«Україна своєю моральною силою і позицією «Ні ― злу!» де-факто провокує світ мати відвагу теж це сказати»: інтерв’ю Блаженнішого Святослава
У прямому ефірі нового проєкту радіо «Культура» Вадим Карп’як зустрівся з Отцем і Главою Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішим Святославом. У фокусі уваги співрозмовників ― роль Церкви в сучасних українських реаліях, а також погляди Папи Франциска в контексті повномасштабного російського вторгнення в Україну.
— Чи змінилася Церква після 24 лютого?
— Церква ― це люди, спільнота людей. Хоча вона має два виміри свого існування: божественний і людський. Церква є Тіло нашого воплоченого Спасителя, якесь Боже життя, що пульсує в людині. Очевидно, є певний вертикальний вимір нашого боголюдського існування у Церкві ― щось вічне. Але є щось людське, те, що складає нас як живих людей. Ми долучаємося до Божого запрошення брати участь у вічному. Ми, як люди, що складають церковний організм, змінюємося. І вочевидь усвідомлюємо, що тієї України, тієї росії, тієї Європи і того світу, що існували до 24 лютого, вже немає. Ми всі змінилися. А тому змінюються людські стосунки, все те, що людина творить довкола себе. Відтак змінюється і церковне життя в Україні, інституції, способи діяльності людей. Ми змінюємося в наших планах на майбутнє. Наприклад, я навчився за ці пів року робити те, що справді можна зробити саме сьогодні і на завтра не відкладати. Бо ми не знаємо, яким буде прийдешній день. З іншого боку, ми побачили, ЩО повинні наново відкрити, ЩО означає бути людиною. Бо людяність в умовах воєнних викликів ― це якась така цінність, про яку ще праведний Андрей Шептицький, наш великий митрополит, говорив, що вона може бути ціннішою та рідкіснішою від будь-яких матеріальних благ, від хліба, масла, інших речей. Лишитися людиною в нелюдських обставинах ― один із серйозних викликів перед усіма нами.
Тому Церква змінилася у своїй діяльності. Пригадую, як 24 лютого ми всі були шоковані, бо насправді ніхто не уявляв, що таке може з нами трапитися. Перше запитання: Боже, як діяти? І можу посвідчити, що якось спонтанно той новий спосіб бути Церквою у нових обставинах проявився як особливе піклування щодо людського життя. Ми всі почали переживати не так за себе і власне життя, як за життя своїх ближніх. Спонтанно наші парафії, наші храми й монастирі перетворилися на центри порятунку людського життя. У нашому Патріаршому соборі в Києві одразу відкрилося одне з найбільш людних бомбосховищ на лівому березі Дніпра. До нас почали приходити жінки, діти, старші особи, дехто навіть мешкав у криптах цілі перші тижні. Бо літнім людям було важко повертатися додому на поверхи, а потім знову сходити вниз під час повітряної тривоги. А тоді ми відчули свою відповідальність за тих людей, які є в криптах нашого собору, і почали дбати про їхні потреби — харчування, медичне забезпечення, поміч в евакуації тощо. Таким чином молитва була вплетена в турботу про людину. Що цікаво ― люди приходили у сховище, несучи за собою своїх домашніх насельників. У нас були і котики, і песики, і папужки, і хом’ячки, і черепашки, навіть рибки. Так це перетворилося на якусь таку арку Ноя. У нових обставинах, серед розбурханого й небезпечного житейського моря, люди шукали прихистку і простору надії.
— Яка роль Церкви в допомозі Збройним силам та які настанови ви даєте капеланам?
— За можливість бути присутніми в українському війську священнослужителі почали боротися одразу після проголошення незалежності України. Ми почали шукати різні виміри присутності Церкви в суспільстві. Бо церковний простір ― це не тільки храм, це простір усіх видів людського життя та діяльності. Ми говоримо про капеланство медичне, академічне, також військове. Нелегко було здобувати право присутності священника серед українського війська, яке проходило певну реформу від совєцького штибу, від політруків до відповідальних за психологічну опіку. Ми розуміли, що присутність священника в армії є дуже важливою, бо людина за своєю природою є істотою релігійною, яка вимагає відповіді на глибокі питання, котрі ані політрук, ані психолог дати не може. Є певний вибір для духовного життя військовослужбовця, особливо коли починаються небезпечні виклики для його фізичного життя. Хочу пригадати, як перед початком навали Верховна Рада ухвалила закон про військове капеланство і вперше окреслила юридичний статус військового капелана як такого. З’явилася певна структура в українському війську, і після нападу агресора військові капелани вирушили на фронт разом із нашими солдатами. Присутність духовенства у війську перетворилася на окремий вид дуже актуального служіння Церкви своєму народові. Бо в умовах війни вже не йдеться про суто професійних військових, адже весь народ став на захист Батьківщини ― колишні вчителі, музиканти, митці, лікарі взяли в руки зброю. А як лишитися людиною в таких нелюдських обставинах? Чи існують якісь моральні правила поведінки християнина у воєнний час?
Священник, навіть коли він військовий капелан, не має права брати в руки зброю. Але його зброєю є Боже слово, його силою є саме духовна присутність. Бо священник своєю особою показує у видимий спосіб, що разом із нашим військом є Господь. Усі питають: коли у нас війна, коли нас вбивають, де є Бог? І священник своєю присутністю каже: з нами Бог, особливо, коли йдеться про захист Батьківщини, про право та обов’язок захищати свою родину і землю. Священник не має права брати в руки зброю, і це показує його особливу місію. Він є там, для того щоб допомогти нашим військовослужбовцям бути воїнами світла, бути захисниками миру навіть серед воєнних дій.
— Українці вважають, що Бог на їхньому боці, росіяни ― що на їхньому. Ми починаємо ділити Бога… чи ні?
— На запитання, з ким є Бог, дасть відповідь Він сам. Ми не можемо обмежувати Божу присутність полем діяльності лише українського народу. Але, як віруючі люди, запитуємо себе, як нам жити по-християнськи, виконуючи свої обов’язки заради Батьківщини. І тут священнослужитель показується як душпастир, його діяльність виходить за межі богослужбового функціонування. У війську можуть бути капелани різних Церков і конфесій, але всі вони повинні подбати про душу нашого військовослужбовця. Тут треба розуміти, що солдат кожної хвилини дивиться в обличчя смерті. І по-християнськи ми мусимо усвідомлювати, що треба бути готовим кожної хвилини стати перед обличчям Божим, перед Його судом. Кожен християнин-військовослужбовець має пильнувати своє серце і душу, бути вільним від гріха, для того щоб кожної миті бути готовим до смерті.
— «Вірю в ЗСУ» ― наскільки це правочинне гасло?
— Я погоджуюся, що ми віримо в єдиного Бога, у найглибшому релігійному сенсі. Але віра в Бога не є цілковито ірраціональним почуттям. Християнська віра пов’язана з об’єктивною істиною. Пригадуєте слова Христа перед Пилатом: «Я прийшов, щоби посвідчити істину». ― «А що таке істина?». І розмова переривається. Для християн істина ― це не щось, не якесь абстрактне поняття. Це Хтось. І ми віримо в особового Бога, який є трійцею осіб ― Отець, Син і Дух Святий. Це найважливіший постулат нашої віри. Але Бог не захотів бути незнаним, Він себе людині об’явив. І повнота Божого об’явлення відбулася через людину ― Бог став людиною. Бог об’явив себе людиною і водночас об’явив людину їй самій. Тому можемо сказати: я вірю в людину як в образ Божий. Очевидно, що певною мірою це похідне поняття. Якщо я справді вірю в Бога і бачу Його живий образ, що присутній у людині, тоді до кожної людини я буду ставитися з великою повагою. Людина може втрачати подобу того образу, але в Божих очах вона завжди буде унікальним найвищим сотворінням. Людина може поводитися по-тваринному, але Господь буде шукати, щоб віднайти в ній її первісну людську гідність. Тому очевидно, що вся християнська духовність якраз і полягає в тому, щоб людина віднайшла свою велич і гідність. Ще грецькі філософи говорили: пізнай себе самого. Тому, коли ми кажемо, що віримо в людину, то спираємося на те, що Бог вірить у людину.
Збройні сили України треба підтримувати, щоб ЗСУ мали загальнонаціональну повагу. Пригадую фразу, яку почув від нашого бойового офіцера, що пройшов пекло на землі ще в 2014 році: солдата не треба жаліти, ним треба гордитися. Якби мені хтось інший це сказав, я б збунтувався. Але це означає, що ми повинні підтримувати солдата нашою вірою в його силу і здатність перемагати.
Можемо міркувати далі. Горе тим батькам, які виховують у своїх дітей комплекс неповноцінності. Але мудрий той педагог, який вміє у своєму учневі розвинути найкращі дари й таланти, які Господь заклав. Якщо тато і мама вірять у здібності своєї дитини, ця дитина буде перемагати свої недоліки, вади, труднощі і мати наснагу, щоб здобувати. Так само ми мусимо вірити у здібності нашого народу себе захистити, ми повинні повірити, що Україна була, є і буде ― як великий народ з великою культурою. Сьогодні ми бачимо, що цей народ справді здатний перемагати. Тому маємо повірити у свої сили перемагати ворога, а тоді Господь Бог буде нам помагати і нас благословляти, тому що це Він заклав життєдайні здібності нашому народові жити і розвиватися.
— Про Дар’ю Дугіну як «невинну жертву війни» та відчутне негативне ставлення української католицької та греко-католицької спільнот до Римського престолу
— Я теж не розумію, що відбувається. Якщо ми чогось не розуміємо, то мусимо запитувати. У сумнівній совісті діяти не можна, як вчить одне з християнських правил. З боку Української держави є свій спосіб, як питати. Ми чули, що МЗС викликало посла Ватикану (Апостольського нунція), бажаючи роз’яснень. Щось подібне відбувалося у спілкуванні душпастирів Католицької Церкви з Апостольською столицею. Ми просили пояснення. І воно з’явилося, можливо, трохи із запізненням. На основі наших запитів було оприлюднено певний комунікат ― заяву Апостольської столиці з приводу висловлювань Святішого Отця.
Ми розуміємо, що в таких обставинах Папа не непомильний. Він людина, яка так само перебуває в певному полі інформаційної політики та інформаційного середовища тієї ж Італії. Він, як усі люди, дивиться телевізор і слухає новини, не тільки ті, що подають йому структури Ватиканської дипломатичної служби. І спонтанно, суто по-людськи, на них реагує. Вочевидь, Святіший Отець був не вповні поінформований, а просто побачив у новинах той вибух у Москві й цілком не усвідомлював, хто та людина, що загинула. Брак поінформованості. Подальші заяви Апостольської столиці це й підтвердили ― що слова Святішого Отця не мають якогось політичного значення, що не йдеться про виправдання чи засудження якоїсь ідеології. І Папа, і Апостольська столиця засуджують російську агресію. Це було сказано в комунікаті дуже категорично. Ми довго чекали, щоб у якомусь документі Ватикану було чітко сказано, хто агресор і хто жертва. Очевидно, ми всі спостерігаємо певні труднощі в комунікації. Сподіваюся, Апостольська столиця всі ті моменти серйозно вивчає, і спілкування буде щоразу кращим.
— У повітрі висить перезавантаження світу. Що означає ваша теза «Через Україну постане новий світ, де більше не буде зла»?
— Те, що сьогодні діється в Україні, вже має глобальні наслідки. Йдеться не тільки про якісь військові, економічні, геополітичні чи інші види наслідків, а про дуже глибокі моральні підвалини життя людини. Бо коли ми говоримо про добро і зло, то це про моральні засади, без яких людина не може існувати. Українці показали на весь світ, що є щось і хтось, за що варто віддати навіть своє життя. Тобто є якісь об’єктивні істини чи цінності, які можуть бути сенсом життя. А якщо у тебе це забирають, тоді життя втрачає зміст.
Існує добро, існує зло. Можливо, нам в Україні сьогодні це так очевидно, що ми не чуємо до кінця, у якому контексті живе інша частина світу. Світ сьогодні живе в контексті постправди. Тому так легко нині полонить людські уми й серця російська пропаганда ― «какая разніца?». Якщо немає об’єктивної істини, це означає, що немає об’єктивного добра та об’єктивного зла. А наше категоричне «ні» російській агресії є певною мірою коперниканівською революцією для сучасного світу, коли ми нашою відчайдушною позицією незгоди зі злом і неправдою проголошуємо на весь світ: Є добро у світі!
Є об’єктивна істина, можливо, хтось її не приймає чи боїться. Але є щось, за що варто віддати своє життя. Це у традиційній філософії називалося «вищі вартості». Те, що не можна оцінити в категоріях споживацького суспільства. Отже ― можна будувати таке життя, такий суспільний простір, де б того добра було більше, а зла ― менше. Ми сьогодні бачимо, що зло ― це не якась абстрактна істина, зло реально вбиває. Коли хтось живе в полоні зла, то стає небезпечний для себе самого і для світу. Ми сьогодні нашою моральною силою, де-факто, провокуємо світ мати відвагу сказати: ні ― злу! Бо постправда змішує поняття добра і зла, тоді сучасна людина є дезорієнтованою, не знає, куди йти. Не маючи моральних орієнтирів, думає, що йде вперед, але, властиво, глибоко деградує.
Чи ми дочекаємося такого світу, у якому не буде зла? Для християн це предмет нашої віри. Ми будуємо наше земне життя як образ і подобу Царства Небесного. Християни ― це ті, що поширюють Царство Небесне тут, на землі. Коли ми живемо в істині, намагаючись щодня чинити добро й уникати зла, то будуємо той простір, де зла менше. Тому, гадаю, те, що сьогодні діється в Україні, є певною моральною революцією для самих українців. Ми сьогодні починаємо розуміти, кого не треба було обирати у владу, як по-іншому потрібно було будувати наше суспільство, як нам треба було опиратися певним схемам колоніального чи постколоніального суспільства. Бо ця війна росії проти України ― типово колоніальна війна. Я б дуже хотів, щоби болючий досвід війни ми не втратили як певну нову нагоду навчитися, можливо, на власних помилках. І сьогодні маємо вже думати про те, якою Україна буде тоді, коли ми переможемо, яке суспільство ми хочемо збудувати. Дай Боже, щоб у ньому було якнайменше зла.
Департамент інформації УГКЦза матеріалами Українського радіо
