«Якщо Бога забрати зі світу, нічого справді людського в ньому не залишиться», — Глава УГКЦ про уроки Івана Павла II для України
Сьогодні, коли польсько-українські відносини, здавалося б, зайшли в безвихідь і перекреслено все, що було зроблено впродовж понад 20 років щодо історичного примирення наших народів, усе ж якийсь просвіток на цьому шляху є.
В інтерв’ю журналісту Католицької інформаційної агенції (КАІ) Кшиштофові Томасіку — автору книжки-бесід із Главою УГКЦ Блаженнішим Святославом про важливі для України й Польщі речі, Блаженніший говорить про спадок і заповіти Святішого Отця Івана Павла ІІ про вдячність полякам за підтримку України від початку вторгнення росії у лютому 2022-го до сьогодні, і про те, де і в чому шукати мудрості та стійкості перед хаосом, що наростає, й амбіціями сучасного світу.
Про візит Папи в червні 2001-го
— Минуло 25 років від часу візиту Івана Павла II до України. Ваше Блаженство, почнімо з особистих спогадів: Ви брали активну участь в організації цього візиту й коментували його для медіа. Як згадуєте той час?
— Рік підготовки до того візиту й паломництва Папи завжди згадую з великим зворушенням. Уявіть, що ми зараз живемо в той час і готуємося до візиту Папи Римського в Україну — я вбачаю певну духовну й образну подібність! … Тоді ми жили мріями, переживали великі розчарування, але мали й великі надії, які досвідчувала Україна. Дехто думав, що Папа взагалі не приїде, багато хто був у цьому переконаний. Ми переживали, що політичні обставини часу президентства Леоніда Кучми завадять Папі відвідати Україну. Відомо ж, що завчасне оголошення про візит Папи дало Москві майже рік, щоби зробити все можливе й неможливе, щоб цей візит не відбувся. А проте цей рік дав нам можливість підготувати і Ватикан, і Європу до першого в історії візиту глави Католицької Церкви в Україну.
Я був одним із трьох науковців, які за шість місяців до візиту Папи поїхали до Рима і провели там конференцію на тему України, українського суспільства й Української Церкви в Папському Григоріанському університеті й Папському східному інституті. І світ почав задаватися питанням: а що це за країна — Україна? Чи існує вона взагалі? Чому Папа Римський туди їде? Бо ж багато хто казав, що Іван Павло II — якийсь дивак, який їде у країну, якої насправді й не існує. Домінувала думка, що Україна — не суверенна держава, що це — одна із країн така званого СНД [Співдружності незалежних держав — ред.] І Україна стала тоді предметом розлогих дебатів…
— А коли візит розпочався…
— У нас було відчуття великого дива! … Я особисто брав дуже активну участь у всіх заходах. З одного боку, я тоді був віцеректором Львівської духовної семінарії, яка була залучена до підготовки заходів і в Києві, і у Львові. Зокрема, наші семінаристи у Львові збудували вівтар, підготували частину простору, де мала відбуватися Літургія, брали участь у заходах безпеки впродовж усього візиту. Звичайно, вони брали участь і в богослужіннях, і в інших заходах, пов’язаних із папським паломництвом…
З іншого боку, я, як віцеректор, був причетний до надання інтелектуальної підтримки візиту, пояснюючи не лише Риму і світу, а й українським журналістам в Україні, ким є Папа, чому він їде в Україну. І багато людей тоді вперше дізналися, що в Україні є Католицька Церква, і до того ж — Церква двох обрядів — латинського і візантійського! … Тому паломництво Івана Павла II в Україну було сповнене відчуттям, що наші мрії й надії здійснюються! …
Це був чудовий візит втіленої надії: Папа — з нами, і українська мрія про власну культуру, незалежність, історію не є якоюсь утопією. Візит папи Івана Павла II в Україну показав українцям, Українській державі й усій Європі, що Україна і її народ існують. Я завжди це повторюю: цей візит надав українському народові суб’єктності, визнання нашої історії, культури і мови! … Папа абсолютно чітко це підкреслив, промовляючи до нас українською. Бо ж у той час і президент Кучма, і міністри й депутати Верховної Ради говорили переважно російською, хоч державною була українська мова.
До папства Івана Павла II східна політика Ватикану вважалася важливою, але партнером у діалозі в тій комуністичній системі була держава. А тоді Іван Павло II вперше потрактував як суб’єкта й партнера в діалозі громадянське суспільство. У Києві в нього була зустріч з людьми науки й культури, на якій він говорив, наскільки важлива роль громадянського суспільства. Окремо спілкувався з українськими олігархами — колишніми комуністами, які вкрали державне добро, привласнили його за копійки. У них були гроші, але не було культури, зокрема культури користання тими грішми. Папа їм тоді сказав: «Дбайте не про прибуток, а про людей!». І це було справді революційно. Тому це був візит, який підтвердив Українську державність, тоді, у 10-ту річницю Незалежності України.
Покоління Івана Павла ІІ
— Наскільки спадщина Івана Павла II в Україні є живою? Однією із найважливіших зустрічей, про яку ви не раз згадували, була зустріч Папи з молоддю у Львові. Сьогодні її учасники — зрілі люди, «покоління Івана Павла II».
— Поза сумнівом, візит Івана Павла II мав величезний вплив на молодих українців. Більше того, вперше під час такої події хтось звернув особливу увагу на молодь, бо до того часу — я це пам’ятаю дуже добре! — ніхто особливої уваги на молодь не звертав — на її проблеми, очікування, мрії. Ніхто — ані політики, ані державна чи церковна влада — не зверталися саме до молоді, не мали для неї жодного послання. Більше того, ніхто взагалі не зустрічався з молоддю. В Україні це було вперше — коли Папа Римський висловив бажання такої зустрічі.
Пам’ятаю ту зустріч у Львові дуже добре, оскільки коментував її на українському телебаченні. Я сидів в кулуарах, тому бачив і з певною тривогою спостерігав за снайперами з кулеметами, спрямованими на це велелюдне зібрання. Раніше ми ж ніколи не стикалися з тим, що такі візити супроводжуються аж такими заходами безпеки…
Святий Отець звернувся тоді до української молоді з посланням, яке ці люди, напевно, не забудуть ніколи. Нагадаю найважливіші тези того послання. По-перше, Папа закликав: «Не дайте вкрасти вашу надію! …» Молодь має надію, бо будує своє майбутнє, хоче жити у вільній, незалежній країні. Саме молодь була тоді рушійною силою трансформації України з пострадянської держави у демократичну. І свобода може бути навіть більшим викликом, ніж рабство. І він закликав: «Не бійтеся, будьте вільними!» З іншого боку, молодь знала тоді й знає тепер, що нікому не віддасть Україну, яку отримала як дар незалежності й свободи. Українська молодь пам’ятає це донині, захищаючи зараз наш суверенітет і країну.
Друге послання Івана Павла II було: «Не задовольняйтеся посередністю!» У ті часи Україні було нелегко, було багато соціальних проблем, зокрема, пов’язаних з корупцією й олігархами. І багато хто в типово «совєцкому стилі» хотів би тоді сказати молоді: «Що маєте, те маєте — радійте, бо й це можуть у вас забрати…» А тут Папа каже: «Не бійтеся бажати великого, не задовольняйтеся малим! …»
І третє, що я дуже добре пам’ятаю — як Папа дуже чітко сказав молодим українцям: свобода завжди пов’язана з відповідальністю, бути вільним — це, часом, і виклик, і небезпека, бо свобода — це й відповідальність.
Що цікаво: вперше українська молодь тоді почула, що свобода керується принципами! Не можна бути вільним без принципів, а компасом, дороговказом до справжньої свободи є Десять Божих Заповідей, які є орієнтиром на шляху до справжньої свободи. Бо свобода без цінностей перетворюється на канібалізм, який пожирає сам себе. Десять Заповідей надають цій свободі сенсу — людина досвідчує її, коли сповідує ці цінності. Тоді у свідомості молодих людей Папа пов’язав віру в Бога з прагненням до свободи, тобто що Ісус Христос це в собі поєднує. Тому він сказав: «Не встидайтеся Христа! На Нього можете покладатися — щоб мати надію, щоб ніхто її у вас не забрав, щоб не задовольнятися посередністю й будувати Україну! Україна буде такою, якою ви самі її збудуєте! …»
У ті часи відкрилися кордони, й багато людей з України виїхали. Але Папа закликав: «Залишайтеся, будуйте свою країну!» Це був заклик, адресований не лише молодим українцям, а й молодим полякам. Він розумів, що молодь є рушійною силою трансформації суспільства, переходу від посткомунізму до демократії. Це — елементи вчення Івана Павла II, які згодом стали нашою ідентичністю. Коли я озираюся на минулі 25 років, розумію: те, що ми не можемо жити інакше, є для нас чимось очевидним і беззаперечним. А тоді у свідомості молодих людей відбулася революція! …
Спадок і заповіт Івана Павла ІІ
— Це послання Івана Павла II особливо актуальне для України на п’ятому році війни, яка триває уже довше, ніж Перша чи Друга світова, у часі глобальних змін, хаосу, дезінформації, домінування штучного інтелекту, відвертої гуманізації машини й об’єктивації людини… Україна намагається давати інше свідчення цієї ситуації.
— Поділюся трьома своїми роздумами. Першою важливою думкою, яку Іван Павло II висловив в Україні — зокрема, під час зустрічі з діячами політики, культури й науки, був гуманізм: твердження, що в центрі кожної справжньої культури має бути людяність, а кожна влада має служити людині.
Він згадав слова, які стали фундаментом традиції Київської Русі. Це заповідь святого Володимира Мономаха своїм дітям, яку повторив тоді Папа: «Не давайте сильним губити людину». І це був дуже цікавий контекст, оскільки у той час радянська комуністична номенклатура в Україні замінювалася олігархією, яка, значною мірою, походила саме з цих кіл, і в умовах дикого капіталізму намагалася загарбати всю економіку країни. Людину знову почали розглядати як інструмент, засіб для досягнення якоїсь економічної і політичної мети. Іван Павло II поставив людину в центрі і показав, що без справжнього гуманізму немає демократії.
Папа також виголосив тоді дуже цікаву промову перед Всеукраїнською радою Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО). Важливим є сам факт, що Папа зустрівся з цим органом, надав Раді суб’єктності, зокрема, в очах української влади.
Цього року ВРЦіРО відзначає 30-річчя, і я вважаю, що зустріч з Іваном Павлом II була й визнанням її суб’єктності. Напевно, всі запам’ятали один його вислів з тієї зустрічі. Міжрелігійна й міжконфесійна ситуація в Україні на той час була непростою, і Папа наголосив, що Церкви і релігійні організації мають відігравати важливу роль у формуванні справжнього гуманізму, що якщо Бога забрати зі світу, нічого справді людського у ньому не залишиться, як і засвідчили комуністичні атеїстичні держави.
Іван Павло II пов’язав віру в Бога з людяністю: забереш Бога зі світу, в якому живеш, зі свого світогляду — нічого людського у ньому не залишиться. І ми знаємо, що комуністична ідеологія саме це й робила.
Третє роздумування Івана Павла II — досі звучать мені ті його слова, і вони досі викликають мурашки по шкірі… Це слова, якими Папа прощався з Україною. Папа подякував Україні за захист Європи від орд загарбників. Він не сказав «від орди», а використав це слово саме у множині. Це означає, що Україна багато разів в історії захищала Європу, закриваючи її грудьми від різних загарбників, які нападали на неї зі Сходу. Це дуже коротке речення, але сьогодні ми відчуваємо, що це було пророцтвом. Святий Іван Павло II був пророком: Україна робить це сьогодні знову, захищаючи Європу від орди загарбників третього тисячоліття ціною власної крові. Як ми можемо захистити Європу сьогодні? Через справжній гуманізм. Сьогодні в Україні ми відчуваємо, що наше завдання — захищати людське життя і його гідність. І ми робимо це в ім’я української суверенності.
Що теж важливо розуміти: нинішня війна має інше обличчя. Це — не війна танків і піхоти, це — війна дронів і штучного інтелекту. Якщо ми заберемо Бога з нашого світу, якщо дегуманізуємо людину в умовах війни, нічого людського вже не залишиться.
Це — посьогодні три дуже важливі послання Івана Павла II, які справді є пророцтвами, які пояснюють і нам, і Європі сенси боротьби українців, пояснюють заради чого Україна сьогодні бореться й живе.
— Як виглядає пошанування святого Івана Павла II в Україні?
— Пошанування Івана Павла II дуже поширене. На честь Святого Отця збудовано багато церков, поширений культ реліквій святого Івана Павла II. Недарма ми називаємо Івана Павла II тим, хто зцілює рани не лише минулого, бо сьогодні ми маємо так багато нових ран! … Іван Павло II першим заговорив про бальзам, що зцілює рани — про прощення, яке дають і яке отримують. Усі дари, які залишив нам святий Іван Павло II, є сьогодні фундаментом, екзистенційною основою його пошанування.
Для нас він не є постаттю з минулого, і тому ми вшановуємо його в такий спосіб. Пам’ятаю, як 20 років тому ми відзначали річницю його візиту, а зараз відзначаємо уже 25-річчя. Усіх нас захоплює його постать. Ніхто в Україні не скаже, що не треба відзначати цю річницю — навпаки, всі наголошують, що це абсолютно необхідно, тому що це відкриває сьогодні перед нами нове майбутнє. Це також свідчить про шану й визнання, якими він користується — зокрема, якою великою є його заслуга у примиренні між поляками та українцями. І це — особливо важливий внесок у цю справу святого Івана Павла II.
Про примирення поляків і українців
— Іван Павло II заклав основи польсько-українського примирення. Цей процес триває вже майже 50 років. Наші Церкви підписали багато декларацій і заяв — зокрема, до річниць вшанування жертв Волинської трагедії, останньою з яких було 80-річчя, коли у липні 2023 року у Варшаві й Луцьку відбулися меморіальні заходи. Видається, що стан діалогу й процесу примирення триває.
Але, водночас, у часі нинішньої трагічної війни вибухнула суперечка щодо присвоєння президентом Володимиром Зеленським одному із підрозділів Збройних Сил України імені «Героїв УПА». У Польщі у багатьох середовищах це було сприйнято з обуренням і протестами. Президент Польщі Кароль Навроцький позбавив президента Зеленського Ордена Білого Орла. Як в контексті участі наших Церков у процесі примирення вийти з цієї ситуації?
— Вважаю, що після кожного нового, скажемо так, політичного шоу, нам не потрібно починати все з нуля. Політики вигадують різного роду проблеми, ми, церковні лідери, мусимо на це реагувати. Але, думаю, ситуація не така вже й безнадійна. Маємо багато позитивних речей, про які я хотів би сказати.
Сьогодні, коли йдеться про Україну, яка перебуває у стані війни, історична пам’ять про українсько-польські стосунки, сама згадка про події, пов’язані з УПА, в жодному випадку не має антипольського характеру. Полякам це може бути важко зрозуміти, але посилання на героїчну історію національно-визвольної боротьби України проти совєцкого панування не має жодних антипольських відголосків. Чому? Тому що сьогодні Україна веде війну за свою незалежність з росією. Наші політики, наш Президент приймають багато рішень, не враховуючи думку інших країн у деяких питаннях, у цьому випадку — Польщі. Чому? Тому що сьогодні Польща сприймається як наш друг і партнер. Нікому й на думку не спадає, що ми можемо сьогодні зробити щось, що могло б образити поляків. Але, на жаль, так сталося. Я б сказав, що певний військово-політичний контекст, незрозумілий полякам, призводить до непорозумінь.
З іншого боку, ми бачимо, що в Європі, і у Польщі зокрема, постають проблеми, пов’язані з відродженням національного егоїзму. Дуже часто наші сусіди реагують на певні події в Україні саме через призму своїх національних егоїзмів, і це дуже ускладнює взаємне слухання і розуміння. Такі непорозуміння, як от з наданням назви «імені Героїв УПА» одному з батальйонів ЗСУ, виникають, перш за все, на політичному рівні. Коли ж говорити про інші рівні комунікації, вони цим не позначені.
Я б сказав, що на рівні міжособистісному ці стосунки дуже добрі. Перш за все — українці сьогодні вважають поляків своїми братами й друзями. Більше того, складається враження, що що б не робила польська влада, їй не вдається змінити цю думку. Це — своєрідний капітал позитивного ставлення українців до поляків, який склався завдяки солідарності, яку люди в Польщі виявили щодо нашого народу в часі війни. І цього ніхто не поставить під сумнів і не знищить.
Це чудово показала й минула зима, коли за ініціативи митрополита Краківського, кардинала Ґжегожа Рися, буквально за кілька днів було зібрано мільйони злотих, щоб врятувати Київ, який тоді замерзав. Повірте, Київ ніколи цього не забуде! Кияни не аж так дуже цікавляться заявами польських політиків, але вони пам’ятатимуть, що зробили поляки, щоб врятувати їх від холоду в цю зиму! …
Друге, що дуже важливо — стосунки між нашими Церквами. Усі заяви й декларації, підписані між Конференцією єпископату Польщі, Українською Греко-Католицькою Церквою та Конференцією римсько-католицьких єпископів України, є надзвичайно важливими. Наша спільна платформа залишається незмінною. Можливо, враховуючи різні соціальні й політичні обставини, нам потрібно постійно її актуалізувати й уточнювати, але ми маємо однакове бачення і однакову позицію щодо необхідності руху до українсько-польського примирення. Ми не раз говорили, що це примирення, задеклароване на папері, має досягти до людських сердець, має творити культуру взаємовідносин між поляками та українцями.
Ми спілкувалися про це з Президентом Польського єпископату, архиєпископом Тадеушем Войдою, коли минулого року зустрілися у Фатімі, в Португалії. Мали спільну розмову на ці теми з єпископом Віталієм Скоморовським, Президентом Римо-католицького єпископату України. Польський єпископат подав також окрему декларацію щодо захисту гідності й поваги щодо українських емігрантів у Польщі, у якій чітко і ясно говориться про неприпустимість ксенофобії і, зокрема, українофобії. Тобто ми прагнемо, щоб наші стосунки між Церквами залишалися незмінними, незалежно від заяв і дій наших політиків.
Отже, ми маємо позитивну позицію двох Церков на противагу до політичної позиції, яка сьогодні викликає стільки крику, галасу й напруги. Це дає нам надію, що спадщина святого Івана Павла II, яка є спільною і для Польщі, й для України, і для польського, й для українського народів, є свідченням українсько-польського примирення, яке католицькі єпископи в Польщі й Україні прийняли як заповіт Івана Павла ІІ. Це спільний дороговказ, за яким ми будемо рухатися й надалі.
— Пригадаймо також, що над складними сторінками нашої історії — зокрема, Волинської трагедії, роками спільно працюють українські й польські історики. Нагадаю: нещодавно у Баранові Сандомирському відбувся дуже важливий Польсько-український історичний конгрес, організований Центром діалогу імені Юліуша Мерошевського у співпраці з Українським інститутом національної пам’яті. Церкви та релігійні організації наших країн підтримують усе, що ми називаємо історичною правдою, і потребу її знати.
— Ми повинні стояти у правді перед Богом і один перед одним. Більше того, ми завжди виступаємо за необхідність правдивої історичної науки, яка має розкривати всю історичну правду. Бо часто маємо справу з хибно зрозумілою історичною політикою чи національними ідеологіями, які сьогодні часто використовуються для миттєвої політичної доцільності чи якимись політичними аферистами. Але наукова методологія повинна керуватися об’єктивністю, щоб ми могли відкрити правду, замовчувану десятиліттями.
Другим важливим кроком, щодо якого я хотів би наголосити особливо, — ми повинні віддати шану всім жертвам українсько-польських війн ХХ століття. А їх було дві. Українсько-польські війни — значно ширший контекст, ніж тільки Волинська трагедія. Тому ми підтримуємо всі кроки, спрямовані на ексгумацію жертв українсько-польських війн — як з української, так і з польської сторони. Ми підтримуємо те, що відбувається сьогодні між нашими країнами у цьому питанні, і цей процес має продовжуватися. Ці питання слід ретельно дослідити і прояснити, бо були випадки, коли у певному місці ніби відбувалися масові вбивства поляків чи українців, жертв ніби вшанували, а потім виявлялося, що нічого там немає.
Тому — намагаємося разом вшановувати наші жертви. Разом молимося, разом відправляємо служби, разом проводимо поховання. У цьому бере участь як римо-католицьке, так і греко-католицьке духовенство в Україні. Я дуже чітко наголошую: цей процес за жодних обставин не повинен і не може бути зупинений. Це допоможе нам пізнати правду, і у тій правді стояти перед Богом і один перед одним.
— Ми чудово розуміємо: щодо цих польсько-українських суперечок найбільше радіє росія. Більше того — за допомогою пропаганди й дезінформації вона намагається посварити між собою усіх європейців, розпалюючи, серед іншого, національні егоїзми.
— Так, росія хоче знову відкрити старі рани в Європі, які Іван Павло II намагався загоїти: між німцями й французами, між поляками й німцями, між українцями й поляками… Сьогодні вона хоче знову розділити нас усіх. Знаємо, що сьогодні росія фінансує всі ультранаціоналістичні партії в Європі. Тому, коли хтось спокушає нас ідеями національного егоїзму, ідеями радикального націоналізму, ми знаємо, хто за це заплатив. Нам треба бути мудрішими за всіх тих, хто намагається сьогодні підживлювати такі настрої. Думаю, ліками від цього є християнська солідарність, яку Іван Павло II пропагував в Україні. Це — найкращий бальзам проти національного егоїзму.
Хочу нагадати, що Іван Павло II вибачився перед українцями від усієї Католицької Церкви за всі помилки минулого. Мій попередник, блаженніший Любомир Гузар, у присутності Папи Римського попросив прощення перед усіма, включаючи польський народ, за всі кривди, яких вони зазнали від українців. Візит Папи Римського до України був тоді актом взаємного прощення, оздоровлення пам’яті й маніфестом християнської солідарності, яка сьогодні має стати вакциною проти московської пропаганди, яка підживлює націоналізми у сучасному світі.
Майбутнє
— Святий Іван Павло II буде присутній в Україні й після закінчення війни. Які найбільші виклики стоятимуть перед українським суспільством? Початок переговорів щодо вступу України до Європейського Союзу вселяє певний оптимізм…
— По-перше, я думаю, що московська пропаганда зробить усе можливе, щоб українці сприйняли свою перемогу як поразку. Вони робитимуть усе можливе, щоб розділити українське суспільство, і ми повинні рішуче цьому протидіяти.
По-друге, дуже важливо розуміти, що Україна глибоко травмована війною. Поведінка і реакція українців щодо деяких політиків, наших сусідів, і навіть щодо Церков та релігійних організацій у цих країнах будуть, значною мірою, позначені реакціями зраненого і травмованого суспільства.
Тому перед нами стоїть велике завдання: щоб загоїти рани війни, мусимо подбати про повернення психічного здоров’я і консолідацію поляризованого суспільства. Це — величезні завдання і виклики для нашого народу й країни. Можливо, не менш важливі, ніж економічні виклики й проблеми.
Очевидно, що у нас буде велике завдання відбудови України. Мільйони українців були змушені покинути свої домівки. Багатьом із них немає куди повертатися, а це означає, що міста і села треба відбудувати, і хтось має це робити. Для самих українців буде дуже важливим повернутися з Європи і з інших країн світу, щоб відбудувати свою країну. Процитую слова польського гімну: «Dla ojczyzny ratowania wrócim się przez morze» (Для порятунку вітчизни повернуся й через море. — Ред.). Це надзвичайно важливо. І в цьому питанні роль Церкви, роль моральних лідерів України є надзвичайно важливою. Чому? Бо саме військовим і Українським Церквам суспільство сьогодні довіряє найбільше. Не маємо права розтратити цю довіру. Мусимо використати її для позитивних дій, щоб відбудувати Україну.
Зрозуміло, що у майбутньому Україна буде гарантом безпеки Європи. Сьогодні ми всі повинні зрозуміти, що у нинішніх обставинах Європу захищатиме не лише НАТО, а й Україна. Ще раз згадаймо: папа Іван Павло II, прощаючись з Україною, подякував їй за захист Європи. Такою буде роль нашої країни і в майбутньому. Разом ми повинні будувати майбутнє України у європейській спільноті. Разом повинні відбудувати те, що було зруйноване, і найголовніше — відновити людяність у наших стосунках. Гуманізм, про який говорив Іван Павло II, має бути у центрі нашої уваги. Значно легше відбудувати дім, ніж відновити людську душу і людське серце, зранене війною. Це буде нашим спільним завданням на майбутнє.
— Після 25 років після візиту папи Івана Павла ІІ Україна тепер чекає на Папу Лева XIV…
— Папа Лев XIV — це промінчик світла у темні часи людства, у наші часи, особливо коли йдеться про глобальні процеси, часи оживання національних егоїзмів і нових війн у світі. Папа висловлюється щодо цього дуже чітко.
Ми дуже вдячні, що Папа чітко й однозначно є на боці суверенітету і незалежності України. Він робить це дуже послідовно. Україна розуміє Папу, а Папа розуміє Україну. Ми дуже раді цьому. Щоразу, коли ми зустрічаємося з Папою, кажемо, що чекаємо його в Україні. Під час його візиту до Іспанії, в Мадриді, українська молодь розмовляла з Папою і сказала йому, що Україна чекає на Папу. Він знає, що запрошений, і що всі на нього чекають. У Мадриді молода українка ясно і щиро сказала Папі, що він мусить приїхати! … Тому ми живемо надією, до якої завжди нас заохочував святий Іван Павло II.
eKAIПереклад з польської — Оксана Козак
Департамент інформації УГКЦ
