«Я відчуваю себе частиною великого духовного сімейства», — сестра Макрина про свій монаший шлях і служіння сестер ЧСВВ в Австралії
Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю зі с. Макриною з Чину святого Василія Великого у Мельбурні, Австралія. Сестра ділиться з нами життєвим шляхом, що переплітається з українським корінням, а також розповідає про свою непересічну, сповнену смислу релігійну діяльність. Ви дізнаєтеся, як це внутрішнє покликання змінило її життя і привело до прийняття рішення про вступ до чину; про дитинство, сповнене любові та поваги до української мови; про глибокий зв’язок з Україною, що народився з її відчуття належності до батьківщини предків.
Також сестра поділиться досвідом місіонерської роботи в Австралії, розкаже про свою активну участь у розвитку української греко-католицької громади. Сподіваємось, що, читаючи це інтерв’ю, вас огорне відчуття благодаті та віри, відкриється нове розуміння важливості служіння і самовідданості.
— Розкажіть, будь ласка, про те, як ви знайомилися з монашим життям та що спонукало обрати саме цей шлях?
— З радістю поділюся. Вперше я дізналася про василіанський чин, коли моя сім’я відвідувала парафію, де проживали сестри василіанки. Їхнє безкорисливе служіння і відданість вразили мене. Я відчувала внутрішнє покликання до релігійного життя та служіння ближнім. Поступово, через молитву, внутрішні роздуми й підтримку сім’ї, вирішила приєднатися до сестер василіанок. Я змалку хотіла бути сестрою. Коли мені було дев’ять років, то почала навчитися у школі при монастирі сестер василіанок, тому що мої родичі жили далеко від міста, а тоді було так заведено, що якщо діти, особливо дівчата, жили далеко, то вони вчилися у школі при монастирі й допомагали сестрам. У цей час наші родичі приносили з ферми багато продуктів, тому сестри мали чим прогодувати нас і всіх інших сестер. У такий спосіб ми допомагали один одному. Мені дуже подобалося бути біля сестер і на вихідні я не хотіла йти додому, бо хотіла бути на катехизації з ними. Моя мама завжди про мене казала: «Я її породила, але не знаю, де вона виросла». Тому можу сказати, що з дев’яти років я жила в монастирі.
— Розкажіть, будь ласка, про ваше дитинство.
— Нас у сім’ї було четверо: два брати і дві сестри. Моя сестра народилася, коли я вже мала 15 років. Мій тато казав, що він одну дочку дав для Бога, а Бог йому дав ще одну. І це точно, бо вона тепер доглядає батьків.
— Чи думали ви про одруження?
— Ні, абсолютно не думала. Я чітко бачила свій шлях разом із сестрами василіанками.
— А ім’я Макрина ви взяли на честь сестри святого Василія Великого?
— Так, щоб ми завжди святкували мої іменини (сміється). А батьки під час хрещення дали мені ім’я Марта.
— А як батьки відреагували на ваше рішення йти в монастир?
— Вони були дуже щасливі. Всі мої родичі дуже релігійні. Часто сестри приходили в гості до моїх батьків чи вони підвозили сестер, щоби ті відвідали парафіян. Мої батьки добре знали про монаше життя і тому відпустили мене. В Аргентині сестри василіанки служили при українській греко-католицькій церкві, проводили катехизацію та інше служіння.
— Сестро, попри те, що ви народилися і тривалий час жили в Аргентині, а зараз понад 15 років живете в Австралії, ваша українська мова чудова! Хто привив вам любов до неї?
— Мої прародичі були українцями. З бабою і дідом ми завжди розмовляли українською, а з батьками — вже іспанською. Але також багато вплинуло те, що сестри провадили гуртки з танцю чи співу українською, ми також багато колядували в церкві, а всі молитви я знала старослов’янською.
— Ви були в Україні?
— Так. Це були неймовірні відчуття, коли я перетнула кордон України, — я немовби повернулася до рідної домівки. Ці почуття неможливо передати словами. З дитинства ми разом зі сім’єю молилися за Україну, вчили українську мову, хоч це було нелегко, адже довкола більшість розмовляла іспанською. Зустріч з Україною торкнула до глибини серця. Ми зі сестрами в 1994 році приїхали відвідати сестер василіанок в Україні, у монастирі в Брюховичах. Як-не-як, а нам було легше жити в Австралії, ніж сестрам в Україні. Тому ми їм допомагали. За пожертви з Австралії відбудувати монастир. Намагалися підбадьорити — жартували, співали…
Одного разу сестра принесла співаник повстанських пісень, я почала співати і всі були здивовані, звідки я їх знаю! Я ж відповіла, мовляв, якби не українські пісні, я б не знала української мови. Потім при кожній зустрічі ми часто співали повстанських пісень. Нам було дуже важко прощатися зі сестрами з України, адже попри те, що в нас різні менталітет, звичаї, навіть харчування, нас об’єднувала любов до Бога та Його людей. У мене дуже чудові й теплі спогади від трирічного перебування в Україні.
— Тобто за час перебування у монастирі ви побували в Аргентині, Україні й Австралії?
— Також я побувала в Польщі. Це кумедна історія, бо я мала з України летіти до Австралії, але запізнилася на літак, бо доїдала картопляні деруни у Брюховичах (сміється).
— Я думаю, ви нічого не втратили…
— Так, це вийшло на краще, тому що через це я відвідала сестер у Польщі, мала нагоду там побачити багато цікавих місць: церков, музеїв та інших пам’яток архітектури. Крім цього, коли ми летіли в Україну, то побували в Римі, зокрема в нашому Генеральному домі, церкві Святої Софії. Це був чудовий час. Та найбільшим подарунком від Бога були квитки в Україну.
— Це один із плюсів монашого життя — куди б не поїхав, всюди твій дім, всюди твоя сім’я.
— Так, і я це завжди досвідчую.
— Розкажіть ще, будь ласка, про свою місію в Австралії. Яке служіння ви виконуєте?
— В Австралії ми працюємо у громадах, де потребують допомоги та підтримки. Ми маємо дитячий садок у монастирі для українців, який працює щосуботи. Також проводимо підготовку дітей до урочистого Святого Причастя, готуємо дітей до Літургії, проводимо катехизації. Наше завдання — бути поруч із тими, хто потребує допомоги, незалежно від їхнього стану чи походження.
— Які виклики зустрічаєте у своїй роботі в Австралії?
— Один із головних викликів — культурна різноманітність. Австралія — країна, де живуть люди різних національностей і культур. Ми намагаємося розуміти й поважати кожну і працювати з людьми, забезпечуючи їм належну підтримку. Як усюди, є труднощі та потреби, але ми хочемо бути тут і допомагати тим, хто цього потребує. Сучасний світ занедбує духовність, дивиться фізичними очима й забуває про духовні — щораз менше дітей приходить до церкви.
— А в чому причина цього, на вашу думку?
— Причина в тому, що батьки дбають передовсім про матеріальне благо дітей, а не духовне. Не вчать їх молитися, ба більше, не мають ікони чи вервиці вдома. Батьки найбільше впливають на дітей і від них багато залежить, зокрема, чи будуть діти християнами, чи ні.
— Можете поділитися якоюсь особливою історією з вашої роботи в Австралії?
— Звичайно! Одна з найпам’ятніших стосується роботи з молоддю. Раніше ми організовували молодіжні зустрічі й розвивали програми для підтримки молодих людей. Пам’ятаю, як один хлопець, який мав проблеми у школі та приєднався до поганого товариства, змінився після участі в наших програмах. Він знайшов підтримку, отримав навички та почав виявляти свій потенціал. Бачити такі позитивні зміни — це для нас дуже важливо.
— Що вам особисто найбільше подобається у роботі в Австралії?
— Найбільше мені подобається бути свідком позитивних змін у житті людей, яким ми допомагаємо. Бачити, як люди розкривають свій потенціал, знаходять себе і змінюють життя на краще. Це надихає мене і додає сил продовжувати нашу місію.
— Як монаше життя вплинуло на вас особисто? Які зміни відбулися у вас після вступу до чину?
— Монаше життя має глибокий вплив на мене. Воно навчило мене цінувати простоту, покору й відданість. Я одержала можливість поглиблювати свою духовність, присвячуючи більше часу молитві та роздумам. Також життя в спільноті сестер допомагає рости в любові, терпимості та взаєморозумінні. Я відчуваю себе частиною великого духовного сімейства.
— Чи часто змінюєте місце перебування?
— Нечасто. Радше взагалі не змінюємо, крім тих подорожей, про які я розповідала, а так то залишаємося в Мельбурні. У Сіднеї також маємо монастир. Там живе шість сестер. При ньому діє державний садочок для дітей, зараз їх 38, тому там живуть сестри з відповідною професійною освітою. Ми часто їх відвідуємо, весело разом проводимо час, маємо пʼять днів спільних реколекції раз у рік. Часто зустрічаємося для спільних рекреацій і далеко за межами наших міст, як-от, скажімо, у Перті чи в Тасманії.
— Як долаєте труднощі та виклики, з якими стикаєтеся в монашому житті?
— Коли виникають труднощі й виклики, я опираюся на свою віру, молитву та спільноту сестер. Ми підтримуємо одна одну, ділимося враженнями та переживаннями і шукаємо мудрості у слові Божому.
— Яким бачите майбутнє вашого служіння в Австралії? Які плани та мрії?
— Майбутнє нашого служіння в Австралії бачу як продовження нашої місії служіння ближнім. Ми продовжуємо працювати з дітьми, відчуваємо відповідальність за їхнє християнське життя, а також працюємо з тими, хто потребує підтримки та допомоги. Моя мрія — бачити, як наша праця допомагає людям знайти покликання і розкрити потенціал для служіння Богові та спільноті.
— У сучасному світі все менше покликань до монашого життя чи то в Україні, чи то Австралії, чи у будь-якій іншій країні. Як ви вважаєте, чи ще можливо у ХХІ столітті почути поклик Бога? І якщо так, то як це зробити?
— Я знала декількох дівчат, які мали покликання, але були єдиними дітьми в сім’ї, батьки бачили їх у заміжньому статусі. Також знаю жінок 60–70 років, які мають родину, дітей та онуків, але відчувають, що не на своєму місці, бо втратили своє покликання. Вважаю, що основна проблема в тому, що молоді люди бояться пробувати: коли вважають, що мають поклик до монастиря, бояться прийти і спробувати, чи це те, до чого їх кличе Господь. Я б рекомендувала наважуватись та ризикувати.
— А що потрібно зробити молодій дівчині, якщо вона захотіла піти в монастир? Чи є певні критерії?
— Насамперед, для покликання не важлива національність. Для того, щоб розпізнати, чи це твоє, чи ні, важливо тільки дві речі: не мати чоловіка, тобто не бути заміжньою, та прийти і дізнатися більше про монаше життя. Це може бути як дівчина 16 років, так і незаміжня жінка старшого віку, або ж вдова. Щодо самотніх жінок, то вони не обов’язково повинні одягати габіт чи дотримуватися уставів монастиря, ми радо запрошуємо просто до молитви чи до допомоги нам у служінні.
— Розкажіть, будь ласка, про ваш розпорядок у монастирі.
— Ми прокидаємось о 5-й ранку. Одразу молимось утреню і Перший час, потім маємо пів години розважання над словом Божим, сніданок, а тоді йдемо до церкви на Літургію. Опісля — робочий час. Окрім дітей, працюємо в лікарнях і старечих домах. Також маємо чергування на кухні. О 14-й молимося вервицю за Україну. Під час обіду маємо традицію пити аргентинський чай — єрба-мате. Опісля — робота біля нашого дому: у саду, прибирання у домі тощо. Після цього молимося вечірню, дивимося новини про події в Україні, після 21-ї — тихий час, під час якого можна або почитати якусь книгу, або приватно помолитися, або доробити певні свої справи. Лише одне правило — після 21-ї час мовчання.
— А чи є у вас дні, коли можете прокидатися пізніше? Чи є хоча б один день у тиждень, коли можете більше відпочити? Знаю, що в деяких монастирях є.
— Ні, у нас такого немає, ми щодня прокидаємося о 5-й. З часом до цього звикаєш.
— А якщо сестра захворіла?
— Наприклад, я нещодавно мала операцію на ногу — не могла ходити і робити важку праці. Однак мені було важко лежати на ліжку чи просто бути в кімнаті. Я цей час присвячувала Богові, йшла до каплиці й молилася. Так і час швидше минав, і користь для душі була. Я звикла до праці й розпорядку нашого монастиря, тому забагато відпочинку для мене — це важко (сміється). Звісно, якщо хтось із сестер захворів або в цьому є потреба, то можемо мати час для реабілітації.
— А чи бувають у вас духовні кризи? Ми часто називаємо їх духовними пустелями. І якщо так, то як ви з ними боретеся?
— Звісно, бувають. Усі ми люди. Найголовніше правило — молитва. Не можна її занедбувати, бо коли так стається, тоді починають атакувати різні спокуси, сумніви, негативні думки. Нечистий дух атакує душу, а молитва — найкращий антисептик проти нього.
— Яка ваша улюблена цитата зі Святого Письма?
— Мені дуже подобається Псалом 23, а саме його перші рядки: «Господь — мій пастир: нічого мені не бракуватиме. На буйних пасовиськах він дає мені лежати; веде мене на тихі води». У цих декількох словах дуже глибокий сенс, над ним можна багато роздумувати. Зрештою, як і над усією Біблією. Також я дуже люблю молитися Ісусову молитву: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішну!».
— Сестро, кількома словами підсумуйте, будь ласка, що для вас монастир і життя у ньому?
— Монастир — це мій дім. Господь кожному народові дає спеціальне благословення і вибирає людей для служіння Йому, Церкві й людям. Це покликання людина відчуває серцем, розуміє, що потрібно робити для ближнього, як дарувати любов дітям. Таке служіння, звичайно, втомлює, виснажує, бо ми всі люди. Але ця праця приносить і велике задоволення. Насамперед, це радість, тому що подібно як Христос відповів апостолам, які покинули все й пішли слідом за Ним, що вони отримають у 100 раз більше, так і ми залишили все та всіх і пішли за Ісусом, бо знаємо, що одержимо велику нагороду. І це найважливіше.
— Дякую вам за цікаву розмову та ваше служіння! Бажаю подальших успіхів і благословення у всіх ваших діях.
— Також дякую вам за спілкування! Нехай Господь у всьому допомагає!
Пресслужба Мельбурнської єпархії Святих апостолів Петра і Павла УГКЦ
