Від Львівської богословської академії до УКУ: 100 років інституційного творення
У 2028 році виповнюється 100 років від дня заснування митрополитом Андреєм Шептицьким та патріархом Йосифом Сліпим Львівської богословської академії, правонаступником якої є Український католицький університет.
Щоб дізнатися більше про історію створення Богословської академії у Львові та умови, в яких втілювали ідею українського університету, команда відділу інформації та маркетингу УКУ записала інтервʼю з о. Василем Гаранджею, греко-католицьким священником, доктором богословʼя, дослідником історії Греко-католицької богословської академії у Львові. У жовтні 2025 року отець захистив докторську дисертацію на тему «Греко-католицька богословська академія у Львові як втілення ідеї українського університету в першій половині XX століття».
У інтервʼю отець розповів про передумови виникнення українського богословського навчального закладу у 1928 році, роль його засновників та провідників, долі викладачів і студентів академії, випробування війною та відродження Українського католицького університету спочатку в Римі, а згодом у незалежній Україні.
— Отче, розкажіть, які історичні передумови сприяли ідеї створення українського вищого навчального богословського закладу у Львові?
— Перший університет у Львові зʼявився у період Габсбурзької імперії у 1784 році і мав назву Йосифінський університет (нині Львівський національний університет імені Івана Франка). Тоді діяло чотири факультети, зокрема богословський. Цей університет створювався для всіх народів, які проживали на цій території, а передусім для українців і поляків, які були двома найбільшими народами у Східній Галичині.
У середині ХІХ століття поширюється рух за надання більших прав, зокрема у культурі та мові, представникам народів, які проживали у Східній Галичині. На жаль, поляки були політично активнішими і мали більше впливу та ресурсів, тому до кінця XIX століття польська мова стала офіційною мовою адміністрування і мовою більшості курсів в єдиному на той час Львівському університеті. Натомість українська охоплювала лише декілька предметів.
Українці прагнули для себе більших прав і стали вимагати/просити (в різний час це було по-різному) створити окремий український університет у Львові. Вперше така думка виникла в 1890-х роках і стала дуже важливою для української спільноти в Галичині. Однак цього не вдалося досягнути. Як знак протесту проти дискримінації, у 1901 році майже 600 студентів українського походження відмовилися відвідувати заняття і покинули Львівський університет та перейшли навчатися до інших закладів, у Чернівцях, Відні, Празі. Тоді Українська Греко-Католицька Церква, зокрема і митрополит Андрей Шептицький, їх підтримали. [Йдеться промасову акцію української молоді, яка отримала широкий розголос у Галичині та навіть на Наддніпрянщині. Щоб підтримати їхній протест небайдужі українці створили «сецесійний фонд». Сецесію та збір коштів підтримав і митрополит Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький, — ред.].
— Чому створення українського вищого навчального закладу було таким важливим і для Церкви, зокрема для митрополита Андрея Шептицького, і для суспільства?
— Для Церкви передусім йшлося про богословський навчальний заклад, який мав виконувати дві функції. По-перше, потрібно було готувати майбутніх душпастирів, які продовжуватимуть вести людей за Христом. По-друге, митрополит Шептицький не відмовлявся від своєї ідеї створити не лише навчальний, а й науковий центр, де б досліджували богословську, літургійну і канонічну спадщину УГКЦ.
У 1907 році митрополит написав послання «Зближаються часи», в якому говорив, що в нас немає тих, хто досліджував би українську християнську літературу, богослов’я, літургію, канонічне право; немає дослідників богослов’я інших східнохристиянських народів. І для цього необхідно створити повноцінний та якісний богословський навчальний заклад.
У 1905 році Шептицький звернувся до відповідної конгрегації в Римі з проханням, щоб у Львові створити вищий навчальний заклад, але йому відмовили. Аргументували це тим, що у Львові вже є один богословський факультет, спільний для греко- і римо-католиків, тому немає необхідності створювати ще один.
Це не зупинило митрополита Андрея і в 1908 році він звернувся вдруге з таким проханням. На жаль, відповідь була схожою. Після цього митрополит не форсував ці події аж до закінчення Першої світової війни.
У той час єдиним богословським закладом УГКЦ залишалась Львівська духовна семінарія [спадкоємиця Генеральної Духовної семінарії, яку заснував австрійський цісар Йосиф ІІ 1783 року. На той час це була єдина семінарія Греко-Католицької Церкви, — ред.]. А тому митрополит Андрей Шептицький разом з о. Йосифом Сліпим, почали працювати над тим, щоб створити на основі цієї семінарії український навчальний заклад.
Внутрішнє подвірʼя Львівської духовної семінарії та Львівської богословської академії
— Розкажіть детальніше про те, як Патріарх Йосиф Сліпий перейняв ідеї Шептицького і чому митрополит Андрей обрав саме його на роль ректора семінарії, а згодом Богословської академії?
— Є така відома відома історія про Йосифа Сліпого. В нього були сумніви, чи бути священником. Він дуже цього бажав, але водночас не хотів бути просто душпастирем на парафії, а прагнув займатись наукою. Якось Йосиф Сліпий, ще тоді молодий юнак, прийшов з цим питанням до митрополита Андрея. Шептицький йому відповів приблизно так: «Немає жодних проблем. Ти вчися, підеш далі на студії і зможеш поєднувати ці дві сфери».
У 1922-му році, після довгих студій, о. Йосиф Сліпий [митрополит Андрей висвятив Йосифа Сліпого на священника 30 вересня 1917 року в Унівській лаврі, — ред.] повернувся з Риму та з Інсбруку (де проводив свої докторські дослідження) до Львова. Він активно долучився до процесу створення Богословського наукового товариства, завданням якого було об’єднати богословів і різних професорів, щоб разом творити та розвивати українську богословську думку.
Отець Йосиф Сліпий написав статут цього товариства і взяв на себе відповідальність видавати перший богословський часопис «Богословія». Він продовжував свою діяльність як богослов-науковець, на запрошення митрополита Андрея з 1922 року почав викладати деякі предмети у Богословському ліцеї, який діяв при духовній семінарії. На початку 1926-го року о. Йосиф Сліпий став ректором семінарії.
Варто згадати про попереднього ректора семінарії у Львові отця Теодозія Галущинського. Він був василіянином, прийняв керівництво семінарією в 1920-му році в стані певного занепаду закладу, після бойових дій. Будинки були пошкоджені, працювати довелось у нестабільній суспільно-політичній ситуації, чимало семінаристів були колишніми військовими Української галицької армії. Отець Теодозій Галущинський успішно справився зі своїм завданням та повоєнними викликами.
Новий ректор о. Йосиф Сліпий активно взявся за реформування семінарії, сформував новий статут і правила для семінаристів. Семінарія за своєю суттю є виховним, а не навчальним закладом. Однак при семінарії від 1920 року діяв богословський ліцей або незалежний богословський факультет, який фактично не мав свого статуту. Ставши ректором, о. Йосиф Сліпий почав процес створення українського навчального закладу — Греко-католицької богословської академії на основі цього богословського факультету.
— Яким є внесок о. Йосифа Сліпого у створення і розвиток Львівської богословської академії?
— Через кілька місяців після свого призначення о. Йосиф поїхав до Риму і перед Папою Пієм XI, Східною Конгрегацією і Конгрегацією у справах університетів і семінарій підняв питання про відкриття богословського закладу у Львові.
Це питання декілька років перед тим, у 1921–23 роках піднімав митрополит Андрей Шептицький, але без успіху. Отець-доктор Йосиф Сліпий поїхав до Риму, щоби наново підняти цю справу. Наприкінці 1927-го року він написав статути для Богословської академії і подав їх на редакцію ще кільком професорам, які були пов’язані з богословʼям. Митрополит Андрей їх затвердив.
А на початку березня 1928-го року в архиєпархіальних відомостях (офіційному віснику Львівської архиєпархії) митрополит Шептицький розпорядився опублікувати цей статут. Від початку березня 1928-го до осені 1929-го року тривав процес підготовки до відкриття Греко-католицької богословської академії у Львові: потрібно було провести набір професорів, підготувати приміщення, програму і так далі.
Офіційне відкриття академії відбулось у 1929 році [урочиста інавгурація Греко-католицької богословської академії у Львові академії пройшла 6 жовтня 1929 року, — ред.]. Для навчального закладу виділили приміщення Львівської духовної семінарії, яке прилягало до вулиці Коперника [сьогодні там розташований географічний факультет ЛНУ ім. І. Франка, — ред.].
Випускне фото студентів Львівської богословської академії
Отець Йосиф Сліпий отримав призначення на ректорство на початку 1929 року. Хоча, він не був єдиним кандидатом. Митрополит Шептицький також розглядав на посаду ректора о. Теодозія Галущинського, який до того був ректором Духовної семінарії. У Центральному державному історичному архіві Львова мені вдалося знайти документ — це був декрет про призначення о. Теодозія, але без підпису митрополита Шептицького. З якихось причин він вирішив доручити цю справу о. Йосифу Сліпому.
Так, о. Йосиф Сліпий з цього моменту і аж до ліквідації академії радянською окупаційною владою в 1945-му році залишався незмінним ректором — тобто його роль була вирішальною. Разом з митрополитом Шептицьким він створив і розбудував цю інституцію.
Сліпий постійно намагався знайти найкращих викладачів, залучити кошти, прикладав багато зусиль для того, щоб реставрувати будинок, покращити його, створив нові розписи у каплиці, залучивши відомого художника Петра Холодного. Він жив цим і вкладав всі свої ресурси у розвиток Богословської академії. Ще одним важливим завданням для Йосифа Сліпого було отримати акредитацію (визнання дипломів) нового навчального закладу від польського уряду і від Риму.
Студенти Львівської богословської академії
— Як би ви описали наукову школу, яку о. Йосиф Сліпий творив у Львівській богословській академії?
— У межах загальнокатолицького богослов’я основний метод, який в той час використовували, був схоластичний метод святого Томи Аквінського. Але водночас митрополит Шептицький і о. Йосиф Сліпий намагалися розвивати власне богослов’я. Наскільки їм це вдалося за такий короткий період, судити складно. Багато позитивних ініціатив вони розпочали, багато — було в зародку.
Академія фактично проіснувала лише 10 років, потім два роки не діяла під час першої окупації радянською владою у 1939–1941 роках, а згодом відновила навчання ще приблизно на два з половиною роки, з 1941 до березня-квітня 1945 року. Тому, очевидно, що за такий короткий час не все вдалося реалізувати.
Зрештою, о. Йосиф Сліпий також мав дуже багато обовʼязків як адміністратор. Він був добрим богословом, створив декілька ґрунтовних наукових праць, але в нього не було часу, щоби занадто багато вкладатись саме в розвиток науки. Хоча він це дуже любив.
Думаю, що багато з тих, які задіяні в адміністративних справах, розуміють це. Як-от наприклад, колишні ректори УКУ отець Богдан Прах і владика Борис Ґудзяк, які є істориками, ділилися, що іноді шкодують, що не змогли зреалізувати себе ще більше, як науковці. Але при цьому вони дуже багато зробили для розвитку університету, як адміністратори та лідери.
— Хто тоді міг навчатися у Львівській богословській академії? Яким було студентське життя?
— Студентами академії могли стати ті, які готові були стати греко-католицькими священниками. Тоді не було можливості вступати жінкам, хоча зараз багато жінок вивчають богословʼя, зокрема на Філософсько-богословському факультеті Українського католицького університету. В той час у католицьких богословських закладах вчилися лише чоловіки, які хотіли прийняти Таїнство священства.
Цікавою є географія походження студентів. Більшість були з Галичини (Львівська архиєпархія, частково Перемиська і Станіславівська єпархії), були також з Волині, Великої України, Закарпаття (Мукачівська і Пряшівська єпархії).
Студенти Львівської богословської академії
За задумом митрополита Шептицького, (і про це говорив отець-ректор Йосиф Сліпий під час інавгурації), Богословська академія мала об’єднати українських греко-католиків з цілого світу. На жаль, в силу різних обставин, не все вдалося. Знаємо, що були студенти з Югославії (з Крижовацької єпархії), Болгарії, Білорусі.
Студенти, як і у всіх інших навчальних закладах, мали лекції. Важливими були семінарські заняття, де вони могли досліджувати, вивчати джерела і потім дискутувати про це з викладачами.
Окрім богословʼя і філософії, які були традиційними для всіх богословських навчальних закладів, в академії також викладали додаткові предмети, які допомагали формувати світогляд студентів. Точних наук, таких як математика, фізика, хімія чи біологія, в богословському навчальному закладі не було. Але гуманітарні і соціальні предмети були і вони виконували важливу роль. Зокрема вивчали церковне мистецтво, соціологію, історію Церкви, історію України, археологію.
Студенти на подвірʼї Львівської богословської академії
Місія священника — вести людей до Христа, до спасіння, але він також мав бути провідником суспільства, — таке завдання ще з XIX століття активно виконували священники в Галичині. Вже в XX столітті не було такої великої потреби, бо з’явилися юристи, економісти і представники інших професій, але водночас священник залишався лідером, який веде свою спільноту.
Окрім навчання, студенти часто були задіяні в різних товариствах, організаціях, які діяли в межах Духовної семінарії. Найцікавішою була читальня — давня традиція українців в Галичині створювати осередки для навчання. Традиційна читальня — місце в селі або місті, де збирали актуальну літературу, часописи. Люди сходилися і могли разом читати, досліджувати їх, спілкуватися.
Читальня в Духовній семінарії давала студентам Богословської академії можливість отримати найактуальніші знання про те, що відбувається у світі, в релігійній і світський сферах. Вони намагалися свої знання передати іншим людям, писали реферати, представляли для громади. Сьогодні ми б назвали це суспільно орієнтованим навчанням (інноваційний підхід, що об’єднує академічне навчання з розв’язанням реальних потреб громад — ред).
Також студенти співпрацювали з товариством «Просвіта» у Львові та з перших років навчання залучалися в кооперативну діяльність. Важливим було навчити студентів добре управляти власними коштами, щоб вони навчили цьому тих людей, до яких прийдуть як душпастирі.
Також діяло марійське товариство (братство) «Введення в храм Пресвятої Богородиці». Була навіть спроба створити осередок «Пласту» у Львові, курінь номер 13 імені Володимира Великого. Через обставини він довго не проіснував. О. Йосиф Сліпий був змушений його закрити, оскільки це могло викликати репресії з боку польської влади. Діяв хор, оркестр, менші об’єднання, в межах яких студенти могли розширювати свою діяльність і вчитися працювати для суспільства.
— Розкажіть про викладачів Богословської академії. Хто з них мав найбільший вплив на інтелектуальний розвиток цього навчального закладу?
— Окрім викладачів, які викладали богословські предмети, таких як о. Андрій Іщик чи о. Йосиф Сліпий, можемо згадати тих, котрі не були богословами. Зокрема Іларіона Свєнціцького — відомого філолога і мистецтвознавця. Від 1905 року він очолював Національний музей у Львові, який заснував митрополит Шептицький. Наступником Свєнціцького став інший відомий мистецтвознавець Володимир Залозецький, який після 1945-го року продовжив викладати в провідних університетах Австрії.
В академії викладали відомі історики Іван Крип’якевич та Ярослав Пастернак. Останній також був археологом. Він залучав студентів до практичної діяльності, вони проводили розкопки біля семінарійної церкви і в крипті Архикатедрального собору святого Юрія. Це був відомий археолог. Серед іншого, йому вдалося знайти поховання князя Ярослава Осмомисла в Галичі.
Також серед викладачів були мистецтвознавець Борис Кудрик, відомий філолог-славіст Костянтин Чехович та інші.
— Що нам відомо про бібліотеку академії. Чи вдалось зберегти якісь видання?
— Для навчального закладу, наукового центру важливими є книги. Зараз ми маємо багато оцифрованого матеріалу, тоді це звісно були лише паперові книги. Основу бібліотеки для Богословської академії склав дар митрополита Андрея Шептицького, згодом вона постійно розширювалася. О. Йосиф Сліпий був зацікавлений в тому, щоб бібліотека мала найновіші видання. Він передплачував різні часописи не лише польською і українською, а й французькою, іспанською, німецькою, італійською, англійською мовами. Також він намагався українські видання надсилати за кордон, щоб інформувати про нашу діяльність. Вже до кінця 1930-х років бібліотека академії нараховувала майже 6000 якісних міжнародних видань. Для того часу з обмеженими ресурсами це було дуже багато.
Що з цього збереглося, сказати складно. Після більшовицької окупації 1939-го року, чимало видань конфіскували і перенесли в державні бібліотеки. В 1941-му році, коли прийшли німці, частину книг повернули. Однак після 1945-го року увесь фонд розійшовся по різних міських, державних бібліотеках. Точно ми не знаємо про долю цих книг, це питання ще потребує дослідження.
— Розкажіть про здобутки, які мала Львівська богословська академія перед початком Другої світової війни та її ліквідацією радянською владою. Чого вдалось досягти на той час?
— Майже одразу після створення навчального закладу започаткували спеціальну серію видань Греко-Католицької богословської академії у Львові. До кінця 1939-го року вдалося видати 21 том. За 10 років діяльності це досить багато.
Викладачі академії були зацікавлені в тому, щоб публікувати дослідження студентів, які ті проводили в межах семінарів. Наприклад, за підсумками філологічного семінару, який вів Костянтин Чехович, видавали часопис «Слово». За підсумками курсу «Історія Церкви» також були свої видання. Були спроби надрукувати деякі видання з соціологічного семінару. На жаль, не все вдалося опублікувати та зберегти, але спроби були.
Митрополит Андрей Шептицький свого часу заснував Національний музей у Львові [закладений 1905 року митрополитом Андреєм як приватна фундація, у 1913 році урочистим актом переданий у дар українському народові, — ред.]. Це була величезна збірка експонатів культури і мистецтва. Водночас ректор о. Йосиф Сліпий розумів, що для такого наукового центру, яким прагнула бути Богословська академія, також важливо мати власний музей. Він особисто їздив по різних парафіях, писав до священників, до людей, які потенційно могли стати жертводавцями, щоб вони надали старі ікони для музею ЛБА [музей відкрили у 1932 році, — ред.]. У колекції були ікони з XIV — XVII століття. Отець Йосиф Сліпий також колекціонував тогочасні предмети мистецтва, богослужбові ризи, чаші, — все, що мало цінність саме для церковного музею. На кінець 1930-х років у колекції академічного музею було понад 1200 різних предметів.
Каплиця Львівської богословської академії
— Якою була Львівська богословська академія перед початком Другої світової війни, які перспективи мала, про що мріяли і як це все обірвали історичні події?
— Засновуючи Богословську академію, митрополит Андрей Шептицький мав на думці перетворити в її щось більше, ніж просто богословський навчальний заклад. Він планував на її основі створити католицький університет (зрештою це реалізовано сьогодні). Був намір відкрити правничий, а в перспективі і медичний факультети. Для того часу було традиційним поєднання в університеті чотирьох факультетів: юридичного, медичного, філософського і богословського. Планували запрошувати нових викладачів. Наприклад, до викладацької діяльності готовий був долучитися відомий географ Володимир Кубійович, знаний науковець Михайло Возняк.
Тоді трансформувати Богословську академію на католицький університет не вдалося через різні причини, зокрема опір польської влади. А Друга світова війна одномоментно зупинила всі наміри.
— Якою була міжнародна репутація академії? Як сприймали цей навчальний заклад в європейському середовищі?
— Тут важливо згадати про спроби отримати акредитацію. Кожен навчальний заклад, який діє в державі, повинен мати державну акредитацію. І українці це пробували здійснити для ЛБА.
О. Йосиф Сліпий дуже багато старань докладав у Варшаві, спілкувався з різними міністрами, щоб надати Богословській академії повноцінну акредитацію від держави. Наприклад, так відбулося з Люблінським католицьким університетом, який теж починався як приватний навчальний заклад, але згодом перетворився на великий повноцінний університет.
Однак польська влада всіляко цьому перешкоджала. Поляки бачили в ЛБА не лише богословський навчальний заклад, а й націєтворчий центр. Вони звинувачували ректора Сліпого та інших людей, залучених до діяльності академії, в тому, що ЛБА є осередком націоналізму. Можливо, щось в цьому було. О. Йосиф Сліпий відкрито не підтримував Організацію Українських Націоналістів [Організація українських націоналістів (ОУН)— український громадсько-політичний рух, що ставить собі за мету встановлення Української соборної самостійної держави, її збереження та розвиток. Заснована у лютого 1929 року у Відні, легалізована в Україні 1993-го як громадська організація, — ред.], чи подібні спільноти, але він був патріотом і працював для добра свого народу. Тогочасна польська влада це сприймала вороже.
Оскільки Конкордат [Конкордат — договір між Папою Римським як главою держави й Римо-Католицької Церкви та іншою католицькою державою, який регулює правовий стан РКЦ в даній державі, а також відносини цієї держави зі Святим престолом, — ред.] забезпечував право єпископа творити навчальний заклад у межах своєї єпархії, вони не мали можливості повністю ліквідувати Богословську академію, але й не зробили нічого, щоб цей заклад підтримати. Польська влада всіляко обмежувала фінансування.
Студенти Львівської богословської академії
Водночас, для релігійного навчального закладу важливо отримати акредитацію від Риму (зокрема, від Конгрегації у справах університетів і семінарій). Отець-ректор Йосиф Сліпий і митрополит Шептицький дуже багато працювали, щоб цю акредитацію отримати. Цього не вдалось зробити через різні причини, зокрема й опір польської влади, яка впливала на нунціїв і папських послів у межах Польщі.
Але не все так трагічно, тому що насправді до цього процесу все йшло. Коли Німеччина напала на Польщу і розпочалася Друга світова війна [Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 року із нападу нацистської Німеччини на Польщу, — ред.], була чергова спроба митрополита Шептицького отримати акредитацію через тогочасного секретаря Конгрегації для Східної Церкви Ежена Тіссерана, який був прихильний до української Церкви і спільноти. У 1942-му році кардинал Тіссеран написав листа до кардинала Джузеппе Піццардо [Джузеппе Піццардо — префект Конгрегації в справах університетів і семінарій з 14 березня 1939 по 13 січня 1968, — ред.], і зауважив, що політична ситуація змінилася, а Богословська академія УГКЦ є якісним богословським центром і потребує акредитації, щоб стати центром поширення єдності Церкви, унії на територіях, звільнених від більшовиків. За кілька днів Джузеппе Піццардо відписав йому приблизно так: «Я погоджуюся, що цей навчальний заклад насправді є якісним. Знаю і бачу, що він відіграє ще колись свою важливу роль у справі поширення унії і загалом для Католицької Церкви, але зараз, в часі воєнних обставин, на жаль, це неможливо зробити. Дочекаємося, коли війна закінчиться, і після цього одразу офіційно створимо богословський факультет та надамо право акредитації». Це останній лист, який ми маємо у справі про акредитацію Богословської академії, датований 1942-м роком.
Як ми знаємо, до цього не дійшло, тому що Львівська богословська академія і Духовна семінарія були знищені в 1945-му році. Але наприкінці 1945-го року, вже після початку переслідувань Церкви більшовиками, папа Пій XII видає послання «Orientales omnes Ecclesias» («Усі Східні Церкви»). Серед іншого він з повагою згадує про митрополита Шептицького, який на цей момент вже помер. Він про нього написав: «Ми не можемо оминути мовчанкою визначного митрополита Андрея Шептицького, який упродовж майже сорока п’яти років, невтомно трудячись із великою ревністю, виявив себе гідним довіреної йому пастви не в одному лише вимірі й не тільки щодо її духовного добра. Упродовж його єпископського служіння у Львові було засновано Церковну Академію, в якій руські юнаки, обдаровані визначними здібностями, могли належним чином присвячувати себе філософським, богословським та іншим вищим дисциплінам за моделлю, прийнятою в університетах». Фактично це було визнання ЛБА.
Але юридичне право надавати наукові ступені тоді не вдалося отримати. Вже у роки відновлення української незалежності, в 1998-му році, тогочасна Римська конгрегація, яка відповідала за ці справи, надала Львівській богословській академії право своїм іменем видавати церковний бакалаврат з богослов’я [йдеться про ступінь «STB» (Sacrae Theologiae Baccalaureus) — визнаний Святим Престолом науковий ступінь бакалавра з богослов’я, — ред.]. У 2015 році Конгрегація розширила це право і надала дозвіл надавати ліцензіатські і докторські ступені.
— Отче, які втрати понесла ЛБА під час німецьких бомбардувань?
— За кілька днів до того, як 17 вересня 1939-го року більшовики захопили Львів, німці бомбардували місто. Вони були націлені на Головну пошту, яка прилягала до тогочасної будівлі Богословської академії. Постраждала не лише Головна пошта, але також бомби впали на територію академії. Повністю був знищений храм Святого Духа, пошкоджена дзвіниця, знищено багато видань Богословського наукового товариства [Українське богословське наукове товариство (УБНТ) — засноване 1923 р. при Львівській духовній семінарії як Богословське наукове товариство з метою розвивати українську богословську науку шляхом викладів, конференцій, видання праць, — ред.], які були розташовані у цій дзвіниці. Тоді також загинув один зі студентів, Іван Ткачук з Чернівців.
Руїни Церкви на території Львівської богословської академії (нині вулиця Коперника)
— Як радянська влада вплинула на долю академії? Які були можливі підпільні форми існування цього навчального закладу, зокрема в 1941-44-х роках?
— Після того, як більшовики увійшли в Галичину, вони захопили Львів й інші міста та почали процес радянізації: боротьбу з приватною власністю, створення колгоспів і антирелігійну боротьбу. Не було і мови про діяльність богословських навчальних закладів. Одразу закрили всі три семінарії і Богословську академію. Від 1939-го до 1941-го року академія офіційно не діяла.
Водночас митрополит Шептицький, розуміючи потребу підготовки майбутніх священників, намагався в межах своїх митрополичих палат творити невеликі підпільні богословські курси, якими керував єпископ Микита Будка [Микита Будка (1877–1949) — український священномученик, перший єпископ для українців-католиків у Канаді, — ред.]. До навчання було залучено в середньому 15 студентів і різні викладачі з Богословської академії.
Очевидно, що це не був рівень академії, але це була спроба частково закрити потребу підготовки нових священників. Зрештою, в 1941-му році цю програму припинили. За свідченнями Патріарха Йосифа Сліпого (під час допиту), деяких випускників висвятили на священників і направили на Волинь, в Рівненську область. Тобто ця програма не пройшла безслідно.
У 1941-й році відбувся черговий поворот у війні. Нацисти напали на Радянський Союз і окупували Галичину. Нова німецька влада з якихось причин (ми до кінця не знаємо чому) дозволила відновити діяльність Богословської академії. Причин могло бути декілька.
Думаю, що міг зіграти особистий авторитет митрополита Шептицького, який був важливою постаттю не лише для Галичини, про нього знали за межами регіону, та й загалом авторитет УГКЦ. Можливо, не останню роль зіграло бажання німців потенційно посилити розділення між українською і польською спільнотами. Тому що польська семінарія і богословський факультет і при більшовиках, і при нацистах не могли офіційно діяти. Натомість українцям дозволили.
Випускне фото студентів Львівської богословської академії
Звичайно, що кількість студентів зменшилась: до війни навчалося до 350 студентів одночасно, а в часі Другої світової війни, за німців, Богословська академія налічувала приблизно 100. Ректором незмінно залишався Йосиф Сліпий, який вже на цей момент був архиєпископом і наступником митрополита Шептицького. Частково змінився викладацький склад, бо дехто загинув, хтось виїхав на Захід, побоюючись переслідувань. Попри це, академія продовжувала діяти в тих обставинах і з обмеженими ресурсами. Митрополит Шептицький намагався з любов’ю збирати ті малі ресурси, які були, щоб академія продовжувала працювати.
Зрештою, в 1944-му році владика Йосиф Сліпий розділив керівництво академією і семінарією. За собою залишив управління академією, а керівництво Львівською духовною семінарією передав отцю Івану Чорняку, багаторічному викладачу академії та префекту в Львівській духовній семінарії.
— Отче, що ми знаємо про репресії проти студентів та викладачів Львівської богословської академії? Кого з них Церква проголосила святими?
— В 1943–44 роках відбувся злам у радянсько-німецькій війні і більшовики просунулися на Захід (з величезними жертвами мільйонів українців і не тільки). Влітку 1944-го року більшовики увійшли до Львова. Таким чином вчергове відбулась зміна влади.
Цього разу більшовики поводилися трохи обережніше, порівняно з першою окупацією у 1939–1941 роках. Друга світова війна тривала і вони не хотіли отримати сильний опір всередині цієї території, яку знову приєднали до Радянського Союзу. Більшовики не почали масових репресій проти священників, і, що дивно, не закрили Богословської академії.
У серпні 1944-го року виникла майнова суперечка між Богословською академією і Львівським державним університетом (тепер ЛНУ ім. І. Франка — ред.), який у період 1939-41-го років володів будівлями на теперішній вулиці Дорошенка і Коперника, які належали Богословській академії. Тоді влада стала, принаймні тимчасово, на сторону Богословської академії і прийняла рішення не забирати її майно.
Очевидно, що це була тактична дія. Уже в листопаді 1944-го року помер митрополит Андрей Шептицький, а новим митрополитом став Йосиф Сліпий. Він вважав, що був шанс зберегти Церкву. Митрополит Сліпий і багато священників писали різні листи до Москви в надії дізнатись про плани на Українську Греко-Католицьку Церкву. Більшовики їм обіцяли лояльне ставлення та дозвіл на діяльність академії.
Але насправді вже в той час радянська влада почала підготовку до ліквідації Української Греко-Католицької Церкви, зокрема і Богословської академії та інших навчальних закладів.
11 квітня 1945-го року одночасно відбувся арешт митрополита Сліпого, інших єпископів УГКЦ, багатьох священників. Невдовзі співробітники КДБ [Комітет державної безпеки СРСР, — ред.] і НКВС [Народний комісаріат внутрішніх справ — центральний репресивно-каральний орган СРСР (1934–1946), відповідальний за масові репресії — ред.] прийшли до академії, оточили її і провели обшуки. Наступного ранку Іван Алєксєєв, полковник розвідувального управління, повідомив про офіційну ліквідацію ЛБА та конфіскацію печаток. Частину семінаристів відправили додому; тих, хто підлягали мобілізації, відправили на фронт; декого заарештували.
Варто згадати і про долі окремих викладачів та студентів-випускників. Ще в часі першої більшовицької окупації, у червні 1941-го року, було вбито двох викладачів отців Миколу Конрада і Андрія Іщака. Окрім цих двох священників, які були проголошені блаженними [Під час візиту до України, 27 червня 2001 року, папа Іван Павло ІІ проголосив блаженними новомучеників УГКЦ, які загинули за віру, — ред.], також були випускники Богословської академії, які загинули — о. Роман Лиско та о. Олексій Зарицький. Отець Олексій Зарицький був місіонером для українців на засланні спочатку в Казахстані, а потім в Омську та на території Сибіру.
Деякі зі священників чи єпископів, які були долучені до діяльності Богословської академії, ще не визнані блаженними. Зараз відбувається процес цього визнання. Дехто з них, зокрема Мар’ян Кашуба та Петро Пастух вже мають статус Слуга Божий [титул, який присвоюють людині після початку процесу беатифікації — визнання блаженною, — ред.]. Це молоді священники, які закінчили своє навчання лише за декілька років до того, як були вбиті більшовиками в червні 1941-го року.
Варто згадати отця Петра Табінського, колишнього православного священника, який ще в 1930-х роках вирішив стати греко-католиком. В часі Другої світової війни він був залучений до викладання в Богословській академії. Після того, як прийшли більшовики, його заарештували і подальша доля нам невідома. Ймовірно, що він десь загинув на засланні чи в тюрмі.
— А як щодо постаті самого Патріарха Йосифа Сліпого? Як ви думаєте, що йому допомогло витримати 18-річне заслання, повернутись до активної роботи і далі працювати заради ідеї створення Українського католицького університету вже в Римі?
— Патріарх Йосиф відбув 18 років різних форм ув’язнення від свого арешту в квітні 1945-го і аж до звільнення у 1963-му році. Думаю, що ті, хто звільняли Патріарха, вважали, що 71-річний старець переїде до Риму, щоб помирати. Але Йосиф Сліпий, який все життя активно працював для добра свого народу і своєї Церкви, не планував здаватися.
Митрополит Йосиф під час візиту в Америку влітку 1970 року
Звичайно він шкодував, що 18 років випали з його наукового і духовного життя. Але попри це, він ослаблений, хворий, втомлений, приїхав до Риму і почав там діяти. Один з перших указів, який він видав через декілька місяців після звільнення — у 1963-му році — декрет про створення Українського католицького університету імені Святого Климента Папи в місті Римі. В той час в Італії українців було дуже мало. І він, творячи цей університет, працював проти обставин, як казала Леся Українка «Contra spem spero» [у перекладі з латинської «Без надії сподіваюся» або «Сподіваюсь всупереч надії», — ред.].
Патріарх розумів, що цей університет в той історичний момент не стане таким великим, як хотілося б. Але він сам продовжував працювати і постійно заохочував до цього своїх викладачів, кажучи: «Пишіть, творіть. Це важливо, колись це буде потрібним».
Відомі епізоди, коли друкуючи чергове видання (а таких видань за короткий час вийшло понад 200), Сліпий казав: «А оцих кілька десятків чи кілька сотень копій складіть там в кімнаті. Це пригодиться для України. Пройде трохи часу і воно буде потрібне». Його слова ніхто серйозно не сприймав, бо Радянський Союз тоді був на піку свого розвитку. Однак, після проголошення незалежності України і відновлення Української Греко-Католицької Церкви, багато цих видань з Риму передали в Україну. Вони були дуже корисними, адже тоді бракувало різної літератури, особливо богословської і літургійної. Це все Патріарх Йосиф готував наперед, на час, коли Церква буде відновлена і можна буде вільно сповідувати свою віру.
Патріарх Йосиф Сліпий був дуже строгим, вимагав багато від себе, але так само і від інших. Я думаю, що Бог провадив саме Сліпого на те, щоби очолилити Церкву в такий складний час. Він мав міцний, непоступливий, впертий характер, який допомагав йому боротися і продовжувати йти вперед, попри всі несприятливі обставини. Таким він був і завдяки цьому вдалося багато здобути та зберегти, зокрема і того, що маємо зараз.
— З якими викликами зіткнулася Церква, коли відновлювала діяльність Львівської богословської академії вже у 1990-х роках в Україні?
— Передусім, були матеріальні труднощі. Приміщення на перетині вулиць Коперника та Дорошенка, де до війни діяла Греко-католицька богословська академія у Львові, було у власності Львівського державного університету (нині Львівського національного університету імені Івана Франка).
Не знаю з яких причин, але Церква вирішила не починати боротьби за відновлення прав власності на ці приміщення. Натомість керівництво УГКЦ погодилося на ті приміщення, які їм виділила міська влада у Львові.
Будинок на вулиці І. Свєнціцького, 17 у 1990-х роках
Перша будівля відновленої ЛБА була на вулиці Клепарівській, в приміщенні колишнього дитячого садочка, а згодом академія придбала великий будинок на вулиці Іларіона Свєнціцького, 17. Це приміщення не було в такому доброму стані, як зараз. Воно було закинуте, і довелось вкласти багато праці та коштів, щоби привести будівлю до належного стану, де можна навчати студентів.
Ще одним викликом було залучити викладачів. Дехто приїхав з-за кордону, зокрема ті, що навчалися в Українському католицькому університеті імені Климента Папи в Римі. Двоє перших ректорів Львівської богословської академії, отець Михайло Димид і владика Борис Ґудзяк, також пройшли школу Патріарха Йосифа у Римі. Попри виклики і проблеми, люди наповнилися духом Патріарха, працювали, відновлюючи те, що було, і творили нове.
Сучасний корпус УКУ на вул. І.Свєнціцького, 17
— Чому рішення перетворити Львівську богословську академію в Український католицький університет було логічним продовженням історії закладу?
— Це було логічним продовженням тієї ідеї, яку почав митрополит Андрей Шептицький ще в Римі в 1905 році, коли він вперше запропонував створити окремий богословський навчальний заклад у Львові. Він хотів, щоб заклад став великим навчальним і науковим центром, який об’єднуватиме не лише студентів богослов’я, а й охопить інші наукові галузі і формацію у християнському дусі.
Ми знаємо, що перші університети в Європі не творилися віддільно від Церкви. Більшість університетів започатковували при монастирях чи релігійних центрах. Творити науку, не відділяючи її від Бога, є природним.
Урочиста інавгурація Українського католицького університету, 2002 рік
— Отче, як спадщина ЛБА впливає на місію та ідентичність сучасного УКУ?
— Думаю, що ми перевиконали те, що ієрархи-засновники ЛБА-УКУ могли уявити свого часу, зокрема в 1930-х роках минулого століття. Вони навіть не думали, що буде стільки різних факультетів і напрямів, і що цей університет буде діяти в межах вільної Української держави, матиме міжнародне та державне визнання. УКУ не має державного фінансування, але така доля приватних університетів. Ми існуємо завдяки щедрості тисяч благодійників з усього світу. Гасло нашої стратегії — «Малий університет, але з великим впливом».
Кампус Українського католицького університету
— Які уроки ми можемо винести з історії творення Львівської богословської академії?
— Можна говорити багато, але я б усе звів до двох основних висновків. Перший — потрібно працювати навіть тоді, коли обставини не сприяють цьому. Бо, можливо, кращих обставин не буде. Можливо, те, що маємо зараз, це і є той ідеальний момент навіть попри те, що зовнішнє видається не ідеальним. Так як це робив Патріарх Йосиф Сліпий.
Другий висновок не такий оптимістичний, але також має для нас бути уроком. На жаль, в той час, у 1920-30-х роках, недостатня об’єднаність нашої Церкви і народу не дали можливості повністю реалізувати ідею створення українського університету. Очевидно, що це не було визначальним. Головна причина — політичний опір і різні несприятливі суспільні обставини. Але, якщо би тоді наші єпископи, духовенство з різних єпархій, попри якісь розбіжності і взаємні образи, знайшли в собі силу разом творити цей навчальний заклад, то, можливо, вдалося б досягти ще більшого. Це є уроком для нас сьогодні. Попри те, що ми можемо в чомусь не погоджуватися, маємо пам’ятати, що разом будуємо нашу Церкву і розбудовуємо нашу державу. В нас немає інших співпрацівників, — це ті, кого нам посилає Бог, щоб ми разом з ними це будували. Маємо обʼєднуватися!
Леся ВладимиренкоУКУ
Відео: Роман Соколовський
Фото: архів Інституту історії Церкви, УКУ
