«Свобода — це духовне поняття, яке дарує Бог», — Блаженніший Святослав про місію Церкви, патріотизм і зцілення ран війни
В умовах повномасштабної війни, коли українці знову змушені боротися за своє існування, віра та духовність стають невід’ємною опорою. В інтерв’ю для телеканалу «Апостроф» Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав розмірковує про природу свободи, роль Церкви в українському державотворенні та шляхи зцілення ран війни. Патріарх пояснює, чому російський режим панічно боїться справжньої, вільної Церкви, а також ділиться своїми міркуваннями про феномен українського патріотизму, роль духовенства в суспільній консолідації та бачення справжньої, Богом даної перемоги.
— Ваше Блаженство, на День Незалежності ми стали свідками чергового обміну полоненими. На жаль, наші люди повертаються у важкому стані. Але привернуло увагу те, що під час допитів українців питали про Томос, про ситуацію з московською Церквою. Чому росіяни так чіпляються за ці питання, не маючи при цьому нічого від Бога?
— Я хотів би процитувати свого великого попередника блаженнішого Любомира, який говорив про вільних людей. Бо той, хто вірить у Бога, відчуває свою гідність. Він сказав: тирани цього світу менше бояться голодних бунтів, аніж вільних людей. Бо голодних можна купити, а вільну людину можна тільки вбити.
Історія стосунків російської влади, російського царату та їхньої Церкви призвела до поневолення самої Церкви. Митрополит Андрей Шептицький називав це «казьонним православієм». Тому вони панічно бояться української Церкви, яка допомагає людині відчути свою гідність і смак свободи.
Щоразу, коли російська імперія завойовувала якусь частину України, першою її метою було знищення й підкорення нашої Церкви. Бо вони розуміли: Церква — це простір свободи та гідності для людей, а свобода й гідність — це те, що дарує Бог.
Один із протестантських мислителів наголошував: ідея свободи належить Богові, а не людині. Саме тому питання релігійної свободи, свободи Церкви від використання її державою як інструмента поневолення, таке чутливе для російських загарбників.
— Україна — світська держава, але водночас Церква відіграє велику роль у суспільному житті. Якою Ви бачите її місію в утвердженні державності?
— Упродовж багатьох історичних періодів життя українського народу Церква виконувала функцію держави для бездержавного народу. У різні часи — під владою російської імперії, Речі Посполитої чи Австро-Угорщини — саме Церква була єдиною суспільною інституцією, яка виражала інтереси свого народу, захищала його та боролася за права поневолених. Вона була матір’ю і вчителькою для свого народу.
Ба більше, якщо візьмемо, наприклад, історію дозрівання громадянського суспільства в Україні, навіть історію пострадянської України, Церква тут відігравала роль трансформаційного елемента. Бо отримати свободу зовнішню — це ще замало, щоби бути вільною людиною.
Ми вже згадували, що свобода — це духовне поняття. Потрібно пройти шлях внутрішнього звільнення людини. І ось Українська Греко-Католицька Церква була таким чинником трансформації українського суспільства: від пострадянського до справді демократичного. Очевидно, тут Церква відіграла свою роль на основі свого соціального вчення.
Хочу нагадати чотири головні постулати соціальної доктрини Церкви, які стали основою виховання лідерів і політиків. Перший — гідність людської особи. Свого часу папа Венедикт говорив, що коли хтось відкриє власну гідність — це вже революція.
Другий — це субсидіарність. Тобто повага, підтримка особистої, приватної ініціативи. Ми розуміємо, як важливо нам бути відповідальними за свою державу. Не чекати, що тобі хтось спустить згори розпорядження, що ти маєш робити.
Третій — принцип спільного блага. Ми всі повинні єднатися як один народ в імʼя спільного блага, яким, зокрема, є наша вільна, незалежна Українська держава.
Четвертий — солідарності. Ми бачимо, що сьогодні солідарність — це те, що рятує Україну в умовах повномасштабної війни.
І так Церква, зокрема наша, відіграє роль як мати й учителька для свого народу.
— Але цього всього, як Ви кажете, не дає московська Церква. Коли стався той перелом, що вона укорінилася у свідомості частини українців?
— Цього року ми святкуємо 30 років відновлення Київської митрополії нашої Церкви. Її царат ліквідував 1839 року в межах політики поневолення та русифікації, особливо Правобережної України.
Ми пережили жахливі гоніння. Ті, хто не захотів стати православним у межах «казьонної» Російської Церкви, зазнавали репресій. Маємо цілу плеяду єпископів, монахів і мирян, які відмовилися бути інструментом поневолення власного народу. Вони бачили, що Російська Церква — це державна інституція, інструмент колонізації України.
У ХХ столітті ситуація набула ще трагічнішого вигляду. У 1920-1930-х роках Церкву було практично знищено, а після Другої світової війни сталінський режим «відновив» її вже як інструмент контролю над умами й серцями людей. Вона стала знаряддям комуністичного режиму.
У 1946 році нашу Церкву в радянському союзі ліквідували, і ми перейшли в підпілля. Російська Православна Церква натомість стала знаряддям поневолення в руках комуністичної влади. На жаль, такою вона залишається і сьогодні.
Тому визволення українців від колонізації з боку росії та її неоімперської ідеології нерозривно пов’язане і з питанням релігійної свободи, зокрема від московського впливу.
— Як можна подолати цей вплив? Чи достатньо зусиль держави, чи потрібен діалог із вірними Московського патріархату?
— Думаю, що кожен має виконати свою місію: держава, суспільство і Церква. Я говоритиму суто про церковний аспект.
Ми, як Церква, повинні боротися не так за храми чи церковне майно, як за людські серця і душі. Бо завдання Церкви — відкрити людині дорогу до вічного спасіння та проповідувати Христове Євангеліє.
У той час, коли росія проповідує ідеологію «русского міра», яка не має нічого спільного із Христовим Євангелієм, ми, Церкви України, покликані проповідувати не людські ідеології, а Слово Боже, хоча є багато спокус. Як сказав блаженніший Любомир, ми повинні бути Церквою, що проповідує Христове Євангеліє, яке сьогодні справді є живою водою і ліком для спраглого та зболеного українського народу.
Я бачу, як народ оживає, коли проповідуєш не людські міркування, а Боже слово. Особливо в час війни, коли люди запитують: «Боже, чому це сталося? Де Ти, коли нас убивають?». На ці запитання немає відповідей у жодній ідеології, їх можна знайти лише в Божому слові. І тому-то бути носієм Божого слова, не людського, але Божественного світла — це те, до чого покликана Христова Церква.
— Києво-Печерська лавра досі залишається в центрі уваги. Ви колись сказали, що вона має бути відкрита для всіх конфесій. Наскільки це реально і чи може об’єднати суспільство?
— Це доволі складне питання. Я не думаю, що лише належність якоїсь святині до тої чи тої конфесії автоматично вирішить усі наші питання.
Але сьогодні в українському суспільстві з’явилося нове розуміння: існують загальнонаціональні святині, які є маркерами нашої ідентичності, й вони мають бути доступними для всіх. Коли якась одна Церква монополізує або приватизує той чи той храм, ту чи ту святиню, то це означає, що інша частина суспільства автоматично вилучена.
До таких належать Свята Софія Київська — матірний катедральний собор усієї Київської Церкви, незалежно від того, до якої гілки колись єдиної, сьогодні поділеної Київської Церкви ми з вами належимо. Так само можемо говорити про Києво-Печерську лавру — колиску київського чернецтва.
Якщо ми мислитимемо так, то зможемо, з одного боку, позбутися монополії «русского міра» на нашу історію, а з іншого — формувати інклюзивну ідентичність, що нікого не вилучає, а творить простір свободи.
Для прикладу, у Софії Київській є графіті вірменською мовою — свідчення, що після пожежі у власному храмі вірмени молилися саме там. Якщо тоді вона прийняла християн іншої традиції, то чому сьогодні не може прийняти всіх дітей єдиної Київської Церкви?
Тож пізнаваймо власну історію, звільняймося від кліше російської пропаганди, яка протиставляла одних українців іншим. І думаю, що на своїй рідній землі ми, спадкоємці тієї Київської Церкви, можемо й повинні вміти разом служити Богові та українському народові.
— У суспільстві часто лунає запитання: чи є Бог у Російській Церкві?
— Це дуже складне питання. На нього має відповідь лише Господь. Але що справді є в Російській Церкві — це «сотеоріологічний ексклюзивізм». Тобто переконання, що тільки їхня Церква правдива, а всі інші ведуть людей до пекла. Щоби спастися, мовляв, треба стати росіянином і належати до Російської Церкви.
Такий підхід формує замкнене середовище, подібне до фортеці в облозі. Їм нав’язують думку, що весь світ проти них, а вони — єдині носії спасіння. Це спричиняє агресивність і закритість.
Натомість християни, які живуть заповіддю Христа: «Щоб усі були одно», відчувають універсальність християнського меседжу. Вони не піддаються спокусі ексклюзивізму — залишаються відкритими до спілкування з іншими Церквами та конфесіями.
— У 1990-х роках УГКЦ мала громади і в росії. Що зараз із ними, чи маєте Ви розуміння, як багато прихожан нашої Церкви зараз перебуває в терористичній федерації, які це райони, чи відчувають вони гоніння?
— Присутність греко-католиків у росії пов’язана передусім із депортаціями. Багато наших людей було вивезено в Сибір, Казахстан та інші регіони. Згодом, коли з’явилася бодай мінімальна релігійна свобода, вони почали реєструвати громади, і ми надсилали туди священників.
Ми мали чимало громад у сибіру, а також у москві та санкт-петербурзі, куди приїжджали наші заробітчани. Деякий час ситуація давала змогу розвивати душпастирство, але згодом російське законодавство почало обмежувати релігійну свободу.
Ми хочемо подякувати римо-католицьким єпископам росії, які прихистили наших священників і вірян. Зокрема, Святий Престол призначив ординарія для східних католиків єпископа Новосибірська, владику Йосифа Верта, який, фактично, став батьком для наших людей, для наших священників.
Після початку повномасштабної війни становище стало значно складнішим. Почали переслідувати наших священників, декого депортували. Сьогодні в росії важко бути неросіянином, а українцем — особливо. Ксенофобія посилилася — закрили всі українські організації, навіть бібліотеку в москві. Це, безумовно, вдарило і по функціонуванню наших громад.
— Чи залишилися громади на тимчасово окупованих територіях України?
— На жаль, наші громади там ліквідовані, а храми — опечатані, як, наприклад, у Луганську, Донецьку. Спершу там ще залишалися священники, але через гоніння вони були змушені виїхати.
Історія повторюється: там, де приходить російська влада, зникає Українська Греко-Католицька Церква. На Донбасі зараз немає жодної нашої громади. Наші вірні єднаються через онлайн-трансляції «Живого телебачення» та інші медіа, але це стає дедалі складніше.
Дуже багато людей зазнали переслідувань за свою віру. Згідно з «законодавством» окупантів, наша Церква офіційно заборонена на цих територіях.
— Яку роль, на Вашу думку, має виконувати Церква у військовому середовищі? Це лише духовна підтримка чи й активна участь у національному спротиві?
— Тут треба розрізняти два середовища. Перше — це військовослужбовці, для яких існує військове капеланство. Друге — цивільне населення, про яке в умовах війни також потрібно дбати. Роль і місце Церкви тут тільки зростає.
Ми маємо законодавчо визначену квоту військових капеланів, яку майже повністю заповнили. У Патріаршій курії діє Департамент військового капеланства, є єпископ, відповідальний за цей напрям. І тут ми справді намагаємося бути поруч. Бо військове капеланство має свої правила. Ми намагаємося зробити все, щоб конфесійний поділ не проєктувався на наше військо. Тут наші військові капелани діють в іншій парадигмі, за іншою логікою. Але це професійні військові капелани, які є там, де найважче.
Але Церква має величезну місію й серед цивільного населення. Пам’ятаю, коли Президент оголосив принципи стійкості українського народу, то серед них було названо й державно-церковне партнерство. Тоді Церкви визнали частиною критичної інфраструктури країни.
Під час війни кожна наша парафія стала гуманітарним хабом. Сьогодні ми маємо дуже широку мережу міжнародних контактів, і Вселенська Церква зі всього світу допомагає українцям, не тільки прийнявши наших біженців, вимушеного переселених осіб, але вирішувати гуманітарну кризу. Адже війна завжди її спричиняє. І ми здобули велику перемогу: гуманітарна криза не переросла в катастрофу.
В Україні під час найбільшої війни в Європі з часу Другої світової ніхто не помер від голоду чи холоду. Керівники гуманітарних штабів ООН були вражені, що ми змогли втримати ситуацію. Вони навіть переймали наш досвід. Отже, Церква разом із державою та суспільством витримала цю битву за людські життя.
Тепер перед нами ще один виклик. Думаю, майбутнє нашої держави залежать не тільки від того, наскільки ми зможемо зупинити агресора військовою силою, а й від того, наскільки українське суспільство впорається із травмою війни. Глибока рана війни, яка щоразу поглиблюється, буде великим викликом і для держави, і для мережі охорони здоровʼя, ментального здоровʼя, а також буде великою нивою для праці Церков України.
— Попереду ще більший виклик — як українське суспільство подолає травму війни. Чи готова Церква допомагати в цьому процесі?
— Ми вже це робимо. Війна триває понад 10 років — від 2014-го. І ми зрозуміли, що маємо дбати про зранені душі.
Спершу ми створили програму «Душпастирство зцілення ран війни» для священників, які працювали з військовими та постраждалими цивільними. Згодом її поширили на все духовенство, монашество і навіть дружин священників.
Ця програма зацікавила й закордонні Церкви, наприклад, шведських лютеран, які захотіли перейняти наш досвід. Ця програма постійно вдосконалюється. Сьогодні ми вже працюємо зі зраненими громадами та парафіями, бо все українське суспільство позначене війною. Думаю, це важливий внесок Церкви в подолання наслідків цієї війни.
Ми будемо зраненим суспільством багато років, навіть після закінчення війни. Ми переживатимемо різні виклики, повʼязані з ментальним здоровʼям, із ранами, які наші ветерани принесуть додому. Багато хто каже, що конфлікти в суспільстві чи ті нові розлами виникають уже не на основі регіонального, мовного, культурного чи навіть конфесійного поділу, а на основі того, як та чи та особа здобула досвід війни.
Бо, на жаль, тягар війни впав на плечі українського народу нерівномірно. Наприклад, повернеться солдат додому зі своїми травмами, і жінка скаже: я його не розумію. Повернеться сусід додому, до того сусіда, який залишився в окупації, і вони скажуть один одному: ти мене не розумієш.
Тому нам потрібно буде бути готовим долати ці нові розлами, які виникнуть на основі різного досвіду чи різної глибини цієї травми війни, якою ми всі будемо позначені. Ми знаємо із власного досвіду, що на війну легко потрапити, а повернутися з неї до мирного життя дуже й дуже складно. І, насправді, Церква може стати простором зцілення ран війни і стабільності для повоєнної України. І ми цей простір уже починаємо будувати, поширювати. Думаю, це буде ключем нашої остаточної перемоги.
— Після війни можуть виникати нові розділення в суспільстві. Наприклад, між ветеранами, які повернуться із фронту, і тими, хто залишався за кордоном. Як Церква може допомогти подолати такі конфлікти?
— Думаю, тут не йдеться про те, щоб когось осуджувати. Господь Бог є суддею. Ми ж повинні вчитися єднатися в імʼя України, в імʼя добра нашого народу. Вважаю, що не можна говорити про будь-яке примирення, не беручи до уваги процесу зцілення. Кожен має зцілитися від своїх проблем, від своїх ран.
Взагалі, не всі ті, хто перебуває за кордоном, ухилянти. Наша українська громада за кордоном справді нині деколи травмована не менше, ніж наші люди тут. І кожен питає себе: що сьогодні я повинен зробити для своєї держави?
Я переконаний, що церковне середовище може бути тим майданчиком, який обʼєднуватиме українців. До речі, Українська Греко-Католицька Церква — єдина з усіх Церков України, яка вже обʼєднує у своєму лоні українців на рідних землях та українців у світі. Більша частина структур нашої Церкви — митрополії, єпархії, парафії — перебуває поза межами України. Ми вже є тим мостиком, який обʼєднує світове українство з нашими людьми на рідних землях.
Очевидно, бути глобальною Церквою, яка обʼєднує різних, — це завжди виклик. Ми будемо різними, навіть коли закінчиться війна. Але мусимо шукати єдності в різноманітності. А це така сила і благодать, яка дається Духом Святим. І Церква як духоносне тіло єдина буде здатна зцілити ці рани війни.
— У темі прощення та примирення ми пам’ятаємо слова папи Франциска. Його тоді критикували, навіть називали проросійським. Чи був це вплив певних груп у Ватикані, чи, можливо, він намагався донести універсальне християнське послання?
— Думаю, проблема радше у браку комунікації та різниці в поняттях. Я знав папу Франциска ще з аргентинських часів. Він мислив у координатах латиноамериканського контексту, а не європейського чи північноамериканського.
Як Папа, він виконув роль вселенського арбітра. Це — традиція ще з перших століть, коли єпископ Рима був найвищою інстанцією для примирення народів, що ворогували.
Тому ми, як Церква України, постійно мусимо пояснювати наш контекст, коригувати певні висловлювання чи схеми, які могли бути хибними.
Але хочу наголосити, що папа Франциск під кінець свого понтифікату зробив дуже цікаву річ. На жаль, українське суспільство її до кінця не почуло. За кілька місяців до смерті папа Франциск мав онлайн-зустріч з українською молоддю. Він закликав наших юнаків і дівчат бути патріотами своєї Батьківщини. Тобто він підніс український патріотизм як приклад для всього світу. Щобільше, говорячи до нашої молоді, він мав у руках речі одного з наших героїв, який загинув біля Авдіївки, і представив його як приклад для наслідування. Це була бомба для багатьох.
Християнське прощення не має нічого спільного з погодженням на зло чи потуранням агресору. Воно означає передусім зупинення кривди, засудження злочинців, виправлення несправедливості, відшкодування жертвам. Лише після цього можна говорити про якийсь особистий акт прощення в ім’я Боже.
Це довгий процес, який, мабуть, триватиме стільки ж, скільки і зцілення ран війни. Наша Церква має певний досвід примирення між народами, зокрема, коли йдеться про українсько-польське примирення, після взаємних кривд, ран, завданих двома українсько-польськими війнами у ХХ столітті.
Тому особисте прощення — це одна річ, але прощення та примирення між народами — це інший феномен. І тут, справді, завдання для християн, для Церков, для майбутніх поколінь буде дуже непросте, але, я думаю, Богом благословенне.
— Сьогодні знову піднімається питання Волинської трагедії. Чому політики маніпулюють темою історичної пам’яті, яка колись уже була кроком до примирення?
— Я запитав одного політика: «Навіщо Ви провокуєте конфлікт, чому паразитуєте на болях свого народу?». Він відповів: «Якщо немає конфлікту, то немає політичного процесу».
На жаль, політизація історії та маніпуляція болями людей стали трендом сучасних політичних партій. Це абсолютно суперечить тій місії, яку сьогодні повинна здійснювати Церква, зокрема Католицька. Тому ми й надалі продовжуватимемо процес польсько-українського примирення.
Формулу польсько-українського примирення подарував нам святий папа Іван Павло ІІ — великий поляк. Вона звучить так: «Прощаємо і просимо прощення». Цю формулу виголосили польські єпископи до німецького єпископату після Другої світової війни, і вона стала фундаментом для єдності Європи.
Іван Павло ІІ, як великий поляк і пастир, бачив своє завдання в тому, щоби зранену Європу зцілити й об’єднати. Примирення розпочалося між Францією та Німеччиною, продовжилося між Німеччиною та Польщею. Саме тому папа Іван Павло ІІ є батьком і натхненником польсько-українського примирення.
Я особисто підписав велику кількість декларацій із польським єпископатом щодо примирення. Але щоразу з’являлися політики, які роз’ятрювали старі рани і протиставляли народи. А Церкви продовжуватимуть лікувати наші рани, нашу памʼять.
Сьогодні ми знову звертаємося до польських братів: згадаймо заповіт Івана Павла ІІ. Він говорив, що прощення — це бальзам, який лікує рани. Саме взаємне прощення зцілює пам’ять і відкриває нову культуру взаємин.
Зцілення памʼяті — це, я би сказав, новий духовний концепт, який започаткував Іван Павло ІІ. І тому ми повинні не тільки його відкрити для себе, але проповідувати, зробити частиною особистої культури кожного українця і поляка. Ось це те завдання виховання майбутніх поколінь, які ми сьогодні хочемо нести вперед.
— А що можемо очікувати від нового Папи Лева XIV? Чи йому вдалося донести правду про Російську Церкву? І чи можливий його візит в Україну?
— Папа Лев XIV справив на мене враження глибоко духовної особи. Він, як інтроверт, уважно слухає і приймає дуже зрілі рішення. Його перші жести щодо України були дуже чіткі, дуже промовисті, дуже однозначні. До речі, ми відчули не тільки в Україні, але в усьому світі, що він справді є Папою миру.
Перші слова, які він промовив після обрання, були: «Мир вам». Потім, під час першої зустрічі з дипломатичним корпусом при Ватикані, він пояснив, що розуміє під поняттям «мир». І тут він, як колишній монах-августиніанець, пояснював, що таке мир, відштовхуючи від доктрини святого Августина. Він говорив про справжній мир як мир справедливий, мир, який повʼязаний із пошануванням гідності людини. Мир, де немає справедливості, пошани до гідності цілого народу, — це фальшивий мир.
Тому, думаю, в особі Папи Лева XIV ми одержали дуже яскраве світло надії на мир. Він одразу запропонував Ватикан як простір для зустрічі, для посередництва.
У розмові зі мною він задекларував, що Ватикан усе робитиме для того, щоб допомогти осягнути справедливий мир і зупинити цю війну. Тому, вважаю, що в особі Папи Лева XIV ми маємо доброго батька для України, який переймається нашими болями й готовий послужити, щоб Україна нарешті вийшла з тої війни як країна, яка є носієм миру та надії для Європи і світу.
Коли він приїде до України, — не знаю. Очевидно, ми запросили Папу до України — і Президент, і наша Церква. Я особисто пояснив йому, що ми чекаємо на нього в Україні як на благовісника миру. Ми запросили його, і тепер очікуємо відповіді. Думаю, це запрошення визріває, і ми почуємо, якою буде його відповідь.
— Яку роль відіграє духовенство у війні? Ми бачимо, як деякі релігійні лідери впливають на політиків. Наскільки це важливо для України?
— Роль духовенства — це роль Церкви в суспільстві. Але дуже важливо розуміти: Церква ніколи не має ставати державною структурою чи частиною політичного процесу.
Ми завжди наголошуємо, що і наша Церква, і Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій — це частина громадянського суспільства. І в цьому — наша сила. Ми є майданчиком консолідації.
Політики мають властивість ділити людей на «своїх» і «чужих». Якщо ти не зі мною, то значить проти мене. Церква ж створює простір для єднання.
У Раді Церков ми всі різні: християни різних конфесій, юдеї, мусульмани, але вміємо говорити одним голосом — від України до світу — в ім’я захисту Батьківщини. Цього хочемо навчити й політиків: спільне благо має бути вищим за вузькокорпоративні, вузькополітичні інтереси. Коли політик приходить до влади, він має дбати не лише про свою партію, а про весь народ. Це непросто, але цього вимагає служіння.
Думаю, ще одне з найважливіших питань, яке завжди має стояти перед Церквами, — це корупція. Корупція може бути небезпечнішою для України, ніж російські ракети чи дрони, бо підриває довіру між народом і державними інституціями, а також між Україною та її міжнародними партнерами. Я називаю її духовною диверсією проти України. Тому ми, як Церква, повинні бути свідками принаймні тих чотирьох принципів соціальної доктрини, про які я говорив раніше: гідності особи, субсидіарності, спільного блага й солідарності. Вони є антиотрутою проти корупції та моральною опорою для суспільства.
— Завершімо тим, що таке перемога України. Якою Ви бачите перемогу України? Чи вірите в те, що вона може настати найближчим часом?
— Я вірю в перемогу України. Я про це сказав ще у зверненні в перший день повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року: перемога України буде перемогою Божої сили над людською хтивістю.
Коли молюся за перемогу, прошу Бога: «Дай нам таку перемогу, щоб усі побачили, що вона походить від Тебе».
Бо людина є джерелом воєн. Людина починає війну й сама стає її заручником, потрапляє в рабство диявольського вихору. А мир походить від Бога.
Тому я завжди прошу: Господи, дай нам Твій небесний, справедливий мир і ним благослови Україну!
«Апостроф»Текст — Віра Вальчук
Департамент інформації УГКЦ
