Блаженніший Святослав: Сьогодні Україна може і мусить дати світові надію, що свобода — не міраж
Відкриття Української школи управління (УШУ) в Києві — ще однієї бізнес-школи нового типу і закладу формування українського лідерства, у четвер, 10 квітня, стало помітним ще й тому, що ця подія стала майданчиком для розмови на світоглядні теми про бачення України у світі. У розмові взяли участь представники різних сфер і страт українського суспільства — політики, війська, бізнесу, релігійної та культурної сфер. І завдяки учасникам — знаковим діячам цих сфер — обмін думками вийшов на далеко ширші обрії: про те, хто ми є, про наші точки опори й наше майбутнє, і про те, що таке свобода і вибір.
У розмові взяли участь: третій Президент України Віктор Ющенко, колишній Головнокомандувач ЗСУ, нині посол України у Великій Британії Валерій Залужний, Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав, кінорежисерка Ірина Цілик та один із найуспішніших українських підприємців Руслан Шостак. Модерував розмову Денис Блощинський — співзасновник фундації соціальних інновацій «З країни в Україну».
Глава УГКЦ Блаженніший Святослав
Що Україна може дати світові?
Вдячний бути тут, у такому товаристві, і мати слово від імені всього релігійного середовища України, всіх українських Церков і релігійних організацій. А привілей — це відповідальність. Отож, шукаючи відповіді на запитання, що Україна може дати світові, я дійшов до дуже несподіваного висновку і хочу ним поділитися.
Отже, є дві точки — ми і світ. Якими ми є сьогодні і яким є сьогодні світ? Відповідь на це запитання є для мене несподіваною: сьогодні Україна — ми, українці, можемо і мусимо дати світові надію на свободу. Надію, що свобода — не міраж, Freedom is not free* («Свобода — не безкоштовна»), що свобода — це щось, за що варто віддати навіть своє життя.
І тут є кілька моментів, які я хотів би запропонувати для роздумів, бо, очевидно, що ми не дамо всіх відповідей.
Сьогодні світ — 70 % людства — живе в тоталітарних країнах. Ми бачимо, що країни старої демократії починають поступово рухатися у сторону симпатій до тоталітарних правителів чи навіть віддавати їм свої голоси. І ми вкотре, як країна, йдемо проти течії. Ми сьогодні, як країна, як народ, цікаві світові. Можливо, нас сьогодні сприймають, як рівних, бо ми — вільні люди і говоримо як вільні люди.
Дуже цікаво було почути сьогодні слово пана генерала Залужного про вибір і свободу — він говорив, як справжній знавець богослов’я. Я продовжу цю тему. Класично свобода — як у візантійській традиції, так і в латинській — відрізнялася від можливості тільки вибирати: можливість обирати між добром і злом, між смертю і життям — це ще не свобода. Така можливість — свобідна воля — грецькою мовою proerysis, латинською — libero arbitrium. І одне, й друге — це лише потенція, нагода ставати вільним.
Свобода, досвід свободи набувається тоді, коли ми робимо правильний вибір. І тоді наша здатність вибирати перетворюється на свободу. Грецькою це — ελεύθερος, тому каже Христос: «І знайте правду, і вона вас визволить», тобто зробіть правильний вибір. А в латинською це libertas.
Пан генерал говорив про вибір. І кожен із нас, мабуть, повинен зробити свій вибір. Але вибір — на користь правди, істини і життя. І тоді отримаємо досвід свободи.
Мені підказав це гасло, чи, можливо, цю провокацію для вас, мій приятель і ваш знайомий Тімоті Снайдер, інтелектуал, який мав відвагу демонстративно покинути Єльський університет у США через брак свободи і переїхав до Канади. Невипадково його остання книжка є книжкою про свободу (Тімоті Снайдер. «Про свободу», 2024). У ній він говорить про негативну й позитивну свободи — тобто про свободу «від» і свободу «для». І він там каже, що ми з вами зараз, будучи присутніми тут, у Києві, своїм тілом уже зробили свій вибір. Бо зараз усім вам — фінансистам, президентам, митцям, — можна було бути деінде. Але ми зараз всі разом є тут, у Києві.
Пан генерал сказав, що ми ще мусимо стати свобідними, тому що ми той свій вибір повинні робити і підтверджувати щодня. Сьогодні слово «свобода» так само десакралізоване, як і слово «мир» чи «любов». Запрошую сьогодні віднайти реальний зміст цього слова. Формула істинної свободи така: можливість вибирати + правильний вибір = свобода.
Ця формула є формулою успіху й у бізнесі. Митрополит Андрей Шептицький учив бізнесменів свого часу: «Не дбайте про зиск, але про людину. І тоді кожен, хто купуватиме ваш продукт, знатиме, що робить добрий вибір, що ви ніколи не інвестуєте в те, що руйнує людину, — значить, ваш продукт добрий».
Із приводу цього додам ще дві думки. Перша: шануймо себе і нас шануватимут інші. Справді, ми дуже часто не шануємо один одного, не шануємо себе, думаємо, що в сусіда — все краще, а так не є. І друга — це довіра. Якщо між керівником будь-якого рівня і його командою немає взаємної довіри, то яким би управлінським генієм він не був, він нічого путнього не здатний зробити. Тому — шануймо себе і довіряймо один одному.
Але продовжу про вибір та свободу. Пригадую Помаранчеву революцію. Тоді, ще як молодий священник, я вперше служив Літургію на Майдані. Тоді ми зі студентами із семінарії приїхали до Києва захищати наш вибір. Це був революційний акт. Коли хтось здатний за свій вибір поборотися, — він має досвід свободи.
Інший досвід свободи, абсолютно ідентичний: згадую свідчення отців нашої Церкви часу підпілля, який збігається із досвідами наших захисників, які побували в російському полоні. Вони однаково говорять: навіть із зв’язаними руками, із зав’язаними очима ми почувалися на вищому рівні свободи, ніж наші кати. І цікаво, що росіяни це розуміли, і це так їх бісило! Бо українці — це вільні люди.
Тому те, що ми сьогодні маємо дати світу, — це надія, що свобідною людиною можна і потрібно бути. І, мабуть, це теж треба вміти захищати.
Про внутрішню опору, стійкість і джерела сили
Слухаючи ті глибокі і важкі питання, які тут піднімаються, я пригадав фразу мого попередника — патріарха Любомира Гузара: «Диктатори менше бояться голодних бунтів, аніж вільних людей, тому що голодного можна купити, а вільного — тільки вбити».
Справді, вільна людина — це людина, небезпечна для диктаторів. А для тих, хто готовий творити, будувати справжню державу, яка є державою, відповідною до всіх принципів мистецтва політики, вільна людина є рушієм, ядром цих процесів. Недаремно сьогодні можемо сказати, що джерелом відродження української державності стало громадянське суспільство.
Ми ж постійно йшли проти течії. Пригадаймо три моменти. Перший. Коли після путчу в москві до Києва приїхав президент Буш, виступаючи у Верховній Раді, він казав: «Ну, українці, вважайте, ми підтримуватимемо пана горбачова, він такий хороший чоловік…» і так далі. Тобто говорив, по суті, про збереження радянського союзу. А українці через місяць вчинили навпаки! Не тому, що наші еліти поділяли демократичні цінності — ми знаємо, що це були комуністи, які хотіли бути незалежними від єльцинської москви і тощо. Українці зробили свій вибір всупереч і почали будувати свою незалежну країну.
Другий момент. Під час Революції Гідності ми вийшли на Майдан не тому, що хтось у Європі нас там хотів чи нас туди запрошували. Ні, ми вийшли саме тому, що почували себе гідними людьми, і показали європейцям ті цінності, які вони вже почали забувати. Сьогодні в Європі, мабуть, не буде стільки готових віддати своє життя за свободу і демократію, як є в Україні. Тому вони, постфактум, були змушені нас сприймати, і цей процес ще не завершений.
І третє — і це треба говорити сьогодні дуже часто новій адміністрації в Білому домі: нам надали підтримку, навіть військову, не перед повномасштабним вторгненням, а після. Коли нам давали три дні, потім — три тижні, прогнозували, що українці — ну, це будуть такі партизанські загони, які будуть десь там, як оси, кусати окупантів. Нам таку зброю тоді й давали. І лише тоді, коли ми показали, що можемо і вміємо зупиняти армію, яка є набагато більшою, почали допомагати по-іншому навіть у військових справах. І тут рушієм, який дивував і своїх політиків, і Європу, і світ, було громадянське суспільство. А Церква, зокрема наша, завжди була трансформаційним ядром того суспільства, тому що бути вільним треба навчитися. Людину треба виховати до свободи, щоб вона зробила правильний вибір не під примусом — навіть тата і мами, а обрала правильно, свідомо і добровільно як особисте рішення. І виховати до свободи — це величезне завдання.
… Стійкість — це здатність відновлювати наші сили, здатність десь брати енергію, натхнення, бути під’єднаним до джерела, яке тебе постійно наповнює. Я є свідком дуже багатьох обставин, де люди, які віднайшли свій особистий стосунок із Богом, отримали здатність відновлювати свої духовні й навіть психологічні ресурси та сили. Тому віра дає надію, надія завжди є плодом віри. Треба повірити в щось, що є вище і дальше, ніж твої земні горизонти, і тоді ті горизонти, та мета, яку ти бачиш перед собою, дає тобі надію, яка є силою подорожнього, того, хто до цієї мети рухається. У цьому полягає, я би сказав, суто християнський вид духовності, який сьогодні є нашою духовною стійкістю.
Третій Президент України Віктор Ющенко
Я розчулений тим польотом високим і тими апеляціями, з яких починається наша зустріч. Бо мені здається, поставлені питання — надзвичайно глибокі і чутливі, вони починалися ще з часів Нестора, Ярослава Мудрого, Володимира Великого: «Камо грядеши, Україно?» Куди ми йдемо? Куди збираємося йти?
Ми живемо у світі, який ніколи легким не був. Можемо пригадати десятки домашніх сюжетів: ми думали, що вони ніколи не повторяться, але сьогодні вони є, причому — досить лихі і криваві.
І я особисто найбільше лякаюся двох речей, які історично забирали у нас кожний кращий день майбутнього. Перша річ — це відчуття вторинності, яке існувало у дуже багатьох, можливо, не тільки політичних еліт, але й у пересічних людей. А друга річ — це почуття байдужості у частини українців. Таке, наче у когось є якийсь маленький світ у якійсь кульці, і та кулька ні від кого не залежить: сам собі плануєш своє життя, живеш поза суспільством і навіть не намагаєшся нести ніякої відповідальності. А, отже, вибач, ти — населення, але ти — не особистість. Ти представляєш населення, яке ніколи не стане громадянами. Бо громадянин — це той, хто відповідає за все, що ліворуч, праворуч, попереду і позаду нього.
Насправді ми — унікальна цікава нація, яка дала світові стільки велетів, стільки розвитку, що хочеться сьогодні і нашу дискусію починати із цього.
… Свою відповідь я хотів би побудувати через генетичний ряд і через історичний. Отже, генетичний ряд: уявіть собі, що сюди заходить дворічне хлоп’я. Ви не знаєте, як його зовуть, і вам треба до нього звернутися. Яке перше слово ви до нього скажете? Ну, я за вас відповім: козаче. Я люблю слово «козарлюга», особливо, коли те дитя — 56 сантиметрів зросту, а на нього уже штани шиють. Мене це дивує — ніколи не думав, що на такий вік можна пошить штани. А він — уже козак! Свідомо чи несвідомо, ми вкладаємо у таке звертання і ставлення цю ментальність: це — воїн Бога, це — воїн нашої спільноти, і іншої характеристики у того хлоп’ятка немає. Це біологічно так зайшло у нашу свідомість — хто ми є такі. І тому дуже важливо, що окрім слова «свобода» у нас глибоко живе слово «воля» — воля, за яку помирало не одне покоління українців.
А тепер — історичний ряд. Ми, як нація, пережили 250 років рабства, якого світ не знав, — я маю на увазі рабство московське. До речі, в цьому році прогресивне російське людство, якщо таке знайдеться, відзначає 164 роки, як в Росії було заборонено міняти людей на собак, корів, коней, свиней. Нагадую, щоб ви знали в якому світі жили наші прадіди. Так ось, коли ми говоримо про історичний ряд, для мене цим фокусом опори є ХХ сторіччя і українці у ньому. Якщо взяти період з осені 1917 року до літа 1991 року, українці шість разів — вдумайтеся, шість! — проголошували незалежність. Ну що за дивні люди, правда? І як? У 1920-х роках три з половиною мільйони українців знищили голодом, у 1932-1933-му — десять з половиною мільйонів, в 1946-1947-му — півтора мільйони. Приходить Друга світова війна — в Україні знищено 14 з половиною мільйонів людей. Це найбільші жертви на європейському континенті будь-якої нації.
І ці дивні українці з 1917-го по 1991 рік проголосили шість незалежностей Української держави! Найменше протрималася незалежність Карпатської України — півтори доби. Потім за нею, у 1941 році, — держава Степана Бандери: три дні протрималася, і 4 липня уже всі сиділи у Заксенгаузені, причому тільки з одною вимогою — відмовтеся від суверенно проголошеної держави і будете на волі. Ні, вони сиділи — і Ярослав Стецько, і Степан Бандера: така була їхня відповідь на цей виклик. Третя держава — гетьмана Скоропадського: шість з половиною місяців. От торжество українське — шість з половиною місяців у нас протрималася найбільша держава після Мазепи! Потім — ЗУНР, потім — УНР. І сьогодні ми 33 з половиною роки маємо новітню Незалежність. Після того, як нас століття нищили, шість разів проголошувати незалежність — вам не здається, що ми — дивна нація?
З іншої сторони, оці чарівні слова — воля і свобода — один із ключових наших вимірів того, як ми бачимо облаштування нашого сьогоднішнього дня чи дня завтрішнього. І в цьому — колосальна перевага, тому що найцікавішою є вільна людина, у всіх відношеннях, від академічного до прикладного. Вільна людина — продуктивна людина. Господь Бог кожного з нас обдарував багатьма милостями, багатьма можливостями, але ви їх можете розкрити тільки тоді, коли ви вільні, коли ви живете у вільній державі. І тому мені здається, що значною мірою, капілярно, значною мірою — усвідомлено, ми, як нація, з кожним роком, з кожним днем довершуємося. Мені здається, що головний успіх за 30 років нашої новітньої історії — це те, що ми пройшли колосальне глибоке національне усвідомлення, стали настільки цільними, що, мені так здається, якби таке усвідомлення, яке у нас є сьогодні, у нас з’явилося у 91-му році, ми були б там, де зараз є поляки чи литовці, а, може, й попереду. Але країна, яка 80 років перебувала у тому рабстві, безумовно, не могла на це претендувати — занадто багато у нас забрала московська частина геноциду.
… Є три речі, які будуть визначати і нашу долю, і долю наших онуків. Параграф перший: ми цікаві, достойні уваги й шани світу тільки тоді, коли ми сильні, коли ми говоримо одним голосом і у нас є синергія. Тоді ніяка перешкода для нас не є фатальною.
Друге: безумовно, ми повинні знати свого ворога. Я не хочу бути пацифістом — мовляв, давайте квіточки нюхать і давайте хай там буде сто троянд і так далі. Кожен із нас повинен знати нашого національного ворога, знати той «русскій мір». Тарас Григорович нас вчив: «Мій любий краю неповинний, за що тебе Господь кара? Карає тяжко за Богдана та за скаженого Петра». Іншими словами, Тарас Григорович хотів передати українцям: корінь вашого лиха — це Московія. І тому кожний визвольний рух ХХ століття на своїх гаслах писав: «Подалі від Москви!»
І третій параграф: якщо ви хочете цього ворога перемогти, ви його повинні ненавидіти. Ніколи, коли ви цьомкаєтеся з ворогом, ви його не переможете. Це не мої слова, не буду називати того гуманіста минулого сторіччя, але — для того, щоб перемогти ворога, його треба ненавидіти.
Генерал у відставці, Головнокомандувач Збройних Сил України (2021–2024), посол України у Великій Британії Валерій Залужний
Дуже радий бути в такому колективі, хоч і он-лайн. У мене невеличкий мандраж, я дуже хвилююся, але все ж спробую поговорити про точку опори, про яку дуже правильно було сказано. Від себе скажу, і це моя особиста думка: три роки тому у нас — у всіх українців, був вибір. І цей вибір був простим: боротися — або зникнути, якщо не назавжди, то надовго. І тоді ми усі разом зробили свій вибір — боротися. І показали не тільки нашим ворогам, а й усьому світу, що ми є не лише народом, у якого є власна історія, власна культура, власна релігія, а що ми є дійсно нацією героїв.
І ця героїчна боротьба призвела нас до досить видатних, я вважаю, військових досягнень. Наші люди зуміли не тільки зупинити і розбити найпотужнішого, як вважалося, ворога у світі — нам ще й вдалося повністю змінити природу сучасної війни. Унаслідок цього ми стали країною із, мабуть, найсучаснішими на даний час Збройними Силами, які володіють надсучасними технологіями сучасної війни, мають досвід ведення такої війни, і найголовніше — у нас є люди, які готові продовжувати боротися.
Усе це привело нашу країну до того, що ми стали не лише суб’єктними у світі, а й, я вважаю, абсолютно повнокровними, повноцінними учасниками геополітичного процесу. Всі розуміють, що безпека Європи сьогодні повністю залежить саме від нас — від України.
Але станом на сьогоднішній день наша боротьба продовжується. Незважаючи на кров, смерть, незважаючи на весь цей цинізм, який ми бачимо навколо, незважаючи на поведінку деяких наших партнерів, ми продовжуємо воювати. Ми воюємо з вірою у нашу перемогу.
Чому нам потрібна перемога? Тому що ми ще, на жаль, не здобули найголовнішого — ми ще не здобули свободу. Ми лише заплатили за нашу свободу надвелику і наддорогу ціну, про яку забувати не маємо права ніколи. І тому ми сьогодні знову постаємо перед вибором: що ж робити далі? І цей вибір, і для мене особисто як колишнього військового, — вибір між честю і соромом, честю залишитися нацією героїв, і соромом, і це найстрашніше, що може бути, — соромом перед загиблими, перед нашими дітьми, соромом, якщо ми допустимо, що ця пролита кров і втрачені життя були марними.
Що ж ми маємо зробити? Добитися того, щоб ці зміни в геополітичній ситуації, які відбуваються, відбивалися для України, для української користі, маємо добитися, щоб наша залежність від інших країн була мінімальною. Ну і у всередині нашої країни ми маємо думати, перш за все, про те, що нація героїв заслуговує не тільки на повагу, а й дійсно на краще життя. Маємо пам’ятати, що нація героїв ніколи не стане населенням — ця нація буде добиватися дійсно кардинальних, рішучих змін. Вірю, що Бог любить Україну, Він — на її боці, і майбутнє України абсолютно в наших руках.
Ірина Цілик, письменниця, поетка і кінорежисер, лауреатка Шевченківської премії та американського кінофестивалю «Санденс» за найкращий документальний фільм («Земля блакитна, ніби апельсин»)
Я сьогодні маю честь говорити від імені культурної спільноти України. Хоча грунтовної відповіді на питання, що дає сучасна українська культура світу в мене, звісно, немає: пошуки цієї відповіді — колективна робота багатьох інтелектуалів, і вона зараз триває. На жаль, ми не маємо змоги відійти на таку дистанцію, щоб все це побачити загальним планом, тобто об’єктивно. Але міркувати разом — важливо, як і говорити про цей наш шлях пошуків самоідентифікації і про те, як він впливає на інших. Тому що ці інші — той світ, до якого ми апелюємо, дуже довго бачили українську культуру як сателіта російської. І значно гірше, що ми й самі себе так бачили. Віктор Андрійович дуже правильно сказав про оце відчуття вторинності. Я можу говорити про людей мого покоління, які народилися ще в радянському союзі і формувалися вже у Незалежній Україні. Дуже часто на старті ми мали оцю «прошивку» другорядності — причому як щодо російської «вєлікай» культури, так і щодо, умовно кажучи, західного світу. Всі ці роки ми наполегливо розбиралися з тим, хто ми такі, але при цьому не помічали того, як багато всього живого, правдивого відбувається тут, з нами і завдяки нам.
Американська історикиня Марсі Шорн в одному із інтерв’ю нещодавно сказала, що Україна зараз є найважливішим місцем, де формується світове майбутнє. Звісно, це звучить дуже голосно, але я розумію, про що йдеться. Бо західний світ зараз вступив в еру великої непевності. Демократії занепадають, відчувається певна девальвація цінностей. І тут — Україна, зі своїми незручними рефлексіями про справедливість, про добро і зло. І не тільки з рефлексіями, а людьми, які готові гинути за цінність відчуття власної гідності: під час Революції Гідності ці люди часто гинули під прапорами того ж Європейського Союзу.
Повертаючись до теми культури: вона всі ці процеси фіксує, навіть попри великі втрати. Тому що сьогодні так багато українських культурних діячів і інтелектуалів вимушені були взяти в руки зброю і багато з них уже загинули. Але навіть попри оцю велику чорну біду відбувається розквіт культури, і, що важливо, є запит суспільства на все це. Вдома це очевидно — про це свідчать всі ці модні книгарні, які в Києві зараз виростають, як гриби, чи неможливість купити квитки на «Конотопську відьму» та інші театральні прем’єри, чи переповнені зали — особливо у прифронтових містах. Я постійно бачу це на власні очі, і, повірте, це так цінно.
Ми говоримо про те, що ми, українці, даємо світові. Я маю кілька версій. По-перше, на відміну від російської культури з цим її одвічним концептом «маленьких людей», від яких нічого не залежить, українська культура зараз пропонує прямо протилежне. По-друге, формула «Ніколи знову» не працює, тому що геноцидальні війни відбуваються знову і знову. І українська сучасна культура зараз має дуже багато моделей стійкості, виживання, збереження власного «я» під натиском цих великих випробувань. На жаль, ми маємо багато такого досвіду і уже готові ним ділитися.
Знаєте, що цікаво: я десять років виступаю в аудиторіях різних західних країн, і останнім часом відчувається певна зміна настроїв. Оця певна зверхність вестернерів поступилася місцем певній розгубленості, і нас почали слухати, як собі рівних. Не знаю, чи мої колеги згодні з цими спостереженнями, але я це зараз бачу — буквально оці останні рік-два. За цим цікаво спостерігати.
І, по-третє. Я вже говорила, що західний світ зараз переживає певну кризу цінностей, тому що діалоги зі злом, ці домовленості, коли ми покладаємося на них, вони не працюють — про це говорять численні сюжети світової історії і літератури. І Україна сьогодні нагадує світові, що добро не може бути беззубим і безформним. І деякі речі мають залишатися чорно-білими, без усіляких додаткових прочитань.
Це такі основні «суперсили» української культури, які я виділила для себе, і які працюють назовні.
Руслан Шостак, підприємець, засновник і співвласник національних торгівельних мереж EVA і VARUS, засновник благодійного фонду
Я вважаю, що бізнес відчуває силу України. Проте відповідь на питання — що для світу дає Україна — потрібно задавати й світу. І, на жаль, ми можемо почути не зовсім те, що кажемо ми. Але коли ти будуєш стратегію, думаєш, як вибудувати якісну Україну — чи, вужче, якісну компанію, ти повинен чути правду і мати розуміння, що тобі потрібно зробити, щоб цього досягти, щоб вибудувати успішну країну, компанію і відповідне до них ставлення. І для цього потрібна правда і об’єктивність.
По-перше, світ зараз стикнувся з дійсно тектонічними змінами — ми це бачимо по всьому світу. Ми бачимо вибори в інших країнах — вибори американського і європейського суспільств, де переглядаються засади демократії, умови справедливості, умови бізнесу. Бо бізнес, як каже дуже багато філософів, також став крихким, він також змінюється — у світ приходить штучний інтелект і багато іншого, і це все — про зміни. Мені інколи здається, що ми намагаємося зараз будувати стару Україну — ту, яку ми бачили кілька десятиліть тому. А потрібно будувати уже нову Україну у цьому новому світі.
Після 2022 року я дійсно бачу, що ми стали частиною світу, бо іноді до цього часу нас ніхто не бачив. І це дуже велика перевага, дуже велика можливість. Так, вона нам коштувала великих смертей наших побратимів, наших хлопців, але ці хлопці вибудували таку Україну, яку світ хоч якось побачив. І це дуже важливо.
Тому я би по-іншому сформулював питання — що українці бачать у світі? Яка для нас стратегія у цьому світі? Ми маємо найбільшу армію в світі, маємо величезні запаси природних копалин, маємо потужну історичну та культурну спадщину. То що ми бачимо в тому світі, що він може нам дати? Оце питання для мене найпотужніше. Бо ми — великі, багаті, розумні. По бізнесу, можу сказати, ми досягли великих висот в деяких напрямках, але як бізнесменам — нам всього 30 років. У нас ніколи не вивчали бізнесу, у нас не існувало бізнесу — звідкіля ми взялися? Покоління бізнесменів вирізали десятиліттями — умовно, підприємців, які були на наших територіях. Тому для мене це питання величезне.
І зараз я не бачу великої державної стратегії, яка буде розповідати в кожній галузі, на кожному напрямку — а що для нас є світ? Що ми там хочемо взяти, щоб ми були першими і найкращими? Що ми можемо зробити? Оце для мене питання № 1. І у всьому, що ми робимо, я весь час хочу відповісти на нього.
Підготувала Оксана КозакДепартамент інформації УГКЦ
