Слово Блаженнішого Святослава на IV З’їзді мирян
Преосвященний владико Іване!
Високоповажний пане Юрію, який очолює таку поважну
Комісію у справах мирян і родини нашої Патріаршої курії!
Достойні учасники IV З’їзду мирян УГКЦ!
Христос воскрес!
Для мене це велика честь, радість і привілей сьогодні урочисто відкрити, без перебільшення, епохальну подію цього З’їзду. Я знаю, скільки треба було напрацюватися, вірити і молитися, щоб після двох років пандемії та вже третього року війни ми могли побачити одне одного наживо, разом молитися, разом слухати Боже слово, а також разом вірити. Адже наша надія завжди є плодом нашої віри. Коли ми разом віримо, тоді бачимо майбутнє, спільні перспективи, справи, які, очевидно, кожен із нас виконуватиме відповідно до особистого життєвого покликання і завдання.
Тому справді сьогодні для мене велика честь відкрити цей З’їзд мирян і мати можливість з вами бути, молитися, вірити і навіть мріяти. Те, що ми зібралися і думаємо про преображення України, показує, що ми всі віримо, що вона була, є і буде. Бо це безглуздо думати про майбутнє чогось безнадійного.
Цей З’їзд, на мою думку, — це когорта, яка становить ядро українського суспільства, що надасть йому [суспільству] необхідної життєвої сили і вималює справжню людську, християнську перспективу розбудови, розвитку України не тільки на етапі, який передуватиме її перемозі, а й далі. Ми бачимо Батьківщину, якою вона буде тоді, коли ми зможемо подякувати Господу Богу за те, що зберіг її, що зберіг нас при житті, нашу державність, соборність.
Тішуся, що більшість із вас я знаю особисто. У різних обставинах, за різних нагод ми не лише зустрічалися, а й разом працювали. Бачу, що тут справді є вибрані люди. Адже подібні з’їзди відбулися в кожній нашій єпархії, у кожному нашому екзархаті, і вас вибрали як делегатів на цей З’їзд мирянські спільноти тієї місцевої Церкви, звідки ви походите.
Мені було приємно перед початком заходу поспілкуватися з делегатами Харківського екзархату. Це наші герої, котрі на тому терені є світлом серед темряви, яка, на жаль, хоче заповзти на ці землі. Мені приємно бачити наших священників з Одеси й Одеського екзархату, із Донецького екзархату. Тиждень тому ми перебували разом із ними, святкуючи десятиріччя реорганізації цих структур нашої Церкви на Півдні України. Вітаю тих, кого я знаю з інших єпархій та екзархатів. Дякую, що ви «всяку житейську відклали печаль» і виділили час, щоб присвятити цей день осмисленню покликання мирянина й завдань, які стоять перед усіма нами в цих непростих історичних обставинах.
Гасло цього З’їзду мирян теж особливе і промовисте. Мені цікаво було побачити, що першим словом у цій перспективі надії нашої Церкви в суспільстві України є «преображення». Ми вже частково міркували над ним на З’їзді мирян Київської архиєпархії. Повторю те, про що я казав у синодальній залі біля Патріаршого собору в Києві.
Преображення України — це щось пророче, що виходить за межі людської перспективи, бо закорінене в Бозі. Тому, думаю, пан Юрій не помилився, коли сказав, що «преображення» — це богословське поняття. Це не мутація, яка означає цілковите фальшування чогось. Було одне, відбулася мутація і перетворилося на цілковито інше, яке не має нічого спільного з вихідною точкою. Преображення — це навіть не реформа, яка, за своєю суттю, зачіпає здебільшого лише форму, тобто щось зовнішнє. Часом ми говоримо про трансформацію суспільства. Це поняття кличе нас вийти за межі зовнішнього і шукати глибини нашого суспільного життя, начебто скеровує нас безпосередньо шукати того, що преображає людину і суспільство. Хоча в грецькій мові «преображення» означає «метаморфозіс», тобто зачіпає зовнішнє, проте ніколи не обмежується цим.
Преображення — це не насаджування чогось чужого на те, чого досі не було. То що ж це таке? На це питання нам відповість подія, яку споглядали Христові апостоли Петро, Яків та Іван на горі Тавор (пор. Мт. 17, 1–9). Що таке преображення, нам скаже сам Господь наш Ісус Христос. Ми щороку святкуємо Преображення, правда? Тому це і частина нашого духовного шляху літургійного року.
На горі Тавор Ісус Христос виявив славу свого Божества, яке Він носив у людській природі. Ми можемо із певністю сказати, що Господь виявив глибину того, чого досі учні не бачили. Христос показав своє Божество через свою людськість. Недаремно тоді прийшли споглядати Його старозавітні особи, які уособлюють закон і пророків Старого Заповіту, Мойсей та Ілля. Мойсей дуже хотів бачити обличчя Бога. Але в Старому Завіті йому було казано, що він не може бачити Божого обличчя і лишитися живим (пор. Вих. 33, 18–23). Мойсей дочекався здійснення свого бажання лише тоді, коли побачив Боже обличчя в людському обличчі Спасителя. Тож обличчя людини, через яке виявилося обличчя Боже, стало, як колись говорив Мартін Бубер, віконцем у вічність.
Ілля, який шукав Бога на горі Хорив, каже: «… Сини Ізраїля покинули завіт Твій, жертовники Твої поруйнували й пророків Твоїх вістрями повбивали. Зоставсь я один та вони намагаються й мене звести зо світу» (I Цар. 19, 10). Бог починає говорити до нього не в буревії, не в землетрусі, а через подих тихенького, легенького вітерцю (пор. I Цар. 19, 11). Цей подих був наче передвісником слави, яку Ілля в повноті побачив тільки в Преображенні воплоченого Сина Божого.
Тож преображення означає вияв глибини. Преображення виявляє правду Божу, яку ти вже носиш у собі. Лише тоді, коли ця глибина начебто вивільниться в повноті свого світла і сяйва від різного роду фальшування, нашарувань, бруду, який закриває і затемнює, тоді станеться справжнє преображення.
Питання «Боже, ким Ти є?» було основним питанням Божого народу Старого Заповіту. І ось апостоли побачили вияв глибини Божественної істоти Христа через Його людське тіло.
Що ж означає преображення України? На мою думку, що сяйво Божества в обличчі воплоченого Бога Христа може нам сьогодні дати відповідь на це питання.
Господь Бог створив людину на свій образ і свою подобу. Кожен із нас переживає своє преображення тоді, коли цей образ (який часом захований, приглушений або затемнений) починає заново виявлятися, сяяти подобою до оригіналу, до взірця, на який був створений.
Один із основоположників християнського богослов’я, святий Іриней Ліонський, говорив, що ми були створені на образ і подобу воплоченого і воскреслого Христа. Тож, коли ми хочемо побачити, ким є насправді, дивімося на Нього. Слово «будь собою», яке часто вживав патріарх Йосиф, означає ніщо інше, як «покажи, ким ти є насправді, вияви зі своєї глибини те сяйво Божого обличчя, яке носиш у собі, і тоді преобразишся».
Пам’ятаю одну свою мудру вчительку, яка казала мені, коли я щось витворив: «Хіба це ти зробив? Ні, це на тебе не схоже». У такий спосіб вона спонукала мене робити вчинок, що був би на мене схожий. Це, можливо, зродило в мене бажання зрозуміти, до чого або до кого я маю бути подібний. Сяйво преображення — це те, що заховане в нашій глибині і що Господь Бог хоче викликати назовні. Але це я вам кажу про кожну людину, незалежно від конфесії, релігії та віросповідання.
З тією істиною про людину, яка створена на образ і подобу Бога, пов’язані всі інші похідні людської гідності, свободи, пошани до життя кожної особи. Християни, особливо ранні, це чітко розуміли, — розуміли, що навіть соціальне служіння завжди є актом віри. Хоч би якою була людина (гарна чи ні, молода чи стара), вони бачили в ній живу ікону Бога і, служачи їй, поклонялися своєму Творцеві та Спасителеві.
Ми, християни, маємо ще щось цікаве. Християнин — це той, хто народився від Бога. Це одне із фундаментальних принципів ідентичності християнина, мирянина. Ми кажемо, що бути християнином — це не тільки мати релігійне переконання, адже його мають адепти всіх релігій і воно заторкує тільки наш розум. Бути християнином — це не тільки мати релігійні почуття. До речі, сучасні релігієзнавці вважають, що релігія — це вияв релігійного почуття в тих чи тих історичних формах.
Ми розуміємо, що бути християнином означає щось набагато глибше. Відповідь на це питання Церква давала, зокрема, у Світлий тиждень. Бо Пасха — це час, коли Церква народжувала нових членів. Саме тому у Світлий тиждень ми чули євангельські читання про те, що бути християнином означає народитися від Бога. Каже Іван у пролозі до свого Євангелія, який ми читали в день Пасхи: «Прийшло до своїх, а свої Його не прийняли. Котрі ж прийняли Його — тим дало право дітьми Божими стати, які… не з крови, ані з тілесного бажання, ані з волі людської, лише — від Бога народилися» (Ів. 1, 11–13). Коли ми приймаємо Таїнство Хрещення, то занурюємося у смерть та воскресіння Ісуса Христа, і тому живемо новим життям, каже апостол Павло (Рим. 6, 3–4).
Бути християнином означає справді бути новою людиною, яка носить у глибині душі не просто реставрований Божий образ, а силу воскреслого Христа. Я не заглиблюватимуся в богословські поняття, але це основоположні речі, які становлять ідентичність мирянина. Ми є людьми, які носять у собі насінину вічного життя. А преображатися означає ніщо інше, як ту насінину плекати і розвивати, не нищити, не нівелювати її, не відрікатися від неї. Християнин мусить у всі часи й у всіх історичних моментах показати, ким він є. Це — преображення людини, спільноти і суспільства.
Святий Августин колись сказав: «Християнине, пізнай свою гідність!». А папа Венедикт говорив, що коли ми пізнаємо свою гідність, у світі відбудеться найбільша революція. Опираючись на це глибоке розуміння, — все, що нам потрібне, ми вже носимо у своєму нутрі, — дало право Мойсеєві українського народу, митрополиту Андреєві Шептицькому у 1943 році, у розпал Другої світової війни, сказати фразу, яка була свого часу написана на багатоповерхівці біля Патріаршого собору: «Ключ до перетворення України знаходиться в ній самій. Нам важко змінити зовнішні обставини, проте в нашій волі змінити себе». Отже, преображення України — це не її мутація, не її гібридизація, не віяння чужих речей, які хтось хоче нам насадити, намагаючись здійснити новий людський експеримент на нашій землі.
Ми мусимо виявити силу Божого духу, який спочиває в нас, у нашому особистому і суспільному житті. Тому, каже Христос, Царство Боже подібне до закваски, яку жінка поставила в тісто і чекає, поки все скисне (пор. Мт. 13, 33).
Ви є ядром здорових рушійних сил, які можуть, виявившись, преобразити Україну. Усім нам добре відомо, що, окрім нас, Україна у світі нікому не потрібна. Можливо, це категоричне твердження, але я чув його з уст різних людей. Окрім нас, ніхто України не захищатиме, не відбудовуватиме і не преображатиме. І тому багато разів говорив мій великий попередник, патріарх Любомир, що наша Церква буде такою, якою її зроблять миряни. Наша Україна буде такою, якою ми її збудуємо. Однак преображальна сила вже спочиває у нас як — дозволю собі таке порівняння — ще не відкритий, не залучений капітал.
Бажаю скласти слова подяки отцю Ігореві Гайдуку, голові Комісії у справах мирян Київської архиєпархії, який говорив на З’їзді мирян про резилієнтність, яка сьогодні є символом стійкості. Цей священник, який, мабуть, колись сумлінно вивчав фізику, казав, що поняття «резилієнтність» вказує на здатність твердих матеріалів після деформації відновлювати попередню форму. Цікаво, як це поняття пов’язане із преображенням? Ми справді маємо життєву силу, Богом дану здатність не тільки перемогти в цьому протистоянні, а й відкрити ключ до преображення України, який вже нам дав Господь Бог. Це — один із суттєвих елементів християнської віри.
Плодом чи наслідком віри є надія. Хто не вірить в Бога, не має надії. Йдеться про християнську чесноту надії, змістом якої є воскреслий Христос, тобто упевненість у тому, що ми вже в зародку маємо воскресіння і вповні отримаємо його у воскресінні мертвих. Надія є рухом, вона завжди динамічна, ніколи не дає тобі можливості бути пасивним. Віра, яка трансформується в надію і розквітає в любові, є сенсом, змістом християнської активності. Тому немає справжньої мирянської активності й відповідальності у світі, як лише свідчення віри через рацію надії ділами любові.
Сьогодні прагну заохотити вас бути сміливими. Ми маємо не так випрошувати в Господа Бога того, чого ще не маємо, як бути вірними дару, який вже отримали, щоб, боронь Боже, його не загубити, не занедбати. Бо все те, що нам потрібне, Він нам вже дав. Проте ми мусимо це в собі віднайти і виявити. Тоді настане преображення нас самих, наших спільнот і України.
Вважаю, що практичні наслідки із того носіння ключа, про який говорив Андрей Шептицький, ви знайдете на цій зустрічі самі. На цьому З’їзді проводитимуться дві панельні дискусії, присвячені сім’ї та освіті. Цікаво, що саме ці теми ми обговорювали на Архиєрейському Синоді України. Ми були вражені станом української сім’ї, її травмованістю, кількістю розбитих сімей тощо. Проте це все має відновити наша християнська резилієнтність. Ми маємо в собі життєву силу. Мусимо лише зрозуміти, як її виявити.
Я приїхав до вас просто із Зарваниці, де вчора закінчилася чергова сесія нашого Синоду. Центральною темою синодальних нарад було шкільництво та освіта. Компетентна доповідачка представила нам невтішний стан української шкільної освіти. Якщо ми активно не працюватимемо задля його покращення, то трагедія буде не за горами. Двісті тисяч українських дітей не мають доступу до середньої освіти. Я бачив на власні очі в Ніжині хлопчика на ім’я Дмитро, учня четвертого класу, який не вміє ні читати, ні писати. В мене виникло запитання: як його перевели до четвертого класу? З’ясувалося, у нас таких дітей є десятки тисяч. Ми запитували себе, що, як єпископи, можемо зробити в цій ситуації? І зрозуміли, що одним із способів, як зарадити трагедії, — це підтримати освітян, особливо вчителів з великої букви, героїв, яких ми називаємо пунктами незламності українського суспільства, на плечі яких упав також тягар освітньої реформи. Згідно з цією реформою, про вчителя говорять не як про того, хто виховує до життя, а як про надавача освітніх послуг. Тож тепер повністю втрачається сприйняття педагога як того, хто допомагає дитині виявити глибину її людяності, розкрити таланти, преобразитися…
Тож ці дві панелі, на мою думку, є надзвичайно важливими. Бо сьогодні, ми бачимо, ворог намагається не просто захопити наші території, а знелюднити Україну, зробити так, щоб українці покинули свою землю. Він хоче нас убити або витіснити. І тому наша перемога, наше преображення — це зусилля для того, щоб на українській землі були українці, щоб українська родина мала відвагу народжувати дітей, які могли б розвиватися у повноті.
Завершу це слово розповіддю однієї історії. Рівно десять років тому, у травні, коли трагедія російської навали тільки починалася, я перебував із візитом в Канаді. Після візиту до парламенту в Оттаві відбулася зустріч із президентом католицького єпископату Канади. Він, дивлячись мені в очі, щиро спитав: «Ви в Україні маєте ще якусь надію?». А я спонтанно відповів: «Владико, певно, що маємо, бо ми християни». Більше запитань не було… Тому бажаю вам бути собою і бути людьми, як казали наші патріархи Йосиф і Любомир відповідно. Бажаю вам бути тими, що не просто носять у своєму серці ключ до розв’язання проблем, а знайшли його там. І от коли ви виймете цей ключ, преобразиться Україна. Хай Господь Бог вам у цьому допомагає. Бажаю вам мудрості, щирості, відкритості, оптимізму. І тоді цей процес — бути разом, вірити разом, мріяти разом — народить оцей проєкт нового суспільного договору, нового бачення України після війни, розуміння ролі й місця Церкви в суспільстві, а також покликання мирянина цю святу і велику місію звершувати.
† СВЯТОСЛАВ
