EN

Бути з людьми, відповідати на їх потреби, допомагати пережити війну, — єпископ Василь Тучапець про місії Церкви у прифронтовій Слобожанщині

2 березня 2024, 20:46 57

Коли два роки тому розпочалося повномасштабне вторгнення, Харків одним з перших відчув «братню любов» росіян. Єпископ Василь Тучапець, екзарх Харківський УГКЦ, у той час був і залишається у місті. Він розповів про те, як жила УГКЦ на Харківщині ці два роки, що змінилося у місті за цей час, і які виклики стоять перед Церквою нині.

Бути з людьми, відповідати на їх потреби, допомагати пережити війну, — єпископ Василь Тучапець про місії Церкви у прифронтовій Слобожанщині

— Я якраз 12 лютого 2022 року приїхав після Синоду до Харкова і займався пастирськими справами. Уже в ці тижні було багато інформації про те, що може початися повномасштабна війна. Але не вірилося, що це справді відбудеться. 24 лютого ― це була несподіванка. Я прокинувся о 5-й ранку від обстрілів. Дивлюся, а на горизонті все в зареві. Я вже тоді зрозумів, що це війна. О 6-й зранку подзвонив наш охоронець церкви. Сказав, що їде додому, а комусь треба бути біля храму.

— А священники були, чи на той момент не було нікого?

— Священники були на місці. Отець Сергій Коваль, який служив на парафії у Вільчі біля Вовчанська (це буквально за 5 км від російського кордону), зранку дзвонить і питає: що робити? Він із двома дітьми розбудились від ракет, що летіли на Харків. Добре, що дружина з іншими трьома дітьми була у батьків на Львівщині. Отець із дітьми приїхав до Харкова, а вже тоді ― на захід. А так всі наші священики були на місці.

Наш о. Олександр залишався в Сумах і служив Літургії і для греко-католиків, і для римо-католиків, бо римо-католицький священник не міг повернутися з Харкова. Деякі священники вивозили своїх дружин та дітей і поверталися.

 - фото 130575

— Ви були в ситуації, коли було незрозуміло, чи російські війська от-от не зайдуть у Харків. Яка була ваша комунікація з Києвом? Які мали завдання?

— Блаженніший Святослав сказав: якщо буде загроза оточення міста, то виїжджати. Я так і повідомив священникам. Але поки немає загрози окупації міста ― залишаємося на парафіях і служимо людям. Російські війська вже в перший день повномасштабної війни стояли під Харковом, але їх зупинили. Кілька машин їх спецназу в місті ліквідували, почалися постійні обстріли Харкова. Наші військові поставили всюди блокпости, місто трималося міцно, й росіяни не змогли його взяти. А потім ЗСУ поступово почали звільняти Харківщину, й восени 2022-го вже була майже вся територія звільнена.

— Чим жила Церква? Що було вашим завданням на той час?

— Ситуація була непевною, ніхто не знав, що буде. У перші дні не працювали телебачення та інтернет, практично не було мобільного зв’язку. Але ми вирішили залишатися й служити людям, поки немає загрози оточення міста. Ми не припиняли богослужінь. Ще правили молебні за наших військових, щоб Господь їх охороняв і допомагав захистити нашу землю.

У місті відчувалася загальна паніка. Міський транспорт не курсував. Біля заправок були величезні черги, хто не мав автівки, то йшли з валізами до вокзалу, щоб виїхати з міста. Магазини й супермаркети були порожні, все розкупили, а довезти продуктів не було можливості. Навіть хліба неможливо було купити.

Уже тоді люди почали приходити до церкви й питати, чи не маємо продуктів. Десь через два тижні нам привезли гуманітарну допомогу. Стільки прийшло люду! То був хаос. Ніхто з нас ніколи не займався такою діяльністю. Першу допомогу було складно грамотно поділити. Ми робили фото й на нашій сторінці в соцмережі писали, які є потреби й дякували жертводавцям. Тоді люди бачили, чого бракує, і передавали допомогу різними способами. З Харкова до Львова їздили евакуаційні потяги. Назад вони поверталися порожніми, тому волонтери вирішили завантажувати в них гуманітарну допомогу. Це був непростий процес, але була потреба. Також з нами співпрацювали різні благодійні організації.

Бути з людьми, відповідати на їх потреби, допомагати пережити війну, — єпископ Василь Тучапець про місії Церкви у прифронтовій Слобожанщині - фото 130573

Фактично кожен день минав у молитві й за розподілом гуманітарної допомоги. Згодом ми почали сортувати все, що надходило. В нас досі збереглися ті перші локації з медикаментами, дитячим харчуванням, предметами гігієни тощо.

Зараз допомога з-за кордону вже не надходить, як на початку повномасштабного вторгнення. Ми самі маємо контакти й шукаємо її.

— А парафіяни як? Виїхали?

— Парафіяни майже всі виїхали, особливо ті, що зі заходу України. Залишилися місцеві парафіяни, які не хотіли виїжджати з різних причин. І ми з ними це все починали робити. Потім ми потребували більше людей, бо приїжджали фури, які треба було розвантажувати. Створили базу контактів чоловіків, які живуть поблизу, і запрошували їх, коли була потреба. Так само треба було фахівців-медиків, які могли сортувати ліки, які надходили, пояснити, кому і що можна видавати. Приходили лікарі. Зараз медичним відділом у нас займаються пані Інна ― професорка, викладає в Національному фармацевтичному університеті в Харкові, пані Олена та пані Наталя — педіатр.

— Це люди, які були у вас на парафіях?

— Ні, це люди, які ніколи до того до нас не ходили, просто жили в нашому районі й почали приходити за гуманітарною допомогою. І вони почали приходити до нашої церкви. Харків’ян дуже багато виїхало, але до міста приїхали ті люди, які, наприклад, втікали з окупованих територій. То цим людям було потрібно все. Вони приходили по речі першої необхідності, а тоді залишалися, почали приходити до церкви.

Бути з людьми, відповідати на їх потреби, допомагати пережити війну, — єпископ Василь Тучапець про місії Церкви у прифронтовій Слобожанщині - фото 130574

— За ті два роки ваша парафія стала суттєво іншою?

— Так, дуже змінилася.

— І як ці люди, які не були греко-католиками, ставилися до парафії, до служіння?

— Вони прийшли все ж тому, що Церква їм допомагала. Це для них стало аргументом. До нас приходить за допомогою щотижня дві тисячі людей. Це не означає, що всі вони ходять до церкви. Але я зауважив, що дуже змінилося ставлення людей.

Харків ― місто, у якому було дуже багато людей, які були далекими від віри, агностиками, атеїстами. Ті люди мали на Церкву ще той радянський негативний погляд. Але коли Церква під час війни почала людям допомагати, то вони змінили своє ставлення. Тепер вони ставляться з повагою та пошаною.

— Чи Ви служили в підземеллі, в метро, наприклад?

— У метро ми спеціально не служили. Воно фактично стало бомбосховищем. Але ми допомагали також тим людям, які перебували в метро. Біля нас є станція «Героїв праці» ― це остання станція в напрямку села Циркуни ― на Північну Салтівку, яка найбільше обстрілювалася (ми теж на Салтівці, але не на Північній). Так-от, люди, які в цьому районі залишилися, перебували в метро. На цій станції в перші місяці жили приблизно 1,5 тисячі осіб. Їм ми возили продукти, матраци, ковдри. Там не було місця вільного ― усе займали люди, у тому числі з інвалідністю, похилого віку, батьки з дітьми і немовлята. На умови там було страшно дивитися. Там навіть дихати не було чим. І таке було на всіх станціях метро.

Наш храм ще недобудований. Ми служимо в «нижньому», і він же є бомбосховищем. Там ховалися й ночували люди під час інтенсивних обстрілів. А «верхній» храм став складом гуманітарної допомоги.

Бути з людьми, відповідати на їх потреби, допомагати пережити війну, — єпископ Василь Тучапець про місії Церкви у прифронтовій Слобожанщині - фото 130578

— Як зараз Харків виглядає? Як він змінився за ті два роки?

— Харків змінився дуже. Перед повномасштабною війною це було таке радянське за менталітетом місто, близьке до росії. Багато хто має рідних у Білгороді, наприклад, підтримували тісні контакти між собою. Так дуже проти росії ніхто не говорив. І, звичайно, майже всі розмовляли російською.

Коли почалася повномасштабна війна, люди почали чітко визначатися. Більшість людей були невизначені, але зараз мають чітку позицію, що ми ― це Україна, а росія все ж є агресором, росіяни нас обстрілюють і вбивають. Більшість людей ідентифікує себе як українці, хоч розмовляють російською мовою. Частина переходить на українську.

Ми біля церкви розмовляємо між собою і з людьми українською мовою, і богослужіння всі проводимо українською мовою, люди це знають. І вони вже стараються з нами привітатися українською чи подякувати. Просто не було такого звичаю говорити українською в Харкові. Зараз вже змінилося ставлення людей до української мови та культури.

— Розкажіть про стосунки між людьми, між конфесіями. Нещодавно був Тиждень молитов за єдність християн, і я бачив, що у вас молилися разом римо- і греко-католики, лютерани. А які стосунки у вас зараз з Московським Патріархатом? Яка їхня позиція?

— З УПЦ МП у нас ніколи близьких стосунків не було, хоч ми завжди запрошували їх до молитви за єдність Церкви. Вони ніколи не приходили. Ми зустрічалися ще до повномасштабної війни на державних заходах, як-от покладання квітів у День Незалежності чи щось таке. Проте зараз, я б так сказав, що з Московським Патріархатом, коли ми зустрічаємося, стосунки стали теплішими.

А от ПЦУ ще до того, як отримала Томос, брала участь у богослужіннях за єдність християн. А зараз уже не приходять на ці спільні молитви. Є ще Вірменська Апостольська Церква ― вона завжди бере участь у спільній молитві.

Але так, ми намагаємося з усіма конфесіями підтримувати братні стосунки, запрошуємо на спільні заходи й беремо участь у їхніх. Але найкращими, без сумніву, є стосунки з римо-католиками, вірменською та лютеранською громадою.

 - фото 130577

— У Харкові було багато людей з проросійськими поглядами, там вживали російську мову й шанували російську культуру. Які є зміни в національному, патріотичному напрямках? На рівні міста як громади?

— Харків був завжди чистим і доглянутим містом. Про це дуже дбали. Навіть під час війни, коли були обстріли й руйнування, відразу комунальні служби приїжджали, все прибирали. Навіть сміття намагалися вивозити якомога частіше, хоча це було дуже небезпечно.

Також завжди дбали і дбають про потреби містян. Наприклад, росіяни обстріляли тепломережі. У місті намагалися все якомога швидше полагодити, щоб люди мали і тепло, і електрику, і воду.

А ще змінилося ставлення до всього українського. Відходять радянські кальки, які були в освіті, у державних закладах та інституціях. Відбувається перейменування вулиць. І питання про збереження радянських топонімів тепер навіть не стоїть, хоча раніше було дуже гострою темою. Ми, як греко-католицька громада, також подаємо пропозиції з назвами вулиць. Дуже змінилися стосунки з міською владою, стали більш відкритими і дружніми.

— Чи повертаються люди?

— Частина повернулася, у більшості це люди старшого віку. Майже не повертаються з малими дітьми, бо навчання в Харкові дистанційне. Дехто з дітьми, звісно, повернувся, навіть з наших парафіян, але мало. Коли почалися більш інтенсивні обстріли, деякі сім’ї з дітьми були змушені виїхати вдруге.

А ще переїжджають до Харкова люди з прифронтових зон ― з Вовчанського, Куп’янського районів, де зараз ведуться активні бойові дії, й де просто неможливо жити, бо небезпечно. Тут вони живуть, щоб якнайшвидше повернутися додому. У декого зруйновані будинки, то вони не мають куди повертатися з Харкова.

— Чи не зазнали таких втрат Церква, ваші парафіяни?

— Дякувати Богу, все нормально. Ми теж переживаємо, особливо, коли гуманітарну допомогу роздаємо ― тоді дуже багато людей. У нас постраждав парафіяльний будинок у Вільчі. У Центрі матері і дитини є каплиця, де ми проводимо богослужіння. В сусідньому будинку розірвався снаряд, то в каплиці вікна порозбивав і посік фасад. У Золочеві у нас також є парафіяльний будинок, де проводять богослужіння. На його подвір’ї снаряд розірвався. У будинку треба міняти дах, вікна, двері. Літня кухня знищена.

Бути з людьми, відповідати на їх потреби, допомагати пережити війну, — єпископ Василь Тучапець про місії Церкви у прифронтовій Слобожанщині - фото 130576

— А чи залишилися серед місцевого населення ті, хто чекає росіян?

— В основному всі люди за Україну. Я принаймні не чув ні від кого останнім часом, щоб захищали росію чи позитивно про неї говорили. У прифронтових зонах дійсно були люди, які здавали українські позиції, й туди потім прилітало. Дають росіянам координати будинків, у яких перебувають українські військові. Є такі «ждуни».

Росія готувалася до цієї війни, вона мала в місті свою агентуру, диверсантів, які заїхали в місто й жили тут, чекаючи моменту початку війни.

— До вас як до Церкви не було агресії, звинувачень? Не казали забиратися?

— Так ніхто до нас не говорив. У нас також є будова, де працювали будівельники зі заходу України. Ми всюди порозвішували синьо-жовті прапорці. Пригадую, росіяни стоять під Харковом, обстрілюють місто. І одна бабуся прийшла й каже: заберіть ці прапорці, бо вони прийдуть і вас вб’ють.

— Тобто вас захистити хотіла.

— Так. Але прапорці досі є.

— Мабуть, вам доводилося провадити в останню путь когось зі своїх парафіян, що загинули на фронті. Чи таких багато?

— Так. За цей час ми поховали не одного. Чоловік нашої парафіянки загинув у травні 2022-го року під Богородичним. Загинув ще один чоловік, мав 52 роки. Потім ховали сина парафіянина пана Ігоря, він загинув у Харкові. Молилися за загиблу дівчину з «Азову». Загинула в Маріуполі від фосфорних бомб ― тіла немає. Нещодавно ховали 22-річного хлопця, молодого офіцера. Багато…

— Чи маєте зараз військових капеланів?

— Так, у нас офіційно є двоє військових капеланів: у Національній гвардії і в ППО в Харкові та Полтаві. До нас часто звертаються військові, просять приїхати, щось посвятити. Чим можемо, стараємося їх підтримати.

— Єдина парафія УГКЦ, що не перейшла на новий календар ― у Харківській області. Яка ситуація в інших областях екзархату?

— Наші всі перейшли. Лише одна парафія йде і за новим, і за старим календарем. Люди попросили ще так робити. Ми йдемо за новим стилем, і парафіяни це сприйняли дуже позитивно. Дехто з людей, які приходять по допомогу, не освятив воду на Водохреща 6 січня, але питали, чи освятимо 19. Звісно, ми освятили й не робили з цього проблеми.

Хоча в основному більшість людей в Харкові не є церковними й не дуже орієнтуються у святах. Тому приходять і питаються. Є також люди, які під час війни вирішили ходити до нашої церкви. Спротиву щодо нового календаря немає.

Бути з людьми, відповідати на їх потреби, допомагати пережити війну, — єпископ Василь Тучапець про місії Церкви у прифронтовій Слобожанщині - фото 130579

— Чи створюються зараз нові парафії?

— Під час повномасштабної війни ми не створювали нових парафій, але в нас є так звані «місійні станиці», які були створені напередодні ― це Ізюм і Лозова. Там у нас ще немає храмів, правимо Літургії у звичайних приміщеннях, які пристосували до служіння. В Ізюмі це була колишня дитяча бібліотека, яка згодом перетворилася на приватний склад. Тепер ми там служимо (теж за новим календарем) і роздаємо допомогу.

До речі, в Ізюмі всі храми ― Московського Патріархату, там жодної української Церкви взагалі немає. Там єдина ― це наша парафія, і то поки не маємо храму. Ділянка, де маємо його будувати, замінована вже два роки. Тому наразі не можемо туди зайти й побудувати бодай каплицю.

— Яке ставлення з боку влади?

— Із владою в нас хороші відносини. Дякують, що ми допомагаємо людям, постраждалим від війни.

— Полтавська область теж у вашому екзархаті. Там зараз Церква теж активізувалася?

— Багато людей з Харкова виїхали в Полтаву ― це на 150 кілометрів далі, і вже люди безпечніше почуваються. Там є й наші парафіяни. Наші полтавські парафії активно надають гуманітарну допомогу. Люди нові почали до них долучатися. Тому це досить активні парафії, вони розвиваються. Ми будуємо також храм у Полтаві. На місці каплиці Святої Трійці, яка згоріла, також плануємо будувати храм.

Юні парафіяни крутять стрітенські свічки - фото 130580

— Поділіться своїми планами.

— Хотілося б, щоб була більш стабільна ситуація. Тоді можна було б розвивати інфраструктуру. А зараз ще велика небезпека, постійні обстріли. Попри це стараємося служити в усіх парафіях. Навіть у Вільчу на самому кордоні, де отець не може жити, він усе одно їздить і відправляє богослужіння. Так само в Золочів. А в Ізюмі священик уже живе. Намагаємося відповідати на потреби людей, підтримати не лише гуманітарно, але й духовно. Військові також звертаються за допомогою.

Молимося, надіємося, що Господь допоможе нам звільнити нашу землю, щоб ми могли спокійно розвиватися, нести слово Євангелія, розбудовувати українську Церкву та культуру на Сході.
 Бути з людьми, відповідати на їх потреби, допомагати пережити війну, — єпископ Василь Тучапець про місії Церкви у прифронтовій Слобожанщині - фото 130581

— Яке місце матиме Церква в українському суспільстві після перемоги, зокрема на теренах Слобожанщини, Наддніпрянщини та Лівобережжя?

— Відбудова буде непроста. Їдеш селом, де були окуповані території, і важко знайти цілий будинок. Наш «Карітас» от у Старому Салтові звів п’ять модульних будинків, щоб людям було де жити. Вони втратили не лише будинки, але й сімейні реліквії, фотографії, пам’ятки. Нічого не збереглося. Щоб це все відновити, треба буде десятки років. Багато території заміновано.

Певно, що Церква не зможе взяти дуже активної участі у відновленні матеріальному. Але через «Карітас» та інші благодійні організації ми допомагаємо як можемо. Гуманітарна, психологічна, юридична допомога, яку ми надаємо постраждалим людям, ― це також є та місія, яку Церква повинна виконувати. Тому, як на мене, важливо, щоб Церква була на місці, з людьми, щоб вона була відкритою до потреб людей і відповідала на них.

Без сумніву, головна місія Церкви ― милосердя і проповідь Євангелія, ділення вірою. Це допоможе людям пережити ті втрати й страждання, які війна принесла в їхні родини, лікувати рани душі і тіла.

РІСУ

Локації

Персони

Дивіться також