Мельбурнська єпархія святих апостолів Петра і Павла

Опис

Мельбурнська єпархія свв. апп. Петра і Павла (лат. Eparchia Sanctorum Petri et Pauli Melburnensis Ucranorum, порт. Ukrainian Catholic Eparchy of Saints Peter and Paul of Melbourne) — єпархія Української Греко-Католицької Церкви з осідком у м. Мельбурн (Австралія). Єпархія була заснована 24 червня 1982 року. Територія єпархії охоплює всю Австралію, Нову Зеландію і Океанію. Таким чином, загальна площа Мельбурнської єпархії складає 8 919 530 км², а чисельність населення — близько 41 000 000 осіб. Беручи до уваги географічне розташування, територія Мельбурнської єпархії розташована на материку Австралія та островах Океанії, а отже із усіх сторін омивається водами Тихого та Індійського океанів, Коралового та Тасманського морів.

Парафії

Мельбурн (штат Вікторія) — катедральний храм;
Ардір (штат Вікторія);
Джилонг (штат Вікторія);
Лідкомб, Сідней (штат Новий Південний Уельс);
Ньюкасл (штат Новий Південний Уельс);
Канберра (Австралійська столична територія);
Вейвіл (штат Південна Австралія);
Вудвіл (штат Південна Австралія);
Брисбен (штат Квінсленд);
Перт (штат Західна Австралія).

Місії

Водонга (штат Вікторія);
Нобл-Парк (штат Вікторія);
Вуллонгонг (штат Новий Південний Уельс);
Квінбіен (штат Новий Південний Уельс);
Нортгем (штат Західна Австралія);
Дарвін (штат Північна Територія)
Гобарт (штат Тасманія);
Окленд (Нова Зеландія);
Крайстчерч (Нова Зеландія);
Веллінгтон (Нова Зеландія).

Духовенство

Згідно із статистичними даними за 2022 рік, Мельбурнська єпархія святих апостолів Петра і Павла налічує 7046 вірних, які об’єднані навколо 10 парафіяльних осередків та 10 місій. Загалом душпастирське служіння для цих вірних здійснюють 19 священиків та 4 диякони. Окрім цього, в єпархії присутні богопосвячені особи: 11 сестер-монахинь.

Символіка та значення герба єпархії

Герб Єпархії Святих верховних апостолів Петра і Павла із осідком у м. Мельбурн (Австралія) Щит напіврозтятий і напівскошений обабіч; у правому синьому полі – золота 7-променева зірка над трьома срібними хвилястими балками; у лівому срібному – червоний хрест із такими ж облямівками; у нижньому зеленому – скошені навхрест золоті ключ, борідкою вгору праворуч, і меч, руків’ям додолу.

Семипроменева Зірка Співдружності і хвилясті смуги вказують на Австралію, Нову Зеландію та Океанію; червоний облямований хрест у срібному полі є фігурами герба Мельбурна, а ключ і меч є атрибутами Свв. Петра і Павла, що символізують назву катедрального храму єпархії. Відповідно до усталеної системи, щит увінчано золотою митрою з червоним підкладом і розміщено на покладених навхрест золотих процесійному хресті та єпископському жезлі, внизу – панагія. Єпископська митра, жезл, процесійний хрест і панагія вказують, що це герб церковної територіальної одиниці – єпархії.

Соціальна діяльність

Єпархія не є географічною, але демографічною: це значить, що вона поширює свою юрисдикцію там, де знаходяться українці греко-католики в Австралії, Новій Зеландії та по всій Океанії. До єпархії належать 20 спільнот та 2 українські школи в м. Мельбурн та м. Сідней.

Локація

Персони

Матеріали

Єпископ

Правлячий Архиєрей

Правлячим архиєреєм Мельбурнської єпархії святих апостолів Петра і Павла від 12 липня 2021 року є преосвященний владика Микола Бичок.

Катедральний храм

Катедральним храмом Мельбурнської єпархії є собор Святих Апостолів Петра і Павла у м. Мельбурн (Австралія).

Історія

З історії єпархії

Єпархія розпочала свою історію 10 травня 1958 року як Апостольський екзархат для українців візантійського обряду в Австралії, Новій Зеландії та Океанії. Першим Апостольським екзархом став Преосвященний владика Іван Прашко.

Екзархат був піднесений 24 червня 1982 року до рівня єпархії з осідком у м. Мельбурн (Австралія) та єпархом Мельбурнським Преосвященним владикою Іваном Прашком. Оскільки в Мельбурні на той час вже існувало архиєпископство Римо-Католицької Церкви, і канонічно не прийнято існування двох єпископів з ідентичною назвою, тодішній екзархат отримав назву «Мельбурнська єпархія святих апостолів Петра і Павла». Владика Іван Прашко здійснював своє архиєрейське служіння до 16 грудня 1992 року, подавши зречення із уряду, досягнувши віку емеритури. Його наступником у цей же день став Преосвященний владика Петро Стасюк, який і здійснює це служіння до сьогодні.

Варто також пригадати, що у 1986 році із пастирським візитом в Австралії перебував Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський, тодішній Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви.

а) Єпископ Іван Прашко

Духовним батьком для тисяч розкиданих Другою світовою війною українців Австралії та Нової Зеландії став владика Іван Прашко — уродженець галицького містечка Збараж. Тож австралійська греко-католицька громада із вдячністю згадує свого єпископа, але його постать залишається майже незнаною широкому загалу в Україні. А те, що єрарх УГКЦ — ще й двоюрідний брат славнозвісного Клима Савура, може стати відкриттям для багатьох наших сучасників.

Дитинство і юність

Майбутній владика народився 1 травня 1914 року, тобто за три місяці до початку Першої світової війни. Він був сином-одинаком у простих міщан Василя і Марії Прашків, чия хата стояла на сучасній вул. Незалежності. У наші дні те обійстя уже не існує. Стріха була солом’яною і під нею вміщувалася ще й сім’я Клячківських — Маріїна сестра Текля та її син Дмитро — провідний керівник ОУН та один з організаторів УПА. Чоловік Теклі Семен загинув у 1918 році як вояк УГА. Дмитро ж був на 3,5 роки старшим за Івана.

Початкову освіту здобував він у Збаражі у польській гімназії. «Там на 500 учнів було лишень 42 українці. Отож з раннього віку відчув силу національної дискримінації, глибину принижень, які доводилося зносити українцям на рідній землі,» — пише парох призбаразького села Вищі Луб’янки о. Михайло Бедрій у книжечці «Єпископ Іван Прашко і Збаражчина».

У тому ж навчальному закладі юнак мав нагоду приєднатися до Марійського товариства — спільноти, у якій гімназисти мали нагоду, попри духовні науки, поповнити «білі плями» з історії України, рідної мови, розвинути патріотизм та добре усвідомити свою українськість. Спілкою опікувався греко-католицький катехит о. Йосиф Кодельський. Як у розмовах з цим духівником, так і під час прощ до Зарваниці Іван Прашко ріс духовно. Але у той же час він встигав грати у футбол за команду Збаража проти команд сусідніх сіл і навіть їздити велосипедом до Львова (за 150 км). Батьки, як виглядає, розвитку сина всіляко сприяли. А мандрівки юнака зі Збаража у столицю Галичини переросли у те, що вже у 1934-му він став студентом філософського факультету Львівської богословської академії, де слухав лекції отця-ректора і майбутнього багатолітнього в’язня радянських таборів та патріарха УГКЦ Йосифа Сліпого. Вочевидь, уже тоді студенту імпонували погляди викладача, що знайшло своє вираження у їхній співпраці в післявоєнні часи.

Через Рим — в Австралію

Після навчання в академії у 1937 році наш земляк за настановою митрополита Андрея Шептицького поїхав навчатися в Папський університет «Урбаніана» у Римі. Уже там 2 квітня 1939-го він отримав священичі свячення від владики Діонізія Наряді. Одначе почалася війна… Радянський режим намагався знищити всіх, хто був проти «червоного визволення». 12 лютого 1945 року неподалік Рівного у засідці загинув Клим Савур. Його ж двоюрідний брат-священик, відбувши чотирирічне навчання у Папському Східному інституті, в 1944-му захистив дисертацію «Руська Католицька Церква в час опорожненого престолу 1655–1665 рр.» та отримав ступінь доктора філософії.

Та Іван Прашко мав ще й інші заняття. Зокрема, у 1944–1950 рр. він працював у Допомоговому Комітеті в Італії, відвідував полонених вояків дивізії «Галичина» у таборі в Ріміні, українців у таборах для вояків армії генерала Андерса. Багатьом із них він допоміг освоїтися у повоєнному світі. Це були переважно молоді люди 25–35 років.

1950 року о. Іван Прашко зголосився до праці до Австралії, де протягом восьми років виконував душпастирські обов’язки серед українських вірних в Мельбурні, Вікторії й Тасманії. За ці роки заснував багато церковних громад, причинився до будови церков, організував українські суботні школи та цілий ряд церковно-громадських товариств, — розповідає про нього проф. Володимир Жила.

У пошуках земляків у найвіддаленіших куточках Землі, він користувався трансконтинентальними кораблями, пароплавами, звичайними та спортивними літаками, потягами, кіньми та автомобілями. «Знайшовши українські сім’ї, будував українські храми, бібліотеки, музеї та кооперативи», — згадують про нього в Австралії.

19 жовтня 1958 року о. Іван Прашко отримав єпископські свячення від митрополита Максима Германюка, архиєпископа Івана Бучка та єпископа Ісидора Борецького. Новий владика одразу очолив створений Папою Пієм ХІІ Апостольський екзархат для українців в Австралії, Новій Зеландії та Океанії. Після визволення владики Йосифа Сліпого з радянських таборів владика Іван всіляко підтримував главу Церкви у прагненнях згуртувати її. Також єпископ брав участь у чотирьох сесіях ІІ Ватиканського собору.

В Україну приїжджав, як тільки міг

Владика сповідував переконання, що духовне життя — це гармонійне поєднання любові до Бога і до свого народу, рідної Вітчизни. Він віддавав перевагу вірі дієвій, активній, яка веде до спасіння душі і визволення народу з ярма неволі,» — зазначає о. Михайло Бедрій.

Так, він у 1967, 1973, 1979, 1984, 1988, 1991 і в 1992 роках відвідував Україну, усіляко підтримував земляків в СРСР — тюрмі народів. Відомо, що владика Прашко під час цих поїздок душпастирював на рідних теренах.

«Він мав змогу знову побродити милими вуличками, відвідати дорогі серцю батьківські могили на місцевому кладовищі… — пише знову о. Бедрій про приїзд у 1967-му. — Батько відійшов у засвіти ще у 1938 році, а мати не дожила до приїзду сина лише два роки».

Ті батьківські могили розташовані на міському кладовищі у Збаражі.

Під час відвідин уже незалежної України владика І. Прашко збирав матеріали до історії життя і загибелі Дмитра Клячківського, виступав з ініціативою встановлення пам’ятника йому у рідному місті. Але поганий стан здоров’я завадив єпископу приїхати на відкриття цього монумента 9 липня 1995-го.

Єрарх помер 28 січня 2001 року і похований у крипті катедри святих апостолів Петра і Павла у Мельбурні. Про його життя і діяльність розповідають не тільки статті, а й експонати у згаданому вище музеї у Мельбурні, а також у музеї, що діє у Збаразькому замку. Серед речей — ризи, книги і навіть обрус, який Марія Прашко вишила для сина, але не встигла передати.

Владика І. Прашко написав приблизно 40 послань. Із 1973 року Іван Прашко був членом Римського Релігійного Товариства католиків «Свята Софія». Окрім душпастирської праці, він займався науковою роботою: був дійсним членом НТШ та Українського Історичного Товариства. Діяльність єрарха — свідчення того, як можна працювати для рідної землі навіть у, здавалось би, «чорні моменти історії». Водночас це — докір усім, хто працювати не бажає, хто виправдовує себе поганими умовами, малими ресурсами чи ще чимось.

(за матеріалами Володимира Мороза, «Австралійський владика із Збаража: нариси із життєпису», РІСУ)

б) Єпископ Петро Стасюк

Другим правлячим архиєреєм єпархії Святих апостолів Петра і Павла УГКЦ в Австралії, Новій Зеландії та Океанії став преосвященний владика Петро Стасюк.

16 грудня 1992 року Папа Римський Іван Павло II призначив ієромонаха Петра Стасюка, ЧНІ, єпископом для українців греко-католиків, що проживають в Австралії, Новій Зеландії та Океанії. 9 березня 1993 року відбулася архиєрейська хіротонія, на якій головним святителем став митрополит Вінніпезький Максим Германюк, а співсвятителями — митрополит Філадельфійський Стефан Сулик і єпископ Едмонтонський Мирон Дацюк, ЧСВВ. Відтак 2 травня 1993 року відбулася інтронізація нового єпископа в катедральному соборі святих Верховних Апостолів Петра і Павла в Мельбурні (Австралія). «Коли прийшло повідомлення з Рима їхати в Австралію, я тиждень чекав, дзвонив до нунція, відмовлявся, але потім погодився, бо в цьому послуху і полягає покликання» — зізнається владика Петро.

Владика Петро ніколи раніше не був у Австралії, не знав чим живуть тутешні українці: «Я ніколи не був у Австралії, більш-менш знав де вона знаходиться, але не мав поняття про ситуацію в Австралії. Я приїхав у Австралію у віці 49 років і вже мав багато практики по парафіях, певне поняття про суть церкви та що означає бути церквою. Звичайно, були певні культурні непорозуміння, адже я з Канади, а тутешня еміграція на 70 років молодша за канадську. Мені допомогло те, що в Канаді я побачив що стається з громадою, яка довший час живе не поселеннях. У Канаді це було вже третє покоління, а в Австралії лише перше. Тому я більш-менш знав що станеться в Австралії у церкві з практикою віри. Я знав що потрібно готувати молодь та церкву, що потрібно розуміти, що ми залишаємося тут, а культура Австралії досить сильна і асиміляція буде проблемою. Зараз ми в Австралії дійшли до того, що я бачив двадцять п’ять років тому в Канаді. Проте, несподівано для мене, через появу нових форм комунікації все відбулося значно швидше».

Владика Петро Стасюк заснував рух «Українська Молодь — Христові» в Австралії, є членом екуменічного комітету і секретарем імміграційного комітету в Єпископській конференції Австралії. Він багато працює з молоддю і тому, є популярним серед учнів. За свою роботу, зокрема як хокейний тренер, владика Петро отримав багато нагород, які й досі зберігаються в його канцелярії.

Преосвященний Петро Стасюк відомий своєю працею для української церкви не лише в Австралії, але й в цілому світі. У 2009 році австралійський уряд за значні досягнення відзначив його медаллю Ордена Австралії.

Він любить бути на природі, а в дитинстві хотів бути лісником. Від батьків владиці передалась любов до землі. На задньому подвір’ї катедрального храму свв. апп. Петра і Павла він має чудовий город, де вирощує овочі та ярину.

25 серпня 2018 року преосвященний владика Петро Стасюк став головним капеланом Спілки української молоді (СУМ).

в) Єпископ Миколай Бичок

15 січня 2020 року Папа Франциск призначив отця Миколу Бичка єпископом Мельбурнської єпархії святих апостолів Петра й Павла УГКЦ.

Сама ж єпископська хіротонія владики Миколая Бичка відбулася 7 червня 2020 року в архикатедральному соборі Святого Юрія у м. Львові. Головним святителем став Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав, а співсвятителями — владика Ігор Возьняк, архиєпископ і митрополит Львівський, та владика Петро Лоза, єпископ-помічник Сокальсько-Жовківський.

Варто зазначити, що єпископська хіротонія відбувалася в умовах пандемії коронавірусу, про що також підкреслив наприкінці Глава Української Греко-Католицької Церкви: «Дух Святий нам хоче сказати сьогодні: не бійтеся, пандемія раніше чи пізніше закінчиться. Смерть, розпука, хвороба ніколи не мають останнього слова в житті людини. Ми знаємо і переконані, що кордони знову відкриються і новий Христовий апостол прибуде до свого єпископського осідку. А до всіх нас сьогодні звертається Господь Бог: живіть духовним життям, справжнім духовним життям, не шукайте його деінде, бо нічого духовного і святого без Духа Святого, якого носить у собі Христова Церква, людині не подасться».

У зв’язку з жорсткими карантинними обмеженнями, введеними урядом Австралії, владика Миколай Бичок не зміг прибути до місця свого служіння відразу, а потрапив лише через рік, у травні 2021 року.

12 липня 2021 року у катедральному соборі Святих Петра і Павла в Мельбурні відбулася інтронізація третього правлячого архиєрея єпархії Святих апостолів Петра і Павла УГКЦ в Австралії, Новій Зеландії та Океанії владики Миколи Бичка. Архиєрейську Божественну Літургію до моменту інтронізації нового єпископа очолював владика Петро Стасюк, єпископ-емерит Мельбурнської єпархії УГКЦ. Чин інтронізації владики Миколи Бичка звершив високопреосвященніший владика Пітер Коменсолі, архиєпископ Мельбурнської дієцезії Римо-Католицької Церкви.

З історії катедрального храму

Резиденцію австралійських владик для українців греко-католиків розташували при величному соборі святих Петра і Павла в Мельбурні.

У 1969 році єпископ Іван Прашко звернувся до відомого художника Святослава Гординського, який славився своїми іконами, виконаними у традиційно візантійському стилі, але з українською душею, згадує наступник владики Івана єпископ Петро Стасюк. У 1986 році владика Іван запросив Бориса Макаренка і його нью-йоркську школу закінчити іконопис середини собору. Їм в цьому допомагали численні художники.

Тож єпископ Іван Прашко зумів згуртувати цілу плеяду митців для оздоблення головного греко-католицького храму нашої діаспори в Австралії. А при соборі заснували музей, кустосом — доглядачем фондів — якого став о. Зенон Хоркавий, який також брав участь у розмальовуванні собору.

Катедральний храм Святих апостолів Петра і Павла у м. Мельбурн (Австралія)

Окрема сторінка діяльності єрарха Івана Прашка — запрошення на «зелений континент» сестер-василіянок.

«Після поселення українських біженців в Австралії та встановлення Апостольського екзархату в 1960-х роках минулого століття, розпочався пошук Сестер готових жертвуватися на апостольську працю на тому континенті. Владика Іван Прашко звернувся до Генеральної Управи Сестер Василіянок в Римі та до Блаженнішого Йосифа Кардинала Сліпого з проханням вислати Сестер до Австралії. На їх вимогу в 1966 році, Архимандриня Мати Клавдія Феддіш, вислала листа до Протоігумені в Беріссо (Аргентина) з проханням послати добровольців до Австралії. 8 липня 1966 року всі Сестри зі сльозами на очах попрощалися з матір’ю Марією Афінець, сестрами Анизією Шевчук, Константиною Цапай і Лукією Ангелюк, коли вони покидали їм рідні береги Аргентини,» — йдеться на сайті сестер ЧСВВ в Австралії.

До пункту призначення черниці добиралися через Рим, де зустрілися з Патріархом Сліпим. 28 березня 1967 року вони уже були у м. Сідней, де розпочали свій апостолят. У 1970 році сестри-василіянки заснували монастир в м. Мельбурн, а в 1977 році — в м. Аделаїда. Тепер їхні обителі є у Норт Мельбурні та Лідкомбі (Сідней).

У 1982 році австралійський екзархат піднесли до рівня єпархії, кількість вірних у якій нараховувалось приблизно 32500 осіб. Працьовитість і заслуги єрарха Івана Прашка визнала й світська влада — 1 січня 1982 року його нагородили орденом Британської імперії. І навіть після свого відходу на спокій, що сталося 20 січня 1993 року, Іван Прашко активно дбав про розвиток цієї спільноти уже як єпископ-емерит.

Святині

Відпустові місця та чудотворні ікони

25 вересня 2014 року впродовж свого пастирського візиту в Австралію та Нову Зеландію Блаженніший Святослав Шевчук, Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви, проголосив храм Святого Володимира Великого у м. Канберра (Австралія) паломницьким місцем для українців греко-католиків, що живуть в Австралії. Окрім цього, Блаженніший Святослав передав до храму Святого князя Володимира мощі священномученика Володимира Прийми, у 2013 році в Страдчі було проголошено покровителем мирян УГКЦ.

Контакти

Контактна інформація

Адреса: 35 Canning St, North Melbourne VIC 3051, Australia

Телефон: +61 (3) 9320-25-66

Сайт: catholicukes.au/uk