«Більшу ласку благословити має той, хто більше перетерпів»: владика Богдан Манишин про військових капеланів і капеланство

1 жовтня 2024, 07:00 35

У свято Покрову Пресвятої Богородиці ми також відзначаємо День захисників та захисниць України. У цей день ми по-особливому вдячні та пишаємося нашими захисниками, які боронять нашу землю, оберігають наш спокій, наше життя, нашу Україну, ризикуючи власним життям.

Особливе місце серед військових займають військові капелани, які лікують душевні рани захисників, підтримують їх і допомагають, служачи своїм словом, молитвою та словом Божим під кулями, в окопах, бліндажах, на війні і в тилу супроводжуючи їх на шляху до Перемоги.

Про військових капеланів та капеланство, про їхні переживання, становлення, служіння в інтерв’ю Департаменту інформації УГКЦ розповів голова Департаменту військового капеланства УГКЦ владика Богдан Манишин, єпископ-помічник Стрийський.

Відмовити військовим у духовному служінні — неможливо

— Владико, нещодавно Ви очолили Департамент військового капеланства УГКЦ. Як Ви сприйняли цей вияв довіри та делегування обов’язків?

У мене в житті є правило: нікуди особливо не напрошуватися і аж надто не відмовлятися.

Найперше, хочеться шукати Божої волі і якнайкраще її здійснити, бо завжди знайдеться хтось кращий, поважніший, досвідченіший, мудріший. Але буває, що велика зала, а на сцену чомусь викликають саме тебе.

Сьогодні сказати нашим військовим «ні» неможливо. Нашим капеланам, які посвятили себе служінню військовим і їхнім родинам також казати «ні» неможливо. Тому приймаю це, і, коли мені було запропоновано саме таке місце служіння, то відчув тихеньку внутрішню радість — значить це моє.

Знаю, що легко не буде, але дякую Богові за все.

— Офіційно в Україні військове капеланство було впроваджено не так давно — у 2021 році почав діяти відповідний закон, але війна в нас із 2014 року і багато священників їздили на фронт добровільно. Що змінилося із набуттям чинності Закону України «Про військове капеланство»?

Будь-який закон — це широкий простір до діяльності, але водночас і обмеження.

Ухвалення закону мало на меті уніфікувати капеланське служіння, оскільки зараз у військовому капеланстві присутні і греко-католики, і римо-католики, і православні, і протестанти різних деномінацій, і мусульмани, і євреї. Всі мають право, згідно із законом, мати своїх капеланів, залежно від того, де є їхні підопічні-військові.

Капелани мають право забезпечувати, кажучи державною термінологією, релігійні потреби військових. Тому зараз для них уніфіковане навчання в одній площині. Вони мають обовʼязок пройти відповідний курс навчання, де, скажімо так, не тільки приймають ту науку перемагати, яку дає їм наше військо, наша держава, але в цій площині вони один з одним знайомляться, зближуються. Там починається екуменічна діяльність — вони передовсім уміють звертатися до кращих людських сторін, бачать людину. Відтак намагаються послужити іншим людям, якого віровизнання вони б не були, і навіть, якщо вони невіруючі.

Після створення Служби військового капеланства напрацьовується нормативна база, згідно з якою розвиватиметься наше військове капеланство, вдосконалюватиметься навчальний процес. Найбільшим викликом буде саме бажання капеланів, священників служити у війську капеланами. Наскільки це буде привабливо, — залежатиме від нас самих.

Капеланство вже вийшло на офіційний рівень: священники здобувають військові звання й вирушають служити у військову спільноту, намагаючись внести туди особливий дух Христового служіння.

— Хто може бути військовим капеланом, як відбувається процедура призначення військового капелана?

Капеланом може бути громадянин України, який має вищу освіту, диплом державного зразка, є священнослужителем, має свячення, отримав дозвіл від архиєрея, одержав мандат і подбав про згоду від командира військової частини.

Існує три етапи призначення на посаду військового капелана. Перший — церковно-канонічний. Кандидат подає прохання на імʼя свого єпархіального єпископа, а він — на імʼя Глави Церкви, який дає згоду. Тоді укладається угода між Главою Церкви та єпархіальним єпископом щодо переведення священнослужителя в підпорядкування Глави Церкви на термін дії військового контракту. З моменту зарахування на військову службу Глава Церкви видає декрет про призначення на військове капеланське служіння.

Другий етап — цивільно-правовий. Він перебуває в компетенції Департаменту військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ.

До Державної служби з етнополітики і свободи совісті треба подати заяву кандидата від імені керівника департаменту, який уповноважений від УГКЦ, і від неї отримати мандат на право здійснення військової капеланської діяльності.

Третій етап — кандидат отримує мандат і йде, маючи письмову згоду від командира військової частини, проходити військово-лікарську комісію та підписує контракт. Це вимагає часу.

Відповідно Міністерство оборони України присвоює офіцерські звання та призначає на посаду військового капеланства у Службу військового капеланства, яке є в лоні нашого війська.

Коли зло посилюється, на кордоні між добром і злом стає армія

— Владико, які навички та знання потрібні для того, щоби бути військовим капеланом?

Можу поділитися з особистого досвіду, бо був капеланом «Віри і світла».

Перше — це бути собою і бути автентичним. Армія — це замкнений колектив, а особливо екстремальні ситуації чи війна дуже швидко відкриють тебе як особистість.

Там створюються умови, коли ти сам себе пізнаєш і дуже важливо, щоби бути перед собою порядним та чесним. Коли є така постанова, то можна йти далі.

Пригадую слова глави нашої Церкви, блаженної пам’яті патріарха Любомира Гузара, які він свого часу казав нам, випускникам Львівської духовної семінарії: «Ревність без знання залишає спалену стерню». Отже, всебічні знання, які ми сьогодні здобуваємо в духовних семінаріях, у Католицькому університеті чи де-інде, це добре, але їх замало. Якщо ти не любитимеш тої справи, за яку берешся, то вона має всі шанси стати даремною.

Треба бути готовим як священник. Сьогодні форматори в наших духовних семінаріях несуть особливу відповідальність, бо дбають про майбутнє Церкви.

Капелан — це священник, який свого часу пережив особисту добру сповідь як визнання віри і сам є добрим сповідником, співчутливим, який вміє стояти під хрестом.

Якщо священник не має задоволення, внутрішньої радості від служіння іншим, то ніде не може бути добрим священником: ні в капеланстві, ні поза ним, — ніде.

Військові — це ті самі люди з тими самими переживаннями, з таким самим минулим, які в силу обставин опинилися у тих місцях, де потрібно стати на кордоні між добром і злом. Коли зло посилюється, на кордоні між добром і злом стає армія. І військові живуть для того, щоби бути готовим, якщо це буде потрібно, віддати за нас своє життя.

Відтак капелан, будучи поруч, повинен знайти відповідні слова віри і підтримки. Все, що має почути захисник чи захисниця від капелана, — це те, що їхня жертва не буде даремною, що всі ці роки, проведені в армії, не даремні, навіть, якщо вони були дуже фізично чи морально важкими. Бо кожне терпіння — це народження нової дійсності.

Капелан має донести нашим воїнам, які сьогодні втратили кінцівки і не мають можливість поворухнутися від поранення, які несуть той хрест, котрий багато хто не може чи не хоче нести, що вони є для нас тими другими спасителями, скажімо так, другим Христом, що вони Його наслідують. І це дуже важливо.

Капелана як потребували, так потребують і потребуватимуть

— Як суспільство, військові сприймають капеланів?

Десь треба запалити іскру, а десь — просто її побачити і роздмухати, тоді вона розгориться в добро, велике багаття любові до Бога й людей.

Суспільство сьогодні дуже різне, у ньому нуртують різні ідеології. Є все-таки певні намагання християнське вчення десь виставити за двері. У війську є представники цілого суспільства — вони можуть приймати, а можуть і не приймати капеланів.

Все залежатиме від того, наскільки ти, як капелан, любиш людей. Якщо любиш, то вони рано чи пізно відчують, що через тебе, капелана, їх любить Господь.

Тому, можу сказати, що капелана як потребували, так потребують і потребуватимуть. Війна кидає багато різних викликів, і люди запитують чому, запитують про жорстокість, смерть. І капелан, який приходить туди, має відповісти на ці екзестинційні питання.

Важливо їм наголосити, що все це недаремно. Щоб ті, хто нас захищають і добровільно кладуть за нас своє життя, могли повторити слова апостола Павла: «Де твоє, смерте, жало, де твоя перемога?» (1 Кор. 15, 55–57).

Ми непереможні, тому що, коли Боже слово стає живим і діяльним, коли воно є там, де кров, піт, страждання, тоді оживляє, стає живим. І тоді капелан зобовʼязаний бути свідком віри.

Тому суспільство може сприймати нас як хоче, але Христос вчора, сьогодні і на віки той самий. Ми ж маємо йти, тому що це наше внутрішнє бажання.

Як люди, ми не можемо відповісти на всі запитання, але можемо навчити довіряти Богові.

— Чи виникають труднощі в роботі з військовими, зокрема на передовій?

Думаю, це комплексне питання.

Кожен із капеланів мав свої труднощі. І в різному військовому середовищі вони могли бути різні, бо армія — це суворий, замкнений колектив, де є своя субкультура, свої традиції.

Хтось із військових уже мав досвід служіння в Церкві, а хтось — не мав. Хтось взагалі вперше в житті бачить священника, тому дуже хотілося б, щоб ця зустріч була позитивною.

Скажу вам словами єпископа Навари Альдо дель Монте, який на початку 40-х років ХХ століття здійснював свої служіння на Сталінградському фронті як капелан. Коли він зустрівся зі своїми капеланами-побратимами, задумався над тим, що вони побачать у тих військових підрозділах, куди потраплять. І сам собі відповів: «… жертовник, на який покладуть самих себе» (Альдо Дель Монте «Хрест над соняхами»).

Священник, особливо капелан, покликаний бути немов би розжареним кипʼятильником, який кладуть у крижану воду, аби її закипʼятити. Але, щоб це здійснити, він має бути ввімкненим у Джерело любові. Ось тому він повинен відображати того Спасителя, який сходив усе нижче і нижче — туди, де кров, піт і страждання, де не мав де голови прихилити. І пізніше, як свідчить Євангеліє, «Він прихилив її на хресті». Капелан — це той, хто має прийти й висушити людські сльози.

— Владико, розкажіть про свої плани як керівника Департаменту військового капеланства УГКЦ?

Зараз працюємо над напрямами стратегії військового капеланства, яка вміщатиме рекрутинг, підготовку, навчання, супровід, реабілітацію.

Служіння військових капеланів чи Департаменту військового капеланства спрямоване на надання духовної підтримки і супроводу військовослужбовцям в умовах бойових дій і поза ними, а також їхнім родинам, сімʼям.

Військове капеланство по-малу інтегрувалося у структури Збройних сил України. Але, як каже псалмопівець, «у кожній доскональності й обмеженість я бачив» (Пс 119, 92–93, 96–97). Тому виникатимуть різні виклики, на які потрібно буде реагувати. З часом систему військового капеланства потрібно буде вдосконалювати, робити кращою та привабливішою.

Там, де є міжконфесійна співпраця, там є навчання, підготовка капеланів і відповідно пасторальна та соціальна реабілітація ветеранів. Згодом потрібна буде реабілітація і наших капеланів.

Хочеться зібрати всіх тих, хто бачив Бога, який однаковий для всіх

Найперше, хотів би виконати свій основний обовʼязок — подбати про капеланів. Щоб це здійснити, треба памʼятати гасло військового капеланства — «Бути поруч». «Бути поруч» на сьогодні — це хочеться зібрати всіх тих, хто бачив Бога, який однаковий для всіх.

Суспільству відома постать Омеляна Ковча. Його життя було багато в чому подібним до життя священників УГКЦ до війни. Бо під час Першої світової війни, у міжвоєнний час, він був знаним священником, яскравою особистістю. Та перебуваючи в концтаборі в Майданику біля Любліна, він зміг написати своїм рідним і близьким: «Не робіть жодних зусиль, щоб мене визволити. Тут єдине місце між небом і землею, де я хотів би бути. Тут я бачу Бога, який одинаковий для всіх».

Впевнений, що сьогодні наші капелани, які перебувають на кордоні між добром і злом, бачать Бога, який однаковий для всіх, і хочу їх зібрати. І хочу, щоб вони дали таке свідчення віри, яке допоможе іншим давати раду в житті.

Ще хочеться зберегти вже накопичений потенціал, адже в різний спосіб, у різних локаціях капеланство діяло по-різному, хоч на волонтерських засадах, але було діяльним. Священники сіяли зерна любові до Бога й України. Я хотів би цей потенціал зберегти, доповнити, щоб ті, які йшли попереду, бачили, що їхнє служіння було недаремним. І цим заохотити ще більше священників до капеланського служіння.

Отже, хочеться, щоб той капелан, який приходить, чув себе в одній добрій гарній капеланській родині і щоб між нашим братом-капеланом була дружба, яка зціляє.

— Чи планується спеціальна освітня програма підготовки військових капеланів?

Наприкінці листопада в нас буде Синод, присвячений капеланству. І зараз ми працюємо над програмою підготовки зі сторони нашої Церкви.

Щодо держави, то вже є такий курс для капеланів, який складається із трьох етапів. Перший — тактичного рівня, який капелани проходять безпосередньо при своїх військових навчальних закладах, що пропонують силові структури, Збройні сили України, Нацгвардія та Прикордонні війська. Цей курс обовʼязковий для нашого священства. Два наступні етапи військові капелани проходять за кордоном. Це — дуже серйозний рівень. І я не зустрічав нікого, хто, пройшовши ці курси, залишався б байдужим. Ми не маємо права нехтувати жодним досвідом, навіть досвідом ворога.

Ось така на сьогодні програма від нашого війська. Очевидно, що вона потребує вдосконалення, бо всім ми маємо бути відкриті на щось добре в нашому навчанні. Зі сторони Церкви зараз такий курс напрацьовується. У наших семінаріях, уже ближче до випускних курсів, є програма пасторальних практик. У її межах наші семінаристи мають поки що невелику можливість навчання.

Однак любов до війська проходить через поставу яскравих особистостей. І тут може бути той самий підхід, що застосовується до наших семінаристів: роздмухати іскру, яка вже запалена.

Плануємо запропонувати нашим духовним семінаріям ввести у програму в межах предметів, які вони проходять, як-от моральне богословʼя, сповідництво, пасторальне богословʼя, пасторальне порадництво, певні теми про особливості капеланського служіння. Тобто, щоб не перенавантажувати додатковими предметами весь навчальний процес, ми пропонуватимемо певні теми, які мають на меті доповнити зміст викладів, що відповідають потребам воєнного часу, навчити людей, як переживати війну загалом.

Сьогодні війна торкається всіх і всі її переживають по-своєму. І такий предмет, як пасторальне порадництво, має охоплювати також це розуміння пережиття війни і наслідків. Є й інші моменти, але поки не розкриватиму своїх побажань, тому що не знаю, які будуть можливості для їхньої реалізації. Тому нехай наші зусилля будуть, можливо, не такі широкоформатні, але дуже серйозні й змістові.

У різних державах є різні підходи: існують навіть військові семінарії. Не знаю, наскільки це коли-небудь вдасться зробити в Україні, але сама програма зараз напрацьовується і, думаю, що вже незабаром ви про неї почуєте.

— Чи думали Ви про те, чим займатимуться військові капелани після війни? Може, планується перекваліфікація? Яка роль і майбутнє Департаменту військового капеланства?

Коли ми вимовляємо слово «війна», то маємо збагнути її природу.

Війна і мир — це дві паралельні прямі, які не перетинаються. Бо, коли ти вирушаєш на війну, то повинен дати згоду за потреби віддати своє життя. Ти боїшся день, боїшся два, боїшся три, а потім даєш згоду на смерть. Якщо ти боятимешся, то страх тебе настільки скує, що ти не зможеш нічого робити. Але коли думатимеш, як послужити іншим, то вийдеш за свої межі і зрозумієш, як маєш здійснити своє покликання за зразком Ісуса, який каже: «… я кладу своє життя, щоб мав його в повні».

І між тими двома прямими є волонтери, священники, батьки, родичі, які люблять, чекають, моляться. Отже, соціальні працівники — це наша психологічна служба.

Повернутися з війни іноді воїну дуже важко. Фізично він вже вдома, але душею надважко звідти повернутися, тому що там залишається частина його серця. Він бачив життя, справжні вартості. Тому ставить собі запитання: якщо хтось не вижив, то чому я вижив? І дуже важливо, щоб наші захисники не принесли війну зі собою, щоб із захисника не перетворитися на загрозу. А це можливо тоді, коли вони бачать сенс свого життя, свої посвяти, жерти; коли відчувають огорнення молитвою, любовʼю; коли їхньою родиною турбується вся парафія; коли про них памʼятають, надають різні види допомоги. Отже, це наш обовʼязок перед ними як мирної парафіяльної спільноти.

Повернення до мирного життя — це спільне зусилля і нас, і психологічної служби здоровʼя, і реабілітологів. В одному зі сюжетів «Живого ТБ» сестра-монахиня реабілітолог-ерготерапевт влучно казала, що, «коли ти доторкаєшся до тіла, людина душею відкривається по-особливому». І це стає мовою доторку.

Людей, які сьогодні в такий екстренний спосіб вирушають на війну, можуть навчити бути воїном, але не вчать розрізняти свої психологічні стани.

Ми, якщо хочемо воскреснути разом із Христом, маємо поставити собі запитання, яке Він задав жінці-мироносиці: «Чого плачеш?». Вона його не впізнала. От і наша місія як капеланів, загалом священників, християн, сьогодні запитати іншого: «Чого плачеш? Чому шукаєш живого між померлими?». Ті, хто віддав своє життя, віддали його у Христі, показуючи, що «немає більшої любові, як та, що віддає життя за друзів своїх». І віддаючи своє життя, вони тим самим можуть сказати: «Якщо ти ще живеш, то пізнай ту Божу волю, виконай її якнайкраще, поживи за мене трішки, бо я вже аж так полюбив, а ти ще маєш шанс, і я тебе там чекатиму». Так би сказали наші воїни, які вже в небі. І ми це маємо дати людям пережити.

Розумієте, уже сьогодні немає ні війни, ні миру. Ми перебуваємо у фазі перманентної війни. І ми в ній житимемо: змінюватимуться її фази, вона може призупинятися… Не можу зараз про це щось сказати. Знаю, що війна настільки видозмінюється, що сьогодні є невоєнною, бо хитрі противники використовують простір між війною і миром для завдання руйнувань.

Північний сусід, московія, називає таку невоєнну війну війною нового покоління. Ця війна нового покоління 10 років тому захопила Крим та частину Сходу України.

Вся проблема в сучасній війні те, що улюбленою її зброєю є кіно, телебачення, книжки, інтернет — все, що бореться за уми. Тому, коли ми говоримо про війну, нічого не зміниться, поки не житимемо за давньоримським прислів’ям: «Хочеш миру? Готуйся до війни».

Це буде черговий виток війни, і це буде війна нового покоління. Я не можу сказати зараз ні про територію, ні про якісь інші площини. Ми вже бачимо, як війна четвертого покоління плавно переросла у війну восьмого покоління — війну дронів, а ще не знаємо, що буде далі, до прикладу, чим вистрелить штучний інтелект?

Отже, якщо державні структури матимуть обовʼязок готуватися до нових поколінь війни, до змін, то ми повинні готуватися до наслідків. «Очі мої нехай бачать правду, щоб ноги мої не спіткнулися».

Найскладніше не тільки у службі військового капелана, а взагалі — це коли нас не розуміють

— Що, на Вашу думку, найскладніше в роботі військового капелана?

Думаю, найскладніше не тільки у службі військового капелана, а взагалі — це коли нас не розуміють.

Що є хрестом Ісуса Христа? Це не те, що Він не мав, де голови прихилити, а люди, які Його не розуміли, хотіли Його скинути з вершини гори, сидіти по правиці чи лівиці. Проте Він не перестає їх любити.

Як до цього прийти? Нашим дороговказом, різдвяною зіркою, за якої треба йти, має стати Пресвята родина в Назареті — Ісус, Марія і Йосиф. Подія віднайдення Ісуса у храмі це яскраво демонструє, коли Марія запитує: «Чому ти, дитино, так вчинив з нами?», Він сказав, що «має бути при справах Отця» (Лк. 2, 20–21; 40–52), а вони не зрозуміли Його, хоча у всьому Він був слухняний.

У тих випадках, коли нам, капеланам (а капелан — це громадянин обидвох царств — Небесного й земного), потрібно слухати і Церкву, і держави, усе це поєднати не так легко.

Але нехай оте слухання Ісуса, послух, радше від слова слухати, — слухати серце, слухати події, розпізнавати знаки часу, відчувати характер людини допоможе Пресвята родина в Назареті.

Хочу, щоб була Перемога

— Владико, поділіться своїми мріями про майбутнє України і Церкви в Україні?

Хочу, щоб була Перемога. Хочу побачити, що ті зусилля, які доклав, недаремні.

Сьогодні я вдячний нашим семінарійним форматорам, священникам, Львівській духовній семінарії, у якій навчався.

Свого часу, переживаючи труднощі становлення у військовому середовищі, а це були перші кроки в капеланстві, тодішній наш префект, а тепер префект Київської Трьохсвятительської духовної семінарії, сказав мені: «Я тебе бачу військовим єпископом». Я собі-то навіть до уваги не брав, навіть не мріяв, але про це мріяли мої форматори.

І коли сьогодні соціологічні опитування кажуть, що 80 % молодих людей, що закінчують школу, хочуть покинути нашу країну, то я бачу учнів Ліцею Героїв Крут, котрі прагнуть тут жити і захищати країну.

Визнанням того, що робота — недаремна, є той факт, що діти, які сьогодні вважають за честь зірвати з себе шеврон свого батька, та вручити у знак поваги.

***

Благословення — це передавання віри

Більшу ласку благословити має той, хто більше перетерпів.

Це був 2000 рік, і один із учасників першої міжконфесійної капеланської школи в Олівер Бренч (Oliver Brench), капелан американських ВПС Йосиф Шупа, вислухавши мене, сказав: «Я би на твоєму місці не застановлявся на терпінні. Я би завжди памʼятав, що після терпіння приходить воскресіння».

Він поділився, що 1965 року у Ватикані, коли мав ласку співслужити Божественну Літургію з нашим архиєпископом Йосифом Сліпим, у час його інавгурації на кардинала, відчув, що ласку благословити має більше той, хто більше перетерпів.

Справді, наша Церква і її священнослужителі по лісах та ярах, підпільних помешканнях молилися за правління і все військо. Наша Церква вийшла з підпілля, бо вміла любити.

Тому сьогодні також хочеться, щоб інші збагнули, що ми після усіх наших пережиттів, війн, одержуємо ласку благословити наших дітей. А благодать — це те, що дається даром.

І благословення — це передавання віри.

Розмовляла Вікторія Мазур,
Департамент інформації УГКЦ