Біблійно-богословське осмислення чесноти надії
У цій статті представимо біблійно-богословське осмислення чесноти надії, аналізуючи її витоки у Святому Письмі та розвиток у богословській традиції. Для кращого розуміння детально розглянемо тексти Старого та Нового Завітів, які закладають основи християнського розуміння надії, а також дослідимо її місце серед богословських чеснот і важливість для життя сучасного християнина.
Вступ
Господь Бог створив людину для щастя та повноти життя. За словами св. Августина: «Усі ми, звичайно, хочемо жити щасливо, і немає нікого серед людей, які б не погодилися на цю пропозицію ще перед тим, як вона представлена повністю» (Св. Августин, Про мораль Католицької Церкви, 1, 3, 4.). Людина прагне гармонії, любові й добра. Наділена «духовною і безсмертною» душею, вона є «єдиним творінням на землі, яке Бог обрав для Себе ж Самого» (II Ватиканський Собор, Gaudium et spes, 14, 24).
Священне Писання оспівує велич людини такими словами: «Господи […], що той чоловік, що згадуєш про нього, або людська істота, що про неї дбаєш? Мало чим зменшив єси його від ангелів, славою й честю увінчав його. Поставив його володарем над творами рук Твоїх, усе підбив йому під ноги» (Пс. 8, 2.5–7). Отці ІІ Ватиканського Собору зазначають, що «велич» і «покликання» людини ще більше відкриває Син Божий Ісус Христос: «В одкровенні таїнства Отця та Його Любові Христос повністю виявляє людині її суть і розкриває велич її покликання» (II Ватиканський Собор Паст, Gaudium et spes, 22). У чому полягає ця велич? Святий Григорій Ніський пояснює: «Велич людини не в схожості до створеного світу, а в тому, щоб бути на образ єства Творця» (Григорій Ніський, Про устрій людини, 16).
Проте це покликання натрапляє на різні виклики. Реальність земного життя часто супроводжується болем, втратами і труднощами, які затьмарюють прагнення до щастя й усвідомлення величі свого покликання «бути на образ єства Творця». Не зайвим буде нагадати, наскільки розуміння власної крихкості, швидкоплинності життя і неминучості смерті нерідко породжує тривогу і розгубленість. Папа Римський Франциск зазначає: «Непередбачуваність майбутнього породжує інколи суперечливі почуття: від довіри до страху, від спокою до зневіри, від впевненості до сумнівів» (Папа Франциск, Spes non confundit, 1). Проте для християнина цей морок розсіюється світлом чесноти надії.
Надія — це більше, ніж мрія чи оптимізм. Це богословська чеснота, яка корениться у вірі в Бога. Вона наповнює життя сенсом і стає джерелом для досягнення благ, які ще не явлені в повноті. Святий Августин влучно зауважив: «Ти створив нас для себе, і серце наше не спокійне, доки не спочине в тобі» (св. Августин, Сповідь, 1,1). Християнська надія спрямована не лише на тимчасові прагнення, а насамперед на вічне життя в Бозі. Папа Римський Венедикт XVI додає: «Бог є підставою надії — не казна-який бог, але Бог, що прийняв зовнішність людини, що полюбив нас „до кінця“ (Ів. 13, 1): кожного окремо і все людство разом» (Венедикт XVI, Spe Salvi, 31). У християнській надії поєднується людське очікування і довіра до Божих обітниць.
Церква навчає, що надія є однією з трьох богословських чеснот, разом із вірою і любов’ю (1 Кор. 13, 13). У Катехизмі УГКЦ зазначено: «Чеснота надії є запевненням і підтвердженням усього того, що ґрунтується на вірі та виконується в любові. Надія є наче ланкою, що поєднує між собою початок (віру) і звершення (любов) чеснотливого життя. Надія є рушійною силою повного звершення особи в Богові» (Катехизм УГКЦ, Христос — наша Пасха, 842).
Надія веде християнина через земні труднощі до вічної радості у Христі. Її найвищим вираженням є слова апостола Павла у Першому посланні до Тимотея: «Ісус Христос — наша надія» (1 Тм. 1, 1). У Христі життя набуває глибокого сенсу, і християнин не може мислити себе окремо від Нього. За свідченням апостола Павла: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2, 20).
Прихід Господа стає остаточним змістом християнської надії, адже Він відкриває досягнення мети віри — життя в любові, яке єднає учня з Учителем. Це життя є нічим іншим, як воскресінням з мертвих. Апостол Павло дає цьому чітке пояснення: «А коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й віра ваша. І ми являємося неправдивими свідками Бога, бо свідчили проти Бога, що воскресив Христа, якого він не воскресив, якщо не воскреснуть мертві» (1 Кор. 15, 14–15).
Надія, яка базується на смерті і воскресінні Ісуса Христа, підносить християнина до усвідомлення найбільшої мети його життя. Очікування Господа у славі стає джерелом сили долати труднощі і водночас дарує впевненість у спасінні. «Бо ми надією спаслися» (Рим. 8, 24).
Надія у Старому Завіті
Старий Завіт відкриває багатогранне розуміння надії, яка пронизує стосунки між Богом і Його народом. Надія, як і віра, є відповіддю людини на Божу вірність, любов і обітниці. Вже після гріхопадіння людина отримує від Бога першу обітницю спасіння (протоєвангеліє): «Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою, і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп’ястися йому в п’яту» (Бут. 3, 15). Ця обітниця стає фундаментом біблійної надії, що поступово розкривається через історію спасіння.
Союз Бога з Ноєм та його синами (Бут. 9, 8–17) є яскравим прикладом Божої милості та надії на новий початок. Ця історія демонструє, як надія проявляється через очікування, довіру до Божого Слова та готовність діяти всупереч зіпсуттю (Бут. 6, 5–12). Ной розпочав будівництво ковчега, відповідаючи на заклик Божого Слова (Бут. 6, 13–14). Господь попереджає, що наведе на землю потоп, «щоб вигубити під небом всяке тіло, що в ньому віддих життя. Все, що є на землі, загине. Але з тобою я зроблю союз» (Бут. 6, 17–18). Ной приймає це слово з довірою та починає діяти (Бут. 6, 22). Його надія знаходить конкретне втілення в будівництві ковчега, який стає символом очікування і підготовки до Божого задуму. Це очікування вимагало часу і зусиль. Ной не лише слухає Бога, але й працює, переображуючи свою надію в конкретні дії. Ковчег стає символом Божого захисту, а веселка — знаком вірності Господа. Ця подія не лише показує Божу могутність, а й відкриває перспективу для відновлення людства у союзі з Богом: «Оце Я установляю Мій союз з вами і з вашим потомством після вас» (Бут. 9, 9).
Покликання Авраама знаменує нову главу в історії надії. Бог обіцяє йому численне потомство, землю та благословення для всіх народів (Бут. 12, 1–3; 13, 15; 17, 2). Ця обітниця стає основою віри і надії для Авраама та його нащадків. Авраам не лише повірив у Божу обітницю, але й зміг подолати суперечність між цією обітницею та реальністю. У біблійній традиції вірити означає довірятися, «опиратися» на Бога. Авраам жив, опираючись на Божу обітницю, навіть коли ця обітниця здавалася неможливою для виконання. Обітниця землі й численного потомства була на перший погляд суперечливою: Авраам не мав дітей, а земля, яку йому обіцяли, належала іншим. Господні обіцянки виглядали як виклик суворій реальності. Апостол народів у посланні до Римлян підкреслює, що Авраам: «проти надії надіявшись, повірив, що стане батьком багатьох народів» (Рим. 4, 18). І в іншому місці апостол Павло наголошує: «Перед Божою обітницею він не піддався зневірі, навпаки ж — скріпився вірою і, воздавши хвалу Богові, зовсім був певний, що він обіцяне спроможен виконати» (Рим. 4, 20–21). Цей союз, «союз надії», Бог підтверджує також з Ісааком (див. Бут. 26, 3–4) та Яковом (див. Бут. 28, 13–15). У Єгипті нащадки Якова виросли у великий народ (див. Бут. 46, 3).
Вихід ізраїльтян з єгипетської неволі під проводом Мойсея показує Божу вірність і силу спасіння. Народ, який перебував у рабстві, отримує надію на свободу і входження в обіцяну Богом землю. Вихід стає прообразом звільнення від гріха, а Закон — дороговказом для праведного життя. Випробування, такі як єгипетське рабство чи вавилонський полон, є контекстом, у якому надія віруючих знаходить своє найвище вираження. Пророк Єремія передає Божу обіцянку забезпечити надійне майбутнє: «Так бо говорить Господь: Як виповняться 70 років, призначених для Вавилону, я навідаюсь до вас і здійсню моє прихильне про вас слово та й поверну вас на це місце. Бо я свідомий моїх щодо вас задумів, — слово Господнє, — задумів щастя, а не лиха, щоб забезпечити вам надійне майбуття» (Єр. 29, 10–11).
Старий Завіт трактує надію не як загальне очікування майбутнього, а як впевненість у добрі, що тісно пов’язане з довірою до Бога. «Поки хто належить до всіх живих, має ще надію» (Проп. 9, 4), — мудро стверджує Проповідник. Надія не є фантазійним уникненням реальності, а радше перспективою для тих, хто впевнений, що життя має визначеність. Для християн ця певність виражається в радості очікування «майбутнього віку». Надія народжується з довіри до Бога, Який відповідає на неї Своєю вірністю.
Послання пророків є дуже красномовним у цьому відношенні. У часи вигнання та зневіри пророки нагадують, що Бог не залишає Свій народ. Достатньо лише поглянути на кілька виразів, щоб прийти до такого висновку. Пророк Ісая запевняє: «Ті ж, що на Господа вповають, відновлюють сили, немов орел, здіймають крила, біжать, не знають утоми, ідуть уперед, не знемагають» (Іс. 40:31). Пророк Єремія говорить про надію для потомства: «Так говорить Господь: „Годі тобі вже ридати та голосити, хай очі твої сліз не проливають! Є бо нагорода за біль твій, — слово Господнє, — вони повернуться з ворожої країни. Є ще надія для потомства твого, — слово Господнє, — діти твої повернуться у свої границі“» (Єр. 31, 16–17). Пророк Осія згадує про „двері надії“, пов’язані з долиною Ахор: „Я дам їй виноградники і звідти й Ахор-долину, як надії двері. І вона відповість там так, як за днів своєї молодости та як вона виходила з Єгипетського краю (Ос. 2, 17)“. Ці тексти свідчать про те, як ізраїльський народ знаходив впевненість у Божій допомозі. У цьому ж дусі Єремія виголошує: „Щасливий чоловік, який на Господа вповає і чия надія в Господі“ (Єр. 17, 7).
Пророки Старого Завіту також застерігали: якщо надія не спрямована на Бога, життя наповнюється страхами й невпевненістю. Пророк Амос критикує людську самовдоволеність: «Горе безжурним на Сіоні та безпечним на горі самарійській, значним у першому з народів, до яких дім Ізраїля приходить!» (Ам. 6, 1). Пророк Єремія засуджує марні надії, зокрема покладання на людську силу: «Так говорить Господь: „Проклят той, хто уповає на людину і покладає на тіло свою силу, чиє серце відступає від Господа. Він, мов та билина у степу без листя, не спроможна бачити добра, коли воно надходить, і живе на сухих місцях у пустині, на землі солоній та безлюдній“» (Єр. 17, 5–6). У книзі Йова говориться про оманливість матеріальних благ, які виникають із егоїстичних бажань: „Коли б на золото я покладав свою надію, коли б до щирого золота казав: Ти — моя безпека, (… .) це теж був би тяжкий переступ, бо я б відрікався Бога, що на небі“ (Йов. 31, 24, 28). Ці тексти вказують на важливість довіри до Бога, адже невизначеність майбутнього, яка ґрунтується на людських бажаннях, лише підсилює потребу в надії, яка перевищує людські можливості.
У Псалмах знаходимо численні слова, де священний автор поєднує надію з любов’ю. Божа любов проявляється у Його незмінній вірності, а людська відповідь — це належна пошана й довіра до Господа: «Ось очі Господа на тих, що його бояться, що уповають на його ласку, щоб рятувати їхнє життя від смерти і живити їх у голоднечі. Душа наша Господа чекає; він — наша допомога, щит наш. Ним веселиться наше серце, бо на святе його ім’я ми уповаєм Нехай твоя ласка, Господи, буде над нами, бо ми надіємось на тебе» (Пс 33, 18–22).
Ще однією важливою темою старозавітної надії є очікування Месії, Спасителя, який принесе спасіння не лише ізраїльському народові, але й усьому людству. Господь обіцяє Давиду, що «вийде паросток із пня Єссея, і вітка виросте з його коріння» (Іс. 11, 1), який утвердить царство і скріпить його навіки: «А як сповняться твої дні й ти спочинеш з твоїми батьками, я поставлю по тобі твоє потомство, що вийде з твого лона, й утверджу його царство. Він збудує дім імені моєму, і я скріплю його царський престіл навіки» (2 Сам. 7, 12–13). Пророк Ісая продовжує цю тему, описуючи майбутнє царство Месії як світло, що розсіює темряву: «Народ, що в пітьмі ходить, уздрів світло велике; над тими, що живуть у смертній тіні, світло засяяло. […] Бо хлоп’ятко нам народилося, сина нам дано; влада на плечах у нього; і дадуть йому ім’я: Чудесний порадник, сильний Бог, Отець довічний, Князь миру» (Іс. 9, 1.5). Ці та ще інші пророцтва (Бут. 3, 15; Бут. 22, 18; Іс. 7, 14; Єр. 23, 5; Міх. 5, 2; Іс. 53, 3–7;) стали основою надії ізраїльського народу, який очікував на спасіння й виконавця Божого задуму.
Надія у Старому Завіті має багатогранний характер, адже ґрунтується на Божій вірності, Його обіцянках та очікуванні спасіння. Вона була джерелом сили для старозавітних праведників, підтримуючи їх у часи випробувань і надихаючи довіряти Господньому задуму.
Надія у Новому Завіті
Надія, яка розкривається у Старому Завіті, сповняється у Новому Завіті через Ісуса Христа. Обітниці, дані праотцям, пророкам та ізраїльтянам, реалізуються в особі Спасителя, Який дарує справжню надію і спасіння.
У Христі надія наповнює людське серце радістю і миром у Святому Дусі (Рим. 15, 13). Проповідь Ісуса про наближення Царства Небесного (Мк. 1, 15; Мт. 4,17) та смерть і воскресіння стають основою цієї надії. Апостол Петро у своєму посланні заохочує перших християн, що зазнавали переслідувань, до живої надії через воскресіння: «Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що у своїм великім милосерді відродив нас до живої надії через воскресіння Ісуса Христа з мертвих, до спадщини, яка не може ні зотліти, ні заплямитися, ані зів’янути, — збереженої для нас на небі» (1 Пт. 1, 3–4). Християнська надія більше не обмежується лише очікуванням майбутнього, а вкорінена в тому, що Бог уже здійснив у Христі. «Ти з небуття до буття нас привів і, коли ми відпали, Ти знову нас підняв і не перестав творити все, поки нас на небо не привів, і майбутнє царство Твоє дарував». (Анафора Літургії святого Івана Золотоустого). У Катехизмі УГКЦ зазначається, що «Царство Боже — це воля Отця, проголошена Сином і сповнена у Святому Дусі. Це „благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа“ триватиме „нині, і повсякчас, і на віки віків“» (Катехизм УГКЦ, Христос — наша Пасха, 203).
Сповнення цієї надії виявляється у переконанні, що з воскресінням Христа розпочалася нова реальність — Царство Боже. Ісус не лише проголошує Царство Боже, але й приносить його у світ. Своєрідною «словесною іконою» Царства Божого є Нагірна проповідь, особливо Блаженства, проголошені Христом (див. Мт. 5, 3–12). «Заповіді Блаженства піднімають нашу надію до Неба як до нової Обіцяної землі; вони окреслюють шлях до неї через випробування, які очікують учнів Ісуса» (ККЦ, 18, 20).
Надія завжди спрямована на Христа, Який знову прийде у славі. «Мужі галилейські! Чого стоїте, дивлячись на небо? Оцей Ісус, який від вас був взятий на небо, так само прийде, як його ви бачили відходячого на небо» (Дія. 1, 11). Отже, християнське життя перебуває у напрузі між «вже» і «ще ні». Ми вже звільнені з царства темряви і покликані до Царства Божого (пор. Кол. 1, 13–14). Ми вже отримали Святого Духа як «завдаток нашої спадщини» (Еф. 1, 13–14) і стали «дітьми Божими» (1 Ів. 3, 1). Отець уже дав Синові «всяку владу на небі й на землі» (Мт. 28, 8).
Проте земна реальність нагадує про «ще ні». Христос переміг смерть, але ми досі бачимо смерть навколо. Христос подолав зло, однак страждання та гріх все ще існують у світі. Ця напруга між обітницями, що вже здійснилися, і їхнім повним здійсненням породжує надію, яка базується на вірі і любові. Справжня надія закликає не абсолютизувати земні досягнення, не піддаватися утопічним ілюзіям і не прагнути володіти всім «тут і зараз». Важливо розрізняти чесноту надії і людські сподівання, які можуть виявитися ілюзорними і спричинити розчарування. Надія відкриває горизонт, що виходить за межі «зараз» і «негайно», дозволяючи зберігати пильність між «вже» і «ще ні».
Сьогодні, як ніколи, християнам потрібна надія, яка спрямована у майбутнє, але досвідчується у теперішньому. Надія, яка дає теперішньому сенс, укріплює у складні моменти. Якби надія існувала лише для майбутнього, вона могла б легко стати ілюзією, адже очікуване не завжди справджується. Саме тому надія повинна бути міцно вкоріненою в сучасності, щоб підтримувати нас у наших щоденних рішеннях, які кожен із нас покликаний приймати.
Надія також приймає і межі людських можливостей, дозволяючи відмовлятися від нереального, визнаючи свої обмеження. Вона не є лише відповіддю на небезпеку чи страх перед майбутнім, але стає джерелом сенсу теперішнього. Завдяки цій свободі можна будувати своє життя на істині про себе та світ. Християнин, люблячи створений Богом світ, покладає свою надію не на минущі речі, а на «нове небо і нову землю». Як сказано в Одкровенні: «Побачив я небо нове і землю нову; бо перше небо і перша земля минули, і моря вже немає. […] Почув я від престола голос великий, що говорив: „От, житло Бога з людьми, і він житиме з ними, вони ж народом його будуть, і сам Бог буде з ними, і витре кожну сльозу з очей їхніх; і смерти не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше, бо все попереднє минуло“ (Од. 21, 1.3–4).
Християни повинні бути готові пояснити, на що надіються (1 Пт. 3, 15), особливо тим, хто пливе за течією світу (пор. Еф. 2, 2) або втратив сенс свого життя. Апостол Павло молиться за те, щоб християни розуміли: «до якої надії Він вас кличе, яке то багатство славної спадщини між святими» (Еф. 1, 18). Свідчення надії — це не лише слова, а й усе життя християнина, яке має стати джерелом натхнення для тих, хто втратив мету свого життя.
У книзі Діянь святих апостолів наголошується на тому, що спасіння в Христі вже дано, але очікує свого завершення. В центрі проповіді апостолів — звістка про смерть і воскресіння Ісуса як виконання Божих обітниць. Саме це дає силу свідчити про надію на спасіння. Проповідники нового життя в Христі своїм прикладом показують, що надія — це можливість для людства знайти сенс життя у воскреслому Господі (пор. Дія. 17, 22–31). Їхнє життя показує, що звістка про надію стає видимою.
Новозавітні тексти розкривають багатогранність надії, яка є основою християнського життя. Особливий акцент на цьому робить апостол Павло, формуючи своєрідне «богослов’я надії». У своїх перших посланнях апостол підкреслює, що нове життя у Христі, отримане через Хрещення, спирається на три ключові основи: віру, надію і любов, утворюючи триптих «богословських чеснот», які виражають сутність християнського життя (див. 1 Кор 13, 13; 1 Сол 1, 3).
Апостол закликає вірних до пильності, очікуючи дня Господнього: «Ми ж, які належимо дневі, будьмо тверезі, надягнувши броню віри та любови й шолом надії на спасіння»(1 Сол. 5, 8). Він також наголошує на важливості стійкості: „Перебувайте у вірі, утверджені та постійні, не відхиляючись від надії Євангелії, яку ви чули, проповідану всьому створінню, що під небом, а якої я, Павло, став слугою“ (Кол. 1, 23).
Зрештою, апостол нагадує: «На це бо й трудимося та боремося, тому що ми поклали нашу надію на живого Бога, який є Спасителем усіх людей, особливо ж вірних» (1 Тим. 4, 10). Ця надія, натхненна Святим Духом, зміцнює віруючого в очікуванні обіцяного воскресіння. Таким чином, надія не лише окреслює майбутнє, але й надає сенсу теперішньому життю. Як зазначає апостол: «Тож, коли комусь здається, що він стоїть, нехай уважає, щоб не впав» (1 Кор. 10, 12). Християнська впевненість у Божій любові гармонійно поєднується з уважністю до свого життя, закликаючи до постійного духовного зростання.
Підсумовуючи, слід додати, що Новий Завіт відкриває повноту надії, яка сповнюється в Ісусі Христі через Його смерть і воскресіння. Християнська надія, «заякорена» на Божих обітницях, є живою, адже вкорінена у здійснених ділах Христа та очікуванні Його славного повернення. Вона дає сенс теперішньому життю, зміцнює у випробуваннях і веде до майбутнього Царства Божого. Надія виходить за межі земного, запрошуючи довіряти Богу, зростати у вірі та любові, свідчити про спасіння та будувати життя на правді й духовній стійкості.
Богословське осмислення надії
Християнська надія має особливу рису: вона спрямована не на тимчасові справи, навіть якщо вони й важливі, а на досягнення повної єдності з Богом після смерті. Коментуючи Блаженства, св. Григорій Ніський зазначає: «Уподібнитися Богові — ось мета чеснотливого життя» (Св. Григорій Нісський, Про Блаженства, 1). Проте християнська надія не лише звертає увагу на небесні блага, а й закликає до активної любові та служіння ближнім у світі. «Порив надії захищає від самолюбства і веде до щастя любові» (ККЦ, 1818).
Надія є чеснотою, що супроводжує християнина впродовж усього життя. Святі Отці вважали чесноту здатністю, закладеною в людську душу, джерелом природних сил, які розвиваються та вдосконалюються у співдії з Божою благодаттю (пор. Катехизм УГКЦ, Христос — наша Пасха, 832). Катехизм Католицької Церкви визначає чесноту як «постійну і тверду схильність робити добро. Вона дозволяє людині не лише робити добрі вчинки, а й також давати від себе те, що є найкраще. Усіма своїми чуттєвими і духовними силами чеснотлива людина прямує до добра; вона живе ним і обирає його у своїх конкретних учинках» (ККЦ, 1803). Митрополит Андрей Шептицький навчає: «Надія певна, бо ґрунтується на свідоцтві Бога, на Його обітниці, на Його доброті, на тому, що просто неможливо, щоб Бог не додержав обітниці. А тієї певності ніхто і ніщо не може ослабити; вона росте в міру того, як наближаємося до Господа Бога» (Митрополит Андрей, Божа мудрість (15.10.1932–15.02.1933 р. Б.).
Надія є Божою чеснотою, «через яку ми прагнемо як нашого щастя Царства Небесного і вічного життя, покладаючи наше довір’я на обітниці Христа і спираючись не на наші сили, а на допомогу благодаті Святого Духа […] Чеснота надії відповідає прагненню щастя, вміщеному Богом у серці кожної людини» (ККЦ, 1817–1818). Таким чином, надія не лише відповідає на прагнення щастя, «закладене Богом у серці кожної людини», але й підносить її над власними обмеженнями, допомагаючи долати труднощі.
Якорем християнської надії є Ісус Христос, який «зійшов із небес, і воплотився з Духа Святого і Марії Діви, і став людиною» (Символ віри). Папа Франциск у буллі Spes non confundit («Надія ж не засоромить») (Рим 5, 5), якою він проголосив Ювілейний рік 2025, цитує послання до Євреїв (Євр. 6, 18–20), у якому називає надію «надійним і непохитним якорем» для тих, хто шукає притулок у Бозі. «Шторми ніколи не переможуть, бо ми стоїмо на якорі в надії на благодать, яка здатна зробити нас живими у Христі, перемагаючи гріх, страх і смерть. Ця надія, набагато більша, ніж щоденні задоволення та покращення умов життя, вона виносить нас за межі випробувань і спонукає йти, не втрачаючи з поля зору величі мети, до якої ми покликані — Неба» (Папа Франциск, Spes non confundit, 25). За словами Папи, образ якоря допомагає зрозуміти нам стабільність, яку можемо мати серед бурхливих життєвих вод, якщо довіримося Господу Ісусові.
Християнське життя — це участь у божественному житті, дарованому людині при створенні, втраченому через гріх і відновленому завдяки спасительній жертві Христа та діянню Святого Духа. Це «нове життя» людина приймає і переживає через участь у Христовому Воскресінні, яке є передсмаком вічного життя — обітниці повноти Божого буття. Життя у Христі неможливо відокремити від еклезіального виміру, адже воно дарується і переживається у Церкві, яка є спільнотою Божої святості й джерелом освячення.
Коли відсутня надія на воскресіння, життя звужується до миттєвих земних турбот і втрачає свій вищий сенс. Заперечення правди про Божий суд і повторне пришестя Христа веде до втрати почуття відповідальності за свої вчинки. Мовчання про реальність пекла, гріхів, послаблює свідомість людини, стираючи межі між добром і злом. Ігнорування неминучості смерті, притаманне сучасній культурі, спотворює справжнє розуміння життєвих подій. Тому для християн життя в надії на воскресіння стає свідченням перемоги вічного життя над тлінністю.
Бог не лише дарує людині буття, а й дає їй силу діяти відповідно до свого задуму: «Бо то Бог викликає у вас і хотіння і діяння за своїм уподобанням» (Флп. 2, 13). Надія стає рушійною силою духовного зростання і обожествлення. Як зазначено в Катехизмі УГКЦ, Христос — наша Пасха, «надія є чеснотою „подорожуючого“ — того, хто, будучи причасником божественного життя, зростає в ньому, тобто обожествлюється» (Катехизм УГКЦ, Христос — наша Пасха, 842). Дія Святого Духа узгоджує людську свободу з богословським досвідом, переображуючи людину завдяки богословським чеснотам — вірі, надії та любові. Саме вони забезпечують можливість нового життя в Христі: «Ми ж, які належимо дневі, будьмо тверезі, надягнувши броню віри та любови й шолом надії на спасіння» (1 Сол 5, 8).
Віра, надія і любов є фундаментальними вимірами божественного життя, оскільки вони нерозривно й динамічно визначають його суть. Ці чесноти формують єдине ціле, адже всі три чесноти спрямовані на Бога і взаємопов’язані. Немає надії без віри, віри без любові чи любові без надії.
Ця єдність відображає христологічну подію, у якій людина зустрічає Бога як істину, любов і обітницю. Христос єднає нас із Отцем через віру, яка відповідає на Його воскресіння; через любов, яка віддзеркалює Його жертву; і через надію, що відкриває перспективу Божого Царства.
У богословському сенсі ці чесноти є виразом стосунків із Богом у Христі. Віра — це шлях пізнання істини Божого спасіння, любов — єдність із життям Божої повноти, а надія — очікування остаточного сповнення в Бозі. Вони є плодом дії Святого Духа, який уподібнює нас Христу: Його послух Отцю стає нашою вірою, Його любов — нашою любов’ю, Його воскресіння — нашою надією.
Для Отців ІІ Ватиканського Собору віра, надія і любов є одночасно еклезіальними та особистими виразами християнського життя. Церква постає як спільнота віри, надії й любові, встановлена Христом. «Єдиний Посередник Христос свою святу Церкву — спільноту віри, надії й любові — встановив і постійно підтримує тут, на землі, як видиму спільноту, через яку поширює на всіх істину та благодать» (Lumen gentium, 8). Цей вираз підкреслює, що Церква є спільнотою, яка існує завдяки Божій благодаті та прагне передати ці чесноти світові для того, «щоб увесь світ, слухаючи благовість спасіння, — вірував, через віру — сповнився надії, а через надію — любив» (Dei Verbum, 1). Таким чином, християнська місія охоплює триєдиний процес: прийняття віри, утвердження надії та реалізацію любові. У світлі ІІ Ватиканського Собору, життя віруючих — чи то мирян (пор. Apostolicam actuositatem, 4), катехуменів (Ad gentes, 14), чи особливо подружжя (Gaudium et spes, 48) — знаходить своє наповнення в різних формах реалізації цих чеснот, залежно від їхнього покликання та життєвого стану.
Християнська надія має глибокий зв’язок з етикою, однак не в сенсі традиційного евдемонізму (прагнення до щастя як найвищої мети). Вона є надією на можливість особистої участі в остаточному виконанні Божого задуму. Тому «нова людина» — це людина надії. У Посланні до Римлян апостол Павло навчає, що «маємо зачаток Духа» (Рим. 8, 23), який «допомагає нам у немочі нашій; про що бо нам молитися як слід, ми не знаємо, але сам Дух заступається за нас стогонами невимовними» (Рим. 8, 26). Завдяки дії Святого Духа християни отримують надію на воскресіння, усиновлення й участь у переображеному світі. «Бо створіння очікує нетерпляче виявлення синів Божих. Створіння було підпорядковане суєті не добровільно, а через того, хто його підкорив, у надії, що й саме створіння визволиться від рабства тління, на свободу слави дітей Божих» (Рим. 8, 19–21).
Надія — це життя у Святому Дусі. Вона надихає, формує нашу поведінку й свідчить іншим про Божу правду. Як зазначає апостол Павло у другому посланні до Коринтян: «Бо Син Божий, Ісус Христос, що його ми вам проповідували — я, Сильван і Тимотей, — не був „Так“ і „Ні“; в ньому лише „Так“ було. Скільки бо обітниць Божих у ньому — „Так“, і тому через нього „Амінь“ Богові на славу через нас» (пор. 2 Кор. 1, 19). «Стара людина» схильна до сумнівів, але в Ісусі Христі обітниці Отця завжди знаходять підтвердження. У цьому полягає суть християнської надії — вона є основою для життя віруючих і надією для світу, який часто її заперечує.
Підсумок
У рамках Ювілейного 2025 року, девіз «Паломники надії» не лише вказує на християнське покликання бути свідками надії, а й наголошує на активному шляху віри, яким повинні йти християни у світі, сповненому випробувань та сумнівів. Відповідь на питання, чи здатні ми жити цією надією, є критично важливою в умовах глибокої кризи, що охоплює наше суспільство. Адже християнська надія, яка не обмежується надією на тимчасові земні блага, а спрямована на вічне об’єднання з Богом у Царстві Небесному, є тією силою, що надає сенс нашому життю. Вона є водночас джерелом духовної сили для подолання труднощів, стимулом для зростання у вірі і вираженням глибокої віри у воскресіння та перемогу життя над смертю.
Надія, як Божа чеснота, є тією рушійною силою, що відкриває перед нами перспективи духовного зростання та обожествлення. У цьому контексті, Ювілейний рік надії стає не лише часом споглядання, але й запрошенням до активної участі у поширенні цієї надії через конкретні вчинки та служіння. Християни, як паломники надії, покликані бути світлом для світу (Мт. 5, 14), що глибоко потребує не тільки знання про надію, але й її живого переживання в кожному моменті життя.
Церква, як спільнота віри, надії і любові, є тим місцем, де кожен християнин може досвідчити і передати цей дар. Тому важливим є усвідомлення надії як не просто абстрактної ідеї, а конкретної сили, яка змінює життя, даючи віру в перемогу добра над злом, життя над смертю. Відзначаючи в Ювілей надії, ми маємо шанс не тільки глибше осмислити цю чесноту, а й виявити її в наших діях і служінні на благо Церкви та нашого народу.
Оргкомітет Ювілейного 2025 року Божого
