Слово Блаженнішого Святослава під час вручення йому звання доктора Honoris causa Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка
Христос воскрес!
Шановна пані ректорко!
Достойні члени вченої ради педагогічного університету
славного Дрогобича, який носить ім’я нашого Каменяра ‒ Івана Франка!
Достойна дрогобицька громадо!
Коли я отримав новину про таку честь ‒ стати одним із членів наукового та інтелектуального середовища Дрогобицького університету, то не міг не відгукнутися. Чому? Бо наш Господь Ісус Христос сам назвав себе Вчителем. Власне, у всіх наших храмах ви бачите на іконостасі ікону Христа-Вчителя, який тримає у своїх руках розгорнуту книгу Святого Євангелія.
Сьогодні моє слово ‒ це слово подяки Господу Богу, який послав свого Сина як Спасителя, Учителя і Просвітителя людського роду. Він є світлом істини. Він є змістом існування всього сущого.
Завжди, коли хтось з інтелектуальною чесністю пізнає істину, навіть у своїй окремій професійній царині, то пізнає Христа. Коли ми говоримо про справедливість ‒ говоримо про Христа. Коли говоримо про правду людських стосунків, навіть не усвідомлюючи цього, ‒ говоримо саме про Нього.
Висловлюю щиру вдячність спільноті Дрогобицького державного педагогічного університету за ваше рішення. Для мене це велика честь і велика відповідальність ‒ бути вашим колегою від цієї хвилини. Водночас хочу сказати, що приймаю це запрошення і цей почесний науковий титул не як вияв пошани до мене особисто, а як визнання ролі й місії Української Греко-Католицької Церкви в історії просвітництва, науки й книжної справи нашого народу.
Наша Церква-мати, яка народилася в Києві у водах хрещення святого князя Володимира, завжди була матір’ю і вчителькою свого народу, джерелом освіти та науки для нього. У княжу добу саме Церква була носієм тієї київської софійності, що становила основу нашої державної, культурної та християнської цивілізації. Невипадково нашим материнським собором є храм Премудрості Божої в Києві.
Цей храм усім нам, нащадкам київського християнства, каже, що ми покликані бути народом, який носить у собі святу Софію Київську. Так було: часом у нас відбирали все ‒ наші храми, навіть хотіли забрати наше життя. Але й тоді наші попередники говорили: хтось може забрати храм Святої Софії, але не може відібрати в нас Софію Київську, яку ми носимо в собі.
Саме ця Божа мудрість, що знайшла своє втілення в культурі нашого народу, завжди була матрицею нашого національного, культурного і церковного буття. Тому всі ми покликані бути спадкоємцями й носіями цієї мудрості, яку передали нам попередники.
Наша Церква, через те що була носієм цієї матриці Божественної Премудрості, дарованої Господом нашому народові, завжди була державотворчою. Ми ніколи не були державною Церквою, особливо коли йшлося про державні утворення чужих імперій на нашій землі. Ми завжди були народною Церквою ‒ тією матір’ю, яка часто ставала єдиним голосом, що захищав свій народ перед могутніми цього світу.
Зокрема, у час становлення модерних європейських націй саме Українська Греко-Католицька Церква була тією інституцією, яка представляла український народ, що відроджувався у своїй європейській гідності. Пригадаймо лише той вибух весни народів 1848 року в Австро-Угорщині та створення Головної Руської Ради у Львові. З кого вона складалася? Це були греко-католицькі священники на чолі зі своїм митрополитом.
Особливою живою іконою присутності між нами Київської софійної традиції були наші велетні духу у ХХ столітті — праведний митрополит Андрей Шептицький та патріарх Йосиф Сліпий, які особливо дбали про освіту і науку, культуру і виховання нашого народу.
Ця історія й сьогодні живе в нашій Церкві. Особливо хочу подякувати і присвятити цей почесний науковий ступінь світлої пам’яті владиці Юліану Вороновському, 90-річчя від дня народження якого ми святкуємо.
Це цікавий збіг, але в Божому задумі немає випадковостей: ми святкували і святкуємо день народження в один день. Владика Юліан Вороновський був для мене Божим посланцем, ангелом у моїй скромній особистій історії, особливо в найтяжчі й найдраматичніші моменти життя. Тому, коли йдеться про звання доктора «Honoris causa» педагогічного університету, я насамперед вдивляюся у постать владики Юліана.
Ось кілька прикладів. Пригадую, як у 1991 році, після демобілізації з радянської армії, я повернувся до своїх вихователів ще підпільної Церкви, яка тоді вже вийшла з катакомбного буття. У дивний спосіб ця Церква скерувала мене на навчання аж до Аргентини.
Пам’ятаю, як владика Юліан Вороновський запросив нас, шістьох хлопців, на Літургію до храму Святого Михаїла отців студитів. У своїй проповіді він сказав: «Хлопці, їдьте, вчіться, але верніться додому». І розповів нам історію про княжого бранця та євшан-зілля. Тоді владика додав: «Якщо забудете про рідну землю, я приїду і привезу вам запах трав рідної землі». Це були пророчі слова.
Коли я закінчив філософські студії в Буенос-Айресі й повернувся до Львова, владика Юліан уже був ректором нашої семінарії. Ми ніби разом завершували той етап: я ‒ як студент, а він ‒ як ректор.
У той час була створена Самбірсько-Дрогобицька єпархія, і його призначили її першим єпископом. А мене доля знову повела за кордон. Тоді мій попередник, Мирослав Іван кардинал Любачівський, сказав мені: «Бачиш, брате, у нас є багато студентів, але немає викладачів. Ти вже знаєш іспанську мову, тобі буде легше вивчити італійську. Їдь до Рима ‒ може, чогось навчишся». І ми знову прийшли за благословенням до владики Юліана. Він повторив ті самі слова: «Їдьте, хлопці, вчіться, але верніться додому».
Так склалося, що я став першим, хто після виходу нашої Церкви з підпілля поїхав на навчання за кордон, здобув докторський ступінь у Папському університеті святого Томи Аквінського в Римі й першим повернувся додому. Потім повернулося багато інших професорів, але слова владики Юліана ‒ «вернися додому» ‒ вели мене, мов батьківська рука, крутими стежками життя.
Я завжди думав, особливо в той час, коли приїхав в Україну як один із перших священників із докторським ступенем, що Церква хоче бачити мене науковцем і викладачем. Цікаво, що саме мені випала місія їхати до Києва, до Міністерства освіти, і доводити, що богослов’я є наукою. Тоді чиновники ще радянського штибу вважали богослов’я розсадником мракобісся. Нам потрібно було представити наукову методологію богословської праці. Ба більше, саме тоді ми опрацьовували освітньо-кваліфікаційну характеристику богослова. Сьогодні богослов’я вже є визнаною наукою, існують акредитовані навчальні заклади, а тоді ми лише розробляли державний стандарт із богослов’я.
Я справді дуже любив викладацьку діяльність. Мені було радісно працювати з молоддю ‒ спочатку як віцедекан, а згодом як декан Філософсько-богословського факультету Українського католицького університету. Ми бачили, скільки праці потрібно для того, щоб християнські цінності, як сучасний голос давньої Софії Київської, а також соціальне вчення Церкви стали справжнім каталізатором трансформації українського суспільства ‒ з пострадянського в справді демократичне, європейське.
Але Господь відвів мені лише десять років для цієї наукової та педагогічної діяльності. Де я тільки не викладав і якими мовами не доводилося читати лекції! Цікаво, що навіть у Тбілісі мені випало викладати під час Революції троянд. Я був свідком того, як на це місто їхали танки, а потім вони чемно повернулися назад.
І тоді знову стався крутий поворот. Через слова і голос патріарха Любомира мені було сказано залишити свої книжки, студентів і працю та вирушити на інший кінець світу. Так сталося, що владика Юліан Вороновський був співсвятителем, з рук якого я отримав архиєрейську хіротонію. І мене знову скерували до Аргентини, але вже як єпископа. Ви можете собі уявити, які слова тоді сказав владика Юліан: «Синцю, їдь, але повернися додому». Я тоді не розумів, про що він говорить. Бо коли тебе призначають єпископом на катедру за кордоном, це означає, що ти маєш залишитися там до кінця життя.
Коли я прибув туди як єпископ, то відчував, ніби вдягнув на себе «шкіру» аргентинця ‒ з латиноамериканською культурою та способом мислення. Але настав день, коли наші владики, серед яких був і владика Юліан Вороновський, покликали мене назад ‒ уже до Києва.
Ви можете уявити мої емоції, коли після Виборчого Синоду, п’ятнадцять років тому, владика Юліан підійшов до мене вже як до Глави нашої Церкви. Я тоді дуже тремтів, бо не знав, що мене чекає. І, можливо, якби знав, що доведеться пережити, то не так легко погодився б на цю місію. Але тоді, у тій дерев’яній церкві Благовіщення біля Патріаршого собору, звідки вирушала процесія для чину інтронізації, саме він із усього єпископського зібрання підійшов до мене й сказав: «Синцю, не бійся, усе буде добре».
Я вирушив у невідомість, але в довірі до Бога і до свого вчителя. Тому саме йому хочу сьогодні присвятити цей титул «Honoris causa», бо він був моїм учителем, вихователем, педагогом і тим, хто, можливо, сформував мене на шляху служіння нашій Церкві та нашому народові.
Висловлюю свою пошану освітянам України ‒ педагогам, викладачам вищої школи, а також усім працівникам освітньої сфери нашої держави. Від імені вашої Церкви хочу сказати: ви є справжніми героями сьогодення України.
Сьогодні перед нами ‒ страшні цифри, які описують стан українських школярів і педагогів: 75 відсотків дітей мають ознаки стресу чи психологічної травми після початку повномасштабної війни; 54 відсотки освітян відчули синдром професійного вигорання. Нам відомі невтішні результати міжнародного дослідження PISA, згідно з якими українські школярі відстають від своїх однолітків із країн-учасниць приблизно на півтора року навчання з математики та природничих дисциплін і майже на два з половиною роки ‒ з читання. Коли ми бачимо, як у Харкові чи Запоріжжі відкривають підземні школи, педагоги залишаються поруч зі своїми дітьми.
Перед освітньою системою постають колосальні виклики. Маємо десятки тисяч дітей, які не вміють ні читати, ні писати. У 2023–2024 році близько 200 тисяч дітей позбавлені доступу до навчання, не володіють наскрізними компетентностями Нової української школи, не мають навичок мислити і вчитися. Я не міг у це повірити, поки особисто не зустрів такого хлопчика в Ніжині на Чернігівщині.
Під час літнього табору, який організував наш Карітас, я побачив групу дітей, що плели ґердани. Підійшов до них, щоб поспілкуватися. Хлопчика питаю: «Як тебе звати?» ‒ «Діма». Дівчатка поруч дуже уважно слухали нашу розмову ‒ вони завжди знають усі хлопчачі секрети.
Питаю: «Дімо, у котрому ти класі?». Відповів: «У четвертому». І тут одна дівчинка додає: «Так, він у четвертому класі, але не вміє ні читати, ні писати». У мене тоді серце защеміло. Перепитав: «Дімо, це правда?». А він тихо відповів: «Мені букви трохи плутаються».
Пізніше одна соціальна працівниця сказала мені: «Блаженніший Святославе, що хотіти? Два роки ковіду, потім два роки війни. Той хлопчина ніколи не сидів за партою». Він фактично не знає, що таке офлайн-освіта.
Коли сьогодні ми присвоювали Дрогобицькій гімназії № 14 ім’я владики Юліана, я говорив до учнів: ви маєте унікальний привілей ‒ щодня сидіти за партою і мати поруч свого вчителя. Бо ваше право на освіту й навчання окроплене кров’ю наших захисників. Поруч із цими дітьми є вчителі, які своїм професійним хистом, власним серцем і жертовністю мотивують та навчають їх.
Моя двоюрідна сестра ‒ учителька початкових класів у Кропивницькому. Я часто спілкуюся з нею і запитую, як сьогодні бути вчителем початкової школи. Вона розповідала, що в її класі були три групи дітей: одні навчалися онлайн за кордоном, інші ‒ онлайн удома, бо батьки боялися відпускати їх до школи, а треті відвідували очні уроки. Уявіть собі, якою героїнею треба бути, щоб об’єднати всі ці три групи в один освітній колектив.
Беручи до уваги колосальні освітні втрати, яких завдала війна, ми, як Церква, хочемо особливо підтримати наших освітян. Торік, аналізуючи трагедію освітньої кризи, яка розгортається на наших очах, Синод Єпископів звернувся з окремим душпастирським посланням до освітян України. Ми хочемо подякувати тим учителям, які, часто за мізерну зарплату, творять справжні дива.
Тому дякую вам, шановні викладачі нашого університету, що ви, маючи такий високий рівень знань і освіти, залишилися в Україні. Ви працюєте для тієї чудової молоді, яка на свої молоді плечі взяла тягар цієї війни.
Особливо бажаю подякувати вам за цей сміливий і навіть революційний крок ‒ ініціативу, якій, як я почув, уже 24 роки. Дрогобицький педагогічний університет є піонером і лідером у питанні академічного капеланства. Пригадую, що торік ми мали зустріч у Міністерстві освіти, адже йшлося про можливість ухвалення на законодавчому рівні окремого закону про академічне капеланство.
Водночас варто визнати, що досі в Міністерстві освіти не всі чітко уявляють, хто такий академічний капелан, якими мають бути його освітньо-кваліфікаційні характеристики, як його потрібно формувати, якою є його роль і місія. У цьому контексті я завжди нагадую про добрий приклад Дрогобицького педагогічного університету.
Деякі чиновники сьогодні називають цю співпрацю пілотним проєктом. Я ж хочу щиро подякувати за те, що вона може стати прикладом для всієї України. Бо, думаю, і Церква, і ви ‒ освітяни та педагоги ‒ нині маєте особливу місію щодо майбутнього нашого народу.
Щиро скажу: я дуже некомфортно почуваюся в сучасній термінології, яку вживають деякі державні документи. Коли чую, що освітні заклади є «надавачами освітніх послуг», а учні та батьки ‒ «отримувачами освітніх послуг», у мене щемить серце. Це термінологія утилітарної філософії, яка більше описує економічні моделі взаємин, ніж саму сутність освіти.
У добу новітніх технологій та штучного інтелекту роль учителя також змінюється. Для нас, студентів старого штибу, учитель був насамперед джерелом інформації. Сьогодні ж створюється враження ‒ можливо, ви, освітяни, мене виправите, ‒ що вчитель радше стає регулювальником на дорозі, якою рухаються потоки інформації. І саме він має навчити молодого студента, як не загубитися на цій дорозі, як не потрапити у світоглядну, наукову чи професійну катастрофу.
Водночас переконаний, що роль Церкви сьогодні полягає в тому, щоб зберегти людське обличчя системи освіти, щоб наша школа ‒ вища, середня і навіть початкова, була не лише «надавачем освітніх послуг», а передусім вихователькою майбутніх поколінь.
Існує ще одна драматична статистика: внаслідок війни, як стверджують соціологи, 85 % дітей не мають емоційного зв’язку з батьками. Ми ризикуємо перетворитися на суспільство сиріт, навіть при живих батьках. Тому ми разом мусимо зберегти школу як простір виховання, який формує з дитячої та юнацької душі справжню людину, створену на образ і подобу Бога; справжнього християнина і справжнього патріота України.
Зберегти людське обличчя. Вберегти простір української освіти від розлюднення ‒ це спільне завдання Церкви та наших викладачів та вчителів.
Можемо сьогодні сказати: «Владико Юліане, Ти вже там, на небі. Ти, можливо, знаєш більше, ніж ми, бо бачиш Бога лицем до лиця. Помолися за нас». Але я переконаний: ми, які мали добрих учителів і носимо їхній дух у собі, отримали не лише знання, а й ключ до успіху. І цей ключ ‒ залишитися людиною навіть у нелюдських обставинах.
Ще раз щиро дякую всім вам за велику честь, яку ви сьогодні надали мені особисто, а через це ‒ і Українській Греко-Католицькій Церкві. Разом ми сьогодні згадали нашого батька, учителя, єпископа переслідуваної Церкви, першого правлячого архиєрея Самбірсько-Дрогобицької єпархії ‒ владику Юліана Вороновського.
Слава Україні! І слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
