Слово Блаженнішого Святослава до української громади в Канаді
Торонто, 22 лютого 2025 року
Преосвященні владики!
Всечесні та преподобні отці!
Преподобні сестри!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Це справді особлива Божа хвилина, що ми сьогодні можемо тут бути разом. Я думаю, що кожного з нас переповнюють емоції. Ми уклали програму нашого Постійного Синоду так, щоб пережити третю річницю початку великої війни в Україні разом із Канадою — із вами, із нашою канадською громадою.
Три роки тому нам давали три дні, потім казали про три тижні, але ми спогадуємо вже три роки. Сьогодні, перебуваючи серед вас особисто, вкотре хочу повторити: Україна стоїть!
Пам’ятаю той день, 24 лютого. О 4:00 перші ракети і бомби вдарили по Києву. Буквально за кілька годин російські війська вже майже оточили столицю. Зупинилися за 20 кілометрів від нашого Патріаршого собору. Над головами літали російські гелікоптери.
Я стояв на порозі Патріаршого собору, двері якого виходять на Дніпро, і дивився на правий берег, як палає Київ. Водночас питав Бога: «Ти привів мене з Аргентини, щоб я тут споглядав, як горить оцей наш український княжий новий Єрусалим? Що Ти хочеш нам цим сказати?». Тоді я почувався, як пророк Єремія, який плакав над знищеним вавилонськими загарбниками Єрусалимом. Але ми не хотіли тільки плакати.
Ми вижили завдяки тому, що хлопці з лівобережного району Києва, які належали до місцевої самооборони (айтівці, вчителі, лікарі тощо) узяли в руки зброю і захистили наш собор. Зокрема, третього дня війни вони схопили одного російського десантника, який мав на тілі татуювання «Сирія», «Лівія». Мабуть, у нього руки були в крові по лікті. Телефонують мені і кажуть: «Блаженніший Святославе, Україна переможе». Я питаю: «Звідки знаєте?». Відповідають: «Ми бачили в його очах, що він нас боїться, нас, простих хлопців, яких ніхто ніколи не вчив воювати. У них щось пішло не так, ми переможемо!». І тому я сьогодні стою живий перед вами. Це заслуга тих хлопців і чудо Боже. Тому кажу: Україна не лише стоїть, а й бореться!
Ми, як Церква, з перших днів мобілізували все, що могли, щоб налагодити гуманітарну допомогу. Кожна наша парафія і кожен монастир перетворилися на справжні соціальні осередки. У Патріаршому соборі мешкало 500–700 людей, бо з’ясувалося, що він є найкращим бомбосховищем на Лівому березі. Деякі старші люди боялися вийти із нашого бомбосховища, тому ми мусили їх нагодувати, забезпечити ліками і надати їм нічліг, а потім, якщо потрібно, їх евакуювати. Проте ми не знали, скільки людей залишилося в Києві. Кількамільйонне місто майже вимерло. Крамниці закрилися. Не можна було нічого купити. Не можна було переїхати з одного берега Дніпра на інший, бо всі мости були закриті й заміновані.
Я пам’ятаю, як у ті перші тижні війни я відвідав київського міського голову пана Кличка. Питаю його: «Скільки людей залишилося в Києві? Як ми, як Церква, можемо вам послужити?». Він подивися на мене і сказав фразу, яку я повторюю вже три роки: «У Києві залишилося близько 800 тисяч людей, але більше від хліба і одягу ми потребуємо слова надії». Хліб і одяг збирали і привозили благодійні організації, але жодна з людських інституцій не має слова надії. Якщо ви слухаєте наш голос із Києва (він лунав, зокрема, вчора), то знаєте, що ми проголошуємо надію для України і надію для світу з України. І зараз, у цих особливих обставинах, у яких перебуває сьогодні Америка, Канада, Європа та світ, з Києва лунає голос надії, бо Україна молиться!
У цю мить спадають на думку слова слуги Божого патріарха Любомира, які він промовив у 2014 році. Сказав, що Майдан переміг, тому що молився. І тепер ми перемагаємо зло в самих собі, у нашому суспільстві, у наших громадах в усіх його виявах лише тому, що віруємо, що черпаємо силу від Бога, джерело якої розташоване в Церкві.
Під час облоги Києва я відвідував військовий госпіталь. Було чути, як вибухають бомби, як стріляє артилерія. В одного хлопця були жахливі рани. Він стогне, дивиться на мене і каже: «Отче, благословіть мене». Я в ту мить усвідомив, що означає оте «благословіть». Благословення, яке уділяє Церква, — це дихання воскреслого Христа на людину третього тисячоліття! В Євангелії від Івана читаємо: «А як звечоріло, того самого дня, першого в тижні, — а двері ж були замкнені там, де перебували учні: страхались бо юдеїв, — увіходить Ісус, став посередині та й каже їм: „Мир вам!“. Це промовивши, дихнув на них і каже їм: „Прийміть Духа Святого!“ (20, 19–22). Те дихання воскреслого Христа, яке отримали апостоли пасхального ранку в Єрусалимі, вони передали своїм наступникам як зміст апостольської традиції (з латинської „tradere“, що означає в буквальному перекладі „передавати“), яка в нашій Церкві передається цим благословенням усім людям. Благословляючи руками єпископа чи священика, Церква-мати продовжує дихати на людей Духом Воскреслого! Тому ми, як народ, у своїй традиції творимо правдиву пасхальну українську культуру. Сповнені Духом воскреслого Спасителя, ми можемо сміятися смерті в обличчя. Ми маємо надію, бо її змістом є Воскресіння. Ми відчуваємо, що сила воскреслого Христа пульсує в наших жилах. Це я побачив в очах того пораненого хлопця.
Багато людей запитує: де той Бог, у якого ви вірите? Наші військові кажуть, що Він є не тільки з нами, а й у нас. Це Його вкотре вбивають на передовій або серед цивільного населення в наших містах і селах. Це Його вкотре катують у тілі наших воїнів у полоні. Це Його вкотре викрадають у тілі наших дітей, яких вивозять до росії, забираючи від батьків. Це над Ним вкотре сміються могутні світу цього, кажучи: якби я був тоді, коли Тебе розпинали, Ти б ніколи не вмер. Це Його сьогодні продають за 30 срібняків, які, можливо, тепер вартують якихось більших грошей. Але якщо в сучасному світі гроші вартують більше від людського життя, то будьте певні, що ті гроші є ніщо більше, як нещасних 30 срібняків.
Ми з владикою Борисом приїхали з Вашингтона. Мене запитували: як ви говорили до того Білого дому? Я відповів, що робив це з почуттям духовної та моральної сили й гідності. Можливо, у них більше грошей та інших речей, але тієї сили Божого Духа, який пульсує в тілі нашого народу, точно ніхто з них більше не має. Тому я хочу, щоб ви запам’ятали цей захід як зустріч надії.
Складаю вам усім сердечну подяку за те, що ви потрудилися сюди прибути. Дякую за все, що ви зробили колись, робите зараз і ще зробите для України. Разом ми можемо багато!
Дякую Канаді, канадській громаді за те, що ви прийняли під час війни майже таку саму кількість наших братів і сестер, як і Сполучені Штати Америки, хоча там набагато більше штатів. Дякую одній із найбільших українських громад, яка є в Канаді, за те, що ви слугуєте голосом України до всього світу.
Сьогодні кожний третій (!) українець в Україні потребує негайної гуманітарної допомоги. Але Богу дякувати, за тих три роки війни ніхто в країні не помер ані від голоду, ані від холоду. Завдяки міжнародній солідарності ми зуміли вистояти і пройдемо все те, що ще буде перед нами. Дякую вам за те, що ви стоїте, боретеся і молитеся з Україною.
Над входом до Патріаршого собору є образ воскреслого Господа, бо наш головний храм посвячений на честь Воскресіння Христового. Цього року, який Папа Франциск назвав Роком надії, ми маємо збиратися і ділитися надією зі світом. Бо, правдоподібно, світ потроху починає втрачати надію. Натомість усі нас запитують: ви там, в Україні, маєте надію? Ми повинні її засвідчити, щоб вони не тільки чули про надію, а й побачили її через живу, динамічну глобальну Українську Греко-Католицьку Церкву. Тому запрошую вас на Всецерковну прощу глобальної Церкви, яка цього року відбудеться в Римі, у базиліці Святого Петра, 28 червня, напередодні свята Петра і Павла. З’їдуться всі наші єпископи на Синод. Ми хочемо бути разом, — хочемо, щоб українці з Австралії, Канади, Бразилії, Аргентини, Швеції, Німеччини, Італії, Донецького та Харківського екзархатів заявили на весь світ: Україна стоїть, Україна бореться, Україна молиться і тому вона переможе!
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
