«Я з Тернопільщини, а служу на Миколаївщині, бо це моя друга батьківщина, бо це моє друге місце життя», — о. Тарас Павлюс

«Я з Тернопільщини, а служу на Миколаївщині, бо це моя друга батьківщина, бо це моє друге місце життя», — о. Тарас Павлюс

22 серпня 2022, 09:05 423

9 серпня на «Живому телебаченні» та радіо «Воскресіння» у програмі «Бути певним у непевному завтра» своїми думками поділився о. Тарас Павлюс, парох парафії Покрову Пресвятої Богородиці м. Миколаєва. Отець розповів, яким є служіння священника в місті, яке щодня обстрілюють ракетами, та що дає сили не покидати місце служіння попри небезпеку.

Служіння на Миколаївщині о. Тарас розпочав ще 18 років тому, коли був створений Одесько-Кримський екзархат. Отець був одним із перших охочих служити в екзархаті, а відтак направлений на служіння у с. Шевченкове, що на межі між Миколаївщиною та Херсонщиною. Із 2016 року з благословення владики Михайла Бубнія розпочали будівництво першого в історії храму УГКЦ у Миколаєві, який назвали на честь Покрову Пресвятої Богородиці. Отець Тарас є єдиним священником УГКЦ у Миколаєві, тому його служіння багатогранне. Доводиться багато працювати. Сьогодні о. Тарас поєднує священниче, капеланське та волонтерське служіння: «Стараємося працювати, наскільки нам дає Господь Бог сили й можливості. Поєднувати парафіяльне служіння, капеланське, волонтерське. Наскільки можу, стільки працюю. А хто оцінить — це час і люди пізніше».

Отець Тарас, який є директором Благодійного фонду «Карітас» у Миколаєві, розповів про його функціонування, а саме про надання допомоги людям: мешканцям міста та довколишніх сіл, які потерпають від обстрілів, вимушено переміщеним особам, багатодітним сім’ям, людям з інвалідністю другої і третьої групи та молодим сім’ям, які втратили роботу та потребують допомоги.

«Благодійний фонд „Карітас“ — це милосердя для усіх, а особливо сьогодні його потребують люди, що виїхали з окупованих територій, місцевостей, на яких ведуться бойові дії та які наближені впритул до місць бойових дій, але також і ті, хто залишився безпосередньо там, на місці. Мене деколи запитують, чи я не боюся там бути. Очевидно, що боюся, бо я людина. Я маю певний страх за свою сім’ю, за рідних, за тих людей, які мені повірені, а також за нашу Україну, за рідний край, бо він сьогодні переживає дуже важкий момент. Тому Карітас дає можливість розширити діяльність священника УГКЦ на діяльність для всіх людей».

За словами о. Тараса, за пів року повномасштабної війни «Карітас» у Миколаєві видав 50 тонн гуманітарної допомоги, яка була передана безпосередньо в руки потребуючим. За бажання можна допомогти благодійному фонду, перерахувавши кошти на рахунок «Карітасу» в Миколаєві або ж звернувшись безпосередньо до о. Тараса.


Розповідаючи про своє священниче служіння в постійній небезпеці, отець каже, що люди перш за все запитують, коли закінчиться війна та настане мир: «І відповідь моя дуже проста: тоді, коли ми вимолимо цей мир, коли ми випросимо в Бога ласку. А на сьогодні люди знедолені, вони ховаються від вибухів, йдуть у катакомби, підвали, переживають, страждають, плачуть і вмирають, на жаль. Доводиться бачити на власні очі ці невинні жертви, жертви дітей, молоді, батьків, людей старшого віку. У нас війна сьогодні навіть не на полі бою, у нас геноцид — вбивство мирного населення, жителів України».

За словами о. Тараса, дуже важко переживати смерть захисників та здійснювати Чин похорону, зокрема місцевих військових із парафії: «Це дуже важко переживати, бачити це все. Але в молитві, у вірі доводиться знаходити в собі сили, щоб не показати це іншим людям. У священникові сьогодні вони мусять бачити не страх, а підтримку, надію».

Отець Тарас розповідає, чого навчився від військових: «Найбільше я від них навчився мужньо дивитися страхові в очі. Тому коли приходжу до людей, кажу: „Обіймаю вас мужніми і сильними руками наших воїнів із передової, які захищають нас. Це є благословення“».

На запитання, що дає сили не покидати Миколаїв, отець відповідає: «Просто знаходжу в собі ту силу, мужність, міць, що передалася від батьків, які прищепили мені велику любов до нашої землі, від моєї бабусі, яка була ще свого часу зв’язковою ОУН-УПА. Я з Тернопільщини, служу на Миколаївщині, бо це моя друга батьківщина, моє друге місце життя». За словами отця, попри те що більшість парафіян виїхали, до храму постійно приходять інші люди. Також додає, що УГКЦ із перших днів повномасштабної війни стала на півдні України волонтерським штабом для потребуючих людей та воїнів і прихистком для тих, хто не знав, куди йти.

Роздумуючи про Україну в майбутньому, о. Тарас каже, що бачить її «доброю, світлою, надзвичайно гарною країною», та зазначає, що нам потрібна сьогодні віднова християнських цінностей — любов до мови, культури, не насильницька, а добровільна. «Нам потрібно пишатися тим, ким ми є і що в нас є. А в нас є дуже багато».

«Заохочую всіх до щирої посильної молитви. І за можливості, хто як може, на своїх рівнях, голосити на весь світ, що це не іграшки, що це не просто якийсь час, де хтось стріляє. Це — геноцид. Це — вбивство мирного населення, знищення української державності, українського народу. Це — тяжкий гріх, і за нього дуже важко відповідатимуть люди, які це чинять, а разом і їхні діти й нащадки», — на кінець каже о. Тарас і просить Господа, щоб зберіг Україну, дав мудрості нашому народові, сили й відваги нашому війську.

Христина Нищей
для Департаменту інформації УГКЦ

Локації

Інші історії