Владика Василь Лостен: «Діалог — це можливість по-справжньому пізнати серце свого ближнього»
Свого часу митрополит Андрей Шептицький сказав: «Спільне добро чинить із людей одне тіло, а якраз те спільне добро є основою всякої любови. Почуття й свідомість цього спільного добра, яке лучить людей, веде людину до зрозуміння, що загальне добро — то її власне добро, а ближні її — то наче вона сама! І тому тією самою любов’ю, якою людина сама себе любить, мусить вона любити й ціле людство».
Про діалог і співпрацю заради спільного добра людства, про необхідність порозуміння та комунікації зі секуляризованим світом, про духовну місію справжнього лідера, невичерпний потенціал Євангелія та майбутнє Церкви в Українській державі та цілому світі, — в інтерв’ю із визначним духовним провідником Української Греко-Католицької Церкви владикою Василем Лостеном, єпископом-емеритом Стемфордської єпархії.
Побудова мостів комунікації та розвиток діалогу між релігійними і секуляризованими сегментами українського суспільства — це виклик і водночас перспектива у просторі нашої культури. Приклад наступників святого Петра у промоції культури діалогу надихає та спонукає до дії, — владика Василь Лостен
Ваше преосвященство, розкажіть, будь ласка, про нову програму «Діалог» із популяризації міжрелігійного діалогу та порозуміння, яка запрацювала в Україні.
Ця програма, перш за все, популяризує та виконує промоцію культури діалогу й міжрелігійного порозуміння, сприяє його багатогранному розвитку в релігійній та суспільній сферах.
Програма також має на меті промоцію релігійних цінностей. Ми хочемо побудувати мости між нашими релігійними спільнотами, громадами, нашими церквами; як і між секуляризованими індивідами, які живуть та працюють у суспільній сфері. Пізнання світогляду один одного дасть змогу уникнути різного роду непорозумінь, жити у злагоді.
Побудова мостів між релігійними громадами, як і між релігійними та секуляризованими сегментами українського суспільства, — непросте завдання, виклик і, водночас, перспектива, у цей історичний час та у просторі нашої культури. Завдяки започаткуванню партнерства і дієвої мережі контактів ми прагнемо посилити духовну й культурну співпрацю в українському суспільстві. Це, в основному, є суттю нашої програми «Діалог».
Наше завдання — розпочати справжній діалог між нашими культурами та традиціями, — владика Василь Лостен
Що побажаєте новим учасникам програми «Діалог-2021» (понад 20 осіб, обраних для реалізації проєкту), яка діє в Україні?
Це надзвичайно обширне питання. Я б порадив, щоби вони всі знайомилися і прийшли до порозуміння, що всі вони є дітьми Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, і що кожен із нас є створеним за образом та подобою Божою. Ми повинні пізнавати один одного, разом співпрацювати заради добра наших громад: церков, синагог та мечетей. Наше завдання — розпочати справжній діалог між нашими культурами, традиціями. Але найважливіше — нічия культура чи світогляд не повинні домінувати над іншими. Насамперед, ми, як християни, повинні популяризувати такий благородний світогляд. Кожен представник цієї програми має працювати разом, під керівництвом наставників, тренерів та лекторів. Ми повинні пізнавати один одного, любити своїх ближніх і розвивати громади для кращого майбутнього наступних поколінь.
Тарас Дзюбанський
Владико, що для Вас означає слово «діалог»?
Це надзвичайно просто — розмова, спілкування віч-на-віч із індивідуумами та можливість їх пізнати. Це — діалог, який ми всі намагаємося впровадити в суспільстві. Людям, як соціальним істотам, він надзвичайно необхідний для того, щоб по-справжньому пізнати свого ближнього.
Успіх — це можливість і шанс працювати на благо Церкви та суспільства, — владика Василь Лостен
Що викликає у Вас відчуття найбільшої радості та гордості, коли Ви роздумуєте про своє життя і служіння?
Найбільша радість для мене — можливість прокидатися щоранку й дякувати всемогутньому Богові за силу, якою Він мене обдаровує, за мужність працювати з дня на день, діставатися до офісу та бачити, що ми можемо зробити для суспільства.
Що для Вас буде успіхом?
Успіх — це працювати від ранку і до ночі на благо Церкви. Успіху не завжди можна досягнути протягом одного-двох днів або тижнів. Потрібен час, щоби створити та впровадити програму чи проєкт, переконавшись, що вони успішні.
Наша Церква вільна, саме тому сьогодні ми повинні активніше практикувати основні принципи Євангелія, — владика Василь Лостен
Які, на Вашу думку, найбільші виклики для Української Греко-Католицької Церкви сьогодні?
Саме в цей період нашими основними викликами можна вважати євангелізацію та катехизацію. Під час моїх подорожей в Україну впродовж років я зауважив, наскільки релігійними є люди. Цю релігійність вони, швидше за все, успадкували від своїх бабусь та дідусів, оскільки наша Церква була в підпіллі, «катакомбною».
Тепер ми живемо в новому суспільстві вільної демократичної України, і наша Церква також вільна. Ми можемо практикувати своє християнське життя та віру так, як бажаємо, незалежно від конфесійної належності. Проте ми повинні виконувати свою роботу, практикуючи та втілюючи у життя принципи Євангелія. Ісус Христос сказав нам, що робити. Ми повинні не лише втілювати ці принципи, а й пояснювати людям їх важливість, встановлюючи розуміння візії Церкви серед усіх частин суспільства.
Це завдання ніколи не буде простим через щоденні виклики та перешкоди. Ми це усвідомлюємо через наше спілкування і взаємодію з людьми.
Соціальне розуміння діалогу неможливе без активної щоденної комунікації, — владика Василь Лостен
Владико, Ви виховали та підготували сотні молодих людей з України для священства у сфері богослов’я та діалогу. Що Ви бачите як найбільший виклик власного духівництва?
Ми хочемо мати чудові соціальні відносини з нашими юдейськими братами та сестрами. Наприклад, я б запропонував, щоб ми мали зустрічі із якомога більшою кількістю головних рабинів, скільки б їх могло зібратися разом, та розпочати справжнє християнсько-юдейське порозуміння. Ця ідея реалізовувалась через, насамперед, зусилля кардинала Вільяма Генріха Кілера, благослови Боже його душу. Він був архиєпископом Балтимору, а також головою нашого комітету. З того часу були й інші голови, які активно працювали в цій сфері. Я перебуваю у комітеті вже протягом 30 років.
Дякувати Богові, ми підтримуємо активну комунікацію щодо соціального розуміння діалогу, а наразі й релігійну візію щодо представників юдаїзму та Католицької Церкви.
Бути лідером для мене — це використовувати весь невичерпний потенціал Євангелія у своєму щоденному житті та духовному служінні, — владика Василь Лостен
Владико, у сучасному світі ми спостерігаємо брак лідерства, насамперед морального. Що для Вас особисто у Вашій роботі означає поняття «лідерство» або ж відповідальність «бути лідером»?
Передусім, ми повинні розуміти, що єпископ є пастирем своєї пастви, він веде цю паству, скеровує її. Куди би він не покликав паству, вона повинна йти за ним. Проте в сучасному суспільстві все трохи по-іншому: кожен хоче бути індивідуумом, що належить самому чи самій собі. Але в такий спосіб ми не можемо повноцінно жити, адже ми — соціальні істоти. Ми повинні любити та поважати одні одних, мати віру, надію на майбутнє. І насамперед мусимо розуміти, що кожна людина створена за образом та подобою Божою, саме тому заслуговує поваги до своєї гідності. Такий світогляд є частиною лідерства — ми повинні до кінця використовувати увесь невичерпний потенціал Євангелія.
Я не маю права відмовитися бути пастирем своєї пастви, — владика Василь Лостен
Хоча Ви єпископ-емерит, проте ніколи не перестаєте працювати. Що дає Вам силу та натхнення продовжувати свою діяльність і служіння?
Я повинен визнати, що не можу відмовитися від честі та відповідальності бути обраним як пастир своє пастви. Як єпископ, я повинен продовжувати проповідувати Євангеліє. Це — дар Святого Духа, що надається єпископам через натхнення та провідництво інших єпископів.
Чи можете поділитися якоюсь веселою історією, що трапилась із Вами під час візитів в Україну?
У мене є багато смішних спогадів від моїх візитів до України, починаючи з 1989 року. Пригадую випадок, коли я відвідував семінаристів у семінарії в Рудно, біля Львова, мали Літургію. А потім мене запросили на сніданок. Мій сніданок зазвичай дуже легкий: випиваю горнятко кави, можливо, з’їдаю шматочок хліба. Але коли я прийшов до трапезної, де були священники та семінаристи, і вони поставили переді мною тарілку з картоплею, м’ясом та овочами, я уважно подивився та перепитав: «Можливо, це вечеря? Хіба може сніданок так виглядати?». На що отець-ректор відповів: «Так, це наша основна страва. Решту часу хлопці постять». Для мене це було так кумедно. Адже як можна йти на роботу і їсти обід відразу після ранкової Служби Божої?
Були й інші приємні та веселі для серця моменти. Можу навести ще один приклад. Перед тим, як ми розпочали візит до семінарії в Рудно, я був запрошений провести лекцію для семінаристів. На цю лекцію у Львові було записано понад 250 семінаристів. Це було в січні. Я розпочав лекцію і відчув, що моїм пальцям ніг стало холодно, я буквально почав замерзати. Тоді сказав собі: «Це неможливо, я мушу вибратися звідси». Я скоротив лекцію і сказав усім йти додому погрітися, бо я замерзаю. Потім я пішов до митрополита Володимира Стернюка і сказав: «Так не може бути, ми мусимо мати наше власне місце. Від завтра йдемо шукати». Ми зробили це, пішли шукати і знайшли наше власне місце в Рудно. Проте воно було в не найкращому вигляді. Це був літній табір. Там було три великі будівлі: два гуртожитки для скаутів і головна будівля, де були аудиторіум та трапезна. Коли я побачив це, і люди з міської ради сказали, навіщо нам така будівля, адже це все розвалини, я відповів: «Ми маємо 250 чоловіків в семінарії. Я гарантую вам, якщо ми зберемо їх усіх тут, ми полагодимо це місце і навіть дах, який розпадається. Ми поставимо власний новий дах, щоб мати своє власне місце». Звісно, вони засумнівалися, але я ні. Знаєте, чому? Бо основна будівля, де був аудиторіум, де була наша майбутня каплиця, мав чудову кухню. Весь посуд був там, cрібний посуд був там, печі теж були… Я сказав, що найкраще місце може бути там, де ми зможемо піти на роботу та нагодувати наших семінаристів. Це — базова філософія. Тому ми таки взяли цю територію, повільно налагодивши переговори із власниками цього комплексу.
Протягом місця ми прийшли до розуміння, що вони погодяться орендувати будинок, а пізніше ми його викупили. Такі ось історії із добрих старих часів.
Коли я ще маленьким хлопчиком йшов до церкви, то бачив там священника у фелоні. Потім я приходив додому, брав рушник, накривався ним і намагався імітувати священника. Мій брат прислуговував мені, — владика Василь Лостен
Владико, чи можете поділитися історіями зі свого дитинства? Яку роль релігія відгравала у Вашій родині, у Вашому вихованні?
Я був вихований у релігійній родині, всіх нас разом було дев’ять. Мама завжди стежила за тим, щоб ми молилися. Ми, зазвичай, мали катехизацію на парафії, але щодня моя мама молилася «вервичку». Вона надихала нас брати участь у різних молитвах, які ми щоденно мали. Особливо в неділю, бо це було, як ми називали її, день відпочинку для фермерів. Цього дня мама завжди запалювала свічку після того, як ми приходили з церкви. Вона ставила пластинки із релігійними записами, які багато років тому отримала з України. Наприклад, там були записи «Христос між нами» й інші духовні пісні українською мовою.
Ми слухали ці записи, а потім мама молилася молебень. Це все мало великий вплив на мене. Щоразу, коли я йшов до церкви, я бачив там священника у фелоні. Потім я приходив додому, брав рушник, накривався ним і намагався імітувати священника. Мій брат прислуговував мені, коли я був священником у нашій родині.
Це була одна з основних сторін нашого релігійного життя. Ми завжди ходили в неділю до церкви. Вона була доволі далеко від нашої ферми. Ранніми зимами в нас уже випадав сніг, ми добиралися туди на возі, їхали через міст до іншої частини містечка, де була наша церква. Це — старі часи, коли я ще був дуже маленьким хлопчиком. Тепер все по-іншому.
Наша Церква в Україні та поза її межами повинна дуже пишатися своєю історією, адже ми є Церквою мучеників. І передусім через кров наших мучеників наша Церква сьогодні існує, — владика Василь Лостен
Владико, якою Ви бачите Українську Греко-Католицьку Церкву в майбутньому?
Я бажав би, щоб наша Церква була єдиною, святою, соборною, апостольською в Україні, щоб усі ми перебували під покровом Господа Бога, нашого Учителя, під керівництвом святого Петра, який представлений єпископом Рима. У наш час це — Папа Франциск. Наш Патріарх також є тим безстрашним лідером для українців цілого світу. Я бажаю йому великого успіху. Ми молимося, аби він перебував із нами протягом тривалого періоду часу, щоби продовжувати програми Святого Синоду. Наша Церква в Україні та поза її межами повинна дуже пишатися своєю історією, адже ми є Церквою мучеників. І передусім через кров наших мучеників наша Церква сьогодні існує. Так багато ворогів намагалися знищити нашу віру, єдність, любов до Голови нашої Церкви — святого Петра, до Папи. Моє щире бажання, щоб наша Церква була єдиною. Це не просте завдання, але Ісус сказав, що нічого не буде простим для нас. Саме тому, через любов і діалог насамперед, через нашу програму, яку ми тепер започатковуємо в Українському католицькому університеті, я думаю, що ми досягнемо великого успіху. Але ми повинні молитися так багато і так віддано, як тільки це можливо, щоб досягнути справжньої єдності. Бо єдність зміцнює наш дух, робить нас сильними. А Бог Благословить нас.
Ми повинні насправді бути братами і сестрами, любити одні одних. Ми маємо скористатися нагодою і провадити життя інших людей до радості Господньої та прийняття Його дарів. Нашим обов’язком є робити все для того, щоб наша Церква зростала та зміцнювалася не лише в Україні, а й по цілому світі, де живуть наші люди.
Я завжди кажу: «Там, де є робота, там є українці». Ми зобов’язані підтримувати цей контакт. Наш народ має невичерпний потенціал любові. Ми справді повинні реалізовувати його не лише на словах, а й щоденними вчинками, поважати одні одних і співпрацювати з усіма.
Розмовляв Тарас Дзюбанський,керівник центру «Лібертас»,
директор Інституту релігії та суспільства УКУ