EN

«Бог не залишив Україну»: презентація книжки-свідчення Блаженнішого Святослава у Вроцлаві

27 травня 2023, 22:10 1615

У Вроцлаві, у Національному інституті імені Оссолінських (Ossolineum) у межах Міжнародної наукової конференції «Польща—Україна: на шляху до добросусідства» 26 травня відбулася презентація для польських читачів книжки «Бог не залишив Україну» — розмови-свідчення Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава з редактором Католицької інформаційної агенції Кшиштофом Томасіком про війну в Україні. У презентації взяли участь обидва співавтори.

«Бог не залишив Україну»: презентація книжки-свідчення Блаженнішого Святослава у Вроцлаві

У заході також взяли участь історики Церкви, ректор Українського католицького університету о. Богдан Прах, проректор Олег Турій та польська історикиня культури Вікторія Маліцка (Ossolineum).

Книжка «Бог не залишив Україну» («Bog nie opuścił Ukrainy») вийшла в лютому, у варшавському видавництві WAM, при Католицькій інформаційній агенції. Передмови до книжки написали Любінський митрополит Римо-Католицької Церкви архиєпископ Станіслав Будзік, який був у складі делегації польських єпископів, що першою під час війни прибула до України, та науковець і дипломат, професор Адам Даніель Ротфельд, один із тих дітей, яких під час німецької окупації врятував архимандрит Климентій Шептицький. Кошти від продажу передають фундації «Wsparcie i nadzieja» для підтримки воєнних сиріт з України, які зараз перебувають у Польщі і якими вона опікується, та згромадженню УГКЦ сестер служебниць Непорочної Діви Марії у Пралківцях.

Книжка постала з розмов журналіста і редактора КІА Кшиштофа Томасіка з Главою УГКЦ під час його душпастирських відвідин Одеської та Миколаївської областей у жовтні минулого року. Частина матеріалу стала репортажем-лонгрідом із цієї поїздки Україною, а багатогодинні записи розмов з Блаженнішим під час переїздів, — книжкою. Її уже назвали свідченням очевидця, який перебуває посеред війни, документом, який фіксує історію, рефлексією очільника Церкви «тут і зараз» із приводу страшних і великих речей, яких зазнає Україна сьогодні.

«Ми говорили про диявольську сутність війни у всіх її вимірах: Божому, особистому, суспільному, міжнародному. Але головною темою наших розмов було питання сенсу життя людини — сенсу поза абсурдом війни, — каже Кшиштоф Томасік. — Пам’ятаймо: Україна бореться не тільки за себе, а за нас, бореться за волю і демократичний світ».

Отець Богдан Прах наголосив, що ця книжка-свідчення є важливою у багатьох вимірах: і для закордонної, зокрема польської, аудиторії, для розуміння того, що зараз відбувається в Україні, і як історичний документ свого часу: «Слово Блаженнішого Святослава дуже важливе, тому що, по суті, це — слово і свідчення всієї нашої Церкви, всього нашого народу. А як історик скажу: ми досі вивчаємо листи й щоденники митрополита Андрея Шептицького — вони, як перлинки, у яких відбилося життя таким, яким воно було тоді. Сьогодні ж ми свідчимо про наше життя наживо».

Назва книжки — алюзія на фразу Ісуса Христа, сказану на Голготі: «Боже, Боже, чому ти мене покинув?». Україна сьогодні у війні «чоловіцтва зі звірством» запитує: «Боже, чому і за що?». У книзі — багато болю за людей, багато співчуття, духовного і дієвого, і надія, яка переростає у впевненість: «Бог не покинув Україну».

Україна у війні

«Відповісти на питання: де Бог, коли нас вбивають? — непросто, — каже Блаженніший про найболючіше для себе і всіх українців питання. — Але Бог є, і Він — з людьми. Він — там, де сьогодні Україна розіп’ята на хресті. Він присутній у всіх замучених та вбитих. І Він є джерелом нашої надії, нашої сили, щоб не піддатися злу, боротися за людську гідність, за нашу свободу».

Навколо цього питання й обертається вся книжка, яка почалася з короткої розмови: «Як ви? — Приїжджайте і побачите». І Кшиштоф Томасік приїхав, щоб бути і бачити.

«Коли відбувалася та розмова, я не думав, що хтось це буде читати. То була свіжа рефлексія, враження від того, що ми щойно побачили в той день, у тих зустрічах, в очах тих людей, — каже Блаженніший. — Ми почали нашу подорож 14 жовтня минулого року, на Покров. Із Києва рушили на Південь, до Одеси. Щиро кажучи, не знали, чи повернемося, бо ті дороги пахли смертю. Ми про це не говорили, але в наших очах це було».

Блаженніший згадує ту подорож на Південь України — душпастирську й гуманітарну, з місією Патріаршої курії «Мудра справа»: «Приїхали до Одеси — перлини України, порто-франко, відкритого міста. Навіть у часи срср це був центр бізнесів, один із небагатьох на всю ту гігантську країну. А тоді, у жовтні 2022-го, Одеса була майже заблокована: закриті пляжі, заміновані пірси, порожні вулиці. Ми побачили Одесу в депресії. Весь середній бізнес фактично зупинився. Одеса не мала що їсти, а треба було нагодувати сотні біженців, які з Півдня України через Одесу рухалися далі. І люди, які мали свої бізнеси, почали волонтерити, щоб нагодувати людей. З усіх Церков, які присутні в Одесі, УГКЦ не є найбільшою, але вона була на першому місці в активності гуманітарної допомоги. І це було для нас великим відкриттям.

Далі — Миколаїв. Фото на обкладинці книжки — це фото будівлі Миколаївської ОДА, у яку влучила російська ракета. У місті тоді не було навіть питної води, і треба було негайно робити свердловини. Але коли я запитав голову військової адміністрації, чого потребує місто і чим ми можемо допомогти, то почув: «Потребуємо вашої Церкви». У ці дні я вперше за 30 років чув від державних чиновників, що потрібно не хліба і води, а Бога. Чому? Бо, як він сказав, війна часом робить людину нечутливою, черствою, а коли людина вірить у Бога, то залишається людиною. Ми тоді зробили все, що змогли — дістали їм і води, і все, чого вони потребували. Бо якщо хтось шукає Бога, Царство Небесне, все інше у свій час теж дістане».

Далі були Южноукраїнськ, центром якого є Южноукраїнська АЕС, одна з чотирьох АЕС в Україні, і Балта: «Уявіть: 50 % населення міста — етнічні росіяни, які свого часу приїхали на будівництво АЕС, і зараз всі вони — патріоти України. Звідти поїхали до Балти — міста майже на кордоні із Придністров’ям. Пригадую, що не було жодної родини в тій парафії, де б чоловік чи син не воював на фронті. Мені передали близько 30 прізвищ військовополонених і просили про допомогу у їхньому звільненні. І всі ті списки я через місяць передав папі Франциску.

Так, це не книжка, у якій йдеться про ідеї. Це справді документ, свідчення. Це питання, на які я шукаю відповіді. Що означає бути єпископом у час війни? Що означає бути християнином у час війни? Бо християни — це люди, які мають надію. І та надія, та присутність Бога поміж нами та в нас і є джерелом нашої сили, нашої відпірності злу. Це та сила, яка з ласки Святого Духа, страх перетворює на силу, ненависть, яка є природною у цих обставинах, — на мужність, на силу чинити добро. Адже якщо в таких обставинах ми маємо здатність і потребу чинити добро, то ми дуже сильні. Ми незрівнянно сильніші від нашого ворога, який, можливо, мав тоді більше зброї і ракет, ніж ми, але тієї сили не мав і не має.

… Справді, Бог не залишив Україну. Десь на початку тієї великої війни — в березні чи травні — ми говорили, що віримо, що Україна переможе. А зараз ми це знаємо».

Війна все змінює

Теперішня війна в Україні — війна світоглядна, війна за цінності. Так люди страшною ціною позбавляються від ілюзій. Блаженніший розповідає про те, що росія робить на окупованих територіях і що відбувається з людьми, які там залишилися. І каже: люди змінюються, і завдання Церкви — допомогти їм у цьому, підтримати їх.

«Це якась така велика таємниця історії визволення України, — розважає Блаженніший. — Адже росіяни знищують саме ту частину України, громадяни якої симпатизували росії. Деякі обивателі там навіть чекали на росіян, бо вважали їх своїми. Але коли прийшли росіяни, вони не вважали цих людей своїми і починали окупацію зі знущань, грабунків, знищення церков, зокрема й Московського патріархату. Тому ті люди вже ніколи не вважатимуть, що росія є їхньою матір’ю, а росіяни — братами.

Друга річ: наша Церква присутня за лінією фронту, але наразі на окупованих територіях немає жодного католицького священника — ані римо-католицького, ані греко-католицького. Вони або депортовані, або, як двоє наших священників із Бердянська — у в’язницях. Але там залишилися наші люди: наші церкви переповнені, хоч багато хто виїхав на вільну Україну. Це означає, що це ті люди, які, можливо, ніколи не ходили до Церкви, або та Церква не була українською. У Донецьку зараз немає нашого священника, але у храмі щоденно збираються люди і моляться українською мовою. Що це означає, чому вони так чинять? Це означає, що наша Церква є для них моральним авторитетом, місцем, де вони справді віднаходять Господа Бога і свою національну ідентичність».

Що Україна робитиме зі звільненими територіями — цими в усіх сенсах «кривавими землями»?

«Росіяни обезлюднюють ті території, це правда. Вони вимагають, щоб українські громадяни на окупованих територіях приймали російське громадянство. А тоді забирають до свого війська як гарматне м’ясо. Жінок і дітей депортують у росію. Тих, хто не приймає російського паспорта, поміщають у концентраційні табори. Вони вилюднюють ті території, і ми ще не знаємо, для чого. Зараз це відбувається на півдні Запорізької області, Донбас майже повністю знищений.

Ми, як Церква, робитимемо все, щоб допомогти тим людям. З російської сторони не можна очікувати якоїсь об’єктивності щодо їхніх настроїв, бо ніхто їх там і не питає. Там немає демократії, немає права говорити, що думаєш. Але для тих людей дуже важливо, що хтось про них пам’ятає. Будь-який знак з України, який до них приходить, зокрема через нашу Церкву, для них дуже важливий. Вони чекають — таке наше враження на підставі інформації від людей, які там залишилися. Багато з них кажуть, що окупаційна влада карає їх за те, що вони онлайн беруть участь у наших богослужіннях, слухають Літургії з Патріаршого собору. Росія зараз шукає способів, як обмежити доступ до Інтернету на окупованих територіях, щоб люди не мали об’єктивної інформації від світу. Ми за них молимося і вже готуємося: як тільки ті території будуть звільнені, відразу вирушимо туди з гуманітарною допомогою. Так було на Півночі України, так було на Харківщині, так було на Херсонщині на правому березі Дніпра. І так буде й там».

Якою буде Україна після перемоги

Сьогодні на боці України весь цивілізований світ. Немає сумніву, що Україна — українське військо, український народ — переможуть. І уже зараз на різному рівні ведуться дискусії і складаються плани, що і як робити після війни, як піднімати Україну з руїн. При цьому не знімається з порядку денного і те, що будуть і великі суспільні проблеми, проблеми з владою, корупцією, судами тощо. Але в тому, що все дуже швидко змінюється і повернення до колишнього трибу життя вже не буде, одностайні майже всі.

«Ми бачимо, що Україна змінюється, тому що змінюються люди. І ми щодня наново відкриваємо обличчя нашого народу, — каже Блаженніший. — Україна змінюється в різних аспектах: в усвідомленні нашої ідентичності, у переосмисленні нашої історії, у стосунках між людьми. Українці сьогодні по-іншому ставляться до влади, по-іншому розуміють свою особисту ініціативу в розбудові своєї держави. Богу дякувати, ми назавжди звільнилися від патерналізму — ми не чекаємо, що хтось прийде і нам щось зробить. Україна буде інакшою не тому, що хтось має чарівну паличку, якою махне — і все зміниться, а тому, що змінюються люди.

Біля нашого Патріаршого собору є величезний недобудований страхопуд, із яким ніхто не знає, що робити. І люди повісили на ньому великий напис: «Ключ до переміни України знаходиться в ній самій. Ми не можемо змінити світ довкола себе, але в нашій силі змінити самих себе». І підпис: «Митрополит Андрей Шептицький, 1943 рік». Ми шукаємо того ключа за океаном, на небі, деінде, а він є тут, у нас. І ми ці зміни бачимо. Змінюється центр тяжіння — Україна по-іншому сьогодні відчуває ті нитки, які з’єднують нас в один народ. Я вам більше скажу: колись, щоб навчитися українського патріотизму, їхали зі сходу на захід, а тепер — із заходу на схід. Таких патріотів України, як у Краматорську, ще треба пошукати! І це не якась ідеологія минулого, це — мрія про майбутнє. Тому я вірю в те, що Україна здатна, має ту життєву силу, щоб зі свого нутра спроєктувати свою надію і зробити її дійсністю».

А ось історії Блаженнішого про Київ — знову ж, як очевидця й учасника тих змін, які відбуваються на очах: «А як змінився Київ під час війни! Розкажу один момент, коли я відчув, що відбувся певний „клік“ у свідомості киян. У 2014 році, десь у кінці січня, коли вже втік Янукович, але по Києву ще бродили „тітушки“, які нападали на місця, де збиралися майданівці, у Патріашому соборі, у криптах, мешкало багато людей з Майдану — вони назвали наш собор „Патріаршою криївкою“. І от ми читаємо у соцмережах, що готується напад „тітушок“ на наш собор. І ось ніч, темно, суне натовп із дрючками, бітами. Наші священники злякалися, але вийшли до них і запитують: „Хто ви такі? Чого ви сюди прийшли?“. А вони відповідають: „Ми прішлі защіщать наш храм“. Це були мешканці Лівого берега. Тобто весь той квартал, ту вулицю, яку тепер назвали іменем митрополита Андрея Шептицького, вони ототожнили з храмом, який назвали своїм.

Коли у лютому минулого року почалася велика війна, Лівий берег був майже відрізаний від Правого — мости через Дніпро закрили, Дніпро замінували, а наш собор атакували озброєні диверсійні групи. Якщо б не тероборона Лівого берега, ми б наш собор не відстояли. Ці люди взяли зброю в руки і відбили російські ДРГ. Мені тоді присилали фотографії, які називалися «Ми збираємо гриби». Наші хлопці взяли російського десантника — такого з наколками «сирія», «лівія», матьорого вбивцю. І тоді, на третій день війни, вони мені сказали: «Україна переможе! Знаєте, чому? Бо в очах того десантника ми бачили панічний страх».

Департамент інформації УГКЦ

Персони

Дивіться також