Священник для українців у Молдові: Для Неба я народився в Україні
Отець Ігор Плевський вже 12 років надає духовну опіку українцям у Кишиневі. Він народився і виріс у Молдові, а став українським греко-католицьким священником. У 2014 році заснував благодійний фонд «Optima Fide», основне завдання якого — реабілітація і духовна підтримка алко- та наркозалежних. Про незвичну історію свого священничого покликання, працю з людьми із залежностями та особливості душпастирства на теренах Молдови о. Ігор розповів в інтерв’ю.
— Отче, більшість українських священників мають схожу історію покликання: народились у побожній греко-католицькій родині, любов до Бога і Церкви їм прищепили батьки або бабусі/дідусі. Ви в цьому плані кардинально відрізняєтесь: народились у Молдові, не в українському середовищі, Як Ви прийшли до УГКЦ?
Це насправді дуже глибоке питання та має цілу історію. Я був охрещений у Православній Церкві тут, у Молдові, вже у віці 15 років. Пам’ятаю, як це сталося. За хрещеного покликали нашого сусіда, він добряче напився і пішов домовлятися до церкви. На ранок забув, у якій церкві домовився, і ми всі пішли в каплицю біля третьої міської лікарні. Переходячи дорогу, його збила машина, всі були у розпачі, але моя мама, ніби обійнята Духом Божим, сказала всім: «Ми продовжимо, підемо до іншої церкви». Коли ми прийшли до церкви біля пам’ятника Шипки, на нас уже чекали священник та хор. Там охрестили мене, мого старшого брата та моїх двоюрідних братів.
Моя мама українка. Мій дідусь українець, мешкав поблизу Чернівецької області. А мій батько з Білорусі. Він має польське коріння. Тому я й отримав прізвище Плевський. Воно цілком польське. Але у радянські часи родина мого батька жила на Півночі, бо мій прадід був репресований за віру. Він, здається, відвідував якусь протестантську церкву. На зісланні його поставили працювати пожежником, щоби вже до кінця його стратити, як робили з віруючими в радянські часи. Мій дід дуже хвилювався, тому що мій батько багато хворів в дитинстві, бо йому зовсім не підходив той північний клімат. А згодом мій дідусь, який був архітектором за освітою, міг проситися за обміном перевестись в якусь іншу країну Радянського Союзу, і він у такий спосіб обрав Молдову, щоб перевезти сюди всю родину. Так мій батько потрапив сюди, тут він зустрівся з моєю мамою і тут вже народився я.
Мій батько не був охрещений. Він охрестився пізно, в 46 років. Я дуже багато над тим працював, за це молився. Слава Богу, це сталося. Моя мама спочатку була християнка, але не практикуюча. І протягом 10 років, відколи я вступив до семінарії, вона мені казала, що це не справжнє життя, мовляв, справжнє життя на базарі, де треба працювати. Пам’ятаю, як мені казали за гулянням: «Розкажи нам біблійний тост». Але через 10 років вона разом з моїми рідними, слава Богу, перша тут на лаві була, перша читала Апостола на Службі Божій. Це був шлях до такої, можна сказати, родинної євангелізації. Але отримав я цей великий дар в Україні.
— Отче, а як Ви взагалі дізналися про Українську Греко-Католицьку Церкву, живучи в Кишиневі?
Це сталося зовсім не за моїм бажанням. Я завжди кажу про це чесно. Бо це справжнє Боже провидіння.
2002–2004 роки — це був для Молдови час вимушеного переселення. Багато молдован роз’їжджалися по всьому світу на працю. І дуже був поширений рух, щоби їхати без документів через кордони і далі собі бігти. Так більшість молдован потрапили до Італії. До того ж, румунська мова дуже схожа з італійською.
Я у Молдові не бачив для себе майбутнього. Закінчив школу, після того — кухарське училище, отримав ступінь «кухар третього розряду». І в мене була якась така зневіра. У районі, в якому я зростав, люди були дуже схильні до алкогольної або наркотичної залежності. Поширювалося безробіття. Вже в 14 років я мав дві будівельні бригади в Комраті та Бєльцях, збираючи таких самих молодих хлопців, як я, і ми виконували малярські роботи. Звичайно нам платили менше, ніж кваліфікованим спеціалістам, але це була наша справа і ми чесно заробляли. Нічого не боялися. Дивний був час.
Моя мама після того, як розлучилась із батьком, почала трошки із сусідами зустрічатися. А мій батько взагалі потрапив в алкогольну залежність. І я відчував, що не бачу себе тут, що треба кудись рухатися у бік Європи, шукати іншого життя. І це було, я б сьогодні сказав, настільки необґрунтоване, несвідоме, непродумане рішення, але треба було шукати будь-яку працю, щоб не залишатися на місці.
Це був поклик Божий. Така, знаєте, Божа любов, яка торкнулася, як вогонь всередині. Знайшовся один такий, як я, однодумець, і ми з ним разом поїхали. Доїхали до Ужгорода, там сіли на електричку, далі до Чопа, там до першого таксиста, залишили в нього документи та рюкзаки і до кордону, і крізь ці дроти, проволоки пішли на Словаччину. Пройшли так всю країну і вже в Братиславі дуже зголодніли. Пам’ятаю: ми так ішли по місту і говорили, як би то гарно було щось поїсти. А у цього Жені, який зі мною разом поїхав, тітка працювала в Оломоуці в Чехії. І він пропонував заїхати до неї і після вже якось далі рухатись. Але то був черговий кордон між Словаччиною і Чехією. Ми про це не думали. Зустріли якусь дівчину, українку, вона нагодувала нас і питає: «Хлопці, а куди ви далі?» Ми кажемо: «Не знаємо, може, на Чехію». Вона каже: «Добре, я куплю вам квитки. Але може ви хочете доїхати до кордону з Чехією, а далі так само пішки через ті дроти?» А ми, як то кажуть, по-людськи пожадували. Якщо є можливість купити квитки — купуйте відразу до Оломоуцу. Вона купила. Звичайно, на кордоні нас спіймали і відправили до депортаційного табору, де ми пробули 6 тижнів. І після того нас депортували до Ужгорода. Ми собі думали: побудемо кілька годин і знову спробуємо перетнути кордон. Приїхали до Ужгорода, почали гуляти і перший раз зайшли до кафедрального собору. Це було якесь свято, велика процесія. Коли ми зайшли до храму, я в перший раз підійшов до священника, порозмовляв з ним, і сказав, що дуже хотів би посповідатися, бо щось на душі мені недобре. Він каже: «Добре, заходь до сповідальниці». Так відбулась моя перша сповідь.
А після того зійшла якась така Божа ласка, мир, тепло. Я раніше ніколи такого не відчував. І я тоді вирішив, що не буду нікуди далі йти, бо хочу з цим розібратися.
Тож мій друг собі пішов, а я залишився в Ужгороді. Жити не було де, не було нічого. Я знайшов собі місце в підвалі. Два тижні там жив. Була осінь, я вже знав, на яких деревах ростуть де грушки, де яблука, щоб щось поїсти. І двічі на день, зранку і ввечері, ходив на Службу Божу. Почав молитися, познайомився з тим священником. Він щодня зі мною зустрічався і давав мені катехизацію. Подарував мені перший розарій, молитовник. І я собі ходив з розарієм, постійно повторював все. А через якийсь час він мені каже: «Під Ужгородом є Обитель Милосердя. Якщо хочеш, я домовлюсь, поїдеш до них». Говорю: «Та чого б не поїхати. Дуже добре». Але вона була православна. Отець написав до них листа, і я поїхав.
Вони мене прийняли, і я півтори роки проживав при тій обителі. Після того я пішов від них, бо мені не дуже те православіє пішло, якщо чесно.
Дізнався, що Ужгородська семінарія пропонує катехитичні курси, на яких можна було безкоштовно навчатися. І я попав на ту програму у Катехитично-педагогічний інститут при Ужгородській семінарії. Навчався там 2,5 роки. А згодом завдяки сприянню владики Мілана Шашіка потрапив до отця Йосафата Воротняка, який став настоятелем василіянського монастиря у Бороняві на Закарпатті. І отець погодився мене взяти. Він думав, що я попрацюю серед будівельних бригад, зароблю собі трошки грошей і поїду додому. Коли я приїхав до нього, то у перший вечір познайомився з о. Лукою Буняком. Зараз він є настоятелем Василіанського монастиря в Мукачевому. А тоді він ще був братчик. Ми з ним так добре порозмовляли, і отець Йосафат мене питає: «Чим хочеш займатися?» А я йому кажу: «Я би хотів робити те, що робить брат Лука». А він відповідає: «Так брат Лука все на Службу готує, допомагає. Хіба ти не хочеш працювати в бригаді?» Кажу: «Не хочу, не треба мені грошей, хочу дізнатися щось інше». І так він мене прийняв, і я 2,5 роки жив серед них в Боронявському монастирі і вчився на катехитичних курсах. Я не був монахом, але мав свої певні обов’язки, такий послух: прибирав, доглядав за капличкою. Отець Йосафат дуже хотів, щоб я вступив потім до чину, був монахом. Але пам’ятаю, одного разу він мені сказав: «Важливо не те, щоби бути монахом, важливо бути щасливим. Тільки тоді ти зможеш стати добрим священником».
Я дивився на отця Йосафата, на інших душпастирів, ченців та братів монастиря і лише через чотири роки перебування в Україні сформувалось моє покликання і я сказав, що хочу бути священником.
Пам’ятаю цікавий випадок. Коли я приніс документи для вступу на катехитичні курси, мою папку переплутали і поклали до документів семінаристів. На співбесіді мене запитують: «Чому ви вирішили стати священиком?» А я відповідаю: «Я не хочу бути священником». Єпископ із ректором та всією комісією дивляться на мене і не можуть зрозуміти, що відбувається. Коли розібралися, довго сміялися. Так мене зарахували на курси, а коли я вступив у семінарію і два роки пройшов екстерном, виявилось, що я закінчував семінарію з курсом, який вступав саме в той рік, коли я подавав документи на катехита. Так Господь ще раніше кликав мене до священства, а я ще не чув і не розумів цього.
До речі, при вступі до Ужгородської семінарії з’ясувалась одна проблема. У Молдові немає структури нашої Церкви, і в семінарії не могли визначити, до кого я належу і як це має бути.
Тоді отець Йосафат написав листа до владики Василя Івасюка, який на той час був екзархом Одесько-Кримським. Він запитав, чи може до вас приїхати такий хлопець і чи він може піти від вас вчитися. Я приїхав до владики, він погодився, написав мені рекомендацію. Тож під час навчання у семінарії я готувався служити в Одесько-Кримському екзархаті. Але на 6 курсі владика мені зателефонував зі словами: «Ми ухвалили рішення передати тебе до Пасторально-місійного відділу до владики Йосифа. Що скажеш?» Кажу: «Владико, а що маю сказати? Семінарія навчила: якщо дасте благословення — то піду». Я тоді не розумів, що кажу (сміється). Він порадив мені поїхати до Києва і познайомитись з владикою Йосифом Міляном. Я приїхав, познайомився і владика Йосиф уділив мені постриг і піддияконські свячення у дерев’яній церкві коло нашого Собору Воскресіння Христового, який тоді ще будувався. І владика мені сказав, що є потреба у священнику для Молдови. Тоді там служив отець Роман Поправка, але треба було ще одного. «Будемо вже далі тебе готувати на Молдову», — резюмував владика Йосиф.
І ми з отцем Василем Поточняком почали розробляти стратегію, в який спосіб я можу служити у Молдові. Про це вже між собою домовлялися місцевий римо-католицький єпископ Антоній із Блаженнішим Святославом і владикою Йосифом, на яких умовах я піду туди. І коли я закінчив семінарію, то владика Антоній сам повіз мене до Києва, і Блаженніший уділив мені дияконські свячення. Я лишився служити у Молдові, а у 2013 році владика Йосиф приїхав до Кишинева і уділив мені ієрейські свячення. Так я, можна сказати, потрапив в історію як перший український греко-католицький священник, висвячений на молдавській землі. І з того часу почав своє душпастирювання як сотрудник.
— Отче, Ви народилися і жили в Молдові, наскільки швидко адаптувалися в Україні? Як Вас прийняли, зокрема співбрати?
Можу сказати, що я народився двічі. Вперше я народився в Молдові. А вдруге — в Україні. Там я відчув своє покликання. В Україні я зустрів мою майбутню дружину. Вона сама із Закарпатської області. Вона так само навчалась у Катехитично-педагогічному інституті, готувалася на катехитку. І там ми з нею познайомилися. Після одруження вона прийшла сюди служити поруч зі мною. У неділю катехизує дітей на парафії, допомагає мені в усьому і виховує наших двох діточок. Вони народилося вже тут, в Молдові. Тому, можна сказати, що для Неба я народився в Україні. Там є моє серце. Але розумію, що моє теперішнє служіння в Молдові, для українців, які тут мешкають, — це моя перша місія.
І друга місія — для місцевого населення і для реабілітаційного центру, людей, які мають наркотичну або алкогольну залежності. Я 10 років тому з благословення місцевого єпископа створив фундацію, ми побудували реабілітаційний центр, навіть отримали державну акредитацію.
— Отже, розкажіть, як виникла ідея створення вашого Благодійного Фонду. Ви вже згадали, що у дитинстві Вас оточували люди, які мали різні залежності, і в близьких виникли проблеми з алкоголем, тож Ви прагнули їм допомогти?
Це для мене дуже важливе запитання. Дякую. Мене насправді це торкнулося зсередини, бо мій батько, як я вже сказав, впав в алкогольну залежність. І після того, як він пройшов реабілітацію в одному протестантському центрі, я зрозумів важливість такої допомоги, після чого батько/чоловік/син повертається додому, перестає сваритися, ображати дружину або матір, виносити гроші і речі з дому.
Увесь час, коли мій батько був на реабілітації, я був з ним поруч, і всі ці кроки пройшов разом з ним, дуже глибоко це пережив.
Назву Благодійного Фонду «Optima Fide» взяв із наших з дружиною обручок, на яких зробив гравірування як гасло нашого подружжя, що з латині означає «з повною довірою».
… Я приїхав до Молдови після Закарпаття молодий семінарист, дуже амбіційний, гарячий, я ж бачив в монастирі, як на свято приходять чотири тисячі людей і думав: «Зараз я тут таку працю почну!» А у нас так мало людей в церкві. Я два роки чекав: зараз прийде молодь, почну кахетизувати, якось людей гуртувати. А нікого немає. І через два роки я встав на коліна і почав молитись: «Боже, я не знаю, що робити, не розумію, для чого я тут, і якщо у Тебе є на мене якийсь план, прошу Тебе, відкрий мені, бо мої амбіції закінчилися». Це була дуже щира гаряча молитва. І після того я відчув, що не треба більше чекати, а треба йти самому до людей, зокрема до тих, хто цього потребує. Я почав уявляти, а хто мене потребує? Ті, які мають різні проблеми і труднощі. І я почав збирати людей. Ми разом молилися, обговорювали різні теми і якось Господь послав мені одного чоловіка з Польщі, який чув про мене і хотів познайомитись. Він поділився, що сам мав залежність, позбувся її і хотів допомогти іншим. Він каже: «Знайдіть будинок, який вам подобається, а я вам візьму його в оренду». І я знайшов такий будинок неподалік від Кишинева, і він зняв мені його відразу на півроку. Але приміщення було в жахливому стані, то ми з хлопцями почали там шпаклювати, фарбувати, все приводити до ладу, власниця прийшла побачила то і подарувала нам ще два місяці оренди. А згодом моя знайома сестра Павла Мальчук знайшла мені проєкт на криницю. Завдяки цьому нам подарували ще 9 місяців оренди. Потім мій знайомий поляк запросив нас до Польщі, домовився з настоятелем храму, щоби ми після Служби Божої стояли на вулиці і збирали кошти на реабілітаційний центр. Отже, завдяки такому Божому провидінню і людям ми орендували цей будинок 4 роки. І весь цей час місцевий римо-католицький єпископ до мене придивлявся, випробовував. А через 4 роки сказав: «Хочу, щоб ти зареєстрував організацію як юридичну особу, і далі я тобі допоможу, чим зможу. Будеш ще отримувати досвід з інших наших фундацій, щоб ти міг вже мати власний проєкт, щоби були люди, які б тобі допомагали». Бо до того часу мені трошки допомагали, переважно волонтери, кілька годин на тиждень. А для такої праці потрібно, щоби з хлопцями і дівчатами перебували 24/7. Ми активно працювали і згодом отримали грант на будівництво реабілітаційного центру. І в 2024 році ми його побудували. Була велика радість, що минулої осені Голова Пасторально-міграційного відділу УГКЦ владика Степан Сус завітав до нас і разом з місцевим єпископом освятив нам це приміщення.
Після від’їзду о. Романа Проправки залишилася квартира у спальному районі Кишинева. Ми з хлопцями з реабілітаційного центру два місяці робили перепланування та ремонт, продали її, єпископ додав ще трохи коштів і ми купили приміщення в центрі міста, щоби воно відповідало нашій пастирській діяльності. Ми зробили повну реконструкцію. Так з’явилася наша церковка, присвячена святу Успіння Пресвятої Богородиці. Раніше нашим престольним святом був Покров. Але оскільки у наших братів римо-католиків на свято Покрови є свято Богородиці Доброї Поради, ми служили у каплиці у римо-католицькому костелі і ніколи не мали власного празника. Тому звернулись з проханням до єпископа змінити престольний празник, водночас, щоб ми залишилися під покровом Пречистої Діви Марії.
— Повертаючись до Вашого Центру. Скільки людей прийшло через нього? Наскільки він затребуваний сьогодні у Молдові? І чи бачите Ви плоди своєї праці?
Сьогодні наркотична залежність це є стан певної епідемії. Це справді жахливо. Якщо раніше це були переважно опіумні препарати, то зараз на ринок вийшли хімічні, які набагато дешевші і доступніші. І вони настільки сильні, що нам потрібно змінювати методологію праці. Бо ми, наприклад, навчилися працювати з опіумними наркотиками. Ми розуміємо, які мають бути симптоми, що відчуває людина на різних етапах, як їй допомогти, а психотропні працюють цілком інакше. Але, слава Богу, і з тим справляємося. Тут дуже важливо мати силу переконання. Тому в моїй команді працюють люди, які колись самі були залежними, які одужали і сьогодні можуть свідчити. І їм при цьому легко казати: «Я тебе насправді розумію». Ми таких фахівців у команді називаємо «рівний-рівному». Це більш інтегрований шлях розуміння цієї проблеми.
Перший плід цієї праці — це те, що сформувалася ще одна молитовна спільнота. Тобто ці хлопці і дівчата, які мали залежність, їх родичі, тепер мають свою окрему службу Божу в неділю.
За весь час через наш Центр пройшло 569 осіб. Ми з моєю командою надали більш ніж 19 тисяч консультацій. Роботи насправді було дуже-дуже багато. Деякі люди приходили в другий раз, іноді навіть у третій.
Коли я тільки починав надавати послуги з реабілітації залежних, то думав, що достатньо тільки духовності. Але з часом я зрозумів, що до людини треба підходити комплексно, хоча духовність — це стрижень всього. Отже, наша реабілітація має 5 складових. Перша — психологічна. Друга — фізіологічна, бо люди направду приходять дуже хворі і зруйновані. Третя — соціологічна. У хлопців є проблеми з законом, проблеми в родинах, проблеми з працею тощо. Четверта — духовна. І п’ята — інтелектуальна. Ми вже зробили своєрідну школу. Отже, люди не просто проходять реабілітацію, а мають скласти іспити з усіх тем, які ми з ними опрацьовуємо. І це дуже важливо, бо це дає можливість нам отримати фідбек і краще розвинути наші послуги з реабілітації.
Залежність переважно приходить від безвідповідальності. І тому ми намагаємося прищепити їм християнські цінності і водночас заохотити дбати про власне здоров’я, психологічну стабільність, соціальні стосунки. А в центрі всього має бути віра.
Я їх готую протягом півроку, і це дуже схоже до того, що ми називаємо катехизацією на парафії.
І це теж дає гарні плоди — я, наприклад, за цей час вже провів сім хрещень дорослих людей. Маю постійну сповідь, причасників. Хлопці беруть активну участь у житті Церкви: прибирають храм, допомагають у всіх роботах, прикрашають перед святами та намагаються глибоко переживати те, що відбувається в церкві.
— Отче, а як змінилася ваша громада з початком повномасштабного вторгнення? Чи багато українців знайшли прихисток у Молдові? Чи прийшли вони до вашої Церкви?
Як священник я мушу бути правдивим. Українці їхали до Молдови переважно з Одещини, Миколаївщини, тобто з Півдня. І досвід показав: хоча вони за паспортом українці, вони за віросповіданням або православні, або взагалі не практикуючі християни. І тому дуже маленька кількість потрапила до нашої церкви. Наприклад, за цей час наш благодійний фонд надав допомогу 34 тисячам осіб. У мене навіть всі списки є. А з них на нашій парафії сьогодні є три особи. Три. Це не є погано. Такі реалії.
Молдова стала транзитною зоною. Бо дуже важко сказати, що ми настільки фінансово-економічно стабільні, що люди хотіли тут залишатися. Звичайно, що українці більше хотіли їхати до Німеччини, чи до Іспанії, чи до інших країн, навіть до Румунії.
Водночас наша парафія стала місцем, де українці, перетинаючи кордон, могли отримати першу необхідну допомогу. Де можна було поспати, помитися, поїсти і далі собі продовжувати подорож.
Ми ж допомагали не для того, щоб людей пригорнути до Церкви, а тому, що вони потребували.
А от що дійсно сприяло розвитку нашої громади — з жовтня минулого року ми маємо вже своє місце служіння. Як казав митрополит Йосип Сліпий: «Буде хата — будуть люди». Допоки ми були в гостях у наших братів римо-католиків, (яким я дуже вдячний за опіку і всебічну допомогу), було важко організувати літургійний час. За їх внутрішніми правилами не можуть відбуватися дві Літургії під одним дахом. При Кафедральному соборі була капела «Богородиці Доброї Поради», де ми служили, але ми все одно не могли в один час з ними молитись. Якщо польська меса починалася о 9:00, потім о 10:30 була російська, о 12:00 була румунська, то ми мали можливість служити тільки о 13:30. І дуже важко зібрати людей, особливо молодь, на цей час у неділю. А коли ми отримали власне приміщення, слава Богу, вже маємо можливість зорганізувати свій літургійний час, коли нам зручно. Тому я маю зараз у неділю дві Служби Божі: о 9:00 — для місцевого населення, для хлопців з нашого ребцентру, і о 10:30 — для наших українців. На свята — о 10:00 для всіх українською мовою.
У мене сформований річний пасторальний план з різними акціями, культурними заходами. Сподіваюсь, цей рік принесе свої рясні плоди. Але насамперед треба працювати, треба служити.
— Не секрет, що Молдова тривалий час була проросійською. І досі на вулицях Кишинева панує багато російської мови та відповідних поглядів. Наскільки комфортно Вам бути українським священником в проросійському середовищі? Чи не стикались з недружнім ставленням від місцевих?
Нас у семінарії так учили, що священник найперше має бути людиною. Саме через це, напевне, відкриваються серця, і можливості, й інші двері.
По-друге, треба, зважено і мудро ставитися до реалій. Кажуть, сьогодні 92 % усіх громадян Молдови — це православні. Далі протестанти. А ми тут належимо до Католицької Церкви і маємо показник 0,02 %. На всю Молдову приблизно 4 тисячі римо-католиків і нас.
У нас є домовленість з місцевим єпископом, що деякі речі ми не можемо робити. Проводити молитву українською мовою, — можемо, або долучатись до акцій Посольства України у Молдові. Наприклад, з нагоди 1000 днів з початку повномасштабного вторгнення ми мали захід в нашому кафедральному соборі. На прохання нашого Посольства я звернувся до єпископа і настоятеля собору. Вони дозволили. На заході були присутні представники чи не всіх посольств. Я молився панахиду, ми співали «Боже Великий, Єдиний», виступала заступник Посла Наталія Сіренко.
А вже проводити якісь зібрання чи вийти, наприклад, на мітинг або протест з українським прапором, — не можемо. Щоб не провокувати.
— Розповідаючи про співпрацю з місцевим римо-католицьким єпископом, Ви зазначили, що він трошки вас випробовував, придивлявся. А тепер, після понад 10 років служіння, які склались стосунки? Наскільки Римо-Католицька Церква в Молдові вам допомагає?
Чи не в усьому, що тут маю, я завдячую йому. Він мене прийняв, дав житло, утримує, дає інтенції. Я веду свою діяльність завдяки його підтримці.
Поділюсь однією історією. Після одруження я мав їхати служити до Молдови, але моя дружина ще навчалась на психолога у Мукачівському державному університеті, тож ми мусили рік жити нарізно. І місцевий Владика так глибоко за мене переживав, що він так влаштував, щоби я їздив вивчати румунську мову в місті Орадя, на заході Румунії, але через Закарпаття. Він мені оплачував дорогу, про все домовився. Але я все одно сумував. І якось владика, таємно від мене, домовився з моєю дружиною, щоби вона до мене приїхала. Організував їй повністю цю подорож. І телефонує мені та каже: «Ти мусиш залишитися в одному з наших центрів, там завтра буде свято, будеш допомагати». Думаю собі: «Нащо то мені?» Але ж мушу смирення проявити. «Добре, владико, якщо треба, то лишаюсь», — відповідаю. І наступного дня приїжджає мій брат, і з-за його спини виходить моя дружина. А єпископ віддав нам з нею свої апартаменти. Там на столі навіть свіжі квіти були. Все було організовано до дрібниць. Це він зробив спеціально для мене.
Я після того глибоко відчув, що хочу з такими людьми разом служити.
А згодом владика мені сказав, що єпархія купить квартиру і дасть нам. «Можеш поїхати до твоєї дружини і сказати, що у вас вже є ваше місце», — сказав він мені.
І постійно був для мене дуже уважний, щоби мені всього вистачало. Звичайно, що він мене і виховував. Стільки разів викликав «на килим» і казав, як має бути. Але якось так по-батьківськи. І мені це дуже подобається. Бо я відчуваю, що я не є сам. Що є хтось, хто дбає про мене.
— Отче, Ви служите у Молдові вже 12 років. Як за цей час змінилося УГКЦ у Кишиневі? І як, власне, Ви змінилися?
Найперше, ми все ж таки ще тут є. По-друге, ми вже отримали власне місце. У нас є можливість зорганізувати свій літургійний час і календарний план. Ми вже вільніші у своїх діях, заходах.
Слава Богу, за допомогою добродіїв, ми вже маємо сьогодні свій власний храм. Маємо дуже гарний іконостас, із дубу. Я собі інколи ставив питання: «Ну хто прийде до мене сюди хреститися? Чи вінчатися? Бо всі хочуть до Собору». Але тільки за минулий рік я вже мав три хрещення і одне вінчання. А за позаминулий рік жодного хрещення в кафедеральному соборі не мав. Розумієте? І це, мені здається, дуже важливий показник того, що люди розуміють, що ми тут є, довіряють нам.
Щодо мене і змін… За цей час у нас народилось двоє дітей. Дружина, кохана моя, слава Богу, щаслива, усміхається. Про це теж можу сказати впевнено.
— Ви ще ж магістратуру закінчили минулого року.
Так, справді. Тепер я дипломований «Менеджер соціальної роботи». Шість років навчання. Але воно того вартувало, і для мене було необхідне, щоб розширити своє бачення соціальної праці.
Що стосується духовності, іноді відчуваю самотність. Дуже б хотілося, щоб ще хтось з наших священників зі мною служив. Коли отець Роман пішов, я це дуже глибоко відчув.
Розумію, що працюю на місіях. Тут є свої виклики. Але відчуваю себе потрібним і на своєму місці.
Розмовляла Анна ЯщенкоПасторально-міграційний відділ УГКЦ
