«Ресурс Церкві, священникам, мирянам дає служіння: це рух, праця, здатність бути відкритим до потреб ближнього», — о. Любомир Яворський, голова Патріаршої фундації «Мудра справа»
Сьогодні, у перші дні березня, вже можна сказати: Україна пережила цю важку зиму, незважаючи на послідовне втілення росіянами чергового диявольського задуму — знищити енергетичну інфраструктуру по всій країні і заморозити українські міста. Але українці вистояли — і завдяки допомозі ззовні, і, знову ж таки, завдяки активним спільнотам та інституціям громадянського суспільства. Однією із них є фундація Патріаршої курії УГКЦ «Мудра справа», відома своєю широкою соціальною працею ще з часів епідемії ковіду та перших днів повномасштабного вторгнення.
У програмі «Добра розмова» з Галиною Бабій голова Фундації — патріарший економ о. Любомир Яворський, розповідає про те, як цієї зими «Мудра справа» рятувала Київ і Київщину від холоду і голоду.
— Отче, розкажіть як це вдавалося, хто допомагав? Зокрема — трохи більше, про велику допомогу Польщі, отриману у лютому, яка прийшла у дуже скрутний момент і дуже вчасно.
— Щодо цієї частини допомоги, то все почалося з того, що Блаженніший Святослав переписувався з кардиналом Гжеґожем Рисєм, кардиналом Кракова. І після чергової пекельної ночі, коли у ті люті морози росіяни вдарили по Україні всім, чим тільки можна, вибили енергетику і стався загальнонаціональний блекаут, його еміненція кардинал питав: «Чим ми можемо допомогти?» І Блаженніший зробив заклик: «Допоможіть генераторами!». Він просив допомоги не для Церкви, він казав: «Допоможіть людям, які сьогодні страждають у Києві!» І кардинал Рись відразу відгукнувся на цей заклик, показавши, що спільнота християн є дуже солідарною, незважаючи ні на що.
Знаємо і про політичні, й інші нинішні обставини, коли поляків накручують проти українців, але у цьогорічній холодній зимі без світла і тепла, яку переживали українці, поляки, прийшли нам на поміч. В даному випадку — через кардинала Гжеґожа Рися, який організував збірку, і досить швидко було зібрано понад 6 мільйонів злотих (а це понад мільйон євро), які були скеровані на порятунок мешканців Києва і Київської області, які потерпали від тих лютих морозів.
І ми дякуємо за цю допомогу, дякуємо, що можемо бути тими, хто передає її потребуючим. А потреби були і залишаються колосальними. Є численні запити від голів державних адміністрацій Києва і Київщини, нещодавно я зустрічався із заступником мера Києва Віталія Кличка. Йдеться як про дуже нагальні потреби щодо забезпечення роботи опорних пунктів, так і про потребу генераторів для навчальних закладів. Так важливо, щоб навчання не припинялося й не зупинялося, щоб наші діти ходили до школи! Бо світ облетіли фото замерзлих будинків у Києві — на Троєщині, у Дніпровському районі, але перед нами, хай і не такі промовисті, — і фото наших дітей, які не мають змоги вчитися у своїх школах, ліцеях і гімназіях. Важливо, що ми можемо ті генератори скерувати у школи, в садочки, щоби це все функціонувало, щоб там було тепло і світло.
Ми зараз роздаємо теплі обіди у Києві й Київській області, маємо багато запитів на це, бо багато людей не мають змоги без електрики зготувати собі щось гаряче і поживне. Ми — це і «Мудра справа» від Патріаршої курії УГКЦ, і «Карітас Україна», й інші наші організації.
Знаєте, були випадки, коли голови районних адміністрацій говорили, що першою, хто прийшов на допомогу, була Українська Греко-Католицька Церква. Але ми завжди підкреслюємо, що це — вся Католицька Церква, що це спільнота католиків в цілому світі нам допомагає. Наприклад, коли все це сталося, відразу зателефонували наші митрополит Борис Гудзяк і владика Венедикт Алексійчук з Америки — що вже роблять збірки, владика Богдан Дзюрах з Німеччини — що вже зібрали і готові надати допомогу, владика Микола Бичок, наш кардинал, і спільнота Австралії… Навіть владики з Бразилії телефонували: «Ми теж хочемо і готові долучитися! …» Тобто нам допомагав, можна сказати, весь світ!
До речі, і українці, які теж переживали і повітряні тривоги, і блекаути, також підключилися до допомоги. Дзвонить мені у ті найхолодніші дні отець Йосафат Бойко з Івано-Франківська і каже: «Отче, ми нашою парафією зібрали 80 тисяч гривень, щоб нагодувати киян…» Тобто бачимо велику, величезну солідарність християн.
— Ви у ці дні приходили до людей на київських масивах, серед яких було багато тих, хто ніколи і дверей храму не відкривав. Люди розуміли, що ви — посланці живої Церкви, відкритої на потреби людей, чи були байдужими до цього?
— Знаєте, ще з періоду мого капеланського минулого, я завжди їздив до людей, торкався ран війни. По натурі я — не бюрократ, не чиновник, мені це нудно і нецікаво. Звичайно, зараз є моменти, коли мушу робити певні речі саме як управлінець, але для мене залишається найголовнішим йти до людей, бачити, слухати, чути.
Загалом, мені зараз психологічно важко виїжджати по справах не те що з України, а з Києва: ми з командою розуміємо, що нам треба бути тут. Тут — виклики, тут — морози, тут — ракети і «шахеди», тут — відсутність тепла. І тут сьогодні збуваються євангельські заповіти, ті блаженства євангельські — «Як я був голодний, ви мене нагодували, як був спраглий, ви мене напоїли…» Ісус не сказав напряму про себе, але насправді йдеться саме про це. Коли треба зігріти, як кажуть в Карітасі, любов’ю дієвою, то, очевидно, треба бути тут.
В усіх ініціативах, які реалізує наша команда, в усіх тих проєктах — гуманітарних, соціальних, ми приїжджаємо і спілкуємося з людьми і спільнотами, яким приходить ця допомога. І у цьому контакті, в цьому дотику бачиш, що так, розуміють — ми бачимо очі тих людей і їхню вдячність. Особливо тоді, коли єдине, звідки людина може отримати допомогу, — це Церква і її люди. І тоді людина відкриває для себе Церкву. Може, вона й не починає щонеділі ходити до церкви на службу, але вона бачить і відчуває, як Бог торкається до неї через іншу людину. Ми завжди підкреслюємо, що ця допомога приходить саме так, що у Бога — людські руки.
Сьогодні така важка доля у багатьох людей, особливо старших… Бо найбільше терплять у цій війні найбільш беззахисні — діти і старші люди. І ось дивишся на тих переселенців, які прожили своє життя, мали своє господарство, свою хату — і все втратили. Жили люди на родючій Херсонщині чи на Запоріжжі, мали по 30 гектарів землі, мали трактори і іншу техніку, щоб її обробляти, збудували будинки, щоб родина жила, — все мали для щасливої старості. А сьогодні така сім’я є вимушено переселеною. Одна з них, з Херсону, живе зараз у нашому модульному містечку в Брюховичах біля Львова. І та жінка й там вирощує свої херсонські помідорчики: ні в кого вони так не родять, як у неї. І от дивишся на неї і розумієш, що ця людина вже не зможе відбудувати й повернути те, що надбала за все своє життя. І розумієш, наскільки вона вдячна за той хай і модульний, але свій будиночок, у якому вона тепер живе…
— Чи бували випадки, коли до вас звертаються по допомогу, а ресурсів немає? Ну от немає чим допомогти і що дати…
— Питання, з одного боку, гарне, а з іншого — дуже важке. Відповім як церковна людина. Я переконався не раз, що якщо служиш, твої руки ніколи не будуть порожніми, ти завжди матимеш, що дати. Знаєте, навіть коли не маєш матеріального, бо всяке буває, щось відбувається, і та людина каже: «Та я не потребую матеріального, я потребую тільки слова». Тобто насправді людина просить слова надії, духовної підтримки.
Так, якщо говорити про матеріальне, не завжди маєш що дати. Це так, синусоїдно буває: є якась гаряча пора чи потреба — є збірки, люди збирають допомогу, ти її передаєш. А є моменти, коли такої можливості немає чи вона обмежена. Але ми ж розуміємо, що як Церква, як спільнота християн, ми маємо те, що ніколи не вичерпується, і оцю ниточку надії, любові, віри в Бога і в людину ми можемо дати завжди, можемо поділитися цим.
Скажу й про важкий момент. Минулого року я дуже багато їздив і зустрічався із нашими партнерами і донорами, яким говорив, що нас чекає холодна і голодна зима. Сам не хотів у це вірити, але, ну, так воно й сталося. Деякі відгукувалися відразу, деякі підключалися пізніше, але — це був четвертий рік війни. Ресурси критично зменшилися в усіх вимірах і у всіх організацій — благодійних, волонтерських, інших. Тобто ресурси зменшилися, а біда збільшилася. І тому не раз опускаються руки, і думаєш: «Господи, як же бути? Як тим людям помагати?»
У нас у Церкві — і в УГКЦ, і в Католицькій загалом, дуже розвинене почуття дієвої любові, соціального служіння. У 2004 році Папська Рада «Справедливість і Мир» на прохання Папи Івана Павла ІІ прийняла Компендіум соціальної доктрини Церкви як інструмент для відповіді на різні виклики у різних вимірах людського буття. У нас це — у нашому ДНК і в нашій місії: ми не можемо сидіти, склавши руки. Але коли хочеш справді дієво і масштабно допомогти, мусиш підключати спільноту — партнерів і не партнерів, християн і не християн, усіх.
Так, бувають болючі моменти, коли розумієш, що ресурси і можливості дуже зменшилися, а біда велика. Хоча Господь Бог без допомоги нас не залишав ніколи — ми завжди мали хоч щось, щоби дати. І зараз, коли холодна і голодна зима, і потребуючих дуже багато. Може, були поодинокі випадки, про які ми почули з новин, що люди вмерли від холоду, від голоду. Але навіть у Сполучених Штатах Америки, за офіційною статистикою, від зими вмирає значно більше людей, ніж у нас, хоч ми живемо у війні.
— Можливо, так є тому, що наше суспільство більш згуртоване, більш сердечне, якщо так можна сказати. Тобто зайти до сусіда ні для кого не є дивним. Чи поцікавитися, як живе самотня людина, знайома чи рідна, попросити когось провідати, якщо вона далеко і не можеш цього зробити сам…
— Знаєте, от я згадував сьогодні своє капеланське минуле: я тоді прочитав одну книжку — «Якби не війна», видану у 2016-му чи 2017-му, про нашу війну. Спочатку назва мені дуже не сподобалася, бо війна — це болюче, це аномально і анормально. Але відкриваєш сторінку, а там написано: «Якби не війна, я би не зустрів і не покохав свою дружину…», «Якби не війна, я би не пізнав справжньої дружби…» Тобто ці люди говорять про життя у тих важких обставинах, яке вони не відклали на потім. Вони обрали жити — не у болях і журбі, яких і так задосить, обрали не карати й розпинати себе й інших, а жити. Звичайно, такі питання — про те, як жити і для чого, — дуже серйозні, і на них треба дивитися духовними очима.
Але от моя недавня історія з Ірпеня. Наші отці з парафії Різдва Пресвятої Богородиці опікуються там вимушено переселеними особами з різних куточків України і попросили нас збільшити кількість теплих обідів, які ми туди відправляємо. Навантаження на те модульне містечко переселенців — колосальне, там все повністю — на електриці, і ті перші жахливі удари ворога повибивали все повністю. А вони ж і їсти готували на електриці, і ті свої металеві будиночки обігрівали, а тут — електрики немає і невідомо, коли буде, і це при мінус 20–23. І вони просять: «Привезіть нам тепла, бо як є електрика, трошечки включаємо, щоб хоч нагріти житло…»
Ми приїхали, привезли, що могли і що мали. І мене попросили зайти до людей, які самі не могли прийти взяти той обід: ми по кожному будиночку не розносили, там є служби, є намети, до яких люди приходять і там це все роздають.
І я думаю — піду подивлюся, хто там. Заходжу з тим обідом — а там чоловік без трьох кінцівок. Говоримо, він розказує якісь такі, знаєте, глибокі речі, і каже: «Ні за чим не шкодую». Тобто він втратив у цій війні все, живе зараз у тих умовах, і ні за чим не шкодує, розумієте? Такі зустрічі просто міняють сприйняття і розуміння і того, що зараз відбувається з нашими людьми, і того, що нам робити далі — і кожному особисто, і Церкві.
— Отче, хочу поговорити про категорії церковні — зокрема, про хрест, який треба нести. Ви згадали про своє капеланство, про створення кризового центру в час ковіду, тепер є Патріарша фундація «Мудра справа». І що на початках здавалося, що виконати поставленні завдання просто неможливо. Як так стається, що це стає можливим, що Бог бачить, що ви маєте витримати і доручає саме такі дороги, дає силу такі хрести нести?
— Та то не мені, це нам усім! Знаєте, є дуже проста формула, яку ми повинні усвідомлювати. Ми живемо у конкретному часі і часто не розуміємо, чому нам випадає робити те чи інше. Ми, як кажуть, перебуваємо у мандрівці своїм життям. А Бог є поза часом, і Його задум — і щодо тебе конкретно, і загалом, — відкривається лише у перспективі, лише згодом стає ясно, чому було дано те чи інше. От чому я пройшов фронт свого часу, для чого я здобув цей колосальний досвід? Чому потім, під час ковіду, мені випало створювати кризовий центр? Чому привелося стати патріаршим економом і очолити нашу фундацію «Мудра справа»? Я собі це пояснив у 2022-му, коли почалося повномасштабне вторгнення і назрівала гуманітарна катастрофа: бо на той час, займаючись оцим всім, я вже мав певний досвід, знав, як будувати організації, як з хаосу робити систему, як не боятися неможливого, як об’єднати і згуртувати людей, організувати справу.
Тому — так, треба вміти приймати свій хрест, відчитати його правильно, не відкидати. Можливо, це дуже важко для когось звучить, бо цей хрест у кожного — свій, і він може бути дуже різний. Але кожного з нас завжди має зігрівати думка, що це — той хрест, який можемо нести, що Бог не дає більшого хреста, ніж людина може втримати. Якось так говорять у нас в народі простими словами. І не відкидати його, бо той хрест у кожного з нас для чогось є, для чогось кожен із нас долає свій шлях.
І цей момент має бути усвідомлений не тільки людиною персонально, а цілим народом. Усім нашим народом це треба прийняти і зрозуміти, щоб могти дивитися в очі матерям, дружинам, дітям, які втратили тих, хто віддав за Україну життя, і кого вони уже не повернуть. І от, щоб подивитися їм в очі, ми маємо пройти цей наш шлях дуже гідно, відбудувати нашу країну такою, якою вона ще не була. І тоді ми зможемо сказати, для чого це все було.
— Питання на завершення, яке я часто ставлю своїм співрозмовникам: де ви берете сили на все це?
— Що вам сказати? Я вже думаю наперед, звідки їх брати, бо знаю, що нас чекає. І переживаю не стільки за себе, скільки за команду, за людей, які є в системі, бо так важливо, щоб священники не вигоріли. Наше духовенство працює сьогодні на межі можливостей і так відважно і самовіддано служить! Таке гарне лице нашої Церкви — через наших священників, наших капеланів, наше духовенство і монашество! І я дивлюся наперед, як нам не втратити ресурс. Бо цей ресурс Церкві, священникам, мирянам дає служіння. Якщо хочеш врятувати себе, допомагай комусь — ось єдина формула, де брати сили.
Сьогодні мій персональний ресурс — у тому, що я служу. Перестану служити — я його втрачу. Перестану діяти — я його втрачу. Тобто цей ресурс — це рух, праця, здатність не замкнутися на собі, а бути відкритим і завжди бачити ближнього. Оце, напевно, і є наша сильна сторона — і всієї нашої Церкви, й кожного з нас.
Текст — Оксана КозакДепартамент інформації УГКЦ
