«Господь веде за руку», — отець Ігор Бойко про ректорство і новий етап служіння
Отець Ігор Бойко завершив служіння ректора Львівської духовної семінарії Святого Духа, яке тривало 12 років, і розпочав новий етап свого служіння як керівник Шпиталю праведного митрополита Андрея Шептицького у Львові. В ефірі «Живого телебачення» він розповів, зокрема, про виклики та плоди ректорства, формацію майбутніх священників, присутність семінарії під час Революції Гідності та війни, а також про духовний супровід родин загиблих героїв.
— 30 січня Ви офіційно завершили своє служіння як ректор Львівської духовної семінарії. Вітаю Вас із закінченням цієї такої важливої віхи в житті Львівської архиєпархії, а також у Вашому особистому. Скільки років Ви були ректором?
— Дякую! Я отримав декрет на призначення ректором Львівської духовної семінарії 7 серпня 2013 року. Відтак мав нагоду 12 років і 5 місяців її очолювати. Це, виявляється, найдовший термін ректорства.
— Отче Ігоре, з якими думками Ви залишаєте посаду ректора?
— Найперше, я дякую Богові за такий особливий час у моєму житті. З життєвого досвіду скажу, що ми ніколи не очікуємо місця нашого служіння, але готові до того, що Господь нас веде за руку і ставить у тих місцях, де маємо бути.
Для мене було несподіванкою прийняти служіння у Львівській духовній семінарії, оскільки так сталося, що я ніколи не був до неї причетний. Я не навчався у Львові, але за волею нашого митрополита владики Ігоря Возьняка, який попросив мене прийняти уряд ректорства, я погодився на це служіння. Я не знав, що мене очікує, — це було щось нове для мене.
Попередній мій досвід був повʼязаний із працею в Українському католицькому університеті. Я був деканом богословського факультету, рік магістром колегіуму і більш-менш розумів, як функціонує католицький університет. Досвід життя в семінарії в Римі допоміг мені легко ввійти в Львівську духовну семінарію. Початки, можливо, були не до кінця простими.
Я звик до одного стилю життя, праці, прийняття рішень, управління, але досить швидко треба було призвичаїтися, адаптуватися і зрозуміти, як функціонує наша семінарія. Я відходжу з дуже-дуже світлими спогадами. Це був гарний час, особливий час Божої благодаті.
Знаєте, мені подобається те, що в семінарії день завжди впорядкований: є початок, спільна молитва, виклади, лекції, прийняття рішень, обговорення, зустрічі. Є спільна трапеза, де з настоятелями можна обговорити багато речей, прийняти рішення. Після обіду є багато різних важливих справ. Ну, і завершуємо день молитвою, спільною вечірньою у храмі. Як для священника, я вважаю, це дуже гарний і благодатний час.
За ці роки вдалося багато речей зробити, багато проєктів реалізувати, але найбільший здобуток для мене — це завжди випускники нашої семінарії, які проходять етап від початку до завершення навчання, які в момент перебування в семінарії розпізнають своє покликання до священства і вже тоді приймають рішення, якими вони хочуть бути священниками.
І я сьогодні втішаюся і пишаюся випускниками Львівської духовної семінарії, тому що чую про них добрі відгуки. Як в Україні, так і за її межами вони сповняють своє служіння. І, мабуть, немає кращої вдячності, як мати добрих випускників, бо з цією метою семінарія функціонує.
Окрім того, було багато інших справ, які треба було виконувати, але студенти-семінаристи — це був пріоритет номер один у моєму ректорстві в семінарії.
— Саме випускник Львівської духовної семінарії став новим ректором — отець Михайло Плоцідем. Опісля він здобував освіту за кордоном і повернувся — був віцеректором, а тепер очолив заклад.
— Так, отець Михайло мав нагоду вчитися у Львівській духовній семінарії. Потім він поїхав до Австрії, до Інсбруку, де написав докторат. Я переконаний, що цей досвід, який він здобував і в семінарії, і за кордоном, і знову повернувшись до семінарій, ревно, жертовно сповняючи своє служіння, люблячи семінаристів, будучи проректором із формаційних питань, відповідаючи за виховання, він гідно сповнятиме і продовжуватиме добрі традиції Львівської духовної семінарії.
[…]
— Чи пригадуєте той момент, коли Вам запропонували стати ректором?
— Я завершив навчання в Римі в 2006 році. З 15 травня вже був офіційно прийнятий на роботу в Український католицький університет. Рік працював у деканаті богословського факультету, був заступником декана, а в 2007 році, коли мені був 31 рік, владика Борис Ґудзяк запропонував очолити факультет. Це також було непросте рішення, але я його прийняв. 5 років очолював богословський факультет, після цього рік був магістром колегіуму. Коли я став магістром колегіуму, а це було восени, мені зателефонував владика Венедикт Алексійчук [на той час — єпископ-помічник Львівської архиєпархії — ред.] і сказав: «Отче, прийдіть до мене на розмову».
Я прийшов. А він мені каже: «Я Вас прошу прийняти ректорство Львівської духовної семінарії». Я послухав і кажу: «Владико, але я тільки щойно розпочав працю в колегіумі». Сказав, що мені важко буде відмовитися від цього і прийняти ректорство.
Владика попросив подумати, порадитися із дружиною і дати відповідь. Я повернувся додому. А зразу за кілька днів мені треба було виїжджати до Америки, щоб набратися досвіду, як функціонують подібні колегіуми у світі, як відбувається життя у студентських гуртожитках, яка філософія закладена. Тобто я їхав туди, щоб кілька років мого подальшого життя присвятити праці зі студентами в колегіумі, який ми збудували.
Пригадую, як ми звʼязуємося з дружиною по скайпу, обговорюємо прийняти чи не прийняти, погодитися чи не погодитися, бути чи не бути. І було багато таких дискусій. За три тижні я повертаюся. Ми подумали, що буде не гарно відмовитися від університету.
Я йду до владики Венедикта і кажу: «Владико, знаєте, ми так довго думали, але я маю для вас відповідь». І він чекає. Я кажу: «Дякую, але ми не приймаємо Вашої пропозиції».
Тоді було найдовше мовчання єпископа — воно тривало кілька хвилин. Я не знав, що воно означає. Думав, мабуть, мені кінець, бо це непослух єпископові, незгода з ним. Але після довгого мовчання владика Венедикт запитав, чи це моє остаточне рішення? На що я відповів: «Так».
Я повернувся додому щасливий, що вже все позаду. Ми розпочали рік праці в колегіумі і гарно його провадили. Після адміністративних обовʼязків, 5 років деканства, це був рік Божої благодаті зі студентами.
Відтак мені треба було представити звіт на сенаті, як ми прожили рік у колегіумі. Я розповів, що ми робили, чим займалися, як організували життя, чим займалися зі студентами, про формацію, виховання. На події був присутній владика Ігор. На коридорі богословського факультету він до мене підходить і каже таку цікаву фразу: «Мені деколи в нашій Львівській духовній семінарії кажуть, що в Католицькому університеті немає формації, а я би їм хотів побажати такої формації, яка є в колегіумі». Сказав і пішов.
Минає кілька тижнів, мені телефонують із нашої канцелярії із проханням прийняти ректорство Львівської духовної семінарії. Тоді я зрозумів, що вдруге відмовити вже не зможу.
Не знаю, що це означає, але 6 серпня в мене день народження, 7-го були підписані мої декрети, а 8-го я їх прийняв і від того часу розпочав служіння як ректор Львівської духовної семінарії.
— Ви прийшли у 2013 році. Почався навчальний рік, а в Україні зразу великі зміни: Революція, Майдан, війна… Як це вплинуло на Ваше ректорство, на функціонування семінарії?
— Так, у такий непростий час я починав служіння в семінарії… Коли ми почули про побиття на Майдані, було прийнято рішення, що тим семінаристам, які захочуть їхати, ми організуємо транспортні засоби, тих настоятелів, які захочуть їхати на Майдан, ми радо запрошуємо. Ми зібрали два повні автобуси семінаристів. Префект отець Михайло Шкрібенець, я і дехто з інші настоятелів також поїхали на Майдан.
Ми були переважно вночі, бо людей ставало менше, а необхідність бути на Майдані була. Нашим завданням було виходити на сцену, провадити молитву, співати, колядувати, роздавати гарячий чай, підтримувати людей на дусі, і ми це з великою відданістю та жертовністю робили.
Я ніколи не забуду момент, коли ми приїхали до Київської семінарії, звідти швидко до собору, залишили наші автобуси і прийшли на станцію метро «Лівобережна». І ми, 80 семінаристів, священники, всі в підрясниках, стоїмо і чекаємо на метро. 7–8 година ранку, відчиняються двері, і тут нараз в одне метро заходить 80 семінаристів. Ви можете уявити здивування людей, які тоді їхали на роботу? Тобто хто це такі? Звідки? Чому їх так багато? Що взагалі відбувається? Ми зайшли, стоїмо, люди якось так ніяково на нас дивляться. Я кажу: «Хлопці, нам треба співати. Нам треба співати українських пісень». І хтось почав. Я бачу, як люди ніяковіють: хтось ховає очі, хтось обертається, а хтось починає плакати. […]
Коли ми вийшли з метро, я сказав: «Хлопці, наше завдання — робити революцію в серцях людей. Нам треба не тільки бути на Майдані, а всюди, де можемо, запалювати дух, змінювати серця людей, робити революцію в їхніх серцях».
І потім ми це робили. Маленькими групках їздили, співали і змінювали серця людей. Це був великий прапор, і ми його несли.
Якесь телебачення підійшло до мене із проханням про інтервʼю. Мене запитали: чому ви як Церква підтримуєте політичну партію? Я кажу, що ми не підтримуємо жодної політичної партії, ми — представники Церкви, і наша Церква є там, де є наші люди. Сьогодні наші люди вийшли на Майдан, і ми тут як представники Церкви, щоби бути з нашим народом. Питань більше не було.
— Майдан закінчився дуже трагічно. Це також стало таким певним етапом і у Вашому служінні, і в служінні семінаристів: опіка родин Героїв Небесної сотні, їхня духовна, моральна підтримка. Як виникла ця спільнота?
— Дякую Богові за те, що дав мені цей досвід. Коли відбувалися ці події на Майдані, я був у Римі на Генеральній академії Папської академії «Провіта» і стежив за тим, що відбувається. Мав нагоду попросити слово і розповісти, що в моїй країні зараз відбуваються жорстокі речі — наших людей, які стоять на Майдані, просто розстрілюють.
Багато людей потім підходили, виявляли солідарність з українським народом. Саме тоді я зустрівся з отцем Арнальдо Панґраці — італійським священником, який багато років приїжджав до України. Він сказав: «Ви як Церква не можете залишити поза увагою родини, які сьогодні втрачають на Майдані своїх рідних і близьких. Це буде твій обовʼязок повернутися до України, зустрітися з ними, зібрати їх і духовно супроводжувати». Я відповів: «Отче Арнальдо, я не маю досвіду, я цього ніколи в житті не робив». І він мені сказав кілька важливих речей, які треба було зробити. По-перше, знайти адреси або телефонні контакти людей, які втратили рідних на Майдані. Зателефонувати їм чи написати листа про те, що організую зустріч, на яку їх запрошую, щоби вони прийшли на спільну молитву, на панахиду. Після того працювати з ними. І я послухав його.
Я повернувся до України, знайшов контакти. Важко було знайти телефонні контакти, але вдалося. Треба було зробити перший дзвінок. Це був страх для мене. Перший дзвінок я зробив до брата покійного Богдана Сульчаника. Я сказав: «Знаю, що Ви втратили брата на Майдані. Мої щирі співчуття. Мені дуже шкода. Але я хочу запросити Вас і Вашу родину на зустріч, яку ми організовуємо у Львівській духовній семінарії з іншими родинами для того, щоби спільно помолитися і провести час у жалобі». Запала тиша. По якомусь часі він сказав: «Дякую Вам за те, що Ви про нас памʼятаєте. Ми з родиною обовʼязково прийдемо». Це мені дало силу для інших телефонних дзвінків. Кожна розмова, кожне спілкування давало розумінням, що люди зранені цією втратою і родини Героїв Небесної сотні потребують таких зустрічей.
22 березня 2014 року, ще не минуло й 40 днів із розстрілу Майдану, ми зібрали родини, які вдалося запросити на зустріч. Памʼятаю потік людей у чорному: від «Шувару», попри богословський факультет, усі в чорному, плачуть і заходять до семінарії. Понад 90 осіб прийшло на першу зустріч.
Я подумав тоді: «А ти справишся з тим болем? А ти даси собі раду супроводжувати ці їхні почуття?». Добре, що мені допомагали семінаристи, священники із семінарії, які були у сповідальницях.
Ми розпочали з Літургії. Поіменно згадали тих, кого вбили на Майдані. Потім мали невеличкий почастунок, але ніхто не хотів його навіть куштувати, бо всі були вбиті своїм горем. Якщо на Майдані їхні діти, чоловіки, батьки стояли пліч-о-пліч, то родини одні про одних нічого не знали. Це була перша зустріч, коли вони одні одних побачили. Почали питати: коли загинув твій син, а як ви подбали про перевезення тіла, як ви його розпізнали? … Почали між собою знайомитися.
Крок за кроком, зустріч за зустріччю вони почали відкриватися, ділитися своїм болем, своєю втратою. І ці зустрічі, які потім періодично відбувалися в нашій семінарії, тривали впродовж 2 років. У травні 2014 року мені зателефонували — запитали, чи ми можемо приїхати до Києва?
Тоді ми з нашими родинами поїхали до Києва. Родини, які збиралися у Львівській духовній семінарії, між собою вже зналися, були обʼєднані. Уже навіть потрошки цей процес горювання почали проходити. Іншим родинам, які приїхали з інших куточків України і вперше були на цій зустрічі, було дуже важко. Але в такий спосіб наша співпраця продовжувалася. Ми ніколи їх не залишали. Упродовж 2 років при різних нагодах ми їх супроводжували.
Потім були у Львові. У Зарваниці був великий проєкт: і психологи, і священники. Він тривав чотири дні.
Із семінаристами ми також їздили супроводжувати родини, які втрачали своїх рідних і близьких в АТО, у Дніпро, Житомир. Ми робили походи зі свічками, молилися Ісусову молитву. Семінаристи співали під час богослужінь, бавилися з дітьми. Я багато завдячую їм. Без них, без їхньої допомоги, мабуть, того всього б не вдалося зробити.
Це — колосальний душпастирський досвід, який показує, що ми не можемо залишити поза опікою людей, які втратили своїх рідних і близьких. Сьогодні ми це служіння сповняємо в інший спосіб — їдемо на Марсове поле, місце поховання наших героїв, і там проводимо час із родинами, які оплакують своїх рідних і близьких. Ми їх слухаємо, ми є поруч із ними, втішаємо їх нашою молитвою і присутністю, розділяємо з ними час. За останній рік уже відбулося понад 60 таких зустрічей.
Хочу вірити, що ця практика продовжуватиметься. Адже і для людей це дуже потрібно, і для семінаристів, бо так вони долають свій страх: а що я скажу, з якими словами звернуся? Інколи наша присутність набагато цінна, ніж слова. Люди відкриті — вони дякують за те, що семінаристи приходять, і за те, що священики приходять та супроводжують їх.
— Отче, за Вашого ректорства вдалося завершити розпис семінарійного храму. Що в цей розпис вкладається, наскільки він важливий для навчання і життя семінаристів?
— У 2013 році, коли я став ректором, мав розмову зі своїм попередником отцем Миколою Фрединою. Він мені сказав, що можливо одного дня я думатиму про розписи семінарійного храму. Але тоді вони не входили в мої плани. Я думав, що буду ректором короткий час — рік чи два. Потім мав сніданок із владикою Борисом Ґудзяком, і він мені сказав: «Ми думаємо про розписи церкви Святої Софії, провели конкурс, мали вісім претендентів, із яких вибрали трьох. Загалом, знаємо, хто тепер буде в нас розписувати. Якщо б Ви одного дня думали про розпис семінарійного храму, візьміть ось цих других. Вони дуже добрі. Вони вам гарно розпишуть храм».
Я думаю: «Та не входить розпис храму в мої плани». Це великі гроші, це колосальні ресурси, які треба мати. А ми їх не мали.
Це не входило в мої плани, але входило в Божі. За всім у нашому житті стоїть великий Бог. Я про це не думав. Але одного дня, після прощі у Страч, мені зателефонував один чоловік із далекої Австралії: «Отче, тут помер один чоловік і залишив певний спадок на семінарію. Ми можемо передати його Вам». Запитав, чи знаю на що його використати. Я сказав, що ні. Але як тільки зайшов до семінарії, прийшла думка: «Можливість є, то, може, справді десь той Божий план реалізувати?». І кажу: «Поговоріть із родиною, якщо вона не проти, то ми розпочнемо розпис семінарії. На початок нам вистачить, а далі хай діється Божа воля». Родина погодилася, і ми за цю пожертву розпочали розпис семінарійного храму. Віднайшли тих іконописців, які зайняли друге місце — майстерню «Метаморфозіс». Це іконописці Юрко Мисько, Маркіян Мартинюк, Оля Доргавцева. Спочатку хотіли побачити їхні праці, тому поїхали в Підкамінь, подивилися на підземний монастир, який вони розписували, поїхали в Бамберг, у Німеччину, де вони розписували церкву, подивилися на інші їхні праці в Києві та інших місцях. Ми побачили, що нам би це пасувало, і запропонували розробити цілу концепцію семінарійного храму.
Особливість семінарійного храму — це покликання семінаристів. І тому, крім традиційних зображень, хотіли, щоби були сцени про покликання. Відтак у нашому храмі, як тільки заходите, всі стіни нижнього ярусу зображують покликання Старого і Нового Завітів, хто як відповідає на це нього: хтось втікає, хтось не хоче, не приймає… Ми дали зрозуміти нашим юнакам, семінаристам, що покликання — це Божа справа. І якщо Господь тебе кличе, то Він буде тебе провадити. Розписи семінарійного храму тривають уже 10-й рік, Богу дякувати. І я тішуся, що вони йдуть до завершення.
Цей храм є перлиною Української Греко-Католицької Церкви. У ньому легко молитися. Для мене храм, у якому легко молитися, виконує свою функцію.
Ми хочемо, щоб цей храм був гарний, щоб до нього приходили люди, щоб у ньому була молитва і щоби ще не одне покликання тут народилося або утвердилося до священства. Можливо, наші семінаристи не часто будуть будувати храми, але якщо одного дня їм доведеться їх розписувати, то я б хотів, щоб цей храм був для них взірцем, щоби вони розуміли, що можна робити гарні речі.
— Я хотів би нагадати, що збір коштів на розпис храму ще до повномасштабного вторгнення відбувався в дуже оригінальний спосіб — знаменитий семінарійний оркестр їздив на Різдво колядував по парафіях.
— Щоб такий храм розписати, потрібно просити людей і вони відгунуться. Коли люди бачать, що ми робимо, вони радо нам допомагають.
Я сьогодні дякую всім, хто в різний спосіб підтримав та підтримує і діяльність Львівської духовної семінарії, і наші проєкти, а особливо, розпис семінарійного храму.
— Нещодавно вже вдевʼяте відбувся благодійний вечір, на якому збирали кошти на стипендії для семінаристів, які не можуть оплатити своє навчання. За що живе Львівська духовна семінарія?
— Не було ще в історії Львівської духовної семінарії такого семінариста, якому б ми сказали: «Братику, з огляду на те, що ти не маєш можливості скласти пожертву на навчання в семінарії, ми тебе, на жаль, мусимо відрахувати».
Ми повинні розуміти, що семінаристи харчуються три рази на день, цей будинок треба опалювати, нам потрібно закуповувати дрова, оплачувати газ, світло, електрику. Є багато різних побутових справ. Є багато працівників, бо хтось має зварити їсти, хтось має завезти, хтось дбає про інші справи. Усе це потребує коштів.
Усі, хто навчаються в семінаріях в Україні, складають певну пожертву на утримання, на забезпечення семінарій, на навчання. Відповідно, наш обовʼязок знайти більше фінансування для того, щоб ми могли забезпечити всі потреби.
Ми маємо певні благодійні організації. Проводимо щорічні збірки по парафіях. Я дякую сьогодні всім парафіянам і в містах, і в селах, які відгукуються. Деколи робимо продуктові збірки. Я за них також вдячний, тому що це дає нам можливість мати і картоплю, і буряк, і моркву, і все необхідне для того, щоби прогодувати наших семінаристів.
Я дякую всім, хто складає пожертви. Особливо виділю парафію Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові, бо саме вона дає нам багато покликань і дуже нас підтримує, коли ми в цьому маємо потребу.
Семінаристи, які не можуть оплатити навчання або мають певні труднощі з цим, пишуть відповідне прохання. Ми його розглядаємо. І тоді Різдвяна благодійна просфора, яку ініційовав владика Венедикт 9 років тому, служить для того, щоб пожертви, які будуть складені, розділити на потреби семінаристів, щоб ці кандидати вчилися і завершили своє навчання.
— Чому необхідно підтримувати семінаристів?
— Підтримка здібного студента, доброго семінариста — це найкраща інвестиція, яку можемо зробити. Адже це майбутнє нашої Церкви, нашої країни на наступних 50–70 років. Бо цей семінарист у майбутньому, будучи священиком-душпастирем, може принести дуже багато користі, послужити і Церкві, і суспільству, і людям. Тому ми, підтримуючи його, інвестуємо в майбутнє. Це — добра справа, яка точно дасть свої плоди.
Я вчився в Римі. Це були 90-ті роки. Розпад Радянського Союзу. Моя сімʼя не мала можливості мені допомогти. Все знецінилося — гроші не мали жодної вартості. Почалися купони, девальвації, і так далі, і так далі. Я як студент, маючи 15–17 років, писав листи до Америки, до пані Емілії Онисків. Я її ніколи в житті не бачив, але я знаю, що вона жила в Детройті і своєю працею — ліпила вареники і продавала — накопичувала невеличкі кошти. Їх вона висилала потребуючим семінаристам. Я їй завжди писав листи, вона писала мені, надсилали один одному привітання на Різдво, Великдень. Коли я закінчив семінарію і в 2007 році вперше поїхав до Америки, то дуже хотів поїхати до Детройта, щоби віднайти пані Емілію. На жаль, я не застав її вживих. Але відвідав її сусідів, знайшов будинок, де вона жила. Ввечері я мав довгу телефонну розмову з її дітьми — висловив свою вдячність їхній мамі, яка підтримувала моє покликання.
Треба робити добрі справи. Заохочую всіх, і навіть тих, які вагаються підтримати чи не підтримати, підтримуйте! Підтримуйте добрі справи, інвестуйте в семінаристів, у їхнє навчання, виховання, бо воно того варте.
— Чи могли б Ви виділити одну чи кілька речей, пережиті в семінарії, за які вдячні Богові?
— Найперше, дякую за те, що цей час пройшов для мене легко. Мені не було важко бути ректором, не було важко бути зі семінарійною спільнотою. Я любив її. Я любив кожного працівника семінарії.
Я вдячний усім працівникам, починаючи від прибиральниць, які жертовно щоденно дбають про чистоту, працівникам кухні, отцям-настоятелям, бо ми одна єдина команда. Ми це все робили спільно, добре, і нам було легко. Основним пріоритетом для мене був, є і залишаються наші семінаристи. Адже заради них ми поставлені на це служіння. Тому я старався їх любити як батько. Інколи когось треба було напоумити. Коли ми приймали рішення про відрахування зі семінарії, то завжди пояснювали. Кожна така розмова завжди була нелегкою. Бо серце болить, коли треба когось відпустити.
Найбільша вдячність усім, хто доходить до кінця, завершує навчання, а відтак служить як священник, а також тим, хто вже допомагає людям. Найбільша радість — це наші випускники, які стають священниками.
Я також хотів би попросити, щоби всі наші випускники приходили до нас, служили свою першу, приміційну Літургію, щоб мали слово до семінаристів. Бо ті, які сьогодні перебувають у семінарійному храмі, слухають проповідь і готуються до священства, одного дня стоятимуть біля престолу. Тому добре, коли є цей звʼязок між тими, хто ще в семінарії, з тими, хто вийшов.
Дякую за ці роки. Було різне. Були складні моменти: пандемія, початок війни… Але з Божою допомогою ми вистояли. Я починав і закінчував кожен свій день молитвою у храмі. І це давало мені силу.
— Що далі? Яке наступне Ваше служіння?
— Розпочинаю служіння в Шпиталі праведного митрополита Андрея Шептицького. Знаю, що Господь мене дивуватиме. Не можу більше нічого сказати, бо це нове місце праці, але я його радо приймаю.
Я відкритий до нового місця служіння і хочу вірити, що й там Господь вестиме мене за руку, як Він це робив від маленького і робитиме до кінця мого життя.
Розмовляв Тарас БабенчукТекст — Віра Вальчук
Департамент інформації УГКЦ
