«Без мудрості — дорога в нікуди», — Глава УГКЦ для видання «Новое время»
Хоч би куди прямувала людина, передумовою успішної мандрівки завжди залишається чітке розуміння напрямку: кожен успіх вимагає усвідомленої мети.
Без мудрості, без орієнтації на об’єктивні універсальні цінності людина і людські суспільства приречені на тривалі пошуки себе та власного місця під сонцем. Ціннісна дезорієнтація веде в нікуди.
У сучасному світі загубитися просто — достатньо втратити з поля зору мету, забути про власне походження, покликання, призначення. Коли людині стає «все одно», все стає однаковим, рівнозначним і рівноцінним, а відтак будь-які відповіді на питання «хто я?», «який я?», «що роблю?» зрештою втрачають сенс, як втрачає його й наша особлива мета, наша спільна візія. Яка різниця, добрий я чи поганий, чесний чи обманюю, допомагаю іншим чи використовую їх у власних інтересах? Світоглядний релятивізм — прямий шлях у смисловий вакуум. А там порожньо. Пустка відлякує.
Сучасна людина, насправді, не дуже поспішає потрапити в пастку порожнечі. Тому матеріальні статки та соціальний статус надто часто стають шляхами компенсації якоїсь глибшої відсутності, певної онтологічної спустошеності. Відтак її ціннісний універсум формується навколо того, що вона має, чим володіє, замість того аби відображати якість самого її буття.
У власному ставленні до дійсності людині ХХІ ст. все ще притаманний споживацький підхід, що творить цілу культуру консюмеризму. Нам не «все одно», чи маємо все, чого бажаємо, що саме маємо і чого саме потребуємо. Ми давно вже почали вимірювати якість людського життя якістю та об’ємами нашої власності, а людську гідність сьогодні вимірюють здатністю людини споживати. Стільки вартий, скільки маєш — це сучасне правило оцінювання людини. У сучасній культурі сформувався механізм самозахисту від девальвованого особистого та колективного існування в епоху зміни ціннісних парадигм. Йдеться про методологію світосприйняття. Адже людині сьогодні властиво накопичувати та перетворювати на власність не лише матеріальні блага, а й соціальний статус, відносини, досвід тощо. Власність ніби захищає нас від онтологічної пустки та екзистенційного знецінення, передусім у власних очах. Картезіанська максима сьогодення: я маю — значить, я існую! Однак накопичені матеріальні блага не стають магічним амулетом соціальної трансформації, коли людській дії бракує ціннісної орієнтації, а людському суспільству особистої відповідальності за спільне благо.
Ми легко стаємо заручниками магічного мислення, відповідно до якого все може статися без нашої участі. Усе можна придбати в готовому вигляді, навіть державу. Головне, аби вона не коштувала реальної особистої відповідальності, тієї самої, без якої важко уникнути деконструкції інституцій. Споживацька культура спонукає нас редукувати цілу дійсність до масштабу наших особистих інтересів. І ми, на жаль, часто готові легко нехтувати правдою та об’єктивними критеріями організації суспільного життя. Надто часто ми фокусуємося не на тому, що саме сказано, а на тому, хто це сказав. Сенси нас цікавлять усе менше, ми невтомно шукаємо нових вражень. Нам нині вкрай необхідна та мудрість, що дозволяє сягнути поглядом до основних принципів і засад суспільного будівництва. Зміна якості буття вимагає ціннісних трансформацій у процесі реалізації нашої особистої свободи. Людині властиво змінювати себе й суспільство, керуючись у своїй діяльності універсальними ціннісними орієнтирами. Саме вони визначають, ким ми є насправді, які ми та що, власне, робимо.
Чотири основні принципи соціальної доктрини Церкви можуть допомогти сьогодні й нам ефективно впорядкувати українське суспільство та визначити шлях розвитку держави: 1) рівна гідність усіх людей; 2) особиста відповідальність кожного члена суспільства за досягнення та розвиток спільного блага; 3) орієнтація суспільних інститутів на етично-соціальну солідарність; 4) повага і підтримка з боку влади особистої ініціативи кожного громадянина. Людина заслуговує на повагу до власної гідності, дарованої її Творцем та закоріненої у її власній людській природі, заслуговує на суспільні умови, що сприяють її особистому розвиткові та встановленню справедливого миру в суспільстві. Інституційно забезпечений баланс поміж можливостями реалізації особистої свободи та щирою турботою про спільне благо дозволяє закласти міцні основи справедливого суспільного ладу. Для побудови ефективної держави в Україні замало мати, необхідно бути — людьми відповідної якості, суспільством, сформованим на ціннісних засадах.
У біблійній книзі Приповідок Соломонових читаємо: «Мудрість розумного — свій шлях знати» (14, 8). Розуміння того, хто ми і звідки, може стати для нас вагомою допомогою у втіленні вікової мрії нашого народу про інституційний, державний захист української нації. Справжня свобода — це не потурання собі, а здатність керувати собою, щоби йти власним життєвим шляхом до свої мети, якою для нас, християн, є вічне життя в Бозі.
Процес державотворення в Україні вимагає більше, аніж знань і розуміння, нам сьогодні потрібна та мудрість, що колись заклала основи нашого національного буття системою колективних цінностей, на яких формувалися цілі покоління наших предків. Наша свободолюбність і повага до внутрішньої, а не соціально обумовленої, гідності людської особи, наша постійна вимога справедливого соціального порядку та соборного, консенсусного способу ухвалення доленосних рішень, наша софійна спадщина ставали запорукою повернення до інституційного оформлення національної самобутності в різноманітних формах державницьких проектів.
Ця мудрість абсолютної та універсальної Істини — Премудрість Божа, що трансцендентним горизонтом проходить крізь цілу нашу історію, сьогодні може допомогти нам сформувати платформу для ціннісної консолідації громадян сучасної України навколо нового проєкту справедливої та ефективної держави. Геном нашої духовної спадщини, нашої київської мудрості, містить у собі перевірені можливості для якісної особистої та суспільної трансформації. Україну не можна мати, Україною слід бути!
Блаженніший Святослав для НВ
