Як говорити з дітьми про смерть?
Психологиня Благодійного фонду «Карітас-Київ», арттерапевтка п. Наталя Сиротич у «Живому інтерв’ю» на «Живому телебаченні» розповіла, як говорити про смерть із дітьми різного віку. Пані Наталя пояснила, з якого віку можна заторкувати цю тему, якою може бути реакція дитини на втрату найрідніших та чи є правильне християнське виховання «щепленням» від підліткових ігор із життям.
Травмує те, що ми замовчуємо розмови про смерть, а не те, що ми про неї говоримо
Чи потрібні розмови про смерть?
З дітьми обов’язково потрібно говорити про смерть. З дитиною найкраще починати це робити тоді, коли вона запитає. Дивовижно, що дитяча психіка дуже пластична та готова до того, щоб пережити будь-які розповіді, якщо їх розказує люблячий дорослий. Дитина нас ніколи про це не запитає, якщо не буде готова. Тобто коли вона запитує, значить готова почути відповідь, але нам, дорослим, потрібно вже знати, як про це говорити. Тому дуже важливо ловити від дітей такі запитання. Вони виникають, насправді, у ранньому віці — дошкільному, а інколи навіть швидше.
Як розповісти найменшим про смерть?
Люди завжди чекають якихось глибоких порад від психологів на тему смерті. Насправді ця тема дуже проста у плані пояснення. Вона вимагає лише присутності дорослого, тепла, обіймів. Важливо вміти слухати і розуміти, як дитина це все сприймає.
Дітей можна легко травмувати такими розмовами. Однак потрібно бути дуже обережними з переконаннями, бо ми часто травмуємо їх відсутністю розмов про смерть. Розмова про смерть — це щось про «я з тобою говорю про те, чого ти боїшся», «я поруч, я дуже близько до тебе». Про це потрібно говорити, бо більше травмує те, що ми замовчуємо розмови про смерть, ніж те, що ми про неї говоримо.
Розмови на різних етапах дитячого розвитку…
Якщо говорити про вік, то я б насамперед виділила проміжок до 4 років. Точно до цього віку дитина дуже часто вважає смерть тимчасовою. Ми маємо зрозуміти, як та маленька голівка це сприймає. Нам, дорослим, буде легко говорити, коли ми не боятимемося, адже тут нічого страшного нема.
Зовсім маленьким дітям (до 4 років) найважче в тому плані, що вони не скажуть про своє сприйняття, адже в них ще відсутня здатність це описати мовленням і відсутня здатність інтелектуалізації почуттів. Вона з’являється з 5 років. Тому дорослому доводиться здогадуватися.
Ми можемо здогадуватися по іграх дитини, по малюнках, по кольорах, які вона використовує, і взагалі по її сну та поведінці. Не думати собі, що вона не переживає цього, але бути поруч, особливо тоді, коли вона втратила близьку людину. Якщо рідна людина помирає, то для дитини це втрата відчуття безпеки.
Якщо ми говоримо про дітей 6–9 років, то вони вже мають розуміння того, що смерть точно неминуча. Звернімо увагу, що 6–7 років — це може бути період, коли дітям найважче говорити про смерть, бо вони вже все усвідомлюють, але в них криза 7-го року життя та дуже багато прихованості. З такими дітьми треба виходити на діалоги, більше говорити, більше вислуховувати. Вони починають цікавитися, чи боляче тій людині, яка померла, чи вона відчуває щось. Їх цікавлять такі дуже дитячі запитання, але вони вже це розуміють. Єдине, що вони так глибоко не усвідомлюють та не уявляють, — це те, що помруть вони і їхні рідні. Це ніби стосується когось, але не їх. Вони не хочуть про це ще думати.
Власне, коли починається підлітковий вік, у дитини з’являється абстрактне мислення та глибші усвідомлення. Підліток точно розуміє, що всі помирають, і він помре колись. У підлітковій мові можуть бути різкі фрази й висловлювання, на кшталт «ми всі будемо під землею», «нас закопають». Це надає їм певного страху та усвідомлення того, що смерть таки існує і вона зачепить кожного.
Єдиний нюанс — їхній страх трохи змішаний зі страхом старості. Вони бояться постаріти, бо старий ти вже нікому не потрібний. Це пов’язано, на жаль, із нашими ментальними переконаннями в суспільстві про те, що старість знецінюється.
І що робить підліток? Страх настільки сильний, що для того, щоб із ним впоратися, виходять назустріч та кидають виклик смерті. Тому підлітки стрибають на електрички, роблять селфі на мостах, інколи роблять щось зі своїм тілом, щоб доказати, що тіло — лише їхня власність.
Це часто про те, що існує страх смерті, а дитині це треба пояснити. Це про те, що розмови на цю тему мають звучати. Адже коли в нас дуже багато емоцій і почуттів, але вони не вербалізуються, то вибухають всередині.
Тож це все ще раз підтверджує, що про смерть із дитиною дуже важливо говорити. Сказати: «Я відчуваю, як тобі зараз непросто, як тобі страшно». Це про безнадію, а можливо, навпаки — про віру. Без християнства тут дуже складно. Про смерть ми завжди повинні говорити з надією. Смерть — це завжди через призму надії. Так, це дуже сумно і хочеться довго жити й цінувати життя, але це лише частинка нашого життя та перехід до вічного.
Як варто говорити з дитиною про втрату близької людини?
Найріднішим людям варто сказати про це дитині. Варто це дитині взагалі сказати. Це — найважче, але дуже необхідно. Важливо не приховувати пів року, не вдавати, що людина живе, але ми не знаємо, де вона.
Якого б віку не була дитина, ми маємо пояснити, що смерть не вбиває стосунку. Смерть робить так, що людина помирає, її тіло не рухається, вона не дихає. Це медичний погляд — втрата життєдіяльності. Але смерть не здатна припинити стосунку. Ця річ — базова і терапевтична.
«Немає просто цієї людини вже живою, але стосунок із нею є у твоєму серці. І в пам’ять про цю людину ти можеш молитися, згадувати», — це дозвіл на журбу, на горювання. Коли дитина тільки втратила, — будьте з нею, дозвольте їй вигорювати це вчасно, дозвольте їй піти на похорон. Пам’ять і молитва про цю людину продовжує стосунок.
Найважливіше, щоб дитина пережила цю втрату. Вона повинна розуміти, що має право на спогади, плач і горювання. Необхідна постійна підтримка дитини на цій дорозі. Вона здатна це пережити, адже дитяча психіка дуже пластична, однак поруч має бути дорослий, із яким вона відчуває себе в безпеці.
Чи є християнське виховання «щепленням» від підліткових ігор із життям та смертю?
Однозначно є. Тобто це навіть не щеплення, це — опора, фундаментальні цінності, які ми закладаємо дитині.
Коли ми йдемо до сповіді, то щоразу думаємо про смерть. Тобто християни часто про неї думають. До сповіді йти часто хвилююче і непросто, бо ми відчуваємо жаль за гріхи. Але це завжди свято, бо коли ми посповідаємося, нам стає так добре. Власне, у християнстві ми про смерть не говоримо дуже трагічно, страшно і без надії. У нас завжди це з надією.
Коли йду до сповіді, то хочу звільнитися від гріхів, бо думаю про ті земні скарби, які збираю і візьму зі собою на небо. Я не думаю, що візьму з собою всі матеріальні скарби. Все моє життя, як християнина, — це збирання скарбів. Я роблю щось нематеріальне, щось добре для цього світу, щоби взяти зі собою.
Єдине, не варто нав’язувати дітям Бога-бухгалтера. Бог не сидить із калькулятором і не чекає, коли ми згрішимо. Коли ми неправильно дітям формуємо образ Бога, вони це сприймають через страх. Насправді підлітки, якщо мають добрий цей фундамент, то розуміють, яким є життя християнина, і що десять Божих заповідей — це не покарання, а любов.
Однак підлітки навіть у християнських родинах можуть зіткнутися зі страхом смерті. Дитина може спілкуватися із представниками якихось субкультур та дізнаватися про ці ігри і, можливо, навіть спробувати в них пограти. Але якщо вона має цю основу, цей фундамент, то зробить крок назад. Вона відчує, що щось не так, щось фонить і не зіставляється з її цінностями.
Якщо дитина знає, що дорослого не злякає жодне з її запитань, то буде їх озвучувати. Дорослому важливо їх приймати, не знецінювати і сказати, що «я поруч, я з тобою». Не берімо на себе відповідальність за все, бо ми не знаємо багато відповідей, але необхідно донести дитині, що ми не залишаємося без Бога ніколи. Це цілковита безпека, з Ним ми завжди в безпеці.
Підготувала Віра Вальчук,Департамент інформації УГКЦ
