EN

10-річчя освячення Патріаршого собору УГКЦ: згадує владика Йосиф Мілян

19 серпня 2023, 19:09 313

18 серпня Патріарший собор Воскресіння Христового у Києві — головний собор Української Греко-Католицької Церкви — відзначив 10-річчя освячення. Ці десять років для Церкви, України та українського народу були і є роками великих випробувань і боротьби за людську гідність і свободу. Про історію Патріаршого собору у «Добрій розмові» з Галиною Бабій говорить владика Йосиф Мілян, єпископ-помічник Київської архиєпархії УГКЦ, один із тих, хто від самих початків дбав про те, щоб цей собор був саме таким і тим, чим він став для людей і Церкви сьогодні.

10-річчя освячення Патріаршого собору УГКЦ: згадує владика Йосиф Мілян

Ці 10 років в історії Патріаршого собору, Церкви і України

Освячення Патріаршого собору УГКЦ у серпні 2013 року, на Спаса, напередодні великих і важких випробувань для українського народу. Сьогодні це справді виглядає як Боже провидіння, як знак того, що Бог був і залишається з Україною. Тоді, влітку 2013-го, на прощу з нагоди освячення собору прибули близько 20 тисяч прочан і понад 700 священиків зі всієї України та з-за кордону.

А уже за кілька місяців, у листопаді-грудні 2013-го, на початку Революції Гідності, собор став «Патріаршою криївкою» — у його криптах був облаштований шпиталь для поранених на Майдані, тут був сховок для майданівців, за якими полювала тодішня влада. У лютому 2014-го у Патріаршому служили панихиди за загиблими на Майдані Героями Небесної Сотні. Початок відліку цих десяти років собору був доволі трагічним.

Такою є вся наша історія — і славною, і трагічною: не ми її собі вибираємо. Ми ж можемо робити її яскравою через наше залучення у неї — у певний момент, через наші людські кроки, — каже владика Йосиф Мілян. — Ті події були трагічними, бо загинули люди. І ті події були славними, бо люди повстали проти свавілля тодішньої влади, повстали за гідність і свободу. Бо ми, як народ, зробили тоді свій вибір, підтвердили його дорогою ціною. І колись історія голосно розкаже, що було таке покоління, таке завзяття, така відвага — виступити проти цієї сили, політичної і мілітарної, внутрішньої і зовнішньої. Ми ж тепер розуміємо, що підсиленням цього свавілля була кровожерлива росія — звідти виходили ті пагони зла, як і завжди в нашій історії.

Тому, мабуть, треба дякувати Богові за можливість писати славні сторінки тої історії життям і діяльністю нашої Церкви. Треба бути вдячними Богові, що дає нам таку ласку — бути і активно співдіяти у боротьбі за добро. За ту єдину святу Соборну Апостольську Церкву, за яку ми багато століть боремося. Бо не хочемо відректися — як кажуть миряни — від європейського вибору, а ми кажемо — від Вселенського об’єднання, Вселенської Церкви. Друге наше завдання — соборна Україна. Таке от співзвуччя — свята Соборна Церква і соборна Україна, єдина і незалежна. Як Церква — живий організм, який розвивається і завжди є молодим, бо Святий Дух її оновлює, так і соборність України завжди потребує молодих, сміливих, відчайдухів, які роблять її соборність і незалежність завжди актуальною. І Богу дякувати, що маємо таких мужніх, відважних, завзятих, які боронять Україну від вірусу «русского міра».

Через півроку після освячення Патріаршого собору, з початком російсько-української війни у 2014 році, звідси поїхали на Схід перші військові капелани УГКЦ, рушили перші волонтерські бусики з гуманітарною допомогою. І так було усі вісім років до повномасштабного вторгнення в лютому 2022-го: Патріарша фундація «Мудра справа» за цей час стала одним із центрів гуманітарної допомоги Сходу, навколо якого згуртувалися волонтери і благодійники.

У 2020 році — ще одне велике випробування для українців: епідемія ковіду, карантин, самоізоляція, а, отже, криза комунікацій і брак спілкування між людьми. Для Церкви — це часи, коли богослужіння відправлялися у безлюдних храмах. І тоді УГКЦ, завдяки Живому телебаченню, запровадила постійні недільні богослужіння з Патріаршого собору в режимі он-лайн; пізніше таку практику запровадили більшість храмів Церкви. Народилася ініціатива «Вервиця єднає» — щоденна жива он-лайн молитва на вервиці, до якої могли долучитися вірні і священики зі всіх куточків світу. В Патріаршому соборі був облаштований пункт вакцинації, центр видачі дихальних апаратів, а Церква віддала свої приміщення по всій Україні під реабілітаційні центри для медиків.

З 24 лютого 2022-го, з перших годин повномасштабного вторгнення росії в Україну, Патріарший собор став бомбосховищем і укриттям для мешканців лівого берега Києва, місцем, де можна було перебувати у безпеці цілодобово і людям, і тваринам. А БФ «Мудра справа» розгорнула свою діяльність на всю Україну: окрім іншого, вона стала базою координаційного центру Церкви з евакуації, розселення і підтримки біженців.

«За прикладом і настановою Ісуса Христа, ми мусимо відчувати знаки часів і на них правильно реагувати, — каже владика Йосиф. — І все, що відбувається — реалізація того, про що ми зараз говоримо, правильна реакція на знаки часу. Майдан, на якому наші священики були з нашим народом. Революція Гідності — і у нас в Патріаршому сховища і шпиталь. Повномасштабне вторгнення — у нас знову схрон, бомбосховище, харчування і опіка для людей і тваринок з цілого нашого району.

Під час Революції гідності, коли ми дістали повідомлення, що «тітушки» прийдуть громити наш собор, чоловіки зі всього нашого району стали по периметру на захист Патріаршого. Це не були греко-католики — думаю, 90 % з них були православні або й невіруючі, але вони прийшли захищати, як вони сказали, «наш собор».


Про народний собор і «цеглинки»

Збір коштів на будівництво Патріаршого — дуже показовий і яскравий момент того, чим є Церква як спільнота причетних, об’єднаних навколо Христа. На самих початках Блаженніший Любомир сказав: «Ми маємо таку позицію, що не хочемо приймати пожертв від офіційних органів. Бо це завжди тягне за собою певну, так би мовити, „вдячність“. Ми хочемо бути Церквою свобідною, щоби пожертви не перешкодили нам сказати правду, коли її треба сказати».

Владика Мілян розповідає про одну із багатьох подібних зустрічей, коли представник великого бізнесу пропонував Блаженнішому Любомиру доволі велику на той час суму на добудову собору. Але, за його словами, Блаженніший тоді сказав: «Ми не беремо грошей від держави чи політичних сил. Ви — бізнесмен, але ваш бізнес пов’язаний і з політикою, і з державою, бо немає зараз в Україні позаполітичного, позадержавного великого бізнесу. Ми будуємо за „цеглинки“ по 5 гривень, це — народна будова».

«І той бізнесмен грошей нам тоді таки не дав, — сміється владика Йосиф. — Потім мені переказали, чому: бо, мовляв, ми — Церква, яка дозволяє собі бути сіллю землі. В принципі, він був правий».

І Церква оголосила збір коштів, щоб всі віряни — як в Україні, так і в діаспорі по всьому світу, мали можливість вкласти свою «цеглинку» у побудову собору, відчути свою причетність до цієї будови. У 2007-му одним із винаходів для збору коштів стали «цеглинки» номіналом від 5 до 500 гривень, щоб кожен жертводавець міг зробити свій посильний внесок у спільну справу. На момент освячення собору було придбано 119 662 «цеглинки» на суму 9 695 325 гривень.

Ще одним винаходом для збору коштів стали різноманітні акції активних мирян і благодійні концерти у всьому світі: одними із найбільших були тур музикантів класичного спрямування і концерт поп- і рок-музикантів у Києві у 2006 році.

«Ці концерти, окрім іншого, мали ще одну надважливу функцію — популяризацію ідеї єдиної святої Апостольської Церкви і єдиної соборної України, ідеї, яка у свій спосіб, через українське мистецтво, об’єднувала людей від Луцька до Донецька, — каже владика Йосиф Мілян. — У матеріальному сенсі ми, можливо, не дуже багато тоді заробили, але заробили інформаційно: ми переконали людей, що собор будується для всіх, що він об’єднує всіх, хто правдиво вірить, хто шукає правди і шукає Бога як дороги правди і життя».


Про будівництво собору на Лівому березі і народні «цеглинки»

Від освячення наріжного каменя майбутнього собору у 2002 році Блаженнішим Любомиром Гузаром до освячення Патріаршого собору УГКЦ Блаженнішим Святославом у 2013-му минуло 12 років.

Про те, як цеглинка за цеглинкою будувався Патріарший, розповідає владика Йосиф Мілян, якого називають одним із будівничих собору за те, що він фактично весь цей час перебував у серцевині цих процесів:

«Я переїхав до Києва зі Львова, коли будівництво вже почалося. Головним замовником будівництва собору була УГКЦ в особі Блаженнішого Любомира Гузара: він був „наріжним каменем“ будови Патріаршого. Він запізнався з архітектором Миколою Левчуком — автором проекту Патріаршого. Він з тодішнім мером Києва Олександром Омельченком шукав місце і ділянку, де мав постати собор, оглядав пропозиції різних проектів.

Чесно кажучи, багато греко-католиків — і я також, трохи з жалем сприймали, що наш собор буде на Лівому березі. То вже пізніше прийшла свідомість, що таким чином ми, Богу дякувати, сягнули через Дніпро на Лівий берег. Тобто що наша Церква стає не тільки світовою, бо вона такою й була, а ми справді починаємо бути на лівому березі Дніпра, йдемо на Схід. Тому так, це своєрідний символізм — наш Патріарший собор на Лівому березі у Києві.

Щодо запропонованого проекту Патріаршого, то на початках було багато скептиків — що собор, мовляв, надто сучасний. Але ж є сучасне мистецтво, сучасна музика як ознаки свого часу, то такою ж, чи не найбільш зримою ознакою, є й сучасна архітектура. Наш собор — архітектура початку ХХІ століття, хоча його архітектурний ансамбль — і сам собор, і Патріарші приміщення — продовження східної сакральної архітектури. І навіть якісь помилки у проекті дають нелегке, але вдячне завдання майстрам, які сьогодні працюють над інтер’єрами: ті елементи, які, можливо, не зовсім вписуються в традицію сакральної архітектури, використати так, щоб недолік став чеснотою, показати свою майстерність і креатив, і, можливо, внести щось нове у канон і традицію».

Собор Христового Воскресіння не є копією будівлі, спорудженої в минулому. Ми мали засідання фахівців-мистецтвознавців, була дискусія. Мені сподобалася думка: цей храм будований у XXI ст. і повинен віддзеркалювати українство цього часу. Слід споруджувати храми відповідно до стану нашої душі сьогодні.

Блаженніший Любомир Гузар
(з інтерв’ю «Дзеркалу тижня», 22 серпня 2013 року)

Владика Йосиф Мілян розповідає про оздоблення храму — ці роботи тривають. Основна риса внутрішнього простору — чистий білий колір стін, підлоги, вівтарної частини, колір, який символізує найважливішу євангельську подію, якій і присвячений цей храм — Воскресіння Христове.

«Собор унікальний тим, що вся його долівка викладена мармуром. Святилище — білим мармуром з околиць Тессалоніків у Греції, — розповідає владика. — Престіл — теж з чистого білого мармуру, в якому закладені мощі 12 апостолів. Крім того — мощі святого Йосафата Кунцевича, Блаженного Миколи Чарнецького, двох пап — Мартина і Климента, які свого часу ступили на землю України, Херсонесу. Думаю, таке поєднання святих в одному престолі не тільки символічне, але й духовно важливе для тих, хто усвідомлює собі, що таке собор. Можна провести паралелі: є Софія Київська, є Софія Римська, яку збудував Патріарх Йосип Сліпий. І, хоч наш собор називається собором Воскресіння Христового, але це теж — наступна Софія, вже на рівнині Лівого берега України.

Восени минулого року в соборі з’явилася «корона» з білого мармуру — «корона Володимира»: ми так її охрестили, бо ми — Церква Володимирового Хрещення. А два тижні тому — ікони в короні. Ця «корона» над колонами навколо престолу має канонічні ряди ікон, який повинен мати традиційний канонічний іконостас. Маємо майже готовий нижній ряд іконостасу — він вирізьблений і чекає на встановлення. Восени цього року спробуємо змонтувати весь іконостас повністю — очевидно, ще без ікон. Ікони пише художник Данило Турецький. Первісно була угода з його батьком, відомим іконописцем Богданом Турецьким, уже покійним, але син дуже гідний його майстер: до написаних ним ікон хочеться молитися

До повного закінчення облаштування собору ще далеко. Але коли встановимо іконостас, зробимо ікони, залишиться не так багато, в основному, це робота з інтер’єрами. Всім подобається білий колір, і так не хочеться втратити цієї білизни, не забити цей простір. Я хотів би, щоб у нас були мозаїчні ікони, щоб це було на віки, щоб це було, як Софія. Це не станеться в один рік, але це буде надовго».

Про Патріарший райський сад і дзвін «Михаїл»

На території Патріаршої курії цього року буяють троянди: здається, що цей розарій був тут завжди. Садівник у Патріаршій курії — владика Йосиф: доглядає квіти, планує, що і де ще посадити.

«Я справді дуже люблю квіти, — каже він. — Чому людина щось любить? Це від Бозі. Люблю українську мальву. Люблю любисток. Дуже хочу висадити у нас алею сортових бузків: можливо, вже цієї осені і висадимо. А поміж бузків — розсадити іриси. Хочу посадити юкку і біблійні дерева — смокву і інші, які мають стосунок до Біблії. Бо це подвір’я — особливе.

Болить душа, що майже 10 років стоїть на долівці наш величний чотиритонний дзвін — «Михаїл», і ми його ніяк не можемо встановити у дзвіниці Патріаршого собору. Я собі уявляю, як він вдарить — і звук відіб’ється під Дніпрового плеса і попливе аж до Одеси. Треба це зробити, бо скоро перемога, і він би мав заспівати, оголошуючи перемогу України у цій війні. Мусимо докласти зусиль, щоб його встановити і готувати до цієї місії».

1 частина

2 частина

Підготувала Оксана Козак,
Департамент інформації УГКЦ

Персони

Дивіться також