EN
«Це було як перехід в інший рід військ: монастир — це духовний спецназ», — сестра Анисія, у минулому військовослужбовиця і парашутистка

«Це було як перехід в інший рід військ: монастир — це духовний спецназ», — сестра Анисія, у минулому військовослужбовиця і парашутистка

11 березня 2023, 20:30 11093

Покликання до богопосвяченого життя — саме собою диво. Історії таких покликань інколи бувають подібними до кіно. Одна з таких — про с. Анисію, яка в минулому була військовослужбовицею, а ще раніше — викладачкою математики. Сьогодні вона — монахиня Святопокровського монастиря сестер студійського уставу УГКЦ і психолог у Львівському центрі надання послуг учасникам бойових дій.

Як людина розпізнає особливий дар покликання до богопосвяченого життя, як це відбувається? Ті, хто мав такий досвід, кажуть, що все дуже індивідуально; для когось такий шлях — рівний, а хтось іде до цього розуміння крутими поворотами долі.

Про службу у війську й один незвичайний стрибок із парашутом

Шлях с. Анисії саме такий — із багатьма поворотами, які повністю змінювали її життя. Народилася і вчилася у Львові, за фахом — математик, викладала у школі. Займалася парашутним спортом. На змаганнях на Чемпіонаті України на неї звернули увагу військові та запропонували контракт у ЗСУ. Служила в армії п’ять років (1999–2004).

«Служба у війську відбувалася по повній програмі, і я вдячна за це, бо це було загартування — і фізичне, й емоційне, і, як потім з’ясувалося, духовне. Військова форма, шикування, виїзди по тривозі, відрядження, зміна частин, всі види вишколів… Доводилося жити і на аеродромі, з мишами. Була й „дідівщина“. Все було», — згадує той час сестра.

На її рахунку — понад 500 стрибків із парашутом, що, за її словами, не є чимось надзвичайним, багато хто мав і по тисячі й більше. Чи були якісь незвичайні випадки тоді?

«Стрибала досить благополучно — не було ні переломів, ні вивихів, — розповідає вона. — Але був один стрибок, коли основний парашут не розкривався. Погода для стрибків була в той день дуже несприятливою, але це були міжнародні навчання, до яких ми готувалися місяць, не хотілося їх зривати, і ми, на свій ризик, погодилися. У мене тоді не розкрився основний парашут і був вибір як діяти. У той день виявився дуже рідкісний чинник: наверху і внизу був штиль, а в середньому шарі — вітер 15 метрів на секунду. І якби парашут відкрився, як треба, мене би знесло на кілометр і більше від точки приземлення. А так я на запасному приземлилася у самий центр стадіону. І вже відтоді почала задумуватися: Господь навіть парашутистом виявився дуже кваліфікованим» (сміється).

За певний час уже колишня армійка прийняла монаший послух, і ось уже 18 років у монастирі.


З армії — у монастир

Сестра Анисія каже, що військо і монастир — це не кардинально різні речі, як може видатися на перший погляд. Навпаки, у цих інституцій багато спільного.

«Це не була радикальна зміна — для мене це був просто перехід в інший рід військ. Як мені правильно сказали в той час: монастир — це духовний спецназ. Так, це була зміна війська, трошки інша форма, але структура майже та сама».

Що спричинило до такого переходу? Сестра Анисія розповідає, що певні роздуми були в неї років два і підштовхували до цього виклики, які ставило життя та армія: «Бракувало досвіду і знань, щоби з ними справлятися. І Господь потихеньку подавав мені людей, які привели мене до нового досвіду, який я почала використовувати в цих викликах. І цей досвід працював якось дуже очевидно та чудодійно».

Підштовхнула й особиста обставина: подруга попросила бути хресною дитині, і в процесі підготовки до хрестин виринали певні практики, які с. Анисія називає підказками.

«Довелося вперше в житті піти до сповіді. Там довелося озвучити ті виклики, з якими не даю собі ради. І в діалогах зі священником мої труднощі почали вирішуватися. Це дуже мене тоді зачепило: як це так, я майже все знаю і цілком давала собі раду в житті, а тут, у цих труднощах, якась незрозуміла молитва працює сильніше за весь мій попередній досвід? …».

Яким був початок монашого життя — новіціат, період послуху й випробування тих, хто вступає до монашого згромадження? Сестра Анисія каже, що для неї цей період був дуже потужним у духовному плані: «Коли приходять дуже молоді дівчата, це відбувається по-іншому. У мене була дуже сильна духовна боротьба, але це допомогло мені засвоїти головне монаше правило, і воно дуже потужно працювало — буквально кожен його міліметр працював, як зброя. Це мій індивідуальний досвід: навіть молитва на ніч тоді для мене спрацьовувала та знімала певні труднощі. І весь цей період і вправляння у послусі загалом дали величезні дивіденди в майбутньому — кажу це зараз, уже зі свого досвіду».

Реабілітація військових

З початку війни в Україні, з 2014 року, с. Анисія займається реабілітацією військових: спочатку — як духовна особа, пізніше — як фаховий психолог. Зараз працює у Львівському центрі надання послуг учасникам бойових дій та членам їхніх сімей.

«Моя дорога у фах психолога почалася з Майдану: участь у Революції Гідності була обумовлена позицією Церкви — де є люди, там повинні бути й ми, хто спроможний. Я відчувала таку спроможність: перебуваючи тоді на Майдані, ділилася і своїм військовим досвідом, і просто спілкувалася з людьми, — розповідає сестра. — Не знала до цього, що в мене є здібності до такого спілкування. А далі почалася війна. Був запит про допомогу у психологічній реабілітації у військовому шпиталі. Ми з сестрами ходили туди два роки. Але постала потреба у психологічній фаховості, бо до того я допомагала за рахунок свого духовного покликання і військового досвіду. Перша моя студія була у Кракові, у психотерапевтичному інтегративному інституті. Поїхала туди, коли настало вигорання, і я вже майже не могла працювати. І там за одну сесію мене фактично реабілітували, і я з новими силами знову стала до роботи. Вкотре переконалася, яке велике значення мають знання».


Чи допомагає у роботі психолога монаше покликання?

«Монаше покликання дає мені опору в цій роботі, сили, щоб іти поруч із людьми, які приходять по допомогу. Також, думаю, відбувається якийсь резонанс із людьми, які мають свій досвід віри», — каже сестра, наголошуючи, що працює у Центрі саме як психолог, а духовна складова присутня, тільки якщо людина має бажання говорити на ці теми.

Як працюється у Центрі з людьми, які бачили війну? Де брати сили і ресурси, щоб могти їх віддавати і допомагати? Сестра Анисія ділиться власним досвідом і методами, як виходити зі стану вигорання і з новими силами братися до роботи: «Війна — це пресинг, який випробовує твої цінності, твій світогляд. Це перевірка, що фальшиве, а що — ні. Насправді, це вимушена, але добра можливість для розвитку, яку з багатьох причин не можна відкладати на потім. Десь у листопаді в мене відкрилося друге дихання: я тоді просто згадала свій перший досвід, із дитинства, коли з батьком ходили на лижах і він мені сказав: коли ти вже зовсім виснажена і не можеш рухатися, але продовжуєш йти, відкривається друге дихання. У грудні мені вже довелося застосувати досвід з армії — коли розумієш, що це вже не забіг чи певна робота, а це, на жаль, уже спосіб життя. Так, війна і робота на перемогу — це спосіб життя. Розумієш, що кінця не видно, і про себе треба подбати вже».

«Молитва допомагає надзвичайно сильно — без цього просто не було би сил на цю роботу. Молитва передбачена нашими правилами і розпорядком дня: вранці — утреня і Літургія, ввечері — вечірня. Вранішня молитва допомагає не випускати з уваги присутність Бога в моїй роботі й у присутності Бога називати речі своїми іменами. Як снайпер влучає в „десятку“ — ось як це працює. А ввечері молитва допомагає все, що назбиралося за день, віддати Богові — це жахливі історії, і я також лише людина. Це такий молитовний душ: як ми щодня звикли мати його для тіла, так є певна гігієна і для душі».


Повернення до життя після війни: як готуватися

І суспільство, і Церква вже зараз готуються до не менш складного періоду — до лікування ран війни, якого потребуватимуть усі, кого торкнулася і зранила війна. Найперше — воїнів. Це і медична, і психологічна реабілітація, й душпастирська діяльність.

«Дуже важливе питання і важлива робота — готуватися, щоб могти прийняти наших рідних, — стверджує сестра. — Це потрібно і воїнам, щоб не перенести цю війну у своє подальше життя, маючи такі агресії і зранення всередині себе. Тому потрібні знання психіки, без яких просто неможливо дати собі раду».

Сестра Анисія рекомендує підручник Костянтина Ульянова «Броньований розум» — курс профілактики бойового стресу київського психолога і фахівця з методик самооборони. «Важко його читати, але краще почитати підручник і розуміти, що відбувається, ніж непідготованим спілкуватися з рідною людиною, у якої війна в голові», — каже с. Анисія.

Вона радить рідним воїнів заздалегідь дізнаватися про різні заклади з різними видами реабілітації, готуватися наперед, тому що процеси адаптації до мирного цивільного життя можуть бути дуже складними.

«Ті, хто прожив не тільки війну, а й полон, потребують дуже складної реабілітації. Можливо, на рівні держави йдуть якісь процеси масової організації таких закладів, але занадто велика кількість тих, хто потребує і потребуватиме такої допомоги. Я вдячна нашим воїнам за те, що вони є саме такими, якими є. І дуже хочу, як і ми всі, допомогти їм, щоб ми могли розбудовувати Україну, щоб ми мали з ким це робити», — каже с. Анисія.

Підготувала Оксана Козак,
Департамент інформації УГКЦ

Інші історії