«Мене витягли мої діти і жінки, які втратили своїх найдорожчих, як і я», — Галина Батюк, дружина загиблого Героя, голова ГО «Родини загиблих захисників і захисниць Івано-Франківська»
Як повернутися до життя після втрати чоловіка, сина, батька? Спочатку здається, що це неможливо, і це частково правда. Для всіх, кого торкнулася війна й забрала найдорожче. Як раніше вже ніколи не буде. Але жити далі треба: піднімати себе, стати опорою своїй осиротілій родині, підтримати інших. Зберегти пам’ять.
Дружина загиблого захисника Сергія Батюка Галина говорить саме про це: і про власний досвід виходу із заціпеніння в горі, і про допомогу іншим. Сьогодні вона очолює громадську організацію «Родини загиблих захисників і захисниць Івано-Франківська» і каже: краще бути разом, щоб було легше, щоб бути сильними, щоб жити далі.
У програмі «Страва Героя» Галина Батюк готує одну з найулюбленіших страв чоловіка — вперше після його загибелі, ділиться спогадами про Сергія і розповідає про своє теперішнє життя, яке набирає сенсу та повноти.
Сергій Батюк («Бімер»)
Народився 17 червня 1981 року в с. Глиняни біля Львова. У 1980-ті родина переїхала до Івано-Франківська, де Сергій учився у школі № 25 і після 9-го класу вступив до коледжу електронних приладів на радіорапаратобудування. Після 2-го курсу коледжу вступив до Івано-Франківського Національного університету нафти і газу, де здобув дві вищі освіти: у 2003 році — за спеціальністю електропостачання та електрообладнання промислових підприємств, у 2015-му — спорудження та ремонт газонафтопроводів та газонафтосховищ.
З дитинства цікавився технікою: ще зі школи комплектував і налаштовував комп’ютери, ремонтував мопеди і машини. Працювати почав зі студентських років. З 2005-го по 2015-й — інженер відділу протикорозійного захисту в УМН «Прикарпаттятрансгаз» АТ «Укртрансгаз». У 2013–2015 роках брав активну участь у випробуваннях автоматичної системи електрохімзахисту: за цей період вніс чимало пропозицій до комплекту спеціалізованого програмного забезпечення, розробленого НДІ Трансгаз. З 2015 по 2017 рік працював провідним інженером відділу матеріально-технічного постачання УМГ «Прикарпаттятрансгаз».
У 2003 році одружився. У люблячій сім’ї народилося троє дітей — дві доньки й син.
Був активним учасником Революції Гідності. На Майдані з перших днів грудня 2013-го і до найважчих лютневих, коли відбулися розстріли мирних громадян — Небесної сотні. З 2014-го — початку війни на Донбасі та анексії Криму — підтримував волонтерський рух.
У 2022-му, у перший же день повномасштабного вторгнення, став добровольцем 102-ї окремої бригади територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського, яка дислокується в Івано-Франківську. Уже 25 лютого вступив до лав Збройних сил України і склав військову присягу. Хоча раніше не служив у війську, був впевнений, що його знання та досвід у сфері електротехніки, зв’язку, автоматизації, механіки дуже згодяться на фронті для виконання технічних завдань. На передову вирушив уже у квітні, після Великодня.
Позивний «Бімер» пов’язаний із захопленням автомобілями марки BMW, а також із вправністю і майстерністю щодо техніки.
Загинув 28 червня 2022 року, у День Конституції України, поблизу с. Затишшя на Запоріжжі, повертаючись із бойового завдання. Машина, у якій їхала група зв’язківців, підірвалася на ворожій міні. Разом із Сергієм Батюком загинули його побратими з Івано-Франківська — Ігор Ходак і Максим Руденок.
Нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Сталевий хрест», медалями «Захиснику Вітчизни» та «За заслуги перед Прикарпаттям», відзнакою «За честь і звитягу». Усі нагороди присвоєні посмертно.
«Він навчив мене жити»
Я щаслива, що в мене такий чоловік. Він був дуже активною і цікавою людиною, дуже легким на підйом, дуже товариським. Можу сказати, що він навчив мене жити. Завдяки йому я, можна сказати, вийшла за поріг дому. Власне, ми й познайомилися в горах, у поході: у нас був спільний приятель — мій однокласник був його одногрупником, і якось вони витягли мене в похід, у якому ми з Сергієм і познайомилися. До того я ніби спала, а він мене розбудив. Я однозначно змінилася завдяки йому.
Завжди казав, що жити треба зараз і вже. Мої батьки часто говорили: «Ви хочете постійно десь подорожувати, не заощаджуєте». А Сергій відповідав: «Ну, а що з тими грошима робити? Солити? Треба світ побачити!».
Ми у будь-який момент могли зірватися і кудись поїхати: чи то в ліс, чи в гори, чи ще кудись, побачити якісь цікаві місця, дізнатися щось нове. Спочатку — самі, потім — із дітьми, причому з дуже раннього віку. Не кажу, що ми бозна де були, але, принаймні, в Україні — так. Це було легко: придумали щось — і ми вже в дорозі.
У нас — дві донечки і синочок. Наші діти — моє найбільше щастя, найкращий подарунок від долі і мого чоловіка. Дітки в нас народжувалися що 4 роки. Найстарша — Аліна, цього року їй вже 21 рік. Потім — Каріночка. Назвали дівчаток так, як хотів Сергій. І Володя, наймолодший. Сергій був такий щасливий, що народився син, хоча казав до останнього: «Мені неважливо, хто буде — синочок чи донечка». Він тоді був поряд зі мною на пологах — брав велику участь у цьому процесі, підтримував мене. Він побачив і відчув, як усе це відбувається, можливо, тому ми зупинилися на трьох дітях. А тоді під пологовим будинком зібралися його друзі, колеги, і він так тішився, розказував усім: «У мене синочок, у мене син!».
Ще спогад, коли ми всі разом поїхали на Драгобрат — на гору Близницю, там, де є пансіонат. Діти були ще зовсім малими, і ми туди виїхали машиною. Не знаю, як Сергій це зробив. Люди, які це бачили, були ошелешені, тому що підйом там досить стрімкий, а машина у нас — низька. Я всю дорогу молилася, а діти страшенно тішилися: «Тату, ти молодець, давай, давай! …» Ну, екстремали — що тато, що діти. Але ця пригода була така класна! … Ми заїхали, а тоді всі разом пішли аж на саму гору, на вершину. Володя був ще в такій «кенгурушці», і ми з Сергієм його по черзі несли…
Чанахи з білими грибами
Коли треба було обирати, що готуватиму, я подумала, що це має бути щось із білими грибами. Для нас це були дуже щасливі моменти — ці наші походи по гриби. Один із найкращих спогадів — коли за кілька годин у горах ми назбирали десь із 14 кілограмів грибів, причому білих! Нести такий тягар зі собою було важко, і ми їх сховали в лісі в кількох місцях, а потім на зворотній дорозі забирали — знову шукали і ніби знаходили вдруге. І приготували з тих грибів чанахи. Пам’ятаю, як ми тоді смакували! …
Ми тоді вперше поїхали в гості до наших добрих знайомих: вони нас водили дуже далеко — і на вершини, й на полонини. Дуже добре зналися на грибах і водили нас своїми місцями. Взагалі, гуцули визнають тільки білі — всі інші й грибами не вважають і або не беруть, хіба що фотографують, або викидають. До речі, кажуть, що кожного грибника бачить конкретно його гриб, тобто ви знаходите саме свого гриба, виходите прямо на нього. Ми тоді дуже багато пройшли, втомилися страшенно. Але коли бачили ці білі гриби, просто летіли до них! …
Потім ходили з тими знайомими на гриби ще не раз, і це — найтепліші спогади. Та сім’я також дуже сумує за Сергієм. Після того, як він загинув, ми більше так у гори не ходили: без Сергія це було б зовсім не те. Повторити те, що було, — нереально.
Так само і з чанахами. Зазвичай, я їх готувала часто, але коли Сергій загинув, перестала, тому що це була його страва, для нього. Взагалі ж це бабусин рецепт, тобто ми вдома завжди знали, що таке чанахи, це для мене — смак дитинства. Правда, моя бабуся завжди готувала цю страву без картоплі, лише з квасолею, а ми додавали і картоплю, і багато іншого. Ну і білі гриби — це вже Сергієве вдосконалення, і в результаті такі чанахи стали нашою фірмовою стравою.
Вдома ми завжди готували — бабуся мене навчила всьому, що вміла, хоча якогось культу їжі, як у деяких сім’ях, щоб щодня був повний обід, у нас не було. Так, завжди було щось зготоване, завжди було щось домашнє. Але так, щоб я зранку до вечора стояла біля кухонної плити — ні. Хоча, звичайно, щось готувала щодня, бо сім’я велика.
Сергій сам не куховарив так, щоб готувати від початку до кінця, але завжди допомагав: і з якимись підготовчими роботами — почистити, нарізати, і з експериментами із приправами й додатками, от як з цими грибами.
З чого і як саме готуються чанахи з білими грибами — дивіться у відео та описі до відео
Сталося найстрашніше
Коли в лютому 2022-го почалося повномасштабне вторгнення, Сергій того ж дня пішов у територіальну оборону, а вже наступного став добровольцем у ЗСУ і прийняв присягу. Він дуже старанно вчився, намагався дізнатися якомога більше, виконував усі завдання. І вже у квітні, на Пасху, їх відправили на Схід.
На фронті він займався зв’язком: вони групою їздили і на першу лінію, й на «нуль», у зону бойових дій, встановлювати зв’язок. Він це робив часто, а я тоді про це й не знала. І мама не знала. Він нас так оберігав, не казав, де він. Розповідав, що має багато роботи «тут, на місці», показував нам на фото ті ящики з раціями, з якими працював і які до третьої ночі вивчав — десь о такій годині в нас із ним часто бував зв’язок. Вивчав, щоб розумітися самому і навчати інших. І він реально навчив багатьох за ці кілька місяців.
На своє останнє завдання він поїхав разом зі своїми побратимами, нашими франківцями — Максимом і Ігорем. Вони тоді встановили танкістам зв’язок, поверталися на базу і дорогою підірвалися на міні. Загинули всі.
Це був кінець червня 2022-го, і ще й День Конституції, свято. Підрозділ, у якому вони служили, онімів — це була перша така велика втрата, і ще й у такий день. Уже потім вони розказували, як багато встигли навчити їх і Сергій, і Ігор, і Максим, — вони ніби передчували, що всім їм доведеться давати самим собі раду. Без них.
Коли я дізналася про те, що Сергій загинув, здавалося, що це — кінець усьому. Просто кінець усьому, кінець життю. Мене тоді витягували мої діти, хоча я бачила, як вони страждають від втрати батька. Але я піклувалася про них, вони — про мене. І ми витримали.
І ще мене витягли матері та дружини, які втратили своїх найрідніших і найдорожчих, як і я. Я бачила, наскільки їм важко, і хотіла якось допомогти. Але як? Біль втрати в кожного свій, кожен переживає таке велике горе по-своєму. Бо материнський біль втрати єдиного сина ні з чим не порівняти — для неї змінилося все й назавжди.
І собі, і цим жінкам я говорила: наші рідні дали нам шанс на життя, і ми не маємо права його втратити. Мусимо жити — заради них.
Жити далі
Так з’явився задум нашої громадської організації Родин загиблих захисників і захисниць міста Івано-Франківська. До речі, щодо родин: у нас є хлопці, які не мали батьків, сироти. І вони теж пішли захищати Україну, пішли за нас усіх. Тому родиною для них є всі ми.
Отже, зібравши всі свої сили і зусилля продовжувати життя далі, ми вирішили згуртувати наші осиротілі родини — матерів, дружин, дітей, щоби бути разом. І нам це вдається. Я дуже щаслива, що поряд ці люди, тому що в перший рік після трагедії саме вони показали мені сенс жити далі. І тепер ми допомагаємо та підтримуємо одна одну, шукаємо разом ці сенси й сили.
Так, такі організації, як наша, виникають передовсім для того, щоб не бути самому у своєму горі. Їхня цінність у тому, що люди не є самотніми, відчувають себе частиною спільноти таких, як вони, знають, що їх зрозуміють і підтримають саме так, як треба в цей момент. Такі організації сьогодні є у всіх областях, у багатьох районах, у багатьох містах, бо війна зранює всю Україну, скрізь є родини, які втратили найрідніших.
Такі організації різні — немає якогось загального стандарту: є з більшим акцентом на психологічну допомогу, на реабілітацію, є такі, що поринули у волонтерство, є творчі з акцентом на туризм, мистецтво і таке інше. У нас, у Франківську, ми, можна сказати, поєднуємо всі ці напрями, займаємося тим, що приносить користь іншим, дає натхнення. Крім вищепереліченого, маємо і заняття спортом у групі, і спільні походи до театру. І це не про те, щоб ти собі пішла з кимось на якусь виставу чи концерт, бо декому взагалі не до концертів, а щоб побути разом із посестрою. Чи от дві чи три мами збираються і разом кудись йдуть чи щось роблять. Насправді лише своєю присутністю поряд ми одна одну підтримуємо, даємо одна одній сили, врешті — контролюємо одна одну, щоби знову не впасти у відчай, морок і депресію.
Для мене дуже помічні духовний супровід Церкви, спілкування з духівником і наші паломницькі поїздки, які організовує УГКЦ. У таких поїздках зазвичай служать панахиди за нашими загиблими. І це теж дуже важливий момент: ти не одна в тому храмі, вас — дружин, мам, дітей, які моляться за своїх синів, чоловіків, татів, — багато. І ці обійми в нашій спільній молитві цілющі.
Треба прийняти страшну правду: поки триває війна, будуть звістки про втрати, і для якоїсь мами чи дружини така звістка в один момент стане кінцем усього. У нас, у Франківську, чи не щодня є звернення до нашої організації, що в когось загинув чоловік чи син — тиждень, місяць чи три місяці тому. І ці жінки закам’яніли у своєму горі. Тому кажу ще й ще раз: що швидше такі люди долучаться до такої спільноти, як наша, чи тим більше дадуть знати, що їм потрібна допомога чи порада, то їм буде легше. Головне, щоб людина була готова прийти, готова прийняти цю допомогу.
Так, біль із часом не минає. Коли я готувалася до цієї програми і переглядала фотографії із нашого з Сергієм щасливого життя, це було неймовірно боляче, хоча минуло вже понад 3 роки. Можливо, має пройти ще більше часу, щоб я могла без сліз, а лише з усмішкою вдячності і світлого суму розглядати ці фотографії. На жаль, це поки що не так, це тяжко.
Але можу сказати, що разом — легше. Разом — інакше. І хоч той біль не минає, але ми стаємо інакшими. І тому я щиро бажаю всім нам, матерям та дружинам, знову віднаходити сенси життя, продовжувати справу наших синів і чоловіків, цінувати те сокровенне, що було в нас, у тому, минулому, житті, частково ділитися чимось, але й залишати щось тільки для себе. Будьмо разом! І будьмо сильними!
Текст — Оксана КозакДепартамент інформації УГКЦ
