«Духовна стійкість та християнська досконалість. Бути християнином в умовах війни»
Слово Блаженнішого Святослава у Національному університеті оборони України, 23 січня 2026 року.
Христос народився! Бажаю здоров’я!
Панове генерали, панове офіцери!
Пані та панове!
Курсанти, учасники сьогоднішньої зустрічі!
Для мене велика честь і особливий привілей бути тут разом із вами. Дякую, що приділили мені хвилину вашої дорогоцінної уваги в цьому унікальному закладі — нашому Національному університеті оборони України.
Сьогодні ми мали справді унікальну зустріч і підписали Меморандум про співпрацю між нашою Церквою, нашими навчальними й освітніми інституціями та вашим університетом. Ідеться не лише про надання військової підготовки нашим семінаристам і студентам нашого Українського католицького університету, а й про значно більше — про майбутнє, стратегію та співпрацю, зокрема про те, як сьогодні нам разом працювати задля перемоги України в цій жорстокій війні.
Спонтанно в нашій розмові, уважно слухаючи одне одного, ми дійшли до усвідомлення: якщо ця війна буде належним чином осмислена й глибоко вивчена, саме досвід цієї трагедії може стати нашим безцінним капіталом — народним ресурсом, який Україна зможе запропонувати не тільки Європі, а й усьому світу. Адже цей бойовий досвід, досвід стійкості, який ми нині разом із вами набуваємо і який буде осмислений на глибокому науковому рівні, здатен стати рушієм сучасної світової думки про війну, мир і перемогу.
Де, як не тут — у вашому університеті, що має численні наукові інститути й займається не лише дидактикою, тобто викладанням і навчанням студентів, а й справді серйозною науковою працею — повинно здійснюватися це надзвичайно важливе завдання наукового осмислення досвіду війни?
Мені було дуже приємно почути, що саме ваш університет активно працює над питанням комунікації і не лише над тим, як нам сьогодні говорити про Збройні сили України в нашому суспільстві. Переконаний, що нашим спільним завданням є зростання престижу українського військовослужбовця, щоб сьогодні кожен українець хотів бути військовослужбовцем або бодай мав досвід захисту Батьківщини.
Водночас нам украй важливо навчитися правильно формулювати «меседж» — можемо вживати це англійське слово. Як артикулювати наше послання до світу? Ми часто відчуваємо, що світ нас не розуміє, а коли починає розуміти, то інколи вже запізно. Коли ми говорили про те, як сьогодні Європа бачить Україну, — зокрема у світлі останніх подій, коли європейці усвідомлюють, що з боку США може не бути належної військової допомоги й захисту, — дедалі глибше стає зрозуміло: нині єдиною боєздатною, сучасною та досвідченою армією в Європі є українська армія. Сьогодні європейці розуміють, що інвестувати в українську армію — це інвестувати в майбутнє і в безпеку. Ми справді є лідерами, флагманами в цій надзвичайно делікатній, складній, подекуди трагічній, але водночас дуже благородній справі — захисті своєї Батьківщини.
Сьогодні ж я хотів би разом із вами замислитися над темою і поняттям духовної стійкості. Адже нині в наших Збройних силах активно розвивається інститут військового капеланства. Відповідно до Закону України «Про Службу військового капеланства» від 30.11.2021 № 1915-IX, ми прагнемо надати, зокрема від нашої Церкви, найкращих священників до Сил оборони України. Ми домовилися, що ваш університет підготує їх як професійних офіцерів, однак їхнє завдання буде особливим.
Якою є місія військових капеланів і що означає формування духовної стійкості? Відповідно до нового керівного документа у Збройних силах України — Доктрини «Задоволення духовно-релігійних потреб особового складу», метою служіння військового капелана є «формування та підтримування достатнього рівня особистісної духовної стійкості військовослужбовців ЗСУ, необхідних для успішного виконання завдань за призначенням». Це завдання здійснюється через задоволення духовно-релігійних потреб особового складу та членів їхніх сімей.
Але що таке особистісна духовна стійкість? У чому полягає її сутність і як вона формується, виявляється та підтримується? Дозвольте поділитися кількома думками на тему духовної стійкості у світлі тисячолітнього християнського досвіду досконалості — або, точніше, змагання за досконалість людини й християнина. Не претендую на вичерпну відповідь на запитання, що таке духовна стійкість у всіх її видах, формах і параметрах. Це буде також предметом ваших досліджень. Відштовхуючись від методології, яка часом використовується в математиці й називається «доведенням від протилежного», ми зможемо легше зрозуміти, про що йдеться.
Думаю, для вас не є відкриттям, що сучасна високотехнологічна культура має одну величезну антропологічну небезпеку. Її часом окреслюють поняттям «розлюднення». Це неологізм в українській мові, але в західних мовах дуже часто вживають термін «дегуманізація», тобто втрату людиною її людяності. Так стається, що ми в нашому щоденному житті дедалі частіше спілкуємося з різного роду технологіями, а контекст і зміст переживання здорових, повноцінних людських стосунків стають щоразу біднішими. Це, можливо, є викликом і для нашого душпастирства: дуже часто молода людина може бути онлайн із цілим світом, перебувати на зв’язку з багатьма, але почуватися глибоко самотньою. Самотність — надзвичайно тяжкий бич сучасної людини.
Але розлюднення як наслідок війни — це ще один виклик, надзвичайно небезпечний і жахливий, який відбувається, дорогі колеги, на ваших очах. Коли ми слухаємо одне одного, мені приємно чути, що часто вживається термін «особовий склад». Однак є велика небезпека, що навіть командир починає трактувати особовий склад лише як людський ресурс. Окрім того, тепер ми маємо справу з ворогом, який дуже інтенсивно розлюднює власних військовослужбовців. Це є один із видів злочину проти людяності, зокрема під час цієї війни. Я вже не кажу про втрату гідності чи поваги до гідності військовослужбовця, про належне вшанування загиблих — тих героїв, які віддали життя за Батьківщину.
Наш ворог, на жаль, не шанує ні своїх, ні чужих і деколи показує своїм військовослужбовцям, навіть через їхніх так званих «воєнних священників», що українці — це не люди. Він дегуманізує образ ворога, і тоді падають усі моральні принципи міжособових людських стосунків. Але в історії військової доблесті успіх перемоги завжди базувався на протилежному.
Ніколи традиція військового мистецтва не базувалася на розлюдненні, а навпаки — базувалася на військових чеснотах. Навіть генеалогія військових нагород завжди виводилася із поняття «militari virtute». Це класичне усвідомлення природи військової честі та доблесті походить із римської військової та адміністративної мови і фігурує в написах на орденах, медалях, дипломах, епітафіях та гербах. Пригляньмося до поняття чесноти як «ex viro virtus». Це старовинне римське поняття, яке проходить від латинського слова «vir», тобто «мужчина»; звідси й термін «мужність». Цей античний афористичний вислів часто приписують римському історику та політичному діячу Саллюстію (86–35 р. до н. е.), однак він не сказав нічого нового, а лише сформулював загальноприйняті постулати військового мистецтва перемагати. Проте важливо зауважити: «vir» тут означає не просто мужчину, а людину — чоловіка чи жінку — як громадянина, воїна, особу з характером. Ось чому наше сучасне осмислення феномену стійкості ґрунтується на вченні про чесноти як джерело військової та громадянської доблесті. «Стійкість — це чеснота», — каже Ґрейтенс.
У християнському розумінні чеснота — це досконалість певної сфери людської особи, яка здобувається внаслідок тренування розуму й волі в добрих вчинках і преображається силою та діянням Святого Духа. Тому, говорячи про психологічну, моральну та духовну стійкість людини, ми маємо на увазі досконалість тіла, волі, розуму, а також духу. Отже, не може бути справжньої особистої стійкості, якщо не йдеться про досконалість людини.
Навіть в умовах війни змістом виховання військовослужбовців і капеланського служіння з давніх часів було допомогти військовослужбовцеві залишитися людиною навіть у нелюдських обставинах. Це є базовий скарб класичної європейської християнської культури та цивілізації, який сьогодні має лягти в основу розуміння нашого служіння й нашої опіки над особовим складом. Адже ми покликані дбати про людину, про чоловіка й жінку, які мають бути здатними у повноті своєї істоти захищати Батьківщину.
І тут мені дуже хотілося б пригадати основні елементи християнської антропології. З християнського погляду людина є єдністю тіла, душі й духу. Ми не маємо тіла — ми є тілом. Ми не маємо душі — ми є душею. Але також ми є духом. Інтегральність, єдність і розквіт духу, душі й тіла у відповідних чеснотах завжди були фундаментом уявлення про християнську досконалість. Бути християнином означає зростати в гідності людської особи, виявити образ Божий у собі, виявити богоподібність через здобування чеснот мудрості та мужності, справедливості та здержливості, які вінчаються у вірі, надії й любові. Саме це ми називаємо розвитком чеснот людини й праведністю християнина.
Хоча філософська і богословська антропологія уникає грецького філософського дуалізму чи трихотомії, коли дух, душа і тіло бачаться як різні субстанції, що накладаються одна на одну й інколи суперечать одна одній, сучасний персоналізм — як філософський, так і богословський — говорить про тривимірність людської особи. Людина — це істота, яка є осердям цілої мережі фундаментальних стосунків і виявляється та реалізується через них.
Наша тілесність — це вимір існування людської особи в матеріальному, видимому світі, бо ми є частиною цього світу. Наша душа — це існування особи у стосунку до світу й до себе самої; сила, яка оживляє тіло і рухає розвиток і формування нашої неповторної особистості. Однак існує ще духовний вимір існування особи — вертикальна сфера стосунку людини, її постійне прагнення самоперевершення та виходу поза межі власної людської природи (аутотрансценденція). У християнському розумінні ми говоримо про фундаментальне скерування людської особи як образу Божого в напрямку до свого Архетипу — до триособового Бога, у якого ми віримо, який є сопричастям осіб Тройці, з яким можна спілкуватися і який є найвищою Любов’ю та Істиною. Ось чому ми стверджуємо, що кожна людина, як релігійна істота, існує у вимірі пошуку духовних, вищих цінностей.
Тривимірність людської особи — це три різні напрямки стосунків, у мережі яких розвивається людська особистість. Але духовний вимір, або духовна складова людського буття, є її інтегральною складовою. Лише коли людина перебуває в такому скеруванні — до вищих ідеалів — дух, душа й тіло, а також усі інші стосунки, правильно інтегруються між собою. Цю класичну ідею інтеграції всіх вимірів людського буття цікаво підсумовує Григорій Богослов, єпископ Назіянза (Каппадокійський отець IV століття). Він стверджує, що неможливо збагнути будову тіла птаха, не бачачи його в польоті в небі; так само «людину неможливо зрозуміти без Бога, бо саме в Бозі вона має своє походження, сенс і міру» (Перше богоcловське слово, Oratio 28).
Цікаво, як ця ідея, це християнське бачення, сьогодні здійснюється на практиці. Можливо, ви знаєте автора, американського ветерана, який почав осмислювати травматичний досвід війни. Його ім’я — Ерік Ґрейтенс. Нещодавно українською вийшла його книжка «Стійкість. Тяжко виборена мудрість для ліпшого життя» (Вид-во «Ранок», 2021). У християнському сенсі мудрість — це Божий дар. Мій дідусь колись сказав, що є багато вчених людей, але мало мудрих.
Ерік Ґрейтенс намагався зрозуміти, що таке стійкість, на основі досвіду військової травми й болю. У своїй книзі про цю вистраждану мудрість він не так досліджує природу духовної стійкості людської особи, як описує феномен її вияву. Він говорить про резилієнтність як вияв стійкості в конкретних обставинах бойового досвіду, переживання болю і травми. Він не теоретизує, а намагається цю дійсність, яка його торкнула, особисто осмислити. Отож що таке стійкість? За Ґрейтенсом, це вміння переживати біль і вчитися від нього, тобто якщо людина, як розумна істота, не рефлексує, не осмислює свого досвіду, навіть досвіду болю, то вона не може бути стійкою. Навіть більше: автор стверджує, що саме в духовному й моральному плані, щоб стійкість була сформована, потрібно приділити особливу увагу такому фактору, як особистий вибір людини: «Стійкість розпочинається зі здатності робити вибір». Отож саме особистий вибір виступає як форма внутрішньої свободи й сили.
Я колись служив у радянському війську і пам’ятаю курс молодого бійця, де нас усіх вчили, що солдат не має вибору. Пам’ятаю, одного разу наш командир взводу картав свого солдата. Він викликав його наперед строю й публічно принижував: «Чому ти це зробив?». Той сказав: «Я думав…». А командир перебив його і крикнув: «Солдат не має думати, а має точно і вчасно виконувати наказ»! Вважаю, це є приклад такого «радянського розлюднення» військовослужбовця.
Вибір, внутрішній і правильний, дає досвід свободи й сили. І це співзвучне із християнським визначенням свободи. Свобода — це не тільки можливість вибирати. Завжди є можливість вибору, навіть за різних детермінізмів, зовнішніх чи внутрішніх. Але правильний вибір формує свободу. Це класичне визначення свободи грецьких Отців Церкви. Коли, маючи можливість вибирати, я роблю правильний вибір, тоді я вільний. Якщо ж я роблю неправильний вибір, зло робить мене рабом. Ось сьогодні це є робоча гіпотеза щодо природи і місії нашого військового капеланства.
На мою думку, наше завдання — завдання співпраці між Церквою і Збройними силами України, завдання душпастирства священників ЗСУ — допомогти нашим військовослужбовцям у нелюдських обставинах залишитися людьми й завжди робити правильний вибір. І тоді він чи вона матиме внутрішній досвід стійкості особи як результат особистого правильного вибору, а відтак — досвід особистої свободи і, головне, сили та здатності перемагати.
Той самий Ерік Ґрейтенс каже, що дуже часто ми дійсно терпимо обставини, яких не можемо змінити. Не ми цю війну починали, але ми повинні перемогти в ній. Проте коли потрапляєш в обставини, які ти не вибирав і яких не можеш змінити, що потрібно зробити, щоб здобути повноту внутрішньої, зокрема духовної, а також психологічної стійкості? Він відповідає: потрібно змінити своє ставлення до цих обставин. Обставини я не можу змінити, але я здатен змінити своє ставлення до них. І як це зробити? Що означає правильне ставлення, правильний рух волі й розуму? Це вже мистецтво духовної, християнської досконалості, якого має навчити військовослужбовця військовий капелан.
Це кілька думок, які я хотів залишити для вас. Можливо, вони стануть доброю нагодою для роботи над різними гіпотезами. Наша Служба військового капеланства Збройних сил України ще має докладно розробити саме розуміння духовної стійкості. Бо саме духовна стійкість, наскільки я розумію, є результатом задоволення духовно-релігійних потреб військовослужбовців. І коли ми чіткіше розуміємо, що є нашою метою, і знаємо, які методи та засоби допоможуть її осягнути, тоді ми вчимося перемагати кожен на своїй ділянці, на своєму полі бою.
Дозвольте мені на завершення висловити слова великої поваги до всіх вас. Я щиро бажаю, щоб таке інтелектуальне сопричастя — обмін досвідом і думками й осмислення цієї війни — стало нашим спільним скарбом і спадком на майбутнє.
За своєю світською освітою я є медиком. Знаю, що колись український лікар-науковець, який відкрив щось нове в медицині, мусив роками чи навіть десятиліттями чекати, щоб надрукувати свою наукову статтю в міжнародному журналі. А сьогодні з усього світу лікарі, зокрема військові лікарі, їдуть до України вчитися. Бо такого поля досвіду лікування, особливо травматологічних військових випадків, ніде немає у світі. Я переконаний, що ви станете лідерами світової думки в сучасному мистецтві перемагати, у мистецтві ведення війни, яку ми називаємо справедливою, — війни, що має на меті творити простір миру. Бо там, де є український воїн, є простір миру і свободи. Я завжди кажу, що саме наші військовослужбовці є сьогодні першими й найкращими миротворцями.
І я є свідком того: разом із вашими викладачами й колегами пережив ці всі непрості тижні, місяці, роки тут, у Києві, під час повномасштабного вторгнення — від самого початку, від облоги Києва до майбутньої перемоги. Нехай усім нам Господь Бог допоможе.
Слава Україні! Христос народився!
† СВЯТОСЛАВ
