але кожна історія починається з дому, із тих, хто передав нам віру і традиції. Розкажіть, будь ласка, про своє походження: де Ви народилися та якою була Ваша родина?

— Я народився 29 грудня 1979 року в містечку Битів. Але воно, власне, ніяк далі не було пов’язане з моїм життям — просто там була лікарня, у якій мама мене народила. Я — шоста дитина в сім’ї. Першою в батьків народилася донька, але вона з’явилася на світ передчасно, і, на жаль, лікарям не вдалося врятувати її життя.

А далі Бог благословив батьків п’ятьма синами: Андрієм, Борисом, Дарком, Михайлом і мною. Мама мене народжувала в більш зрілому віці, тож вагітність була непростою. Вона навіть лежала в лікарні під наглядом лікарів, щоби її зберегти.

Ми жили тоді в селі. Тато після переселення опинився в селі Баркоцін, у Поморському воєводстві, і працював хліборобом. Маму переселили ближче до Щецина — це Західно-Поморське воєводство. Коли вони познайомилися, мама переїхала до тата.

До шести років я жив із батьками в селі. Потім тато збудував хату в містечку Мʼястко Поморського воєводства, і ми переїхали туди. Там я пішов до «нульового» класу, а потім закінчив початкову польську школу.

А коли наближався час вибору середньої школи, батьки мені підказали, що добре було б піти до Білого Бору, у ліцей імені Тараса Шевченка. Це була українська школа, створена у 90-х роках спеціально для національних меншин. Там ми, громадяни Польщі, але українці за національністю, мали можливість вивчати українську мову й літературу, історію, географію. А всі інші предмети викладали як у польських школах.

І навіть на іспиті зрілості, крім польської, ми складали й українську мову — на таких самих правах, як усі. Чотири роки навчання в тому ліцеї були для мене дуже цінними. Саме там я добре засвоїв літературну мову, доторкнувся до української історії. Це стало фундаментом. І вже після закінчення ліцею з’явилася думка: а чи не піти мені до семінарії в Любліні?

— Можливо, Ви памʼятаєте якісь особливі родинні традиції, які вплинули на Ваше покликання? І взагалі, яке місце у Вашій родині займала християнська віра?

— Дуже важливим було те, що коли ми переїхали до Мʼястка, там якраз почала функціонувати греко-католицька парафія під покровом святих рівноапостольних Володимира й Ольги. Це було щось особливе: ми перебралися і водночас з’явилася можливість мати свою парафію. Для Польщі це було відносно пізно — лише 1985 чи 1986 рік.

Відтоді наше життя в Мʼястку було нерозривно пов’язане з парафією. Ми могли брати участь у всіх богослужіннях. Спершу священники мінялися досить часто, згодом приїжджав отець з Битова, який служив довший час. Це було дуже важливо: раніше ми їздили понад 30 кілометрів зі села на Літургію, а тут уже могли бути у храмі щонеділі, щодня.

Це мало величезний вплив і на мене особисто. Після урочистого святого Причастя я швидко став вівтарником та опинився біля престолу. Це захоплювало. Але, безперечно, найбільше впливали тато й мама. Їхня жива віра була для нас прикладом. Ми бачили, як вони моляться, як ведуть нас до церкви, як важливо святкувати неділю і дотримуватися посту.

Пам’ятаю ще спільну молитву ввечері. Батьки збирали нас усіх. Я був малим, то деколи засинав під час молитви, але воно залишилося в серці: цей момент, коли вся родина разом стоїть перед Богом, дякує Йому за день. Зранку не завжди виходило, бо хтось поспішав до школи чи мав інші справи, але вечірня молитва була обов’язковою.

Пізніше, коли брати вже мали свої сім’ї, а я залишився з батьками, мама особливо стежила, щоб ця традиція не переривалася. Вона була тією, хто нагадував: «Давайте молитися». Це виховувало вдячність Богові та привчало мене до особистої молитви.

— Кожен єпископ колись починав свій шлях із першого «так» на Божий поклик. Коли саме у Вашому житті відбувся момент відкриття покликання до священства?

— Знаєте, це не був якийсь один момент, що от раз — і я вирішив. Це радше цілий процес життя. Ми ж часто чуємо, що маленькі хлопці «грають у Службу Божу»: щось накинеш на себе, ніби фелон, і вже відправляєш. Бо ти дивишся на отця у храмі, захоплюєшся ним, а вдома повторюєш — така собі «забава в Літургію». Це мене завжди якось притягувало.

Очевидно, з часом воно то посилювалося, то відходило на другий план. У середній школі, у ліцеї, я вже серйозно над цим задумувався. Часом навіть думав: може, це не мій шлях, може, я не покликаний… були сумніви. Але в останньому класі, коли вже треба було вирішувати, куди йти після іспиту зрілості, ця думка стала дуже конкретною.

Якось воно відбулося дуже природно. Пам’ятаю, сказав батькам: «Мамо, тату, я вирішив піти до нашої греко-католицької духовної семінарії в Любліні». І вони так усміхнулися, ніби чекали на ці слова. Я це дуже добре пам’ятаю: вони не здивувалися, не сперечалися, а тільки якось по-доброму усміхнулися, наче вже давно відчували, що це буде моя дорога.

Потім був вступ: поїхав складати іспити, склав їх. Після канікул ми разом із татом поїхали до Любліна. Там він мене й залишив. І з того моменту почався вже зовсім новий період — час підготовки, інтелектуальної й духовної формації.

— А якими були для Вас роки цієї формації? Можливо, є моменти, які найбільше вплинули на Вас як на майбутнього душпастиря?

— Це був дуже гарний час. З одного боку, інтелектуальна формація: філософія, богослов’я, нові знання, нові терміни. Це збагачувало й розширювало горизонт. І десь навіть виникало бажання, що, може, колись у майбутньому варто буде зайнятися ще й наукою.

А з іншого — духовне життя. У парафії воно виглядає інакше, а тут ти входиш у саму глибину: літургійні тексти, богослужіння, молитва. Ти відчуваєш, що стаєш частиною великої традиції. Читаєш гімни, молитви і розумієш, що їх писали люди, які самі мали живий досвід зустрічі з Богом. І через їхні слова ти намагаєшся знайти свою особисту дорогу до Господа.

Тоді дуже сильно відчуваєш власну недосконалість: Господи, Ти такий милосердний, а я ще такий слабкий… І це пробуджує потребу постійного навернення, зростання у вірі, просвітлення Божим світлом.

Особливими були реколекції, духовні говіння. Часто приїжджали гості — священники, богослови, які ділилися досвідом. Це відкривало очі, показувало, що священство може мати дуже різні обличчя, але завжди веде до одного — до служіння людям у Христі.

Усе це разом стало великим багажем на початку дорослого життя. І тоді виникає головне запитання: чи дорога священства справді моя? Чи я готовий? Чи я гідний? Звичайно, жоден із нас не є «достойний» сам собою. Покликання — це завжди Божий дар, незаслужений, але даний.

— Перед єпископством були роки Вашого священничого служіння, які формують серце пастиря. Ви служили парафіяльним священником, були заступником голови Ради душпастирства родин й очолювали єпархіальну Комісію у справах євангелізації. Вашим святителем був владика Володимир Ющак. Що для Вас було найбільш особливим? Можливо, якісь зустрічі чи моменти залишили найглибший слід?

— Я прийняв священничі свячення 20 серпня 2005 року від владики Володимира Ющака, тодішнього єпископа Вроцлавсько-Гданського. А вже з 1 вересня був призначений сотрудником у парафії Успіння Пресвятої Богородиці в місті Лігниця, що біля Вроцлава. Там парохом був, і досі є, отець доктор Мирослав Драпала.

П’ять років я служив у цій парафії. Це був мій перший досвід справжнього душпастирства під добрим керівництвом отця Мирослава. Він умів показати приклад і навчити. Я був ще зовсім молодим, і для мене було дуже важливо бачити, як він служить, як проповідує, як працює з людьми.

Мав багато різних завдань: навчав катехизму і в парафії, і в українському ліцеї імені Ігоря Антонича в Лігниці, і в сільських школах, де вчилися наші діти. Це був цікавий досвід: говорити з молоддю про Бога, читати з ними Святе Письмо, відкривати правду про Господа. А сам я тоді ще був дуже молодий, майже їхнього віку, тож усе це сприймалося особливо живо.

Парафія була велика, з переселенців акції «Вісла», з Лемківщини. Це була робота з різними людьми: дітьми, подружжями, старшими. Одним із найважливіших моментів було відвідувати немічних і самотніх — тих, хто вже не міг прийти до храму. Приходиш до них із Євхаристією, а вони чекають тебе, але насправді чекають зустрічі із Христом. Сидиш, слухаєш їхні історії, радощі й болі. Для мене це була велика школа священства.

Ті п’ять років у Лігниці дали мені основу. Я навчився бути з людьми: від наймолодших до найстарших, які пережили довге життя, зберегли свою віру, свої традиції, свою мову; від дитячих катехизмів до молитви біля ліжка немічних. Це залишило в серці глибокий слід.

Потім настав новий етап. Владика Володимир скерував мене на навчання до Рима, у Папський Григоріанський університет, де я студіював догматичне богослов’я. Там я здобув ліцензіат і підготував докторську дисертацію.

У 2016 році я повернувся до Польщі й став парохом у Білому Борі, а також у парафіях у Бєліці та Мєнзибожу. Це було особливе призначення, бо я повернувся туди, де сам навчався. Спершу навіть мав сумніви. Питав владики, чи добре це рішення, адже я там колись був учнем, а тепер мав стати парохом. Але Господь так провів.

Білий Бір — місце з особливою історією для нашої Церкви в Польщі. Там від 1958 року відбуваються паломництва до ікони Матері Божої Скитальниці. Пам’ятаю, в дитинстві ми щороку йшли туди з батьками. Це було особливе місце для нас, українців-греко-католиків у Польщі. Ті всі роки, коли Церква була в підпіллі, коли не було самостійної незалежної України, українці їхали в паломництво до Білого Бору. То був непростий час: часто дощ, люди стояли на колінах у болоті, але всі їхали, йшли туди, бо мали Україну в серці.

Коли я став парохом, зрозумів: це великий дар — продовжити працю тих, хто служив тут до мене. Це місце завжди було осередком української віри й традиції в Польщі.

Ці дев’ять років у Білому Борі стали часом особливих випробувань і радощів. Я мав честь готувати щорічні прощі, які збирають тисячі вірних. Це і велика праця, і велика відповідальність. Але також благодать: бачити, як люди разом моляться, як тримаються віри, як шукають Бога.

Усе це навчило мене одного: священник має бути тим, хто веде до Христа. А плоди нашої праці ми не завжди бачимо відразу. Ми сіємо зерно. А як воно виросте, коли принесе плоди, — знає тільки Бог.

— Отче, сьогодні Церква бачить у Вас пастиря для ширшої спільноти. Як Ви пережили момент, коли дізналися про рішення Синоду і благословення Папи?

Мені зателефонував Блаженніший Святослав. Він разом із владикою Володимиром Ющаком повідомив, що Синод обрав мене, а Папа благословив це рішення бути єпископом-помічником Вроцлавсько-Кошалінської єпархії.

Перше, що відчуваєш у таку мить: чи я достойний, чи гідний цього служіння? По-людськи є багато побоювань. Думаю, це навіть було би дивно, якби людина сказала: «Так, я чекав, я готовий». Єпископство — це величезна відповідальність.

А водночас у серці з’являється вдячність Богові. Бо ж хтось мусив підняти цю справу, хтось запропонував мою кандидатуру, хтось підтримав голосом чи рекомендацією. І ти приймаєш це в дусі покори й послуху, кажучи: «Господи, нехай буде Твоя воля. Якщо Ти мене кличеш — іду, зі своїми слабкостями й недоліками».

Було багато різних голосів: і від священиків, і від мирян. А найпромовистіше сказала мені мама: «Сину, Господь так хоче. Це треба прийняти». І тоді усвідомлюєш: настав час змін. Треба залишити парафію, з якою пов’язаний роками, людей, з якими будував відносини. Це нелегко…

Але я вірю, що поруч із владикою Володимиром, якому тепер маю допомагати, зможу багато навчитися. І старатимуся з Божою допомогою пройти цей шлях так, як умію, найкраще.

— Єпископ — це батько для своєї спільноти. З яким серцем Ви йдете до людей? Яким, на Вашу думку, має бути добрий єпископ?

Так, єпископ має бути пастирем для своєї пастви. Папа Франциск не раз наголошував: добрий пастир має «пахнути своїми вівцями», тобто жити поруч із людьми, їхнім життям, відчувати, чим вони живуть, які мають проблеми, очікування, радості.

Модель, яку показав нам Ісус Христос, залишається незмінною. Єпископ покликаний іти всюди і проповідувати — не тільки словом, а й власним життям. Він має бути свідком віри, провадити людей у Святому Дусі до Отця через Христа, який помер і воскрес.

Для мене дуже важливо, щоб у спільноті єпископ був саме батьком. Батько люблячий, але водночас вимогливий, він дає орієнтир. Заповіді Божі не є обмеженням свободи, як іноді здається людині. Це, радше, двері до справжньої свободи в Бозі. Господь дає їх, щоб ми не потрапили в пастку власних помилок і не заблукали в терні, де легко поранитися.

Добрий єпископ — це той, хто готовий віддати життя за своїх вірних. Але передусім він має бути людиною молитви, близькою до Бога. Лише тоді зможе бути по-справжньому близьким і до людей.

— А чи знаєте Ви вже, які матимете обов’язки як єпископ-помічник Вроцлавсько-Кошалінської єпархії? Яким Ви бачите своє нове служіння?

— Владика Володимир уже розповів мені про деякі справи. Моя місія — допомагати йому в усьому, бути поруч. Передусім — зміцнювати вірних у вірі.

Особливим завданням стане служіння для тих, хто в останні роки прибув до Польщі через повномасштабну війну росії проти України. Для них дуже важливо відчути, що Бог — це не абстракція, а Той, хто є гарантом миру й перемоги. Лише з Ним можливий справедливий мир в Україні та світі.

Ми живемо в ювілейний рік надії. І я бачу своїм завданням пробуджувати в людях цю надію. Бо наша віра, навіть маленька, як зерно гірчиці, може пересувати гори. А сьогодні перед нами стоїть чимало «великих гір»: війна, несправедливість, смерть, топтання людської гідності. Але ця маленька віра може все подолати.

Моє служіння бачу в тому, щоби проповідувати живого Бога, запалювати серця любов’ю й надією. Ми — лише знаряддя в Божих руках. Як каже Євангеліє від Луки: «Ми слуги непотрібні, зробили те, що повинні були зробити» (Лк. 17, 10). Господь обирає нас і посилає проповідувати Добру Новину. І наше завдання — виконати це покликання з довірою та вірністю.

— Ви вже цитували уривки зі Святого Письма. Можливо, поділитеся, яка Ваша улюблена молитва або цитата з Біблії?

Цитат дуже багато, але є одна, яку я вибрав ще на свій перший приміційний образок після священничих свячень. Це слова з Першого послання святого Івана Богослова:«А ось його заповідь: Вірувати в ім’я Його Сина Ісуса Христа й любити один одного, як Він дав був нам заповідь. Хто Його заповіді зберігає, той і перебуває в Нім, а Він у ньому; і ми знаємо, що Він у нас перебуває, від Духа, що його Він дав нам»(І Ів. 3, 23–24).

Цей уривок я прийняв як важливу правду свого священничого життя.

Є ще один уривок із того ж послання Івана, який особливо промовистий у сучасному світі і теперішніх обставинах України: «Бо все, що народжується від Бога, перемагає світ. І оце перемога, яка перемогла світ: віра наша»(І Ів. 5, 4).

Що ж до улюбленої молитви, то їх багато… У Білому Борі, де я служив, є ікона Богородиці Матері Скитальниці. Коли я став там парохом, у мене з’явилася думка: треба написати гімн на Її честь. Спершу хотів попросити когось з отців, хто має музичну підготовку. Але потім відкрив одну молитву з Молебню до Богородиці, яка здалася мені настільки глибокою і відповідною, що ми вирішили зробити її нашим гімном.

Ось її слова:

«Царице наша приблага, Надіє наша, Богородице!
Захисте серед скитальців, пристановище засмучених, радосте скривджених, покровителько!
Зглянься на нашу нужду й на наше горе, поможи нам немічним, провадь нас недосвідчених.
Ти ж бо наше горе знаєш, розвій його, як бажаєш.
Бо не маємо іншої допомоги, ні захисниці, ні ласкавої розрадниці, крім Тебе, о Божа Мати.
Ти нас охорониш і захистиш по всі віки. Амінь».

Відтоді ми й співаємо її в Білому Борі як гімн на честь Матері Скитальниці.

— На завершення: яку пораду Ви дали б молодим людям, які шукають свій шлях у житті?

Найважливіше — віднайти Господа Бога як приятеля. Не як якусь далеку ідею чи філософію, а як живого Бога — Отця, Сина і Святого Духа. У Пресвятій Трійці є любов, яка постійно переливається, і цією любов’ю Бог хоче обдарувати людину, бо ми створені на Його образ і подобу.

Бог — це Той, хто розуміє людину, особливо молоду, краще за всіх. До Нього можна прийти з усім: сльозами, болем, навіть криком. Він ніколи не відштовхне.

Знаєте, наше дитинство й молодість були інакшими. Не було інтернету, мобільних телефонів, усіх цих технологій. Ми мали менше інформації, але, може, й легше було. А сучасна молодь має доступ до всього і водночас часто почувається самотньою. У соцмережах можна мати сотні «друзів», але залишатися без справжнього, з яким можна поділитися болем чи сумнівами. Бо зараз «немодно» мати проблеми: всі усміхнені, красиві, успішні…, але реальність інша.

Тому молодим треба показувати: є Хтось, хто має відповіді на всі питання. Треба тільки по-дитячому довіритися Йому — так, як дитина довіряє татові й мамі. Бо вони завжди приймуть, зрозуміють, пригорнуть і скажуть добре слово. Бог — це саме той люблячий Батько. Він є Світло, яке веде й допомагає знайти правильну дорогу.

***

Переді мною відкривається нова сторінка життя та служіння. Прошу у всіх найбільшого дару — молитви. Вона потрібна і тепер, коли готуюся до єпископської хіротонії, і в подальшому служінні. Моліться, щоб Господь дав мені святість та мудрість. А я ж старатимуся йти тією дорогою, якою Він мене провадить.

Локації

Вроцлавсько-Кошалінська єпархія

Інші інтерв’ю

«Свобода — це духовний дар, який походить від Бога», — Блаженніший Святослав про місію Церкви, патріотизм і зцілення ран війни
7 вересня

«Десь є святі землі на земному шарику. Для українців то є Донбас», — священник УГКЦ з Краматорська Василь Іванюк
29 серпня

Блаженніший Святослав: «Ми не покладаємося лише на людські сили, надія — в Бозі»
24 серпня

Архиєпископ Ігор Ісіченко: «Година зневаги та нищення ідеалів стала поштовхом для людей із почуттям гідності»
23 серпня

Дивитися ще