Священник для українців в Естонії Роман Кіх: У семінарії нас ніхто не навчав, як працювати в умовах війни і масової міграції

Отець Роман Кіх 7 років служить для українців-греко-католиків Естонії і є парохом парафії Пресвятої Богородиці Троєручиці УГКЦ у Таллінні. Свого часу він також опікувався вірними УГКЦ у Тарту і Гельсінкі, а після призначення там постійних священників почав налагоджувати душпастирство для українців у містах Пярну і Раквере.

Його служіння припало на непрості часи — спершу пандемія Covid-19, а згодом повномасштабне вторгнення росії в Україну.

Як долати ці виклики? Як атеїстична Естонія прийняла українського католицького священника? Які ініціативи УГКЦ на підтримку українських захисників об’єднують українців в Естонії, естонців і фінів? Чому для Церкви за кордоном важлива добра співпраця з дипломатичними установами? Де священник знаходить натхнення і підтримку?

Про це та більше — в інтерв’ю з о. Романом Кіхом.

— Отче, Ваша перша парафія була в гірській місцевості на Львівщині, де Ви активно розвинули служіння. Як виникло бажання поїхати душпастирювати за кордон? Що спонукало звернутись до ПМВ, пройти необхідну формацію? І чому, власне, Естонія?

— Мені завжди було цікаво, як служать наші священники за кордоном. Влітку 2015 року Пасторально-міграційний відділ організовував у Брюховичах зустріч священників, які вже служать у ПМВ за кордоном, із тими, які хочуть послужити. Я вирішив скористатися такою нагодою, побути у спільноті, налагодити нові контакти і дізнатися про особливості служіння поза Україною не з викладів місіології в семінарії, а безпосередньо з уст священників. У час такої зустрічі-формації владика Йосиф Мілян, тодішній голова ПМВ, запитав мене, чи я вже написав заяву про служіння за кордоном. Тож я так і зробив. Опісля повернувся додому і продовжував служіння на своїй парафії. Принагідно зустрічався із владикою Йосифом і запитував, коли до мене дійде черга. Він відповідав, що про мене пам’ятає. Влітку 2018 року владика зателефонував зі словами: «Отче, є потреба служіння в Естонії». Я був, чесно кажучи, заскочений зненацька.

У кінці вересня 2018 року відбувався візит папи Франциска до країн Балтії. І я поїхав до Естонії, щоби побути з Папою, помолитися, а водночас подивитися, як там виглядає життя наших парафій. Після двох тижнів перебування та повернення в Україну ми з дружиною прийняли рішення, що готові їхати служити в Естонію.

— Як вона Вас зустріла? Естонія вважається найатеїстичнішою країною в Європі. Які перші враження?

— Перше враження — якогось затишку. Стара частина міста нагадала мені Львів: бруківка, подих давнини, щось досить рідне. Люди були відкриті та щирі у спілкуванні. Тож нам сподобалося. І з кожним роком нам усе більше подобається. Відкриваємо її для себе в різних ракурсах.

Найважчою і найстрашнішою для мене була мова — складна, не подібна до жодної іншої.

— І як вдалося її вивчити? Знаю, що Ваша донька чудово знає естонську, декламує вірші. Як заохотили до вивчення?

— Ми зробили доньці певну шокову терапію, бо віддали її одразу в естонську школу. Деякі рекомендували нам російськомовні школи, які на той час ще були в Естонії, мовляв, для легшої адаптації. Але ми російською вдома ніколи не спілкувалися, і для дитини це була чужа незнайома мова. Тож віддали в естонську католицьку школу, де дуже гарне навчання, лагідний підхід вчителів, які дбають про інтеграцію дитини в мовне середовище. І незабаром дитина заговорила. А зараз уже настільки добре, що деякі вчителі не знають, що вона українка. Навіть був цікавий випадок. На початку повномасштабного вторгнення в Естонію приїхало дуже багато дітей з України. Якось на додатковий урок із малювання прийшла дівчинка-українка. І вчителька зі співчуттям каже, що естонська мова важка, буде важко її вивчити й адаптуватися. На що моя Маріанна каже: «Чого Ви українців недооцінюєте? Та вона вивчить і дасть собі раду з мовою». Вчителька відповідає: «Ти ж естонка, це твоя рідна мова, ось тобі і легко». І Маріанна в цей момент переключається на українську, спілкується з тією дівчинкою. Вчителька лише за півроку навчання випадково дізналася, що наша донька не естонка, а українка. Тож дитина найлегше інтегрувалася.

Моя дружина Оля також вивчила мову, вже склала державні іспити з естонської, досить добре нею володіє. Сина Дам’яна ми віддали в естонський садочок, зараз готується до школи, вже знає мову.

Найважче, напевно, мені. Є такі виклики душпастирського служіння, що ти не завжди можеш підлаштувати свій графік під розклад школи. Якісь термінові зустрічі, священничі справи, і ти час до часу випадаєш із навчання. Але все одно працюю над цим, бо знати мову країни проживання — це поважати її та легше знаходити спільну мову з місцевими людьми.

— У Таллінні Ви служите у старовинній Церкві XIV століття Богородиці Троєручиці. Як УГКЦ дістався цей храм і що відчуваєте, коли молитеся у стінах, що пережили сотні років історії?

— У 1991 році українці в Естонії почали формувати спільноту. Ці люди переїхали сюди з різних причин. Частина — як трудова міграція, частину відправили сюди на навчання і вони залишилися. А ще частина, маючи з естонцями спільну історію по сибірах та таборах і не маючи можливості повернутися в Україну, разом із ними приїхала до Естонії. У 1991 році було звернення до митрополита Володимира Стернюка про заснування тут парафії. З 1991 по 1994 роки українська громада збиралася в різних приміщеннях, приватних домах тощо. До них приїжджав о. Павло Яхимець, священник-василіанин, який служив у Вільнюсі, і водночас опікувався Литвою, Латвією та Естонією, робив постійні душпастирські поїздки, щоб наших людей на цих теренах підтримувати. Бо українська Церква переживала тяжкі моменти відродження, бракувало священників в Україні, не кажучи вже про відправлення душпастирів десь на місії за кордон.

Із 1992 року Естонія починає процес повернення церковної власності, яку забрав радянський союз. Те, що в Україні триває дотепер, Естонія зробила на початку 1990-х. Приміщення храму Богородиці Троєручиці передали Лютеранській Церкві. За час радянської влади тут був невеликий склад документів КДБ, бо прямо через дорогу розташоване Міністерство внутрішніх справ, колись — КДБ. У 1994 році Лютеранська Церква передала це приміщення парафії в користування. А в 1998 році завдяки Єпископській конференції США і благодійним католицьким організаціям вдалося купити це приміщення із прилеглою територією та будівлями, розташованими у старому місті. Відтак тут почали робити іконостас, переобладнувати церкву під східну традицію. У жовтні 2000 року відбувся дуже приємний момент для нас — приїхав Любомир Гузар і освячує нашу церкву.

Церква старовинна. Звісно, відчувається, що багато поколінь молилося в цьому храмі. Але треба зазначити, що в 1998 році тут сталася пожежа, і все було знищене. Інтер’єр храму, який ми бачимо сьогодні, відтворений наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років. Ми намагалися зробити так, щоб оновлений храм відповідав нашій традиції і водночас гармонійно вписувався у стиль старого міста.

Більшість естонців, як Ви зазначили, не ідентифікують себе як віруючі, однак, на моє переконання, йдеться більше про брак євангельського свідчення, ніж про свідоме відкинення віри. Вони живуть за моральними приписами, моральним законом. Вони не кажуть, що живуть за десятьма Божими заповідями, але в щоденному їхньому житті це певна конституція, якої вони стараються дотримуватися. Вони намагаються завжди допомогти ближньому. Водночас дуже закриті. Якщо хтось з естонців запросить тебе до своєї домівки — це найвищий рівень довіри.

— Отче, розкажіть про Вашу громаду і як вона змінилася з початком повномасштабної війни в Україні?

— Я прибув до Естонії на служіння у 2019 році. Спочатку служив у трьох місцях: Таллінні, де є наша церква і щоденні богослужіння, двічі на місяць відвідував громаду в місті Тарту, це — 200 кілометрів від Таллінна, і раз на місяць мав подорож поромом до Фінляндії. Хоча Фінляндія належить до Німецького екзархату, але так як мені було найближче, то, продовжуючи місію свого попередника, я відвідував Гельсінкі, щоб послужити українцям-греко-католиками, які потребували духовної опіки.

Парафія в Таллінні складалася із двох частин: перша — люди, які мешкають в Естонії (хтось приїхав давно, хтось недавно), а друга — переважно чоловіки, які приїхали сюди на різні роботи. Тому громада була певною мірою чоловіча. Українці, які приїжджали в Естонію до 2022 року, працювали в різних сферах: і будівельниками, і лікарями, і айтівцями. На великі свята — Різдво і Пасху — переважно парафії значно збільшуються, а в мене навпаки — всі чоловіки їхали до своїх дружин і дітей в Україну.

Спокійно я служив недовго, бо вже в 2020 році почався ковід, зі своїми викликами, з неможливістю збиратися. Але Естонія була дуже лагідна в цьому питанні, тому швидко почалися послаблення, і ми мали можливість продовжувати працю.

З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну наша громада дуже змінилася. Найперше — збільшилася. Як священник, я завжди тішуся з того, що стало більше парафіян. Але мені дуже сумно через причину цих змін.

На початку лютого 2022 року ми мали зустріч із представниками естонської влади, де вже говорили про прийом біженців з України. Тобто коли в Україні ще велися розмови про те, що все буде добре, Естонія готувалася прийняти українських біженців. Офіційно вони заявили про 2 тисячі українців. У бесідах у кулуарах називали цифру максимум у 10 тисяч. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Естонія прийняла 160 тисяч українців (це дані на цей час). При тому, що її населення — 1 мільйон 300 тисяч. Але залишилося десь від 30 до 60 тисяч осіб. Естонія частково була транзитною країною. Фактично всі, хто виїжджав з окупованих територій і проїжджав через росію, заїжджали в Естонію.

Якось на початку війни до мене зателефонували із КПП у Нарві, що перейшла група українців і вони не хочуть ні з ким говорити, крім священника. Я приїхав. Це були люди з Маріуполя, які потребували свідчення когось, хто скаже правду. Пройшовши фільтраційні табори, без інтернету, без зв’язку, вони потребували інформації і вірили, що священник скаже їм правду…

Повернімося до нашої громади в Таллінні. Зараз парафія значно збільшилася, бо до чоловіків приїхали жінки і діти. Хоча був певний час на початку війни, коли наші чоловіки поверталися в Україну. Про це якось не дуже говорять, а переважно про тих, хто виїхав. Але, насправді, були цілі автобуси молодих хлопців, які поверталися в Україну, щоб захищати Батьківщину. Це і колишні військові, і ветерани АТО, і цивільні. Якось приїхав автобус до Таллінна, чоловіки прийшли до мене на сповідь і потім уже поїхали безпосередньо в Україну, на фронт. Перші місяці був активний рух: люди з України приїжджали до Естонії, а багато чоловіків звідси їхали в Україну.

Спочатку в Естонії я був один. Із розвитком парафії у місті Тарту громада прийняла окремого священника — отця Сільвера Витвицького.

Громада у Фінляндії теж потребувала більшого, ніж Літургія раз на місяць. Як тільки з’явилась нагода, я радісно передав цю парафію новому священникові. Але дуже швидко в мене з’явилося ще дві громади в містечках Пярну й Раквере — 130 і 100 кілометрів від Таллінна, щоправда в різні боки. Я їх постійно відвідую. Тож продовжуємо розвивати душпастирство для українців в Естонії.

— Повернімося до Ваших візитів до Фінляндії. Українська громада в Гельсінкі — яка вона?

— Приїхавши в Естонію, я продовжував справу своїх попередників. Я вдячний отцям, які тут трудилися, душпастирювали раніше. Вони заклали добрий фундамент, на якому можна було будувати далі. Я це досвідчую, коли розвиваються нові громади в Раквере та Пярну. Ти приїжджаєш і маєш групи постійних парафіян, які приходять. Один відповідає за те, щоби було розпалене кадило, інший — за спів тощо, а в нових місцях мусиш знаходити людей, які допомагатимуть в організації служіння.

Богослужіння в Гельсінкі розпочав отець Іван Мачужак у 2011 році. Він прилітав із Мюнхена, але мав можливість таких візитів тільки до п’яти разів на рік. Бо в інший час був зайнятий душпастирським служінням у Німеччині. Власне отець Іван і був ініціатором заснування парафії у столиці Фінляндії. Тоді отцю Олегові Поп’юку, який на той час душпастирював в Естонії, німецька екзархія запропонувала приїжджати хоча б раз на місяць до нашої громади в Гельсінкі. Відтак, коли я прийшов, то продовжив цю працю. Я завжди радо їхав, бо там дуже жива спільнота. Більшість вірних — це ті, які виїхали на постійне проживання до Фінляндії. Там сім’ї, які мають дуже багато дітей: троє, четверо, навіть шестеро. Я вів парафіяльний облік, то порахував, що в нас дорослих менше, ніж дітей.

— Молода громада.

— Так. Тому вони живі, активні. Сформувався «Пласт», дуже відкритий до церкви. Люди хотіли, щоби був священник на місці, щоб мати Літургію щонеділі. Звісно, вони були дуже вдячні за те, що я приїжджав раз на місяць. Але цього їм було замало.

— Персональна парафія у Тарту — це Ваша заслуга. Як і розвиток служіння в інших містах Естонії. Поділіться таємницею успішного душпастирства на міграційних теренах.

— Жодної таємниці немає (сміється). Просто бути з людьми.

Щодо свого служіння, то намагаюся найперше бути відкритим, максимально доступним, багато спілкуватися. Навіть коли зустрічаю наших людей у супермаркетах, торгових центрах, десь на вулиці, завжди намагаюся з ними заговорити.

Водночас місія людей — свідчити про те, що таке Церква. І я про це завжди говорю. Якось між українцями прийнято говорити про все, що завгодно, але не ділитися своїм духовним досвідом. Я кажу: «Поділіться, скажіть, що тут є Українська Греко-Католицька Церква. Запросіть до нашого храму. Будьте сучасними апостолами». Тож дехто з наших парафіян також був відкритий, поділився, розказав — і парафія збільшилася.

Багато додає праця з дітьми. При нашій парафії функціонує катехитична школа: щосуботи діти збираються на заняття, де, крім катехизації, знайомляться з історією та культурою України, а також навчаються співу. Ми постійно організовуємо літні табори. Для одних батьків це нагода, щоб дитина більше пізнала, для інших — на тиждень влітку добре прилаштувати дитину, щоби вона була під наглядом. Є парафіяни, яких діти привели до Церкви.

Також при парафії окремо проводиться катехизація для дорослих, яка відбувається одночасно у двох форматах: частина учасників присутня у храмі, інша — долучаються онлайн.

Після кожної Літургії намагаємося разом випити філіжанку кави, поспілкуватися, поділитися планами. Я стараюся передавати людям місіонерський дух, заохочуючи їх ділитися досвідом і розповідати про нашу спільноту.

Також важлива підтримка наших єпископів: голови ПМВ владики Степана Суса і місцевого владики Філіпа Журдана. Без них багато речей були б неможливими. Тому вони для нас є тими добрими батьками, які дбають, огортають своєю любов’ю, опікою, доброю порадою. І це сприяє розвитку служіння.

— Отче, як у Вас відбувається співпраця з ПМВ? Владика Степан буває у Вас доволі часто…

— Владика Степан для нас є справжнім духовним батьком й опорою, а також важливим мостом єдності між нашою Церквою в Естонії та матірньою Церквою в Україні. Він регулярно відвідує нашу спільноту, щиро цікавиться її життям і завжди відкритий до спілкування. Під час кожної зустрічі він запитує не лише про парафіяльні справи чи душпастирські виклики, а й про людський вимір життя: як ми почуваємося, чим живемо, що нас турбує.

Особливо важливо, що владика завжди готовий бути з нами в молитві: приїжджає на Божественну Літургію, спілкується з вірними та знаходить час для особистих розмов. Його присутність допомагає відчути, що ми не самі, а справді є частиною живої глобальної Церкви.

Оскільки в Таллінні відбувається багато церковних і суспільних подій, ми завжди радо запрошуємо владику Степана, і він із готовністю відгукується та приїжджає. І це справжнє свято для громади.

Щодо співпраці з ПМВ, то ми завжди активно комунікуємо з різних питань. Щороку відділ організовує для священників, які душпастирюють у країнах, де немає структур УГКЦ, духовно-формаційні курси в різних містах Європи. Я завжди стараюсь брати в них участь. Бо це направду дуже цінний час: можливість духовно збагатитися, поспілкуватися, поділитися досвідом і підтримати один одного у служінні. Крім цього, ми регулярно беремо участь у реколекціях та різних зустрічах в онлайн-форматі.

— А як вам служиться під проводом владики Філіпа Журдана? Відчуваєте його присутність і підтримку?

— Владика Філіп приїхав до Естонії з Франції у 90-х роках ще як священник. Тому він дуже добре усвідомлює, що означає інтеграція в нову країну, бо сам пройшов шлях входження в нове суспільство.

Владика Філіп є для нас добрим духовним батьком: він поруч з українцями від моменту свого приїзду до Естонії. Він опікувався усіма нашими священниками, які тут були. У нього дуже відкрите серце на священничу родину. При кожній зустрічі він не тільки запитує мене як священника про парафіяльні справи, а й: «Як дружина, як діти, чи все добре?».

Він завжди відкритий і готовий прийти до нас на Божественну Літургію: співслужить зі мною, виголошує всі частини Служби та гарно читає українською мовою. У нашій спільноті сформувалася дуже добра традиція — щороку на свято Богоявлення владика Філіп є разом із нами на Божественній Літургії. Після цього ми спільно освячуємо воду, а згодом відбувається парафіяльна зустріч: ми колядуємо українською, владика Філіп — французькою, а також долучається місцевий парох римо-католицької катедри, поляк, який колядує польською. До речі, часто польською й українською мовами звучать ті самі колядки.

Відкриття персональної парафії в Тарту — це благословення і любов владики Філіпа до нас, українців-греко-католиків.

Він постійно пам’ятає за нас у своїх молитвах і старається в різний спосіб допомогти. У час війни ми мали спільний проєкт — разом із Римо-Католицькою Церквою купували карету швидкої допомоги, яку передали в Україну для перевезення поранених.

Ми маємо дуже теплі зустрічі. До владики завжди можна звернутися за порадою, підтримкою. Він на все відкритий. Тож ми дуже раді, що маємо тут такого владику.

— Ваша громада не дуже велика, але доволі активна, зокрема і у волонтерстві. Розкажіть про проєкти на підтримку українських захисників. І як Вам вдалося залучити до допомоги компанію «Болт»?

— Початок війни застав нас у нерозумінні, що робити. У семінарії нас навчали, як маємо поводитися з різними верствами населення: з дітьми, з дорослими, зі старшими людьми, відвідувати лікарні, сиротинці. Ми мали дуже багато пасторальної практики. Але ніхто не навчав, як працювати в умовах війни, біженців, масової міграції. Тому доводилося самостійно приймати рішення. Але якщо маєш відкрите серце, у такі моменти Бог завжди посилає потрібних людей.

Як священник, я найперше закликав владику Філіпа, а також звернувся до Ради Церкви в Естонії із проханням про екуменічну спільну молитву. Владики й інші пастори приходили і молилися за Україну.

У неділю, 27 лютого 2022 року, до мене зателефонувала наша парафіянка Соломія Бранець і сказала: «Отче Романе, треба щось робити. Ми тут із групою однодумців об’єдналися і вирішили звернутися до Вас, бо Ви маєте приміщення, де ми можемо творити спільний проєкт». Соломія — наша добра парафіянка, яка постійно в церкві. Я кажу: «Соломіє, завтра зранку приходимо і робимо». Ми в підвалі церкви відкрили місце прийому гуманітарної допомоги. Викликом стало відсутність транспорту, чим це везти до кордону. Але Бог завжди посилає потрібних людей у потрібний час. Одного разу до мене прийшов Марек — фін, якого я раніше не знав, і запитав: «Що вам зараз найбільше потрібно?». Я відповів: «Машина, щоби возити допомогу до кордону. Це — найбільша проблема». Він лише сказав: «Добре», — розвернувся і пішов.

Уже ввечері Марек повернувся й запитав: «Із ким можна підписати договір оренди?» — і передав ключі від майже нового мікроавтобуса «Форд». Фактично протягом чотирьох—п’яти місяців ми цією машиною возили гуманітарну допомогу до кордону. Він лише час до часу приїжджав, щоб замінити масло та зробити техогляд.

Соломія, яка працює в ІТ-сфері, об’єднала однодумців із різних ІТ-напрямів в Естонії. Був цікавий момент. Вони зібралися на першу зустріч у кімнаті над церквою. Вони всі між собою знаються, а мене ніхто не знає. Я піднявся до них, і всі так здивовано дивляться: «А ти хто? Що ти тут робиш?». Але по сьогодні ми маємо з усіма теплі гарні стосунки.

У нас були дівчата, які працювали в корпорації «Болт». Компанія тоді дуже багато допомагала Україні, але вони розподіляли свої кошти між різними організаціями. І нам вдалося з ними налагодити комунікацію й отримати 100 тисяч євро. За частину цієї суми ми тоді закупили медикаменти. Міністерство охорони здоров’я Естонії передавало мобільні госпіталі в Україну, а ми докупили до них знеболювальні препарати.

Таким був початок нашої волонтерської діяльності. І щоразу з’являлися нові ініціативи. Люди продовжували складати пожертви — ми почали купувати автомобілі.

Бог добрий і дає випадкові зустріч, які є Ним заплановані. Я познайомився з фінами, які вже стали нашими добрими приятелями. З ними продовжуємо плідну співпрацю з передачі автомобілів. За минулий рік ми передали 28 автомобілів. А загалом за час війни — вже понад 100 машин.

Насправді більшість глобальних проєктів вдалося втілити за допомогою естонців і фінів, а також жертовності наших парафіян, які готові допомагати Україні, зокрема фінансово.

Ми придбали великий автобус для евакуації і перевезення особового складу Збройних сил. Було багато машин для вивезення поранених. Також були мікроавтобуси для їх транспортування вже безпосередньо в Україні, між лікарнями.

Потім ще був проєкт мобільні лазне-пральні комплекси. У межах співпраці з Благодійним фондом «Рій» ми придбали один такий комплекс спільно з парафією УГКЦ у Пирогові, а один — окремо, завдяки щедрому жертводавцю з нашої парафії.

— Отче, а хто Вас просить про таку допомогу чи як дізнаєтесь про потреби війська?

— З початку повномасштабного вторгнення ми вибудували дуже добру комунікацію з Гарнізонним храмом у Львові. І переважно з ним співпрацюємо. Мені зручно, бо я готую документальну частину до кордону, а Гарнізонний храм уже дбає про те, щоб перетнути кордон, і про всі документи, потрібні в Україні. До них надходить багато прохань і звернень, а вони вже розподіляють. Щоб нам напряму приймати звернення з України, треба мати цілу команду працівників, яка це все опрацьовувала.

Останній проєкт для наших військових, який ми втілили в кінці минулого року, — мобільна стоматологія. Ми якось раніше ніколи не задумувалися, що у військових теж болять зуби. У прифронтових містах стоматологів переважно вже немає. Якось один чоловік звернувся до мене, що їх мобільну стоматологію зруйнував дрон і їм потрібна нова. Я подумав: де я знайду стоматологічний кабінет? Але Бог має гарне почуття гумору і дає відповідних людей. Проходить декілька днів, отримую дзвінок від одного зі своїх колишніх парафіян, який мешкає в Тарту: «Отче, тут естонець віддає стоматологічне приладдя, я не знаю, кому воно потрібне». Я кажу: «Мені!». І коли почав цю історію розповідати, один наш українець, який має у Таллінні свою стоматологічну клініку, почув і передав свою установку, бо якраз купив собі новішу. І наша парафія разом із громадою УГКЦ із Вільнюса на чолі з отцем Йосафатом придбала автомобіль, у який завантажила це стоматологічне приладдя. Зараз в Україні він вже на завершальній стадії переобладнання. Машина ще робиться, а вже на лютий розписаний графік виїздів. Українські лікарі-стоматологи записуються, коли вони готові поїхати, і машина виїжджає в такі відрядження. Тобто за нею не буде закріплений один стоматолог — лікарі постійно змінюватимуть один одного.

І ми продовжуємо працю в цьому напрямі.

— У вас доволі активна й успішна співпраця з Посольством України в Естонії. Наскільки важливо Церкві вибудовувати гарні відносини з дипломатичними установами за кордоном?

— У наших семінаріях трішки бракує дипломатичного навчання. Я розумію, що не всім випускникам семінарії, священникам, доводиться мати справу з дипломатичним напрямом. Але це дуже важливо, особливо за кордоном. Посольство — це місце, куди ми звертаємося по різну допомогу: від отримання паспортів до будь-яких інших клопотів, які маємо в щоденному житті. Навіть якщо, не дай Боже, хтось помер за кордоном, щоб тіло доставити в Україну, треба мати контакт із посольством.

У нас склалося дуже добре спілкування з пані Мар’яною Бецею, яка була послом України в Естонії, коли я сюди приїхав. Вона приходила на заходи, які ми організовували, а ми приходили до посольства. З початком повномасштабного вторгнення наша співпраця стала дуже активною, адже часто виникала потреба в різних документах. Навіть для компанії «Болт» було необхідне офіційне підтвердження, що ми надійна українська організація, яка прозоро використовує кошти на благо України. Посольство посприяло цьому, надавши лист, у якому засвідчило, що ми справді є українською Церквою, яка допомагає Україні.

Багато будується на особистих стосунках, зустрічах. Я стараюся завжди мати з дипломатами живу бесіду. З наступним послом, паном Максимом Кононенком, ми також активно співпрацювали, організовуючи візит Блаженнішого Святослава до Естонії. Пан Максим був важливою частиною і мотором для комунікації з місцевою естонською владою. Коли є звернення від посла — це зовсім інше, ніж просто священника. Ми багато й тепло працювали над організацією візиту в різних напрямах. Відтак зав’язалися добрі стосунки, спілкування, зустрічі, спільні заходи: молитовні, творчі, культурні.

Тепер у нас новий посол — Володимир Боєчко. Він активно входить у працю в Естонії, і ми вибудовуємо комунікацію.

— Ви згадували, що одним із найбільших викликів по приїзді в Естонію була мова. А загалом за ці 7 років що було найважче у Вашому служінні, а що — найрадісніше?

— Найсвітлішим моментом служіння для мене був візит нашого Патріарха Святослава. Це — подія, яка закарбувалася у серці.

Друге — це наші люди в Естонії, яких я зустрічаю на дорозі свого життя. Священникові часто неможливо прозвітувати про виконану роботу. Якщо, наприклад, людина щось будує, то можна сказати, що за тиждень я ось стільки стіни вибудував, стільки плитки поклав. Духовну сферу не можна виміряти. Але коли ти бачиш усміхнене обличчя людини, яка прийшла зі своїми негараздами і тягарями, і ви, спільно помилившись, доходите висновку, що робити далі; коли народжується дитина, і її приносять похрестити; коли твориться нова сім’я, і ти уділяєш Тайну Подружжя, — такі моменти живої парафії найцінніші.

Найважчим був початок повномасштабного вторгнення, перші зустрічі з біженцями, перші розмови з тими сім’ями, які все втратили через війну. Це було важко і духовно, і психологічно.

— Хто або що Вас найбільше підтримує у служінні? Де черпаєте натхнення?

— Найбільше моє натхнення — це моя сім’я. Звісно, як у священника, у мене постійно є молитва, читання Святого Письма, роздуми над цим. Про ці речі не говоримо, це — звичне, базове. Але сім’я, дружина — моя постійна підтримка. Дружина, яка завжди зі мною, яка була зі мною і високо в горах, і відклала свою працю, свої життєві плани в Україні та зголосилася поїхати в незнану Естонію, щоб тут бути поруч, — це моя найбільша радість. Вона завжди є моїм добрим порадником, розрадником у важких моментах. Це додає сили, надії, відваги і усвідомлення, що де б ми не були, — разом можна все подолати.

— Не можу Вас не запитати про Ваше незвичне хобі. Ви виливаєте з металу різні прикраси, церковні предмети. Як виникла така ідея?

— Якось ми були на відкритті виставки наших українських художників тут, у Таллінні, де я познайомився із професійним ювеліром, який має свої бренди, робить прикраси. Я зацікавився, чи можна було би прийти подивитися, як виглядає процес. Він радо запросив. Ми почали багато спілкуватися. Цікаво, що він асоціює себе як язичник, тоді як я, його учень у ювелірній справі, — священник. Водночас маємо й багато спільних поглядів. Він активно допомагає Україні, має власне бачення Бога, ми багато спілкуємося. В одній із наших розмов я сказав йому: «Якщо маєш намір іти до Христа прямим шляхом — це дуже добре; якщо ж обираєш довший шлях — то це твій вибір».

Виливання зі срібла — це більше момент відпочинку. Людина потребує перезавантаження від своєї рутини, від щоденних клопотів. Ми зараз постійно перебуваємо в русі — бракує часу на тиху зупинку. А коли ти сідаєш, починаєш розробляти якийсь виріб, виливаєш зі срібла, працюєш із маленькими деталями — відключаєшся від усіх проблем. Ці декілька годин є для тебе релаксацією.

Перед візитом Блаженнішого ми все думали, який добрий презент йому зробити, і, порадившись, виготовили вервицю, де з одного боку зображений Патріарший собор у Києві, з другого — ікона нашої церкви Богородиці Троєручиці, а на хресті — Ісус Христос як Добрий Пастир.

— І традиційно ми запитуємо у всіх отців про священниче покликання. Як Ви відчули своє? Як прийшли до Церкви?

— Я, напевно, з тих людей, які легше прийшли до Церкви. Я народився в селі Поториця Сокальського району (тепер — Шептицького). Навчався у школі в Шептицькому. З малих літ ми постійно ходили до церкви. З 1990 року почався процес будівництва церкви в нашому селі. Наша стара церква була зруйнована в час Другої світової війни. На її місці радянська влада збудувала клуб, спортзал. Мій дідусь належав до людей, які безпосередньо долучилися до будівництва храму. І мене, маленького Ромчика, який ще не ходив у садочок, він завжди брав із собою. Тож я був від моменту закладення фундаменту до освячення церкви. Пам’ятаю, як прийшов до храму на свято Вознесіння і сидів собі на хорах. Так сталося, що того дня всі хлопці з вівтарної дружини, які зазвичай прислуговували, не прийшли. Тоді наш парох, отець Богдан, відчинив дияконські двері й жестом покликав мене, мовляв: ходи, будеш мені допомагати. Саме з цього моменту я почав прислуговувати біля вівтаря та ввійшов до вівтарної дружини.

Не скажу, що завжди хотів бути священником. Були різні думки, але десь це покликання зростало.

Першим місцем, де починається знайомство з молитвою та Богом і де народжується покликання, є сім’я, тому батьки та родина відіграли тут важливу роль. Окрім того мій дядько Тарас є священником. Він був канцлером Самбірсько-Дрогобицької єпархії при владиці Юліані Вороновському. І ми час до часу до нього приїжджали, мали нагоду спілкуватися із владикою. І для мене це спілкування з єпископом завжди було трепетним і радісним. Я собі тихенько казав, що маю ще одного дідуся. Приклад владики Юліана мене надихав: його молитовність, щирість, простота, готовність обійняти, вислухати. А дядько Тарас для мене був взірцем доброго священника. Я завжди спостерігав, як він молиться, а згодом — як провадить парафію й виконує різні священничі обов’язки. Усе це разом поступово вилилося в бажання і для себе спробувати шлях священства. Звісно, це був шлях зі своїми викликами, сумнівами. Пригадую, я ділився із владикою Юліаном своїми переживаннями, хотів одержати від нього якусь дуже мудру єпископську настанову. А він мене обійняв і сказав: «Романе, Бозя якось то вирішить. Ти — молися». Вже з часом, переосмислюючи, я зрозумів, як важливо довіритися Богові, який усім провадить.

Був в Україні, зараз — в Естонії. Бог благословляє на це душпастирське служіння. І я Йому вдячний.

Інші історії

«Коли бачимо, що монастир стоїть — маємо надію, що виживемо»: як живе Церква у прифронтовому Херсоні
27 січня

«За одною зіркою 2.0» — зимовий табір, що народився з мрії молоді Донецького екзархату
11 січня

Хрещення в Запоріжжі. «Військові — і діючі, і ветерани — дуже відкриті на Слово Боже», — о. Олександр Богомаз
10 січня

«Наш маленький Вифлеєм»: Як християнська родина на Київщині зберігає традиції Святвечора
23 грудня

Дивитися ще