«Візит посланця миру і надії став великим даром для українського народу», — отець Орест Фредина
Чверть століття тому візит святого папи Івана Павла ІІ став подією, яка не лише об’єднала сотні тисяч українців у молитві, а й відкрила Україну для світу. Про атмосферу тих історичних днів у Львові, особисті спогади про зустріч із Папою Римським та підготовку до відзначення 25-річчя візиту в інтерв’ю «Живому телебаченню» розповів настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці у Львові та голова Оргкомітету відзначення 25-річчя папського візиту о. Орест Фредина.
— Отче, Ви були причетні до організації візиту святого Івана Павла ІІ 25 років тому, а цьогоріч долучені до ювілейних відзначень. Як переживаєте цю відповідальність?
— Тоді я не був відповідальним за організацію візиту. Відповідальним був отець Богдан Прах, а також уся семінарійна спільнота і священники. Думаю, ми всі разом робили свою справу, кожен виконував певне завдання, і все справді вдалося дуже гарно.
Попри всі підготування, найважливішим був той вимір, який ми могли переживати в серці й дусі. Це був час, коли ми могли вітати Святішого Отця, чути його і бути поруч.
Так само й нині згадуються ті події, його слова. Вони дають можливість знову пережити той досвід. Макарій Єгипетський дуже гарно сказав: коли в житті відбувається особлива подія, це подібно до човника, припнутого біля берега. Час до часу хвиля піднімає його вгору, а потім він знову опускається.
Такі миті, коли зустрічаємо великих людей і переживаємо знакові події, дають нам можливість піднестися, щоб потім, твердо стоячи на землі, знати свій напрям і своє покликання. Саме такі особистості вказують нам шлях.
Мені повідомили, що я буду одним із тих, хто організовує ювілейний спомин цьогоріч. Думаю, це велика Божа ласка і привід для вдячності, що мені знову випало бути причетним до цієї події. Слава Богу, я ніколи не буваю сам. Є середовище дуже гарних священників, спільнота, усі, хто залучений до цієї праці.
Мушу також зізнатися, що приємно вражений тим, як долучилися міська влада, обласна адміністрація і дуже багато добрих людей. Усі долучилися до підготовки.
Найголовніше, однак, підготувати себе, бо кульмінацією святкувань буде Божественна Літургія. А для того, щоби правильно і глибоко пережити цей спомин, потрібно багато праці.
Від початку ми наголосили на тому, що люди, яким сьогодні 25 років, Папу вже не бачили. Є ті, кому нині 26 чи 27 років, які ще немовлятами приходили під його благословення і тепер можуть впізнати себе на світлинах на руках своїх батьків.
Час минає, але таких світлих особистостей потрібно згадувати і ставити перед очі нових поколінь.
Я дуже вдячний, що гарно долучилися Патріарша комісія у справах молоді та Катехитична комісія. Головне для нас сьогодні знову пригадати особу Івана Павла ІІ. Ми можемо дивитися світлини, перечитувати його слова, згадувати й знову переживати дотик благодаті до наших сердець.
Упродовж тривалого часу ми працювали з учнями, організовували прощі до храму. Дуже гарно долучився і міський відділ освіти: у кожному класі провели урок-квест. Це було справді прекрасно.
Приємно бачити, як молоді люди відкривають для себе цю сторінку історії та по-новому бачать Україну. Вони відкривають, що наша земля важлива, що той, кого Бог покликав зайняти місце апостола Петра, звернув увагу на нашу країну в непростий час, коли ми виборювали свою свободу.
Його візит був знаковим. Посланець миру і надії, людина, яка несла світло і любов, став великим даром для всіх нас, для українців.
— 25 років, наче й небагато, але це вже чверть століття. Якщо згадати той час, коли Ви були задіяні в організації візиту папи Івана Павла ІІ до України, що Ви відчували? Це було хвилювання, чи, навпаки, піднесення, радість і очікування?
— Думаю, усе, що Ви назвали, тоді справді було. Було хвилювання, була відповідальність, але понад усе була радість. Якщо все це зібрати докупи, воно називається щастям, — щастям від того, що ми могли зустрітися зі Святішим Отцем.
Для мене ця подія має особливий вимір. Чому саме на Сихові? Я вважаю, що це було Боже провидіння. Мати можливість бути поруч, зустріти його, побачити зблизька його усмішку… Я завжди кажу: у житті є люди, поруч із якими відчуваєш, ніби від них розливається мир. Таких людей небагато, але вони є.
Мені пощастило зустріти Святішого Отця, тепер уже святого Івана Павла ІІ, у нашому храмі. Людина переступає поріг храму, і ти бачиш: настільки великий чоловік може бути таким близьким для найпростіших людей. Мене навіть попередили, щоб я Святішому Отцю надто не надокучав.
Ми дуже хотіли збудувати цей храм на Сихові. Розпочали його 1995 року, хотіли завершити до ювілею Різдва Христового у 2000 році. І тут такий дарунок: зустріч молоді зі Святішим Отцем відбуватиметься саме перед храмом Різдва Пресвятої Богородиці.
Людина велика, а простір ще дуже скромний і простий. У храмі ще майже нічого не було. Найважливіше, що були люди і була молодь.
Він переступив поріг храму. Я попросив його благословити. Він усміхнувся і взяв кропило.
Світлої памʼяті блаженніший Любомир сказав мені жартома: «Отче Оресте, не надокучайте Папі».
Потім ми попросили його підписати Євангеліє. Він підписав його і знову усміхнувся.
Є люди, у яких вимір святості дивовижно поєднується з доступністю. Він завжди був світлий, близький до молоді, скромний. Бути поруч із такою людиною було великим щастям.
— Чи вплинув той дотик до папи тоді на формування Вас як священника, на Ваше подальше служіння?
— Так, думаю, що зустріч із кожною людиною впливає на нас. Ми Богом створені так, що завжди потрібні один одному. Але є люди, які залишають слід назавжди.
Саме таким був Святіший Отець. Таких людей багато, хоча нині ми говоримо саме про нього, про святого. Його образ, його слово, його погляд на людей, його життєвий шлях завжди залишають слід. І велике щастя, що ми маємо таких людей.
— Якою була тоді атмосфера у Львові? Вона була особливою для міста і для України загалом, адже приїхало багато паломників, чи це була радше подія лише для віруючих людей?
— Мені здається, що саме 90-ті роки, коли наша Церква виходила з підпілля, були часом загального піднесення. Церква вийшла з укриття. Були різні люди, різні погляди, але це був дуже гарний період єдності.
Звичайно, усе змінювалося дуже стрімко. Старе, червоне, відійшло, а натомість зʼявилася можливість бачити нове, дивитися в майбутнє, намагатися його будувати.
Мені здається, що тоді кожен львівʼянин відчував: такий посланець від Бога є великим даром для Львова і кожного з нас.
Подивитися, як він їхав вулицями, як люди його зустрічали… Атмосфера під час зустрічей і богослужінь була надзвичайною та піднесеною.
І ще дуже важливим було світло. Адже буває, що людей багато, а настрій різний. Тут же, незалежно від того, наскільки люди були близькими до Бога чи глибоко віруючими, усі відчували велику радість і долучилися до неї.
Тому, думаю, можемо сказати загалом: Львів Папу вітав.
— Храм Різдва Пресвятої Богородиці став місцем зустрічі з молоддю. Які труднощі були найбільшими в підготовці зустрічі Папи?
— Якби це випало одній людині, була би трагедія. Але поруч було дуже багато людей.
Наприклад, пані Зоряна Шеремета, тодішня директорка ліцею, взяла на себе відповідальність за оформлення. Щойно ми дізналися про візит, засадили поля житом, яке згодом використали для оздоблення. До цього була залучена величезна кількість людей. Діти, дівчата, жінки, навіть бабусі плели снопи.
Усю концепцію прикрашання храму пані Зоряна продумала, а всі інші долучилися і дуже радо допомагали.
Для мене це стало ще одним відкриттям. Коли ми будували храм, то робили це всі разом. У цьому велика сила.
Я цей досвід переживаю протягом усього життя. І ця подія також стала нагодою побачити, як ми можемо зібратися навколо однієї справи. Хтось клав своє стебельце, хтось завʼязував стрічку, чоловіки готували площу.
Тоді там ще дуже багато чого було недороблено. На місці вхідних дверей до храму навіть була глибока виїмка, яку згодом мали заливати бетоном. Її відгородили. Але там стали діти у вишиванках і молодь, утворивши живу стіну, живу арку.
Попри всю красу, яку люди творили своїми руками, найважливішою і найціннішою красою були люди. Це — та краса, яка походить від Бога.
Тому для мене все було не так складно, бо я бачив, що не сам. Коли бачиш людей, бачиш, що ми всі разом і розумієш, заради чого це робимо, тоді до душі повертається мир і приходить спокій.
— Яке значення тоді мав приїзд Папи для Української Греко-Католицької Церкви, для Львова, для України загалом? Це було більше політичне і соціологічне явище чи все-таки переважав духовний вимір?
— Думаю, ми не можемо відкинути ні політичного, ні соціологічного виміру.
Дуже важливо те, що він відкрив Україну світові. Ми мали і маємо сусідів, які й до сьогодні не хочуть залишити нас у спокої. Ми знаємо, що підготовка до його візиту супроводжувалася великим спротивом. Але саме його приїзд, його жест, його Боже посланництво відкрили нас світові.
Світові засоби масової інформації почали говорити про Україну, показувати репортажі. Адже до того України ніби й не існувало. Багато хто думав, що це частина однієї великої країни. Наша діаспора, звичайно, дуже гарно нагадувала про Україну, але ця інформація була обмеженою і не до всіх доходила.
Завдяки такій особі світ побачив красу, яка була прихована, побачив щирість української душі, її світлу віру і радість, з якою українці вміють зустрічати.
Думаю, це відкриття відбулося не лише для світу, а й для нас самих. Заклик до свободи ми несли ще з підпілля разом із нашими мучениками, блаженними, яких згодом Папа проголосив.
Ми мали це світло, але саме тоді воно було поставлене високо, щоби світити всім. Це сталося завдяки його візиту. Це світло вилилося назовні, його змогли побачити всі. Воно світить іншим і зігріває нас самих.
— І українська влада, і УГКЦ, зокрема Блаженніший Святослав, неодноразово запрошували до України папу Франциска, а тепер запрошують Папу Лева XIV. Уявімо, що Папа Лев XIV сьогодні приїхав би до України. Чи мав би його приїзд такий самий ефект, як свого часу візит Івана Павла ІІ?
— Думаю, для політиків чи для когось це могло би виглядати саме так. Але для більшості з нас, тих, хто старається щодня жити вірою, це був би передусім великий імпульс.
Коли ми когось любимо і довго не бачимося, то радіємо зустрічі. Ми створені Богом для спільноти. Коли є провідник, коли є батько, коли на своєму місці мама, тоді діти щасливі. Так і тут. Папа є провідником Церкви. Господь Бог послав його, щоби він залишив девʼяносто девʼять овець і пішов шукати одну загублену або ту, що заплуталася в терні.
Для нас це була би велика радість. Думаю, для більшості людей також. Ми бачимо його поставу, чуємо його слово, бачимо його молитву за нас. Це був би потужний імпульс до подальшого життя, жар, який запалює серця.
— Центральною подією візиту Папи до Львова стала зустріч із молоддю. І це справжній феномен. Чому поважний старець, який не був молодим місіонером чи рок-зіркою, зібрав величезну кількість молодих людей?
— Думаю, як апостол, так і Папа, передовсім є посланцем. Іноді людям здається, що все визначають особисті якості. Звичайно, кожен із нас неповторний і надзвичайний по-Божому. Більше такої людини, як кожен із нас, на цьому світі не буде. Але Господь Бог сам вибирає, кого хоче, і кого хоче, посилає.
Якщо подивитися на життєвий шлях Івана Павла ІІ, він був непростим. Рано померла його мама, згодом брат, потім батько. Потім прийшла Друга світова війна. Саме тоді він прийняв рішення посвятити себе Богові. У молодості він багато молився, брав участь у молитовних спільнотах. Потім почув Божий поклик. Було глибоке навчання в університетах, докторська праця, повернення назад. І саме як молодий священник, а згодом як єпископ, він дивився в майбутнє і бачив молодих людей.
Думаю, це дуже важливий момент. У Польщі, можливо, було трохи легше, але й там Церкву намагалися обмежувати, а молодих людей від неї віддаляти. Він завжди був поруч із ними. Десь був футбол, і він був там. Десь були вистави, і він був там. Він хотів іти в підпілля, але єпископ послав його в інше місце. І він послухався.
Потім саме він започаткував Світові дні молоді. Це дає можливість людям із різних країн побачити один одного, поділитися своєю вірою, побачити пастиря, якого Бог послав пасти своїх овець і ягнят.
Мені здається, це просто надзвичайно. Те, що розпочалося тоді, триває донині. Навіть сьогодні, попри важкі обставини, є миті, коли нам необхідно бути разом. Якщо маємо добрий намір серця, ми підтримуємо один одного. А коли збираємося на спільну молитву чи зустріч, то цей досвід живе в нас ще довгий час.
Мені здається, що Світові дні молоді дають кожній локальній спільноті можливість пройти шлях підготовки, по-новому осмислити Божі слова, подивитися на виклики сучасності та разом шукати відповіді на запитання, як у нових обставинах і новому часі залишатися вірними Богові та нести Євангеліє Христа, Євангеліє життя. Бо поза Ним щастя немає.
— А щодо його людської простоти — Ви особисто побачили цю простоту в його постаті?
— Так. Мене це просто вражає. Я дуже часто повертаюся до думки про апостола Петра. Уявляю його як сивоволосого старця, який після всього пережитого отримав те велике послаництво, про яке говорив йому Христос. Якою це мала бути людина? Уявляю її саме такою: людиною, від якої йде багато світла і тепла.
Я мав можливість зустрітися з папою Іваном Павлом ІІ зблизька. І раніше бував на зустрічах із молоддю, служив Літургії. Одного разу мені пощастило поїхати до Рима з учнями ліцею. Там друзі з міста Рікордії допомогли організувати зустріч, щоб можна було підійти до Папи і попросити благословення. Він благословив дітей з України і мене як священника. А тут, у Львові, ми були зовсім поруч.
І знаєте, він багато не говорив. Сказав кілька слів про мову. Але він просто був, і цього було більш ніж достатньо. І я бачив, що так само це переживали всі навколо.
— Той заклик Папи 25-річної давності, такий простий, але дуже промовистий: «Не бійтеся!». Наскільки він актуальний сьогодні? На Вашу думку, чи досі звучить у вухах тих дітей, які стояли тоді на площі перед Папою, а сьогодні багато з них захищають Україну?
— Так. Думаю, ці слова мали колосальний вплив. Це ж євангельські слова, які Папа по-новому відкрив для світу і по-новому подав. Це постійний заклик Ісуса Христа: «Не бійтеся!». І тепер він, як посланець Христа, говорить це конкретно до нашої молоді, до нашого народу.
Якщо подивитися в контексті історії, нам колись здавалося: чого тепер боятися? А виявилося, що попереду ще дуже багато викликів і випробувань. Коли ми боїмося, вони нас накривають. Коли ж надіємося, молимося і боремося, тоді свідчимо про свій шлях. І він справді гідний захоплення, той шлях, який проходять сьогодні багато наших молодих людей і не дуже молодих, тих, кому нині найважче.
Саме ціною їхніх змагань, мужності й звитяги ми нині маємо можливість бути. Це — велика Божа милість.
І для них, навіть якщо не всі це до кінця усвідомлюють. І для нас, які це розуміємо й надзвичайно їм вдячні.
— Отче, якщо завершити тему, повʼязану з формуванням молоді, чого Ви навчилися від Папи і що, на Вашу думку, найбільше потрібне сьогодні молоді: певне наставництво, порада чи просто бути поруч із молодими людьми?
— Усе, що Ви назвали, справді важливе. Але є ще один дуже важливий момент. Одне справа, коли хтось перебуває далеко і просто дає рекомендації. Життя Івана Павла ІІ показує інше — він був поруч.
Молодь могла разом із ним плисти на байдарках. Його запитували: «А де він?». А він на байдарках. Перевернули човен, відслужив Літургію і далі був із молодими людьми.
Бути з молоддю для нього означало не відмовлятися від того, ким він є, а залишатися собою: священником, єпископом, людиною поруч із молодими. І де б він не був, усюди звіщав Христову правду, вчив жити в мирі, чинити добро, вибирати світло надію.
Дуже багато молодих священників потім також почали організовувати велопрощі, походи на байдарках, футбольні зустрічі. Адже після років тоталітарного режиму люди звикли ніби розділяти життя: тут ми молимося, тут працюємо, тут говоримо про Бога, а тут Бог ніби не присутній.
А він своїм життям свідчив, що всюди, де є людина, там має бути Бог. Усюди він звіщав Бога.
І виявляється, що саме ця скромність, близькість до людей і простота надають слову надзвичайної сили.
Нам усім потрібно бути поруч із такими людьми. Вони нас преображають, змінюють, наповнюють силами.
Прийшов час зі своїми викликами, і Господь Бог послав такого чоловіка, який не мусив спеціально шукати відповідей на проблеми часу. Він просто був таким, яким був. І саме його життя стало відповіддю на багато запитань.
— Стільки тоді було дітей… Не можу Вас не запитати: діти шуміли?
— Вони були на площі. До храму тоді всіх не пускали, але шуміли. І це абсолютно нормально. Шуміли й біля дверей під час підготувань.
Але подивіться, як усе відбувалося. Діти по-своєму переживали цю подію. По-своєму її переживав і владика Йосиф Мілян. Тоді він був душею всього цього, немов диригентом великого оркестру. Стояв із мікрофоном і хором на площі, бо був головою Молодіжної комісії.
Я дивився на світлини після дощу, коли краплі ще блищали на всьому довкола. Але він умів тоді додавати всім духу.
Пригадую, ми по-різному пробували придумати вітання: «Вітаємо Папу», «Любимо Папу»…
І якось підійшла одна дівчина й каже: «Знаєте, отче, ми колись були в Іспанії на зустрічі, і там українці вигукували: „Україна любить Папу“».
Отець Йосиф одразу підхопив: «Україна любить Папу!». І це пролунало в мікрофон. Воно так гарно пішло, так влучило в серця. Ось що означає бути разом.
Господь Бог поставив когось провідником молоді, дав йому цей талант. І це була велика радість, що отець Йосиф, тепер владика Йосиф, умів так гарно все впровадити.
У час підготовки він надзвичайно багато зробив для самої зустрічі й усього візиту. Але водночас були прості люди, були діти, була та дівчина, яка запропонувала це гасло. От ми разом. Ми Божі.
— І про цьогорічне відзначення. Слава Богу, маємо можливість проводити ці святкування. Якою є загальна концепція відзначення 25-річчя візиту святого папи Івана Павла ІІ до України? Що цими заходами хоче показати Українська Греко-Католицька Церква, а також міська й обласна влада?
— Міська й обласна влада дуже гарно долучилися. У Львові заплановано понад 100 різних заходів. Це — культурні, освітні, духовні події. Пан міський голова, його заступники та багато інших людей доєдналося до цієї підготовки.
Думаю, передовсім ми хочемо подякувати Господу Богові за цей дар, подякувати святому Іванові Павлу ІІ як посланцю миру і попросити його заступництва за наше місто та нашу Україну.
Молячись і памʼятаючи про нього, ми просимо в Бога світла для себе, просимо, щоб, перебуваючи поруч зі святими, ми вчилися дивитися на світ їхніми очима, бачити людські потреби, залишатися живими, відкритими та доступними для інших. Просимо, щоб ми були скромними у своїй поведінці й знаходили щастя в тому, що всемогутній Господь Бог надихає наші серця і провадить наші кроки.
— Храм Різдва Пресвятої Богородиці був одним із центральних місць під час візиту Папи і таким залишається сьогодні. Які події відбудуться саме тут? Що очікує вірних у храмі?
— Ми вже наближаємося до останнього тижня перед головною подією. Кульмінацією стане Божественна Літургія, яку очолить Блаженніший Патріарх у співслужінні єпископів і священників.
Перед цим відбувалася велика підготовка. Ми працювали з молоддю, проводили зустрічі у школах, активно долучалася Молодіжна комісія.
Вже 20 червня отець Тарас Карвацький організовує велопрощу маршрутом святого Івана Павла ІІ. Наразі зголосилося приблизно 90 учасників. Як і минулого разу, ми робитимемо короткі зупинки в місцях, де перебував Папа, молитимемося за захисників України, за нашу державу та її провідників.
Після цього учасники прибудуть до собору Святого Юра, де попросимо благословення архиєрея. Саме так розпочнуться молодіжні заходи.
У неділю ввечері отець Роман Лаба проведе триденні реколекції. О 19:00 буде Божественна Літургія, а після неї вступна реколекційна наука.
Щоб добре пережити важливу подію, потрібно належно підготуватися. Для християн це передусім внутрішня праця над собою. Реколекції завжди є доброю нагодою почути Боже слово, відкритися на нього, прийняти його, подякувати Богові та готуватися до свята.
У понеділок після вечірньої Літургії о 18:00 буде друга реколекційна наука, у вівторок — третя. У середу відзначатимемо велике свято Різдва святого Івана Хрестителя зі святковим розкладом богослужінь. У четвер Патріарша комісія у справах молоді організовує молодіжний флешмоб. Має бути дуже гарно. До нього долучаться численні молодіжні спільноти.
У пʼятницю о 18:00 буде Божественна Літургія, після якої розпочнуться молитовні чування. Колись вони могли тривати всю ніч, але нині мусимо враховувати комендантську годину.
Особливо хотіли запросити владику Максима Рябуху. Господь Бог наділив його особливим талантом праці з молоддю. Салезіани мають особливий дар бути близькими до молодих людей, знаходити до них підхід.
Памʼятаю, що після візиту Папи владика Андрій Сапеляк, також салезіанин, започаткував веселі канікули для дітей і молоді. Тоді було дано імпульс, який поширився дуже широко.
Одне покоління виховує інше, молоді люди турбуються одні про одних. Ще недавно їх самих водили за руку, а сьогодні вони вже служать іншим. Для мене це дуже гарна модель Церкви.
Колись один священник під час Другого Ватиканського Собору сказав дуже мудрі слова: Церква існує не тоді, коли одна геніальна людина робить щось надзвичайне. Це добре, але набагато цінніше, коли кожен із нас робить потрохи, а разом ми творимо щось велике.
І якщо подивитися навколо, усе справді добре вдається тоді, коли ми робимо це разом. Це і є жива спільнота учнів Христових.
Тому молодіжні чування стануть нагодою почути слово, яке Господь Бог через свого єпископа говорить до тих, кого любить. Ми слухатимемо того, кого Господь Бог посилає до нас.
У суботу після вечірньої Літургії відбудеться Архиєрейська вечірня. Проситимемо митрополита Ігоря Возьняка поділитися досвідом підпільного священника і монаха. Він був серед тих, хто наближав вихід нашої Церкви з підпілля, хто не боявся свідчити свою віру в час розпаду Радянського Союзу і відродження нашої Церкви. Думаю, буде великою ласкою почути його слово і досвід.
Також хочу подякувати митрополиту Ігореві Возьняку за те, що він звернувся до Апостольської пенітенціарії із проханням надати повний відпуст для учасників цих святкувань і надалі щороку в останню неділю червня та в день памʼяті святого Івана Павла ІІ. Тепер усі вірні можуть скористатися цією духовною нагодою.
— На завершення хотіла б запитати: що би Ви хотіли, щоб молоді люди, які братимуть участь у цих святкуваннях, винесли для себе і памʼятали аж до 50-річчя візиту святого папи Івана Павла ІІ? І ще одне запитання: якби папа сьогодні був фізично серед нас, що, на Вашу думку, він сказав би сучасній українській молоді?
— Тоді він дуже гарно використав образ подорожі через розбурхане море. Він говорив, що людина, яка пливе морем, повинна тримати в руках компас, щоби знати, куди прямувати. І таким компасом є Божі заповіді. Він закликав молодих людей керуватися цими дороговказами, приймати цей дар від Бога. Також застерігав від небезпек сучасного світу.
Він говорив: ви вийшли з тоталітарного режиму, і тепер ніхто відкрито не виступатиме проти Бога. Але дуже важливо не потрапити в іншу неволю — неволю споживацтва.
Ми можемо дивитися на світ євхаристійно, бачити все як Божий дар і самих себе бачити як Божий дар посеред цього світу. А можемо дивитися на світ споживацьки. І це дуже небезпечна неволя. Вона не виступає відкрито проти Бога, але своїм змістом забирає людині радість і щастя бути перед Богом.
Тоді він сказав: «Не бійтеся!». Думаю, сьогодні ці слова для нас знову надзвичайно актуальні. Не бійтеся! Ви йдете через розбурхане море. Ви знаєте, куди прямуєте. Ви знаєте, на що можете опертися.
«Не бійтеся» означає по-справжньому жити вірою, надією і любовʼю. Бо лише любов, як навчає Христос, проганяє страх.
Тому бажаю всім нам, щоб ми вчилися від святих, які промовляють до нас, і від Божого слова, яке завжди є посеред нас, щоб ми памʼятали, де наш шлях, і розуміли, де наше справжнє щастя.
Розмовляла Анастасія ВихорТекст — Віра Вальчук
Департамент інформації УГКЦ
