Священник для українців у Литві отець Йосафат Попович, ЧСВВ: «Я з дитинства мав особливий потяг до Церкви»
Церква Пресвятої Тройці УГКЦ розташована в самому серці старого Вільнюса. Храм у 1514 році збудував князь Костянтин Острозький на знак подяки Богові за перемогу під Оршею над московитами. Поряд із церквою постав монастир отців василіан, де свого часу посвятив життя Богові святий Йосафат Кунцевич, апостол єдності Церков. Із приходом Російської імперії на литовські землі Василіанський монастир при храмі закрили і зробили в ньому тюрму. Храм передали Російській Православній Церкві. Архітектуру спотворили «під російський стиль», унікальні інтер’єри й іконостаси знищили. За радянської окупації святі стіни храму служили… складами.
Лише з відновленням незалежності монастирський комплекс повернули отцям василіанам і церква Пресвятої Тройці ожила знову — як символ духовної витривалості й української присутності у Вільнюсі.
У грудні 2024 року настоятелем монастиря і парохом храму був призначений о. Йосафат Попович, ЧСВВ.
Як це — керувати церквою з понад 500-річною історією? Як Литва допомагає відновлювати храм? Чим живе українська громада у Вільнюсі? На ці й інші запитання о. Йосафат відповів в інтерв’ю.
— Отче, майже рік тому Вас призначили настоятелем непересічного духовного осередку УГКЦ із багатовіковою історією. Розкажіть, які були Ваші враження і чи справдилися очікування?
— Цікаве запитання. Офіційно я приступив до виконання обов’язків настоятеля тут 1 грудня 2024 року. А переїхав із Рима 16 березня минулого року. Тобто в Литві я вже півтора року. Перші вісім місяців допомагав у монастирі, а пізніше відбулося неочікуване для мене призначення, бо це нове для мене служіння. Я ще ніколи не був настоятелем, парохом. Але завжди щось у житті буває вперше. По-людськи кажучи, був певний острах. Тим більше, ти розумієш, що стаєш настоятелем не в рідній країні, а за кордоном, де є свої нюанси, виклики, закони. Плюс нова мова — це також завжди виклик. Потрібно налагодити контакти з різними людьми. Але дякувати Богові, за цей короткий час усе йде добре. Ніколи не буває все гладко, але немає на що нарікати.
— Вам ввірили в керування славетну церкву Пресвятої Тройці у Вільнюсі і старовинний Василіанський монастир, розташовані в серці литовської столиці. Ці пам’ятки потребують значних капіталовкладень. Як даєте собі раду з реставраціями і ремонтами? І наскільки влада Литви Вам у цьому сприяє?
— Церква Пресвятої Тройці у Вільнюсі — це пам’тка архітектури XVI століття. Храм був закладений ще Костянтином Острозьким як подяка Богові за перемогу над московитими під Оршею в 1514 році. Якщо заторкнути історію, то наша Церква тут почала своє існування ще з початків Берестейської унії, і наш Василіанський чин також.
Уся реставрація храму відбувається за рахунок державного фінансування. Ми дуже дякуємо, що Литва виділяє кошти. Це — пам’ятка архітектури, до того ж апостольського рівня, і підпадає під окрему державну програму.
Також перевага в тому, що наша Церква в Литві зареєстрована як одна із традиційних релігій (їх є дев’ять), тобто, наприклад, перед державою Українська Греко-Католицька Церква і Римо-Католицька Церква мають однаковий статус. Тому на різні заходи державного рівня завжди запрошують настоятеля монастиря, оскільки він у Литві є представником УГКЦ.
Є певна сума, яку виділяє держава для кожної дієцезії в Литві. Їх є сім. Їм виділяються кошти на цілу дієцезію на всі пам’ятки, а нам — суто на нашу церкву. І це немаленька сума. Наша церква є окремою юридичною особою. І в цьому великий плюс, бо храм був дуже знищений. Я ще пам’ятаю з часу семінарії, коли ми приїжджали сюди, і навіть ще в березні минулого року, коли я приїхав, у храмі ще була крива підлога, тут дуже старий бетон, то ми цього року поставили нову підлогу. Залишилося лише у святилищі замінити, бо там має бути цегляна. Храм постійно відновлюється, постійно щось робиться. Зараз також і дзвіниця перебуває на етапі реставрації.
Справді велика подяка державі Литва, тому що вона підтримує Україну й українців у цій нелегкій боротьбі й війні з росією, але також підтримує і нашу Церкву тут.
— Ви один із наймолодших ігуменів Василіанського чину. Маєте свіжий погляд на багато речей. Коли Вас призначили, Ви собі окреслили якісь першочергові завдання, куди рухатися? Може, відкривати нові парафії, якщо є така потреба?
— Щоб закладати нові парафії, треба мати з ким це робити. На цей момент у нас є тільки два священники. Якщо дасть Господь, матимемо ще одного.
Я продовжував те, що було тут вже закладено. Ми служимо у Вільнюсі, маємо нашу офіційно засновану парафію. Також є дві громади, куди ми постійно їздимо: щонеділі — в Каунас і раз на місяць — у Клайпеду.
Ми фізично не можемо охопити душпастирством усіх наших людей у цілій Литві. Якщо все звести суто до Літургії, це може перетворитися на подорожі. Але також треба увагу приділяти тим людям, за яких ти несеш безпосередню відповідальність і які тобі ввірені, бо офіційно наша парафія та наш центр саме у Вільнюсі.
Чи я щось окреслював для себе? Скажу так: те, що я отримав від попередників, намагаюся підтримувати і розвивати, щось робити для парафії, творити спільноти. Це нелегко. Це не Україна. Наведу приклад. Якщо в Україні в наших містах завжди хтось із вірних буде вранці на Літургії у будні, то тут дуже часто правимо самі — немає нікого. Практично вся наша душпастирська діяльність тут зорієнтована на неділю. Багато українців тут працює і в суботу. Чоловіки тут часто працюють на будовах — це тяжка фізична робота, люди втомлюються. Лише в неділю можуть прийти на Богослужіння. І це їхній, по суті, єдиний вихідний. І ми розуміємо, що люди хочуть відпочити, десь поїхати, побути з родиною. Тож у деяких моментах може хотілось би чогось більшого, але треба прийняти те, що є.
— Розкажіть про Ваших парафіян, хто вони? Чи це вже новіша хвиля міграції внаслідок повномасштабного вторгнення росії в Україну чи більш усталена громада? І з якими викликами найчастіше стикаються наші люди в Литві?
— Наш храм у Вільнюсі відновив діяльність на початку 90-х років, коли наша Церква була офіційно зареєстрована Литвою. Також наш чин був офіційно зареєстрований як окрема юридична особа. І від того почалися початки відродження нашої церкви після майже двохсотрічної перерви із приходу російської імперії, коли монастир був закритий, храм — переданий Російській Православній Церкві і два століття василіан тут не було. Але з 90-х років прийшов новий етап життя і служіння. Отці, які тут були на початку, зустрілися з великими викликами, тому що була велика руїна — і монастир, і церкву повернули у знищеному стані.
Є тут стара громада, але вона невелика. Як отець мені розповідав, до війни на Літургії могло бути 20–30 людей. Зараз маємо понад 100 щонеділі, 120–130. Більшість із них — новоприбулі. Тут було багато чоловіків, які працювали на будівництві. Коли почалася війна, до них приїхали їхні дружини з дітьми. Тобто сім’ї об’єдналися. Я завжди кажу, що краще, щоб сім’я була вкупі. Це і для блага самої сім’ї, і для добра дітей. Бо коли сім’я довгий час живе розділено, подружжя відвикає один від одного.
Більшість із прибулих до Литви українців переїхали зі Сходу і Центру України, відповідно це не греко-католики. Переважно православні. Ті люди, які прийшли до нас на парафію, переважно з Галичини. А є представники старої громади, які приїхали або на початку 90-х, або ще за радянського союзу, коли на роботу відправляли за скеруванням. Так створювалася українська громада у Вільнюсі.
Я чув такі думки від деяких парафіян, що якщо б закінчилася війна, то точно б хотіли повертатися в Україну. Але це не будуть всі. У декого вже діти тут ходять до школи, дехто вже вступив в університет, здобуває освіту, будує тут своє життя. Але, очевидно, що всім нашим людям болить за Україну, за її долю. А ми намагаємося послужити їм тим, чого вони потребують: таїнствами, сповіддю, хрещенням, шлюбом, катехитичним навчанням.
— Оскільки Ви згадали про катехитичне навчання, розкажіть про Ваших наймолодших парафіян. Адже майбутнє кожної парафії — це діти і молодь. Скільки дітей наразі проходить катехизацію? Які ще активності організовуєте для них?
— У плані організації складно, бо, як я вже сказав, усе зводиться до неділі.
Цього року вже записалося четверо дітей на підготовку до Першої Сповіді та Урочистого Святого Причастя. Минулого року було троє дітей із Вільнюса й одна дитина з Клайпеди приїжджала сюди, щоб мати свято разом з усіма.
Є також катехизація дітей після Літургії. Приходить від 5 до 10 осіб. Була спроба проводити і молодіжні зустрічі. Минулого року ми практикували збиратися у п’ятницю ввечері, перед вихідними. Цьогоріч уже їх відновили. У нас наразі склалася така ситуація, що є або діти шкільного віку, або вже ті, хто готуватимуться до шлюбу. Немає тієї середньої ланки — лише трошки підлітків. Але маємо кількох молодих людей, які виявляють бажання приходити на такі зустрічі.
У Вільнюсі є три українські школи, визнані державою: дві приватні та державна. Але там переважно навчаються діти зі Сходу України. Вони не ідентифікують себе з нашою Церквою. Але є трошки і наших вірних. Тож намагаємося налагодити контакт із навчальними закладами. Вже була можливість відвідати всі ці три школи. Я разом з о. Тадеєм був у них спочатку з Йорданською водою. Ця перша ініціатива, щоб прийти до них, пішла від мене. А вже тепер вони запросили мене на перший дзвоник, щоби я благословив дітей.
Також проводимо передшлюбну катехизацію. Цьогоріч уже мали вісім шлюбів і ще один точно буде.
— Так це чудово!
— Так. До речі, маємо нову катехитку — сестру Анну.
У червні ми вперше проводили зустріч і для подружніх пар, які вже живуть у шлюбі певний час. Зібрали шість пар у неділю. І дякувати Богові, що подружжя були готові приділити ці три-чотири години свого вихідного. Була насправді дуже гарна зустріч під проводом сестри Анни. Подружжя потребує нового заряду у своїх відносинах, у спілкуванні, тому що є дві крайності: одна — коли звикають один до одного, а друга — відвикають один від одного, якщо довший час живуть окремо. Тому потребують підтримки, оживлення відносин. Ці зустрічі для того, щоб їм допомогти відкритися один одному, без остраху. Ми практикували, щоб вони писали листи один одному, говорили про те, що мені в тобі подобається. Бо хто таке буде в хаті робити? Дуже позитивні враження були у всіх. Тому маємо намір продовжувати ці зустрічі.
Намагаюся робити також біблійні зустрічі в неділю, якщо є можливість. Коли діти йдуть на катехизацію з сестрою, щоб батьки, які їх чекають, а також всі інші охочі, долучалися. Поки що це трошки важко йде. Але все одно стараємося підтримати людей, оживити їхню віру, допомогти їм у християнському житті.
Влітку проводили «Веселі канікули» з Богом. Запрошували трьох дівчат-аніматорів з України, підготовлених до провадження таких заходів. Десь 10 дітей взяли участь.
— Один із викликів для всіх наших священників, які душпастирюють за кордоном, — це мова. Ваш попередник отець Павло Яхимець розповідав, що коли йому в 1991-му році сказали їхати на служіння до Литви, він відповів: «Не поїду, бо не знаю мови». Тоді почув від протоігумена: «Якщо не поїдеш, не отримаєш благословення». Тож отець поїхав і розвинув душпастирство не тільки у Вільнюсі, а й доїжджав до українців в усіх країнах Балтії. Скажіть, як у Вас складається ситуація з мовою? Вчите литовську? Як знаходите порозуміння з місцевою владою, з Церквою?
— Литовської мови я, зрозуміло, не знаю. Зараз ми з отцем Тадеєм її активно вивчаємо, маємо онлайн курси. Нелегко, бо литовська — це інша мовна родина.
Як даю собі раду? Зі старшим поколінням, яке не знає англійської мови, доводиться спілкуватися російською. Хоча я народжений вже за незалежної України, у 1991 році. І ніколи російської мови не вчив, знаю її винятково на слух. Усе молоде покоління в Литві знає англійську, спілкується англійською. Тож тут проблем у комунікації теж не виникає. А, наприклад, із представниками Церкви, які знають італійську мову, спілкуюсь італійською, бо я вчився в Італії. Тож ще не було такого випадку, щоб я собі не дав ради, бо інші мови мені допомагають у спілкуванні та порозумінні.
Хоч Литва і маленька країна, відчувається, наскільки для неї принципово було, щоби все було литовською. Це приклад і для України, де, на жаль, ворог використовує питання мови до сьогодні. А тут все чітко: є державна мова — і її повинні всі знати. А у приватному житті можеш спілкуватися будь-якою.
— Отче, коли Ви усвідомили, що хочете стати монахом? Чому обрали саме василіан? Поділіться своїм шляхом до священства.
— Мій прадід брав участь у Другій світовій війні, і пізніше потрапив у німецький полон. Вдома в нього залишилася вагітна дружина, яка згодом народила доньку, мою бабцю. Пізніше він мав змогу виїхати до Англії. Прадід не мав змоги бачити свою родину від 1942 року до 1989-го. Він уперше побачив свою доньку, коли їй уже було 47 років. Він зробив їм запрошення. Тоді ще треба було їхати відкривати візу в посольство в Москву. Не було легко дістати документи, як розповідала бабця, але після певного етапу чекання в Москві вони нарешті отримали візу. І свою жінку, мою прабабцю, він побачив після перерви у 48 років. Вони ще разом прожили в Англії 4 роки, і прадідусь помер. Прабабця ще 4 роки пожила, і теж відійшла в засвіти. Вони обоє там поховані. Моя бабця, мама мами, теж згодом виїхала до Англії. Коли моя мама була вагітною мною (а я був третьою дитиною в сім’ї), батькам також запропонували поїхати до Манчестера. І так сталося, що я народився там. І батьки завдячують тому, що так склалося. Як казала мама, лікарі мені врятували життя після народження, бо в мене були проблеми зі здоров’ям, і я п’ять перших років був під постійним наглядом лікарів. Коли мені виповнилося 5 років, родина вирішила все ж таки повертатися в Україну. Бабця продовжила будувати своє життя там, натомість батьки, здобувши освіту в Україні (вони за професією обоє стоматологи), відповідно в чужій державі, плюс питання мови…
— … і нострифікація диплому — доволі важка процедура.
— Так. Тож коли вже лікарі сказали, що я не потребую більше їхнього нагляду, батьки вирішили повернутися в Україну, оскільки не могли працювати в Англії за професією. І там уже почався новий етап життя.
Ми родом із Дрогобича, я ходив там у початкову школу №2, пізніше вчився у Дрогобицькій гімназії. А щодо мого покликання, то я з дитинства мав особливий потяг до церкви. Зрозуміло, що мусить бути приклад із дому. Але мені ніхто не казав, що треба йти до церкви, що треба молитися, у мене це якось автоматично йшло, зсередини, я був промотором, ініціатором того, щоб йти до церкви. Мені там дуже подобалося. Я від малого хлопця ходив прислуговувати. А коли в початкових класах мав другу зміну у школі, то щоранку йшов на Службу, бо для мене це було важливо. Щодня приймав Святе Причастя. Вже в гімназії почалася перша зміна, і я не міг щодня бути на Святій Літургії, але завжди мав цей контакт із церквою, завжди був прислужником, допомагав отцеві в церкві, брав участь у різних прощах, таборах. Покликання в мене десь жевріло всередині, розвивалося. Коли постало питання вибору, я чітко розумів, що хочу бути священником, але в якому стані: чи ти хочеш бути одруженим чи не одруженим, чи ти хочеш йти до семінарії, чи до монастиря? І це був для мене виклик — розпізнати моє покликання.
У моїй парафії був священник-василіанин, і це для мене також, напевно, було одним із чинників, звідки я знався з василіанами. Мені вони подобалися. Я тричі був на молитовних зустрічах із хлопцями у Крехові, мене туди тягнуло.
Але коли в 11 класі перед закінчення школи я розповів про свої плани родині, то в декого виник спротив. Мовляв, я ще замолодий, я ще не знаю життя, не треба поспішати з вибором, можна піти у монастир будь-коли. Ніхто не був проти мого священства. Але не були в захваті саме від того, що хочу йти в монастир. Бо в багатьох людей така асоціація з монастирем, що це закритий спосіб життя, відречення від світу. Хто вже більше має контакту з духовенством, із монахами, із монахинями, хто має можливість приїжджати в гості в монастирі, звісно вже по-іншому сприймає ченців. Але в багатьох людей і далі побутує думка, що монастир — це щось зовсім далеке від світу. Так, ми відрікаємося від світу, так, ми ведемо інший спосіб життя, але ми не перестаємо бути у світі, ми не перестаємо служити для людей, для свого народу.
Тож оскільки дехто був не в захваті від моєї ідеї йти до монастиря, то я вирішив «догодити» родині і вступив на нульовий курс Львівської семінарії. У липні 2008 року я подав документи. А під кінець липня поїхав на молитовну зустріч до Крехова, і звідти привіз книжечку одного священника «Що таке покликання і як його розпізнати». І коли приїхав, то читав лекцію своїм батькам і мені вдалося, по суті, їх переконати у своєму виборі. «Якщо ти так вже сильно хочеш, то йди», — почув від них. Мені було 16,5 років. Я забрав документи з Львівської семінарії і вступив до Крехова. За що дякую Богові. Пройшов там початкову формацію, новіціат. Пізніше вступив до семінарії отців василіан у Брюховичах, там я 6 років вивчав філософію і богослов’я. І в 2016 році був висвячений на священника. Після закінчення семінарії мене призначили на перше служіння в Бучацький монастир.
До речі, так цікаво сталося, що 5 липня 2016 року я приїхав до Бучача, і рівно за рік, 5 липня 2017 року, переїхав на нове служіння в інший монастир до Івано-Франківська.
З перших років священства в цих двох монастирях я маю дуже позитивні спогади. Дякую Богові за здобутий саме там досвід, а також за тих людей, яких Він послав на моєму шляху, з якими я мав справи, а також міг їм послужити.
У 2018 році, у погодженні з протоігуменом, я захотів продовжити свої студії. Тож поїхав до Рима на навчання. Вступив до Папського східного інституту на факультет Східного канонічного права, де здобув ліценціат. Також зробив і докторські студії, але дисертації не написав.
— Отче, розкажіть про вибір Вашого монашого імені. Ви обрали ім’я Йосафат і зараз служите саме в тому місці, де свого часу жив і душпастирював святий мученик Йосафат Кунцевич — знакова постать для УГКЦ. Це збіг?
— Коли я навчався в 11 класі (до речі, всі мої однокласники знали, що я хочу бути священником, я цього не приховував, і шанували мій вибір і прихильність до Церкви, ніколи не було якогось несприйняття чи насміху), у моїй кімнаті над столом висів церковний календар. В Україні не всі церковні свята вихідні. Навіть на більші свята не завжди маємо державні вихідні, відповідно школи працюють, і не міг іти до церкви, коли треба було йти на навчання. Пам’ятаю той день, що я подивився на календар, і було якраз 25 листопада (ще тоді був юліанський календар у нашій Церкві) — Святого Йосафата. Я це прочитав, і мені чомусь це ім’я дуже запало до серця. І вже потім, коли був мій шлях у монастирі, коли прийшов час вибрати чернече ім’я і наш магістр, наш учитель сказав написати його на картці, мій внутрішній голос одразу мені сказав: «Ти — Йосафат». Тож як воно мені тоді в 11 класі запало, так і залишилося.
Але скажу чесно, ніколи не думав, що служитиму у Вільнюсі.
— Виконавчий секретар ПМВ о. Василь Поточняк, світлої пам’яті, вбачав перспективи становлення Балтійського деканату для Литви, Латвії та Естонії. Ви вже півтора року душпастирюєте у Вільнюсі, які вбачаєте перспективи розвитку УГКЦ на цих теренах, зокрема зважаючи на війну та кількість наших мігрантів.
— Деканат не може існувати сам собою — він повинен бути в якійсь структурі.
Ми з отцями із країн Балтії комунікуємо і перебуваємо в добрих відносинах. І з отцем Романом з Риги, і з отцем Романом із Таллінна. Нещодавно в Таллінні на беатифікації архиєпископа Едуарда Профіттліха, мученика за віру, який загинув у радянському концтаборі, познайомився з нашим отцем, який служить у Тарту.
Мені важко говорити щось про якісь глобальні виміри, як наша Церква це бачить, що буде після війни, але я завжди прихильник того, щоб мати свою структуру. Навіть коли лише кілька країн мають свою структуру, це завжди краще. По-перше, в тебе є прямий зв’язок із твоєю Церквою. Є особа з твоєї Церкви, яка представляє цю структуру, якій ти безпосередньо підпорядковуєшся. Хоча в нас добрі відносини з римо-католиками. Ми в цих країнах підпорядковуємося місцевим римо-католицьким єпископам.
Але в перспективі можливо і буде щось таке створено, як це бачив уже покійний отець Василь.
— З якими викликами зараз стикається наша Церква в Литві? Чого найбільше потребуєте?
— Нам було б добре мати тут окремого душпастиря для північно-західної Литви, щоби хтось там був постійно і міг опікуватися цією територію. Це — Клайпеда, Шяуляй. Можливо, час від часу відвідати Паневежис. Там є три українські школи. Також можна йти з ними на контакт. Ми вдвох фізично не можемо охопити всі потреби і запити, які є.
В Україні постійно організовуються різні конференції, заходи, навчання. Ми тут того не маємо. Можемо брати участь (і беремо) лише в щомісячних зустрічах священників, але ще трошки заважає питання мови — нам поки перекладають.
Ще один плюс життя в Україні в тому, що ти завжди можеш взяти когось на служіння на парафію. Наприклад, сестер, які можуть працювати з дітьми. Там більше можливостей і більше людей, яких ти можеш залучати, тоді ти можеш більше проєктів реалізовувати, більше різних заходів організовувати.
Але стараємося робити те, що можемо, щоби якнайкраще послужити нашим людям тут, у Литві.
Розмовляла Анна ЯщенкоПасторально-міграційний відділ УГКЦ
