EN

Український єпископ із Бразилії про свою родину, Церкву у Бразилії та нову хвилю еміграції

25 липня 2023, 07:00 2171

23 липня 2023 року вже втретє Католицька Церква відзначила Всесвітній день бабусь, дідусів та людей похилого віку. У цей день Папа Франциск закликав приділити увагу та знайти час для найстарших, які продовжують бути для нас не лише свідками минулого, а й учителями життя теперішнього. По-особливому бабусі й дідусі в Україні впливали та продовжують впливати на наш релігійний розвиток. Тож нам стало цікаво поспілкуватися із єпископом Української Греко-Католицької Церкви у Бразилії владикою Мироном Мазуром про ті уроки, які він засвоїв від своєї бабусі та як вона супроводжувала його своєю молитвою у духовному зростанні. Ба більше, поговоримо про українську громаду в екзотичній Бразилії.

Український єпископ із Бразилії про свою родину, Церкву у Бразилії та нову хвилю еміграції

12 травня 2014 року стало відомо, що Папа Франциск підніс дотеперішню єпархію Святого Івана Хрестителя УГКЦ у Бразилії з осідком у Куритибі до статусу архиєпархії та митрополичого осідку. Першим архиєпископом і митрополитом призначено дотеперішнього єпарха владику Володимира Ковбича.

Водночас Папа створив нову єпархію — Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці УГКЦ з осідком у м. Прудентополіс, виокремивши її територію з новоствореної архиєпархії Святого Івана Христителя та підпорядкувавши цьому митрополичому осідку. Першим єпархом новоствореної єпархії призначено владику Мирона Мазура, дотеперішнього єпископа-помічника Куритибської єпархії УГКЦ.

«У цій країні тривалий час існує єпархія Святого Івана Хрестителя з осідком у Куритибі. Бо на Південному Сході Бразилії найбільше зосереджено українців. З огляду на стан цієї єпархії та нові виклики УГКЦ у Бразилії, рішенням Синоду УГКЦ та з благословення Папи Франциска було створено тут митрополію», — пояснив Блаженніший Святослав.

Українці прибули до Бразилії під час великих європейських міграцій наприкінці XIX століття. Перші дві великі групи, близько 5 000 родин, прибули з Галичини та Буковини у 1895 і 1896 роках. У 1897–1907 роках — ще понад 1 000 осіб. Причини міграції були соціальні й економічні. Після 1917 та 1941 років приїжджали нові емігранти вже з політичних мотивів. Сьогодні українська громада у Бразилії налічує приблизно 500 000 осіб, 96,5 % з яких вже народилися у Бразилії і проживають у штаті Парана.

Історія УГКЦ у Бразилії розпочалася з прибуттям до цієї країни місіонерів-василіан, які приїхали слідом за мігрантами. Всі вони понад 120 років тому вирушили за океан у пошуках кращої долі. Невдовзі приїхали також сестри служебниці. Апостольський екзархат для вірних візантійського обряду у Бразилії 1962 року створив святий папа Іван ХХІІІ, а за 9 років його піднесено до гідності єпархії.

Першим єпископом був владика Йосиф Мартинець, ЧСВВ. Після нього впродовж майже 30 років (від 1978 до 2006 року), єпархію очолював владика Єфрем Кривий, ЧСВВ, а від 2006 року правлячим єпископом став владика Володимир Ковбич, ЧСВВ, 3 роки раніше призначений єпископом-коад’ютором. У грудні 2005 року повідомлено про призначення владики Мирона Мазура, ЧСВВ, єпископом-помічником Куритибської єпархії.

Пригадуючи сторічну історію присутності УГКЦ на цих землях, варто наголосити, що 2012 року у Бразилії відбувся Патріарший Собор УГКЦ та Синод Єпископів УГКЦ.

Сьогодні найбільшою релігійною організацією українців Бразилії є Українська Греко-Католицька Церква. Вона опікується українськими емігрантами від 1896 року. Вона має 23 парафії, 236 церков, 20 світських священників та 60 ієромонахів Чину cвятого Василія Великого. Про це розповідає владика Мирон Мазур, єпископ єпархії Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці з осідком у м. Прудентополіс (Бразилія).


Владика Мирон Мазур, єпископ єпархії Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці з осідком у м. Прудентополіс (Бразилія)

Ваше преосвященство, сьогодні ви здійснюєте служіння у географічно далекій єпархії Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці з осідком у бразильському місті Прудентополіс. Звідки походять ваші родинні корені?

Наскільки я знаю, моє коріння походить із Галичини. Не знаю точно звідки, але на паперах, які міг бачити, було написано, що вони з Австрії. Тобто це давня еміграція, що відбулася ще за часів панування Австрії в Галичині.

Ваші прародичі виїхали під час першої еміграції з України до Бразилії?

То була перша хвиля еміграції — 1896 року. Це були ще мої прадіди. Єдина особа, з якою я жив і міг розмовляти про Україну, це моя бабуся, яка приїхала до Бразилії у 6 років. Вона озповідала різні речі. Перш за все, вони дуже тужили за своїм краєм, за звичаями. Бразилія була для них цілком іншою країною, до якої було важко пристосуватися. Розповідала про життя. Моя бабуня була дуже побожна, багато співала, нас вчила молитися. Від неї я навчився говорити українською. Розповідала також різні історії своїх батьків. Зокрема, про війну, про бомби, які падали, про те, як люди ховалися. І головно, про панування. Вони не мали землі, у Бразилії тоді обіцяли дати багато землі, тому вони виїхали.

Чи пригадуєте ті пісні, яких вона вас навчала?

Більшість церковних пісень, яких вона вчила, — це звичайні, що їх співають по наших церквах. На тоді вона була старшого віку і її здоров’я не було добре, тому вже не працювала. Ми сідали собі на сходах і співали «Під твій Покров», «Ісусе дорогий», «Витай між нами», «Ген до неба», різних марійських, до Сотворителя. Це справді були дуже різні пісні.

Для багатьох людей перше знайомство із християнство відбувається саме через бабусів і дідусів. Саме вони вчать онуків перших молитов, перших правд віри, перших кроків у християнському житті. Часто їх побожній приклад стає визначальним для подальшого життя онуків. Чи можна стверджувати, що і ваша бабуся вплинула на ваше покликання?

Думаю, це дуже вплинуло на мене. Вона ніколи не говорила чітко і ясно: «Йди!». Бо я був ще дитиною. Вона померла, коли мені було 15 років. Але заохочувала. До прикладу, я хотів вчитися, а на селі, де я мешкав, була тільки початкова школа. Щоб могти далі вчитися, я мусив вступити до колегії отців василіан у Прудентополісі. І вона мене дуже заохочувала, щоб я вступив.

Також від малого віку я говорив про те, що хочу стати священником. Проте, думаю, найбільшою заохотою для священничого служіння була для мене її побожність. Вона дуже любила молитися, шанувала священників, родина брала активну участь у відправах, хоч вони відбувалися тільки раз у місяць на селі в церковці, але завжди ми йшли до церкви. Тому вона вплинула більше прикладом, молитвою і любов’ю до Бога.

Ви вже дещо згадали про релігійне життя в період вашого дитинства у Бразилії. Яким воно було?

Були зустрічі в церковцях. У нас у Бразилії є звичай: де немає Літургійної відправи у неділю, люди самі відправляли Молебень до Матері Божої, Молебень до Серця Христового, акафісти. Також у нас дуже поширене, — від малого я це бачив, — Апостольство молитви. І старші сходилися на збори, читали під час посту, раз у тиждень сходилися, щоб читати про Страсті Христові. Відбувалися різні набожества.


Владики Мирон Мазур та Ігор Ісіченко

Головною темою цього Синоду Єпископів УГКЦ у Перемишлі є «Синодальність і соборність: досвід УГКЦ». Очевидно, що говоримо про цю соборність у всіх місцях поширення українців, тобто також про еміграцію у різних країнах, як-от Бразилія. На вашу думку, чи можна в контексті цього Синоду, коли ми говоримо про соборність, її прикладом назвати цей досвід молитовного життя і зібрання людей заради творення християнської спільноти?

Це великий приклад! Соборність дуже важлива в Церкві. Це те, що говорить Святіший Отець Папа Франциск, щоби всі ми ішли разом. Ніхто не більший від іншого, всі ми однакові перед Богом. І кожен має своє покликання та таланти, які він одержав від Бога. І дуже важливо, щоби приніс і свої дари на службу Господеві в церкву. Важливо, щоб ми всі разом ішли і будували Христову Церкву.

Звернемо тепер нашу увагу на теперішній стан Української Греко-Католицької Церкви у Бразилії. Який вона має вигляд у Бразилії, зокрема у вашій єпархії?

Моя єпархія доволі нова. Її заснували лише 2014 року. Ми щойно перебуваємо на початках. Ще немає повної структури. Але Церква в моїй єпархії жива. Ми маємо відправи, Божественну Літургію, люди беруть участь, співають, хоча не так, як у вас. У вас є хори і все інше, а в нас люди просто побожно беруть участь, усі співають, моляться.

А скажіть, будь ласка, скільки у вас парафіяльних спільнот, скільки священників?

У моїй єпархії на сьогодні є 12 парафій. Але ці парафії мають дочірні церкви, і їх доволі багато. Насправді у єпархії є понад 150 церков та спільнот, є більші і є менші. Але всі збираються та моляться. Священники їх відвідують: десь частіше, де є більші спільноти, а в інших не так часто, але священники доїжджають і відвідують наших людей.

Чи спостерігається зараз нова хвиля еміграції, чи все таки ми говоримо лише про тих людей, які вже тривалий час проживають у Бразилії?

Я не маю такої надії, що до нас прибудуть нові люди. Наша економіка сьогодні не дуже цікава та приваблива. Бразилія переживає велику політичну й економічну кризи. І щоб добратися до нас, потрібно подолати велику відстань. Тому до нас не було й немає в останніх часах хвиль еміграції, як є по Європі.

Під час війни прибуло кілька родин. Але прибули вони завдяки старанню протестантської Церкви. Це такий доволі обмежений, можна сказати «запатентований», гурток. І ми не маємо до цих людей широкого доступу. Їхня Церква їх привезла. Вони живуть окремо і їх налічується десь 70 родин. Окрім того, прибуло вісім людей у Прудентополіс, які приїхали через державу як біженці. Наша спільнота ними займається, їх прийняла. Але ми не маємо аж такої великої надії, що велика хвиля біженців прибуде до Бразилії.

У багатьох місцях за кордоном, куди приїжджала наша діаспора, зазвичай саме наші церкви ставали не лише домами молитви та творення християнської спільноти, а й культурними осередками. Чи так само у Бразилії?

Я міг би сказати, що завдяки Церкві в нас збереглася мова й культура, молилися і далі моляться українською. І біля Церкви також зорганізовані різні гуртки, фольклорні групи та хор, які плекають українську мову й українські звичаї. Тому Церква відіграє велику роль щодо збереження культури у Бразилії.

А чи існують у Бразилії українські школи під проводом Церкви чи держави?

Де є більші спільноти, наприклад у Прудентополісі, є так звана українська школа. Вона існує для дітей, які готуються до шкільних вікових груп. Там їх також навчають мови.


Владика Мирон Мазур під час розмови із митрополитом Володимиром Війтишином

Ваше преосвященство, дещо особисте запитання: що вам особисто найбільше подобається у Бразилії?

Я там народився, тому мені важко сказати, що найбільше подобається. Мені все подобається. До прикладу, клімат. Я просто більше пристосований до нього. Мені у Європі подобається, але взимку для мене тут надзвичайно депресивно. Дні короткі й сумні. У нас цього немає. У нас ясність, веселість. Бразильський народ дуже веселий і це мені дуже подобається.

А чим відрізняються між собою бразильці й українці?

Сьогодні наші українці пристосувалися. Вони перебрали від Бразилії спосіб життя. Бразильці дуже емоційні. Будь-що — радіють, будь-що — сумують, плачуть і переживають. І я можу ствердити, що й усі ми, хто українського походження, вже маємо такий самий психічний спосіб поведінки, як у Бразилії. Є деякі цікаві речі: наприклад, якщо у Європі, якщо мені дадуть певну відповідь, то у Бразилії, мене б це образило. Тут я вже знаю звичаї, багато разів спілкувався і зустрічався із різними людьми, тому вже звик до цього. Загалом ми вже набралися багато зі способу життя бразильців щодо поведінки.

І наприкінець: як на сьогодні відбувається співпраця із Бразильською єпископською конференцію?

Можу ствердити, що живемо дуже гарно, по-братньому. Ми належимо до Бразильської конференції всебразильського рівня, але водночас у нашій провінції, у Парані, на сьогодні є аж 26 єпископів латинського обряду і ми з ними співживемо як брати. Особливо яскраво це відчувається тепер, коли вибухнула війна. У Парані було організовано через Карітас у Бразилії прохання, щоб люди складали пожертви. Відтак через Карітас Бразильської конференції передали їх в Україну. Також ближчі сусіди-єпископи зібрали свою збірку і доручили мені, щоб ми могли допомогти тим людям, які приїхали до нас у Прудентополіс. Можу сказати від щирого серця, що наше співжиття дуже братнє і гарне. Нема на що скаржитися - вони нас постійно підтримують.

Щиро дякую, ваше преосвященство, за цю цікаву та змістовну розмову!

Розмовляв о. Іван Вихор,
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
Фото: Олександр Савранський,
Департамент інформації УГКЦ

Локації

Персони

Дивіться також