Діємо там, де нам болить: як студенти колегіуму УКУ служать іншим
У Львові при Українському католицькому університеті діє єдиний в Україні студентський колегіум з освітньо-формаційною програмою «Християнська духовність у постмодерній добі». Тут студенти не лише живуть, а й зростають духовно, вчаться будувати спільноту та служити іншим. Така практика в УКУ діє давно і вже виховала понад 10 поколінь студентів. Про особливості програми, її відмінність від звичного життя в гуртожитку, духовність і студентські ініціативи, що змінюють громади — розповідаємо у матеріалі Департаменту інформації УГКЦ.
Сьогодні в колегіумі УКУ мешкають 624 студенти, 15 кураторів, 2 сестри-монахині зі Згромадження Воплоченого Слова та 3 людей із ментальною інвалідністю з дому «Емаус», яких тут називають друзями.
Мешканці колегіуму розподілені між трьома будівлями. У першій живуть першокурсники, у другій — студенти других курсів бакалаврських програм. А от студенти старших курсів, які вже пройшли формаційну програму, зазвичай живуть поза університетським містечком, щоб поступово звикати до самостійності. Однак є винятки: студенти, які зголошуються залишатися старостами, волонтерами, амбасадорами духовності чи лідерами проєктів служіння — на час виконання своїх обовʼязків продовжують жити в Колегіумі. У третій будівлі живуть студенти, які навчаються на магістерських програмах, зазвичай ці люди вже мають досвід життя у спільноті.
До УКУ вступають молоді люди з різним світоглядом і життєвими поглядами. Тому головна умова — відкритість до християнської пропозиції про Бога, людину та світ.
Магістр колегіуму, о. Микола Мотрук, пояснює: «Колегіум — це маленька школа життя у великій спільноті. Тут вчаться не уникати конфліктів, а долати їх. Не чекати, що хтось зробить перші кроки, а брати відповідальність самому. І саме через це формується спільнота, у якій віра стає живою. Ми хочемо, щоб кожен, хто живе тут, відкрив для себе, що віра — це не лише про молитву, а про щоденне служіння, про вибір любові навіть тоді, коли непросто. Саме це вирізняє колегіум УКУ не лише серед гуртожитків в Україні, а й від аналогів студентських помешкань у світі».
Духовність — це важлива частина життя спільноти колегіуму, а тому в університетському храмі з вівторка по четвер відбуваються різні молитви, до яких можуть долучатися студенти. Стільки варіантів пропонують для того, щоб кожен міг знайти зручний час і близький для себе формат. Це передовсім допомагає формувати «здорову» духовність — без примусу й обовʼязку.
Простір, де зростає спільнота
У колегіумі поверхи називають «крилами», загалом їх 16. Кожне крило має свого покровителя — новомученика УГКЦ, що допомагає студентам глибше пізнати історію Церкви та святих, які є вихідцями з рідної землі, і попри переслідування та репресії, зберегли віру. Такий символізм підкреслює тяглість традиції УКУ як спадкоємця Львівської богословської академії.
Уже три роки щовівторка тут відбувається «Крилата молитва» — зустріч, на якій студенти по черзі знайомлять однолітків з життям свого покровителя. Такі молитви провадять у щораз різний спосіб — з елементами вистав, що відображає епізод життя українських мучеників чи духовними вправами.
Кожне крило має свого куратора-наставника та «світлицю» — спільний простір, де відбуваються понеділкові зустрічі, планують проєкти, готуються до семінарів, грають настільні ігри, спілкуються чи просто залишаються на розмову до пізньої ночі. Також у кожному з колегіумів є каплиця — місце для усамітнення й молитви, куди можна прийти в будь-який час.
Андрій Глушко, студент програми «Богослов’я», староста крила священномученика Григорія Лакоти, розповідає, що на першому році життя в колегіумі є відчуття ніби опиняєшся у своєрідному «вакуумі»: люди з різних регіонів, культур і релігійних середовищ.
«Але те, що нас різнить не стає на заваді, бо вже за кілька місяців зауважуєш, як на твоїх очах формується жива, органічна спільнота. Ми разом молимося, святкуємо дні народження, проводимо спільні вечори з кураторами чи на світлиці, беремо участь у „колегівках“ — змаганнях між крилами й організовуємось із походами в гори. Усе це не просто розваги, а спосіб вчитися бути разом».
Формаційна програма має свої правила, яких повинен дотримуватися кожен мешканець колегіуму. Вони стосуються культури співжиття — взаємоповаги, чистоти простору та відповідальності за спільне добро, а також обов’язкових зустрічей: понеділкових збірок, «Крилатої молитви» та реколекцій перед Різдвом і Великоднем.
Водночас у першому колегіумі програма особливо зосереджена на слові «спілкування» — одному із трьох гасел УКУ: «Свідчити. Служити. Спілкуватися». За словами Андрія Глушка, спілкування виявляється не лише через обов’язкові пункти, а й у щоденній взаємній підтримці: коли студенти намагаються слухати одні одних, допомагати і ділитися досвідом.
«Обовʼязкові пункти, які передбачає формаційна програма, важливі, але вся „сіль“ не в цьому. Буває ти приходиш у колегіум після важкого дня, хтось уже каже „додому“, а тебе зустрічають люди, з якими живеш на одному поверсі: питають, як справи, слухають про виклики чи наболіле, намагаються разом придумати, як цьому зарадити. Саме тоді відчуваєш справжню суть спільноти».
Особливу роль у колегіумі відіграють куратори — сімʼї працівників університету, які живуть поруч зі студентами. Їхня присутність створює атмосферу дому.
Кураторка колегіуму, директорка Інституту родини та подружнього життя в УКУ Олеся Кука разом із чоловіком, який нині очолює факультет суспільних наук, пригадує, що їхня сім’я була першою, яка оселилася в колегіумі відразу з трьома дітьми. А вже за рік народився наймолодший син — Лука. Невдовзі йому виповниться 12, і все своє дитинство він провів у компанії студентів.
«Таким був задум президента нашого університету владики Бориса Ґудзяка: щоб, живучи в одному просторі, студенти бачили повсякденне життя працівників, і передусім їхніх сімей. Не ідеалізоване, не з повчальних розповідей чи лекцій, а щоденне — зі своїми труднощами, радощами і любов’ю. Це — спосіб навчити, що таке сімʼя через особистісний приклад. Тому бути куратором — це більше, ніж просто виконувати адміністративні обовʼязки. Це — спосіб життя».
Саме через членів сімʼї своїх кураторів студенти стають ще більше дотичними до виховного процесу і певних традицій.
«Не всі мали вдома добрий приклад сімʼї, — продовжує Олеся Кука. — А тут вони можуть спостерігати, як ми взаємодіємо, молимося, вирішуємо конфлікти. Це формує. Ба більше, студенти приходять і діляться особистим, часом наболілим, а це означає, що ми для них не лише адміністрація, а ті, кому вони справді довіряють».
Видимі плоди формаційної програми
Поруч живуть і сестри Згромадження Воплоченого Слова, які допомагають у формаційній програмі. Сестра Марія Радість, заступниця магістра колегіуму з формаційної програми, каже, що їхнє служіння — це не так організація різних формаційних, молитовних і розважальних заходів, як щоденна присутність і діалог: «Ми щодня зустрічаємось зі студентами на території університетського містечка і маємо нагоду поцікавитися, як у них справи, „перекинутись“ словечком чи просто привітатися. Думаю, що цей незначний жест дуже цінний, бо так студенти звикають до того, що духовні особи, і сестри-монахині зокрема, не є якимись віддаленими, а починають входити в їхнє „звичне коло спілкування“. Також, бачачи нас, людей, які посвятили своє життя Богові, вони часто мимовільно підносять свою думку до Нього».
За словами сестри, формаційна програма приносить видимі плоди: студенти стають більш відкритими до взаємодії та спілкування, мають глибше розуміння того, хто такий Бог і що таке Церква, а дехто поглиблює особисті стосунки з Ним, молитовне і літургійне життя.
«Куратори, які безпосередньо живуть зі студентами на крилах, також можуть засвідчити їхній зріст щодо людських чеснот, міжособових і побутових стосунків. Думаю, що найбільший плід — це коли ми бачимо в наших студентах гармонійний розвиток», — додає с. Марія Радість.
Біль, що переходить у дію
Окремий вимір життя другого колегіуму — служіння. Тут кожне крило має свої соціальні проєкти, спрямовані на допомогу певним верствам населення, вирішення проблем чи впровадження нових дієвих ініціатив. Так минулого року студентам вдалося організувати кампанію зі збору крові й закрити грошові збори для благодійного фонду «1991», завдяки чому вдалося придбати транспорт і засоби РЕБ для військових. Окрім того, вони проводили заняття з дітьми ВПО, відвідували літніх людей у геріатричному пансіонаті, організовували лекції та дискусії про культурне пам’ятування загиблих військових і персоналізоване вшанування їхньої пам’яті.
Романа Павлюк, студентка програми «Artes Liberales» — Культурологія та президентка Уряду студентів УКУ пояснює, що служіння в колегіумі не відчувається як галочка чи обовʼязковий пунктик до виконання, а радше свідоме розуміння проблеми і поклик серця.
«У нас є лідери служіння, які задають темп на крилі. Перший рік мали певні труднощі, бо не було уявлення, як усе має працювати. Але зараз ми розуміємо свою зону відповідальності і як встигнути все втілити. Кожен у своєму темпі визначив, коли і що відвідує, яку кількість годин встигає послужити. Крім того, на другому році служіння ми також думаємо про те, якщо не виходить послужити, то як можемо допомогти в інший спосіб. Мені подобається, що служіння тут це не про гучні слова чи „сухі“ уроки, а про те, що ми беремо все у свої руки і діємо, особливо там, де нам болить», — ділиться Романа Павлюк.
Різниця між служінням у колегіумі й волонтерством поза ним полягає в тому, що волонтерство — це готова можливість, яку охочі підхоплюють, а служіння студенти творять самі: напрацьовують ідею, придивляються до проблем і пропонують рішення. Відтак визначають конкретні кроки: скільки зробити візитів до певних спільнот, кого залучити, як про це розповісти. Тому, за словами студентки, служіння відчувається як тягла справа, як процес.
«Служіння — це повний цикл: від випрацювання ідеї до її втілення, — продовжує Романа Павлюк. — Цьогоріч наше крило працює над проєктом із підтримки ветеранів, який ми назвали „Поруч“. Співпрацюємо з реабілітаційним центром „Галичина“. Мені здається, що досвід проєктів, які провадимо від початку до кінця не зрівняється з тим, щоби просто прийти на вже готову точку волонтерства. Якщо говорити про ветеранів, то не щодня маєш можливість зустрітися з ними й налагодити близький контакт. І ти ніколи не знаєш, коли цей момент настане. Тому, коли ми проживаємо цей досвід разом з іншими, то відчуваємо певне полегшення. Загалом, стає менше тривоги щодо того, як комунікувати, щось організувати чи запропонувати власну ініціативу в майбутньому. Крім того, спільне служіння впливає й на наші взаємини: працюючи над такими проєктами, ми краще пізнаємо один одного й підтримуємо, бо розуміємо, що працюємо задля спільної мети».
Цього року студенти колегіуму напрацювали шість проєктів, серед яких меморіалізація памʼяті культурних діячів, що загинули на війні, праця з дітьми-сиротами та ветеранами, опіка над безпритульними тваринами.
Життя в колегіумі насичене не лише духовними подіями. Тут відбуваються тематичні «колегівки», прощі, спортивні турніри, творчі вечори, літературники, перегляд фільмів, матчів, президентських виборів, Євробачення, «Чаювання з сестрами», молитви Тезе та прослави. Щопонеділка — зустрічі з кураторами чи гостями, у п’ятницю більшість студентів роз’їжджається додому на вихідні.
Формаційна програма щороку оновлюється відповідно до потреб молоді, але її ядро незмінне — християнські цінності, спільнота, відповідальність і служіння. І саме на цьому етапі втілюється перше слово з гасла УКУ — «свідчити». Випускники колегіуму свідчать про ці цінності у своєму житті, роботі, сімʼях і стосунках з іншими. А ті, хто залишаються координувати життя спільноти: старости, лідери проєктів і місіонери духовності — свідчать усередині колегіуму, підтримуючи й надихаючи інших.
«Ми часто кажемо, що колегіум — це серце УКУ. Тут виростають люди, які не лише мріють змінювати світ, а вже це роблять: у спільному побуті, у молитві, у служінні ближньому. Але передусім тут формується не побут, а покликання. Наші студенти не просто отримують сертифікат про проходження програми — вони вчаться бути справжньою спільнотою у світі, який часто забуває, що це означає», — підсумовує магістр колегіуму о. Микола Мотрук.
Департамент інформації УГКЦ
