«Церква — це більше, ніж стіни», — отець Володимир Раковецький про служіння на Полтавщині

Чуючи про Полтаву, у кожного з нас одразу з’являються асоціації з полтавськими галушками, Сорочинським ярмарком, «Ніччю перед Різдвом» Миколи Гоголя. Водночас Полтавщина — це регіон, де формується й активно поглиблюється, розвивається духовне життя регіону.

У самому місті є три громади УГКЦ, в області зареєстровано ще близько восьми, де можна помолитися.

Отець Володимир Раковецький, настоятель храмів Вознесіння Господнього у с. Витівка та Всіх святих українського народу в Полтаві, — один із перших священників УГКЦ на Полтавщині, який своєю місією бачить допомогу людині в пошуках Бога, її супровід до духовного життя, розвиток Церкви та соціального служіння. Про це він розповів в інтерв’ю Департаменту інформації УГКЦ.

— Отче, як Ви опинилися на Полтавщині?

— Мій дід був дяком, і я завжди ходив із ним за руку на Службу. Сімʼя по-особливому ставилася до Церкви — щонеділі, на свята завжди ходили разом до храму. Це стало фундаментом до пізнішого покликання до Бога.

Мій батько також священник. Він навчався в Івано-Франківській духовній семінарії — один із перших випусків, коли УГКЦ тільки виходила з підпілля.

Життя так склалося, що поруч завжди були люди безпосередньо повʼязані із храмом. Після закінчення школи, я також вступив до Івано-Франківської семінарії. Після навчання так сталося, що я мав візит до Полтави — мій друг одружувався і попросив бути свідком. Приїхавши, я познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Одружившись, не думав залишатися в Полтаві, планував, що дружина переїде до мене. Але в Бога були на мене інші плани.

Треба було думати, що робити далі — поїхав до владики Степана Менька в Донецьк. Він був Донецько-Харківським екзархом. Владика запросив переїхати в Донецьк. Так розпочався мій шлях до священства і Полтави.

У Донецьку прожив 2 роки. Потім знову звернувся до єпископа. Сказав, що хочу повертатися в Полтаву, хоча була можливість залишитися в Донецьку, але відчував покликання все починати спочатку: реєструвати парафію, будувати храм, формувати громаду. Владика благословив.

Уже у 2012 році ми зареєстрували першу парафію, розташовану за 13 кілометрів від Полтави, у селі Витівка, — Вознесіння Господнього. За 2 роки зареєстрували парафію і в самій Полтаві — Всіх святих українського народу.

Дуже важко починати служіння на тих теренах, де немає Греко-Католицької Церкви. Перше завдання, напевно, — згуртовувати навколо себе людей, молитися разом із ними, навчити їх молитви, тому що багато з них не були практичними християнами. Вони охрещені, але в них не було практики регулярно відвідувати храм, мати бажання зустрічі з Богом, щоби відчути живу присутність Бога у своєму житті, душі, серці.

— Розкажіть, будь ласка, про своїх парафіян, як вони прийшли до храму, як Ви їх згуртували.

Перша парафія згуртувалася, коли ми отримали приміщення в селі Витівка. Це відбувалося в дуже дивний спосіб, коли ми почали ремонт приміщення. Я, моя дружина, моя маленька дитина — ми робили ремонт своїми руками. І місцеві люди, які проходили, особливо діти, звертали увагу на те, що ми робимо, що там відбуватиметься, бо це був будинок, який ми повністю переоблаштували під каплицю. Вони почали допомагати і у процесі відбувалося спілкування про Церкву взагалі та УГКЦ зокрема.

Це були перші кроки до зближення. Вже пізніше, коли ми зареєстрували парафію, вона мала багато прихожан вихідців із Заходу України, особливо молоді. Багато тих, хто навчався в Івано-Франківському університеті нафти і газу, приїжджав сюди на практику і потім працевлаштовувався. Місцеві мешканці через хрещення, похорон теж потрохи пізнають церкву.

З початком повномасштабного вторгнення парафія стає духовною домівкою для багатьох — як для місцевих, так і внутрішньо переміщених осіб. Ми поступово розвиваємося.

Маємо земельну ділянку, розпочато будівництво храму, вже маємо цокольне приміщення, де відбуваються регулярні богослужіння. Так маленька капличка перетворюється на великий храм, де люди від маленького збираються на молитву. Це гуртування дуже важливе для людей, бо вони бачать, як на їхніх очах будується храм, і мають можливість долучитися не тільки молитвою, а й допомогою.

— Отче, що, на Вашу думку, вирізняє Полтаву і полтавчан від інших?

— Люди тримаються, допомагають один одному. Попри те, що є втома, біль, але ти завжди бачиш світло в їхніх очах, душах, словах, учинках. І це світло виявляється навіть у волонтерській підтримці. Тут об’єднуються, комунікують, підтримують — жива парафія, коли люди виявляють себе в дії. Дуже приємно це бачити.

— Чим ще живе УГКЦ на Полтавщині?

— Як я зазначив, зараз люди більше схильні до об’єднання. Вони також дуже активні, відкриті до волонтерства. Мені це дуже подобається. Це вражає.

У нас є група бабусь-волонтерів, які називають себе «невтомні бабусі», — вони плетуть маскувальні сітки для наших захисників. Окрім того, долучаються до різних зборів, щоби можна було передати їм теплоту, добро і відчуття того, що вони про них завжди памʼятають. Ці бабусі є натхненням для багатьох людей, особливо молодого покоління. Вони встають зранку, збираються разом, починають працю з молитви, під час роботи співають українських пісень. Так підтримують один одного. Це живий приклад для багатьох людей.

Соціальна діяльність взагалі дуже важлива. Крім практичного духовного життя, вона виявляється в допомозі внутрішньо переміщеним особам, яких у місті дуже багато. На початку було багато людей, які проїжджали через Полтаву або зупинялися на короткий час, але багато з них залишилося. Ця підтримка внутрішньо переміщених людей, одиноких, самотніх, важкохворих, — це дуже велике служіння. Це час, коли люди можуть згуртуватися і разом продумувати, де, як і кому можна допомогти, що можна сьогодні зробити доброго, кого підтримати.

Тому наша церква намагається служити не тільки у храмі, а й поза ним, там, де є найбільша потреба.

— Отче, яка робота і служіння ведеться для молоді?

— Діє Благодійний фонд «Карітас-Полтава», який багато працює з дітьми, підлітками, молоддю, бо ми розуміємо, що це наше майбутнє. Відбуваються об’єднавчі зустрічі, щоб навчати з любов’ю послужити один одному, допомагати й бути справжніми людьми, з моральними цінностями. Наше завдання, покликання — виявляти себе в різних сферах, із різною віковою категорією, мати духовну опіку, підтримку й різну працю.

Молодь — особлива частина нашої громади, ми завжди намагаємося давати їй простір для виявлення служіння, розвитку творчості, духовного зростання.

— Отче, що найважче у Вашому служінні?

— Одне з найважчих — це розділити біль людей. Особливо, коли це стосується втрати дорогої, рідної людини. Не завжди можеш дати відповідь, розрадити, допомогти. Хочеться миттєво допомогти, заспокоїти, щоб людина відчула розраду. Зараз, на жаль, дуже багато людей приходить із такими питаннями, викликами, проблемами.

Водночас найбільша радість — бачити, як зранене серце поступово гоїться, як виявляється в людини надія, оживають очі, коли людина по-новому починає дивитися на життя. Найприємніше — це бути поруч, коли людина в пошуку, коли знаходить Бога, бо Церква — це більше, ніж стіни. Це — простір, де люди довіряють, моляться, підтримують один одного, особливо в час війни, коли церква стає точкою опори, пунктом незламності.

Від «Мудрої справи» ми поставили біля храму великий пункт незламності. Людині важливо у храмі відчувати підтримку і відновлену життєстійкість. Люди приходять до храму не тільки за молитвою, але дуже часто за порадою, підтримкою, відчуттям дому, безпеки. Храм стає місцем, де ти можеш роздумати, заспокоїтися, де можна по-іншому глянути на себе, на своє життя і планувати, мріяти. Тому намагаємося бути гідними сьогодні.

— Отче, проживаючи довгий час на Полтавщині, що би Вам хотілося змінити?

— Найбільша потреба — присутність нашої Церкви, більше священників. Місто немаленьке, люди не завжди можуть з інших районів добиратися до храму, особливо похилого віку, ті, які користуються тільки громадським транспортом. Дуже важливо, коли церква є в кожному районі.

Важливо, щоб церква була завжди відкритою, щоб був священник на місці. Коли церква відкрита постійно, люди можуть зайти з різними питаннями, викликами, за порадою, і тоді усвідомлюють, що тут їх чекають у будь-який час. Навіть ті, які вперше в житті вирішили зайти подивитися, що це за храм, як там усередині — це момент, коли починає відбуватися духовне формування людини.

Також важливо відкрити духовно-соціальний центр із молодіжними просторами, кухнею для потребуючих, місцем для навчань, зустрічей, різних реабілітацій. Коли Церква з людьми, вона різностороння, бо зараз є дуже багато викликів, де ми повинні бути універсальними й мати в кожній сфері свого фахівця, який би міг завжди правильно комунікувати, працювати з різною категорією людей, розвивати капеланське служіння.

— Отче, Ви заторкнули тему капеланського служіння, а Церква у травні святкує дні родини, щоби Ви порекомендували молодим сім’ям?

— Важлива спільна молитва, зустрічі з батьками, з дітьми, святкування — обов’язково треба знаходити такі можливості, щоб можна було достукатися до сердець. Важливо знайти ключ, щоб пояснити, наскільки важливо дивитися в майбутнє і правильно виховувати дітей, наскільки важлива родина, її роль у нашому суспільстві.

Дім, родина — це місце, де завжди найбільше діалогу, де люди планують прийдешній день, де спільно переживають втрату чи ще якісь виклики. Тому важливо закликати людей до спільної родинної, домашньої молитви, щоб ця молитва була у їхньому домі.

Важливо долучатися до спільних ініціатив, до заходів підтримки сім’ї, родини, дітей — у такі моменти відчувається велика дотичність. Ми не можемо все змінити, але якщо кожна людина зробить якусь частинку, то вже буде велика справа, бо тоді відчуємо велику підтримку і що наше життя недаремне.

— Поділіться планами на майбутнє.

— Для мене Полтава — це місце з великим потенціалом. Тут є певний дух історії, культури й водночас бажання змін. Тому плани на майбутнє — робити зміни.

Мені дуже подобаються програми від фундації «Мудра справа», коли ти розумієш, що Церква є в дії і надії. Зараз дуже багато людей живуть надією. Мені б дуже хотілося, щоб із Божою допомогою, завдяки нашій глибокій вірі й надії ми справді ставали сильнішими, кращими, думали про своє майбутнє, наших дітей, внуків і щоб завжди фундаментом цього була Церква.

Люди повинні розуміти, що дуже важливо починати свій день із молитви, знаходити час на свою жертву. Стати вранці, вийти з дому, пройти до храму — це вже велика жертва, бо треба відмовитися від інших справ і знайти час, щоби прийти на цю зустріч із Богом.

Один із найважливіших планів — довершити будівництво нашого храму Всіх святих українського народу. Він будується і для наших захисників, щоб при ньому був створений центр служіння ближньому, де були би проєкти для молоді, для соціальної допомоги. Всі плани завжди про людину, з людиною, про її гідність, її цінність в очах Божих.

Хотілося би більше міжконфесійного діалогу та взаємопідтримки, щоб разом творити щось хороше на благо людей, Бога й України.

Локації

Харківський екзархат

Інші історії

«Карети життя» з Ганновера: як парафія УГКЦ стала центром допомоги Україні
20 травня

«Миколаїв після війни став іншим. УГКЦ почали розуміти», — отець Тарас Павлюс про служіння в Миколаєві
16 травня

«Коли я приїхав до Чернігова, мав двох парафіян — дружину і доньку», — отець Роман Гридковець про служіння в Чернігові
6 травня

Отець Іван Петляк про служіння у Португалії: «Бажання прийняти мене як жонатого священника було дійсно революційним»
16 квітня

Дивитися ще