«Блаженніший Йосиф був живим нагадуванням про необхідність бути собою, завжди пам’ятати, ким ти є, і бути вірним своєму служінню», — отець Андрій Онуферко
28 червня 2025 року Українська Греко-Католицька Церква провела Ювілейне паломництво до гробу святого апостола Петра в Римі. І на Божественній Літургії на цій події Глава УГКЦ Блаженніший Святослав пригадав таке ж паломництво вірних Церкви до Риму у 1975 році, коли УГКЦ в Україні була заборонена і перебувала у підпіллі, а Патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий, якого напередодні Другого Ватиканського собору, після 18 років совєцких таборів, спільними зусиллями Католицької Церкви витягнули з радянського полону, перебував у Римі. Тоді, 50 років тому, у часі Ювілейного паломництва, Патріарх Йосиф вперше заявив про патріаршу гідність УГКЦ, про необхідність надання УГКЦ Патріархату. «Ми сьогодні стоїмо на тому ж місці і на весь світ заявляємо про те саме», — підкреслив Блаженніший Святослав.
Одним із учасників обидвох цих історичних подій в базиліці святого Петра, був отець доктор Андрій Онуферко: 50 років тому — як семінарист Колегії святої Софії і учень Патріарха Йосифа, нині — як протосинкел Торонто та Східної Канади, митрофорний протоієрей УГКЦ.
У «Живому інтерв’ю» з о. Тарасом Жеплінським отець доктор говорить як про давні часи і Патріарха Йосифа, так і про нинішнє життя і служіння — і своє, й Церкви. Ця розмова — нагода побачити, який неймовірно насичений шлях пройшла Церква за цей порівняно короткий для історії відрізок часу у півстоліття.
— Отче, що ви відчували, коли стояли у базиліці святого Петра і у часі такої ж знаменної події, розуміючи, скільки всього сталося в житті нашої Церкви за ці 50 років?
— Та Ювілейна проща 1975 року була переломна, історична. Тоді до Риму з’їхалося дуже багато українців — зрозуміло, що тільки з діаспори, але це було велике паломництво, хоч і не таке велелюдне, як тепер, у 2025-му.
Тоді мені було 20 років, я саме завершив два роки філософії і мав вступати на богословські студії в Колегії святої Софії (Колегія при УКУ св. Климента в Римі для духовної і наукової формації кандидатів на священників. — Ред.). Ми були семінаристами Блаженнішого Патріарха Йосифа: часто зустрічалися в семінарії, він кожного з нас знав особисто. Тобто ми, фактично, були вихованцями Патріарха Йосифа і, хоч були лише семінаристами, але почувалися частиною такого дуже вузького, наближеного до Патріарха кола.
Я ж народився вже в Америці, у Штатах. Мої батьки виїхали з Галичини перед самим завершенням Другої світової війни — втікали перед наступом фронту радянської армії, тієї другої совєцкої окупації, коли наша Церква в Україні була ліквідована, а наші владики — заарештовані. Ми всі, діти емігрантів, були дуже свідомі того, в якому становищі перебувала і наша Церква, і Україна. До речі, цікаво, що багато хто з нас, тих, хто студіював тоді в Колегії святої Софії, вважав себе семінаристом Львівської архієпархії нашої Церкви, яка в Україні перебувала в підліллі. Ми не знали, яким буде майбутнє — і наше, і Церкви, як і коли ми будемо служити для тої архієпархії. Але, будучи біля Глави Церкви і великого сповідника віри — Патріарха Йосифа, відчували велику духовну близькість із підпільною Церквою і Україною.
Сьогодні обставини інші: Україна — вільна, але четвертий рік триває страшна війна з тим же, по суті, ворогом, частина України — під окупацією. І Блаженніший Святослав каже: «Україна стоїть, Україна бореться, Україна молиться». І те паломництво — і 50 років тому, й тепер, це стояння, ця боротьба і це моління — свідчення нас, як паломників надії. Власне, дуже цікаве поняття — ця надія. Це ж не щось абстрактне — ні! Надія для християн — Воскреслий Господь, ми живемо цим духом Воскресіння Христового. І так, як Господь дав нашій Церкві воскреснути з підпілля тоді, так Він підтримує нас і зараз, у часі цієї війни. Воскреслий Господь — наша надія, Він нас надихає і при всіх випробуваннях кладе радість у наше серце.
І цими днями, у часі цьогорічного паломництва і Синоду єпископів у Римі, я знову відчував ту велику радість — надії і духовного братерства наших вірних і єпископів. Щасливий, що був причетним до цієї радості.
— Ви дуже скромні, отче, хоча й зробили так багато для нашої Церкви. І це відзначив Глава УГКЦ Блаженніший Святослав, іменувавши вас митрофорним протоієреєм. Хотілося б, щоб ви трохи розповіли про себе і про свій священничий шлях.
— Ну, я вже казав, що народився в Америці, у Філадельфії. Моя мама була зі Сколього (м. Сколе на Львівщині. — Ред.), тато — з Тернопільщини. Дідо по татові — отець Антін Онуферко, до 1944 року був парохом УГКЦ у Скалаті (село у Тернопільському районі. — Ред.). І коли фронт вже наближався, мій батько, дідусь і ціла родина виїхали з України і пізніше опинилися у Філадельфії. Там мої батьки запізналися, одружилися. У мене є дві сестри — старша і молодша. Я виростав в українській громаді емігрантів у Філадельфії.
Старший брат мого батька, мій стрийко, — уже покійний отець Ярема Онуферко, був випускником Львівської богословської академії за Митрополита Андрея і Йосифа Сліпого, отця ректора, ще у Львові. І зі мною, коли я вже вчився в Малій семінарії в Римі — здається, за рік перед посвяченням собору Святої Софії, сталося таке цікаве. Наша семінарія була поряд із собором, і я туди чогось прийшов саме тоді, коли там був Блаженніший Йосиф. Ну і була нагода представитися. Мені тоді було 13 років, я сказав, що я — Онуферко. І Блаженніший пригадав, що у Львові, як ректор Львівської богословської семінарії, мав такого студента — Онуферка. Тобто він через стільки років пригадав за прізвищем мого стрийка, який був свячений у 1935 році. І потім, коли мене зустрічав, то завжди було — «Онуфе-е-ерко!» Блаженніший мав такий особливий голос, то це так звучало! …
— А як ви у свої 13 років опинилися у Римі?
— Взагалі, я прилетів до Риму, маючи 12 років, це було 16 вересня 1968 року. Я якось вже змалку думав про те, щоб бути священником — і через діда, і через стрийка. Були й інші священники, які мене надихнули. Але у свої 12 років, звичайно, ще не знав, яким буде мій шлях.
А було так: я закінчив сім років навчання у народній школі у Філадельфії. І мій батько, через знайомство з одним священником з Торонто, залагодив, щоб я поїхав на подальше навчання до Риму. Батько дуже хотів, щоб я студіював у Європі, не обов’язково на священника: він, можливо, мав інші плани щодо мого майбутнього, думав, що потім піду на медицину чи ще щось. І десь тоді я був на пластовому таборі, коли до Америки якраз приїхав Блаженніший Йосиф — він якраз мав поїздку по різних країнах, і приїхав до нас.
Потім сталося ще таке цікаве: коли я вже був у Римі, ми були на Літургії в базиліці святого Петра, десь більше ста хлопців. А у той день — День святого Йосафата, Блаженніший Йосиф завжди служив там Літургію. І після Служби ми всі разом гурмою супроводжували Блаженнішого від базиліки до його помешкання — я десь навіть маю фотографію, як ми всі йдемо з ним. І це був особливий момент в моєму юному житті, який також на мене дуже вплинув. Ну і потім ще ця історія, коли я, малий, особисто познайомився з Блаженнішим…
І так, під час тих кількох років навчання у Римі, я відчув, що справді маю духовне покликання і хочу бути священником. І у 1973-му, коли вже закінчив матуру, пішов до Блаженнішого Патріарха Йосифа і попросив, щоб прийняв мене, як семінариста, до Українського Католицького університету св. Климента. Потім вчився у Колегії святої Софії. Закінчив філософію, богословію, ліценціат, розпочав свою докторську програму. З 1980-го рік був у Святій землі. Тоді повернувся до Риму і у 1984-му захистив свою докторську працю.
— А хто вас висвятив на священника?
— Це теж цікава історія. Коли у червні 1984 року захистив свою докторську працю, я вже був заручений з моєю дружиною. Вона з Чикаго, парафіянка тамтешньої катедри. Ми там одружилися, нас вінчав покійний Кир Інокентій Лотоцький. Через тиждень я був висвячений на диякона, а через місяць Блаженніший Йосиф помер.
Сьогодні, можливо, це не є зрозумілим, але в той час єдиним, хто висвячував одружених священників, був Глава Церкви, тобто сам Блаженніший Йосиф. То я чотири роки служив дияконом в Чикаго, на парафії Володимира і Ольги. А у 1988 році, коли був рік тисячоліття Хрещення України-Руси, і були великі святкування в базиліці святого Петра, якраз перед тим я був в Україні. І мене таємно висвятив на священника владика Володимир Стернюк (як місцеблюститель УГКЦ в Україні протягом 1972–1991 років — Ред.) у своїй квартирі на Чкалова (нині — вул. Туган-Барановського в Личаківському районі. — Ред.) у Львові. А то ж ще був Совєтський Союз, ще все було дуже заперечене, Церква ще не вийшла з підпілля.
— Розкажіть ще про Патріарха Йосифа Сліпого: яким було його бачення Церкви? Що вас у ньому вражало?
— Дуже багато чого. Перш за все, стійкість, хоробрість, його вірність Богові, Церкві — це було очевидно з першого погляду на Блаженнішого. Це було живе нагадування про необхідність бути собою, завжди пам’ятати, ким ти є і бути вірним своєму служінню. До того ж, Блаженніший був не тільки був Патріархом Церкви — він свідомо був етнархом, представляв український народ. Це було дуже важливо в ті часи, коли Україна не була незалежною державою.
Як кардинал, Блаженніший Йосиф належав до Ватиканського дипломатичного корпусу. І він користався з цієї позиції, щоб завжди і всюди ходити на різні прийняття в посольствах при Апостольській столиці і постійно представляти справу України, справу нашої Церкви. Окрім того, кожного року у день святого Климента (за григоріанським календарем — 25 листопада. — Ред.), Блаженніший справляв обід для Ватиканського дипломатичного корпусу в будинку Українського католицького університету, бо університет названий на честь папи Климента. І для нас, семінаристів, це теж було важливою подією.
Цікава річ, що Блаженніший дуже наполягав на важливості академічної освіти. І цю любов до науки прищеплював і нам, його семінаристам. Він часто казав нам: «Вчіться, навчайтеся, користайте з тих римських університетів». І додавав: «Щодо священства, то це — питання покликання, питання Святого Духа. Але навіть якщо не станете священниками, здобувайте освіту, бо і миряни-богослови потрібні нашій Церкві».
— Минулого року на Синоді єпископів у Заздрості, звідки походить Патріарх Йосиф, ви розповідали про свою докторську працю. Вона була якимось чином пов’язана з Патріархом?
— Ні, моя докторська праця була з біблійного богослов’я: я писав про суботні й недільні читання Євангелія у Великому Пості. Але я написав до неї посвяту, присвятив її Блаженнішому.
Пригадую, як завершив її. Ви всі зараз на комп’ютерах працюєте, а я свою працю писав на друкарській машинці, і цілий місяць ще переписував начисто, щоб віддати у друкарню. Отже, відібрав з друкарні копії, які потрібно було віддати до Університету, поїхав в УКУ і попросив аудієнції Блаженнішого. То було всього за кілька місяців перед його смертю. Я тоді особисто вручив йому копію моєї докторської праці з посвятою. І, знаєте, для мене найбільшим подарунком було побачити, як його очі засвітилися. Так бувало, коли він брав в руки якусь наукову працю когось із своїх учнів, він тим жив ціле своє життя. І для мене це було справжнє благословення, а тепер — такий гарний спогад.
— Ви згадали, що УКУ у Римі був названий на честь папи Климента. Був ще один історичний момент, про який хочу детальніше розпитати — про мощі святого папи Климента, які Патріарх Йосиф вніс до базиліки Святої Софії…
— То був не Патріарх, то був папа Павло VI. Я тоді вчився у Малій семінарії, мав 13 років. Можливо, у той час я не зовсім усвідомлював значення того, що відбувалося, розуміння приходило з перспективи років. Зокрема, коли 6 липня Блаженніший Святослав вніс мощі святого Володимира до собору Святої Софії, я усвідомив, що я, мабуть, — чи єдина людина на світі, яка була присутня і на одній, і на другій такій події в Софії — і коли папа Павло VI вносив мощі святого Климента, і коли Блаженніший — мощі святого Володимира Великого.
— Яке значення ці дві події мають для нашої Церкви і для України?
— Ну, ви знаєте, що папа Климент загинув мученицькою смертю в Криму (був засланий до Херсонесу під час гонінь у Римській імперії, проповідував там серед каторжан, за що був страчений язичниками. — Ред). Отже, є цей зв’язок з Україною. Крім того, Блаженніший Йосиф Сліпий завжди підкреслював, що папа Климент був насправді першим папою, який також був науковцем, вченим — згадаймо з патристичних наук одне з найдавніших письмових свідчень Церкви, «Послання Климента до Коринтян». Ну а Володимир Великий також пов’язаний з Кримом: там він прийняв християнську віру, а пізніше відбулося його хрещення в Києві. І цей зв’язок Климента і Володимира — величезних фігури в історії нашої Церкви і християнства в Україні, унаочнений тепер у соборі Святої Софії в Римі.
— Отче, на початку 1990-х ви були викладачем у відновленні Львівській богословській академії у Львові, у нинішньому УКУ. Як ви вирішили їхати в Україну?
— Коли у 1988 році було святкування тисячоліття Хрещення України у Римі, Блаженніший Мирослав Іван Любачівський мені сказав: «Отче, ми готуємо проект радіопрограми радіо „Воскресіння“ (це мала бути радіопрограма на коротких хвилях) і думаємо започаткувати його в Бельгії. Я би дуже просив, чи ви би поїхали до Бельгії і очолили редакцію цієї програми?» На той час я уже п’ять років служив у Чикаго: чотири — як диякон, і рік — як священник. Я погодився, і ми з моєю родиною поїхали в Європу, до Бельгії. Це був 1989 рік. Ми жили в Лювені, і я став душпастирем в Лювені і Брюсселі.
Якраз тоді, у 1989-1990-му, наша Церква виходила з підпілля. І через кілька років розпочалася програма у Львівській богословської академії, у якій мене попросили брати участь. Так я приїхав до Львова. Спочатку мав курс Старого Завіту — П’ятикнижжя, історичних книг, книг пророків. Це не була моя перша спеціалізація, але Академія потребували викладачів Старого Завіту, то я й взяв цей курс. І тепер можу пишатися, що серед тих перших випускників Академії, моїх колишніх студентів, є члени нашого Синоду єпископів — владики Андрій Хім’як, який є секретарем Синоду, Богдан Манишин (керівник Департаменту військового капеланства УГКЦ. — Ред.) і Григорій Комар (Апостольський адміністратор Апостольського екзархату УГКЦ для українців в Італії — Ред.)
— Ви були виконавчим секретарем робочої групи, яка випрацьовувала стратегію нашої Церкви на 2011–2020 роки — «Жива парафія. Місце зустрічі з живим Христом». І тоді ж почали працювати в секретаріаті Синоду. Розкажіть про той період.
— Так склалося, що з 1996 року я служив в Канаді, в Оттаві. І також викладав там в інституті Шептицького (Інститут східнохристиянських студій ім. Митрополита Шептицького. — Ред.) Кілька разів мене просили бути духівником в семінарії Святого Духа, який на той час був в Оттаві.
І от саме тоді був Собор і Синод єпископів УГКЦ на тему монашества в Бразилії. Отець ректор не зміг поїхати і попросив, щоб я поїхав замість нього і був присутній на тому соборі на тему богопосвяченого життя. Я був на Соборі, але на Синоді — ні.
І от після Синоду до мене дзвонить владика Кен Новаківський і каже: «Андрію, маю прохання до тебе…» Ми знаємося довгі роки, тому він так до мене звертався, і от — розповів про цей проект, про «Живу парафію», і про створення робочої групи для його розробки. І просив, щоб я увійшов у цю робочу групу. І, фактично, від 2012-го й аж до 2019-го, коли ми завершили свій мандат, я був виконавчим секретарем робочої групи щодо «Живої парафії».
У підготовці до праці робочої групи були встановлені чіткі пріоритети щодо життя нашої Церкви на той період. Чому ми говорили про «Живу парафію»? Бо більшість християн де беруть участь у християнській спільноті? У своїх парафіях, як євхаристійна спільнота. Отже, ми поставили собі основні характеристики «Живої парафії», елементи, на які треба звертати увагу: Боже слово, катехизація, Літургія, молитва, служіння ближньому, дияконія, провід, управління дарами, сопричастя, єдність, місійний дух. Але ті перші три речі були і є, можливо, найважливішими: зростання у вірі, у святості і в служінні ближньому.
— Що вас найбільше радує у нашій Церкві?
— Гідність, незважаючи на всі випробування. Пригадую, як всі наші владики з’їхалися на Синод в Перемишлі у 2022 році, після початку війни. Я тоді зрозумів, наскільки зраненими були наші єпископи і Блаженніший. Але наскільки оживляючим було це братерство, ця синодальність, те, що ми мали нагоду підтримати один одного. Знаєте, ми ніколи не є самі, ми завжди маємо братів і сестер, які готові разом з нами нести наші тягарі.
Для мене, де б я не поїхав, було радісно бачити, що наша Церква бажає розвиватися. Я всюди зустрічав справжніх, ревних священників. Знаєте, думаю, навіть у старшому досвідченому священнику завжди живе той молодий чоловік, який свого часу роздумував про своє священство і служіння. І метою «Живої парафії» було також допомогти священникам відродити оте своє юнацьке бажання послужити Церкві і парафіяльній спільноті.
А молодшим священникам я би сказав, щоб постійно пам’ятали про те, що привело їх до семінарії. Дуже цікаво спостерігати, як зароджується це покликання, кожен із нас — тих, хто мав стосунок до формацій і навчання у семінаріях, має такі особливі приклади. Тому скажу: якщо ми хочемо мати покликання в нашій Церкві, нам потрібні священники, які справді щасливі й задоволені зі свого служіння.
Сьогодні, у часі війни, цих випробувань і ран, які завдаються і нам особисто, і людям, які є довкола нас, треба, незважаючи на все, якось віднаходити в собі ту радість, яку Святий Дух вкладає в наше серце. Знаєте, як мученики колись ішли на муки з усмішкою на обличчі, наше священнодійство мусить бути наповнене радістю, незважаючи на всі виклики, які ми зустрічаємо.
Радію, що я — священник. Цього року мені вже буде 70. Отець Василь Говера з Казахстану свого часу казав: «Я не вірю. Покажи пашпорт». Не почуваюся старим. Завжди чуюся молодим і просто радий, що ще якось потрібний.
Текст підготувала Оксана Козак,Департамент інформації УГКЦ
