«Ресурс Церкві, священникам, мирянам дає служіння — це рух, праця, здатність бути відкритим до потреб ближнього», — о. Любомир Яворський, голова Патріаршої фундації «Мудра справа»
Сьогодні, у перші дні березня, вже можна сказати: Україна пережила цю важку зиму, незважаючи на послідовне втілення росіянами чергового диявольського задуму — знищити енергетичну інфраструктуру по всій країні і заморозити українські міста. Але українці вистояли — і завдяки допомозі ззовні, і завдяки активним спільнотам та інституціям громадянського суспільства. Одна з них — фундація Патріаршої курії УГКЦ «Мудра справа», відома своєю широкою соціальною працею ще з часу епідемії ковіду та перших днів повномасштабного вторгнення.
У програмі «Добра розмова» з Галиною Бабій голова фундації, патріарший економ о. Любомир Яворський, розповідає про те, як цієї зими «Мудра справа» рятувала Київ і Київщину від холоду та голоду.
— Отче, розкажіть, будь ласка, про те, як це вдавалося, хто допомагав? Зокрема, про велику допомогу Польщі в лютому, яка надійшла в дуже скрутний момент і дуже вчасно.
— Щодо цієї частини допомоги, то все почалося з того, що Блаженніший Святослав листувався з кардиналом Гжеґожем Рисєм, кардиналом Кракова. Після чергової пекельної ночі, коли в ті люті морози росіяни вдарили по Україні всім, чим тільки можна, вибили енергетику і стався загальнонаціональний блекаут, його еміненція кардинал запитав: «Чим ми можемо допомогти?». Блаженніший зробив заклик: «Допоможіть генераторами!». Він просив допомоги не для Церкви, він сказав: «Допоможіть людям, які сьогодні страждають у Києві!». І кардинал Рись одразу відгукнувся, показавши, що спільнота християн дуже солідарна, незважаючи ні на що.
Знаємо про нинішні обставини, коли поляків накручують проти українців, але в цьогорічній холодній зимі без світла і тепла, яку переживали українці, поляки, прийшли нам на допомогу. У цьому випадку — через кардинала Гжеґожа Рися, який організував збірку, і досить швидко було зібрано понад 6 мільйонів злотих (а це понад мільйон євро), які були скеровані на порятунок мешканців Києва та Київської області, що потерпали від тих лютих морозів.
Ми дякуємо за цю допомогу, дякуємо, що можемо бути тими, хто передає її потребуючим. А потреби були і залишаються колосальними. Є численні запити від голів державних адміністрацій Києва і Київщини, нещодавно я зустрічався із заступником мера Києва Віталія Кличка. Йдеться як про дуже нагальні потреби щодо забезпечення роботи опорних пунктів, так і про потребу генераторів для навчальних закладів. Так важливо, щоб навчання не припинялося й не зупинялося, щоб наші діти ходили до школи! Бо світ облетіли фото замерзлих будинків у Києві — на Троєщині, у Дніпровському районі, але перед нами, хай і не такі промовисті, — і фото наших дітей, які не мають змоги вчитися у своїх школах, ліцеях та гімназіях. Важливо, що ми можемо ті генератори скерувати у школи, садочки, щоб це все функціонувало, щоб там було тепло і світло.
Ми зараз роздаємо теплі обіди в Києві й Київській області, маємо багато запитів на це, бо багато людей не мають змоги без електрики приготувати собі щось гаряче та поживне. Ми — це і «Мудра справа» від Патріаршої курії УГКЦ, і Карітас Україна, й інші наші організації.
Знаєте, були випадки, коли голови районних адміністрацій говорили, що першою, хто прийшов на допомогу, була Українська Греко-Католицька Церква. Але ми завжди наголошуємо, що це — вся Католицька Церква, що це спільнота католиків у всьому світі нам допомагає. Наприклад, коли все це сталося, відразу зателефонували наші митрополит Борис Гудзяк та владика Венедикт Алексійчук з Америки і повідомили про те, що вже роблять збірки, владика Богдан Дзюрах з Німеччини — що вже зібрали й готові надати допомогу, владика Микола Бичок, наш кардинал, і спільнота Австралії… Навіть владики із Бразилії телефонували: «Ми теж хочемо і готові долучитися!». Тобто нам допомагав, можна сказати, весь світ!
До речі, і українці, які теж переживали і повітряні тривоги, і блекаути, доєдналися до допомоги. Телефонує мені в ті найхолодніші дні отець Йосафат Бойко з Івано-Франківська і каже: «Отче, ми нашою парафією зібрали 80 тисяч гривень, щоб нагодувати киян…». Тобто бачимо величезну солідарність християн.
— Ви в ці дні приходили до людей на київських масивах, серед яких було багато тих, хто ніколи і дверей храму не відчиняв. Люди розуміли, що ви — посланці живої Церкви, відкритої на потреби людей, чи були байдужими до цього?
— Знаєте, ще з часу мого капеланського минулого, я завжди їздив до людей, торкався ран війни. За натурою я — не бюрократ, не чиновник, мені це нудно й нецікаво. Звичайно, зараз є моменти, коли мушу робити певні речі саме як управлінець, але для мене залишається найголовнішим іти до людей, бачити, слухати, чути.
Загалом, мені зараз психологічно важко виїжджати у справах не те що з України, а з Києва: ми з командою розуміємо, що нам треба бути тут. Тут — виклики, тут — морози, тут — ракети і «шахеди», тут — відсутність тепла. І тут сьогодні збуваються євангельські заповіти, ті євангельські блаженства: «Як я був голодний, ви мене нагодували, як був спраглий, ви мене напоїли…». Ісус не сказав безпосередньо про себе, але насправді йдеться саме про це. Коли треба зігріти, як кажуть у Карітасі, любов’ю дієвою, то, очевидно, треба бути тут.
В усіх ініціативах, які реалізує наша команда, в усіх тих проєктах — гуманітарних, соціальних, ми приїжджаємо і спілкуємося з людьми і спільнотами, яким надходить ця допомога. І в цьому контакті, у цьому дотику бачиш, що так, розуміють — ми бачимо очі тих людей і їхню вдячність. Особливо тоді, коли єдине, звідки людина може отримати допомогу, — це Церква і її люди. Тоді людина відкриває для себе Церкву. Може, вона й не починає щонеділі ходити до церкви на службу, але бачить і відчуває, як Бог торкається до неї через іншу людину. Ми завжди наголошуємо, що ця допомога приходить саме так, що в Бога — людські руки.
Сьогодні така важка доля в багатьох людей, особливо старших… Бо найбільше терплять у цій війні найбеззахисніші — діти і старші люди. Ось дивишся на тих переселенців, які прожили своє життя, мали своє господарство, свою хату — і все втратили. Жили люди на родючій Херсонщині чи на Запоріжжі, мали по 30 гектарів землі, мали трактори й іншу техніку, щоб її обробляти, збудували будинки, щоб родина жила, — все мали для щасливої старості. А сьогодні сім’я вимушено переселена. Одна з них, із Херсона, живе зараз у нашому модульному містечку у Брюховичах біля Львова. І та жінка й там вирощує свої херсонські помідорчики: ні в кого вони так не родять, як у неї. Дивишся на неї і розумієш, що ця людина вже не зможе відбудувати й повернути те, що надбала за все своє життя. Розумієш, наскільки вона вдячна за той хай і модульний, але свій будиночок, у якому вона тепер живе…
— Чи бували випадки, коли до вас звертаються по допомогу, а ресурсів не було?
— Питання, з одного боку, гарне, а з іншого — дуже важке. Відповім як церковна людина. Я переконався не раз, що якщо служиш, твої руки ніколи не будуть порожніми, ти завжди матимеш, що дати. Знаєте, навіть коли не маєш матеріального, бо всяке буває, щось відбувається, і та людина каже: «Та я не потребую матеріального, я потребую тільки слова». Тобто насправді людина просить слова надії, духовної підтримки.
Так, якщо говорити про матеріальне, не завжди маєш що дати. Це так синусоїдно буває: є якась гаряча пора чи потреба — є збірки, люди збирають допомогу, ти її передаєш. А є моменти, коли такої можливості немає чи вона обмежена. Але ми ж розуміємо, що як Церква, як спільнота християн, ми маємо те, що ніколи не вичерпується, і оцю ниточку надії, любові, віри в Бога і людину ми можемо дати завжди, можемо поділитися цим.
Скажу і про важкий момент. Минулого року я дуже багато їздив і зустрічався з нашими партнерами та донорами, яким говорив, що нас чекає холодна й голодна зима. Сам не хотів у це вірити, але так воно й сталося. Деякі відгукувалися відразу, деякі доєднувалися пізніше, але це був 4-й рік війни. Ресурси критично зменшилися в усіх вимірах і в усіх організацій — благодійних, волонтерських тощо. Тобто ресурси зменшилися, а біда збільшилася. Тому не раз опускаються руки, і думаєш: «Господи, як же бути? Як тим людям помагати?».
У нас у Церкві — і в УГКЦ, і в Католицькій загалом — дуже розвинене почуття дієвої любові, соціального служіння. У 2004 році Папська рада «Справедливість і мир» на прохання папи Івана Павла ІІ прийняла Компендіум соціальної доктрини Церкви як інструмент для відповіді на різні виклики в різних вимірах людського буття. У нас це в нашому ДНК і нашій місії — ми не можемо сидіти, склавши руки. Але коли хочеш справді дієво й масштабно допомогти, мусиш долучати спільноту — партнерів і не партнерів, християн і не християн, усіх.
Так, бувають болючі моменти, коли розумієш, що ресурси та можливості дуже зменшилися, а біда велика. Хоча Господь Бог без допомоги нас не залишав ніколи — ми завжди мали хоч щось, щоби дати. І зараз маємо, коли холодна й голодна зима, і потребуючих дуже багато. Може, були поодинокі випадки, про які ми почули з новин, що люди вмерли від холоду, від голоду. Але навіть у Сполучених Штатах Америки, за офіційною статистикою, від зими вмирає значно більше людей, ніж у нас, хоч ми живемо у війні.
— Можливо, тому, що наше суспільство більш згуртоване, сердечне, якщо так можна сказати. Тобто зайти до сусіда ні для кого не дивно. Чи поцікавитися, як живе самотня людина, знайома чи рідна, попросити когось провідати, якщо вона далеко й не можеш цього зробити сам…
— Знаєте, от я згадував сьогодні своє капеланське минуле: я тоді прочитав одну книжку — «Якби не війна», видану у 2016-му чи 2017-му, про нашу війну. Спочатку назва мені дуже не сподобалася, бо війна — це болюче, це аномально й анормально. Але відкриваєш сторінку, а там написано: «Якби не війна, я би не зустрів і не покохав свою дружину…», «Якби не війна, я би не пізнав справжньої дружби…». Тобто ці люди говорять про життя в тих важких обставинах, яке вони не відклали на потім. Вони обрали жити — не в болях і журбі, яких і так задосить, обрали не карати й розпинати себе й інших, а жити. Звичайно, питання про те, як жити і для чого, — дуже серйозні, і на них треба дивитися духовними очима.
Ось моя недавня історія з Ірпеня. Наші отці з парафії Різдва Пресвятої Богородиці опікуються там вимушено переселеними особами з різних куточків України. Вони попросили нас збільшити кількість теплих обідів, які ми туди відправляємо. Навантаження на те модульне містечко переселенців — колосальне, там усе повністю на електриці, і ті перші жахливі удари ворога повибивали повністю все. А вони ж і їсти готували на електриці, і ті свої металеві будиночки обігрівали, а тут — електрики немає і невідомо, коли буде, і це при мінус 20–23. І вони просять: «Привезіть нам тепла, бо як є електрика, трошечки вмикаємо, щоб хоч нагріти житло…».
Ми приїхали, привезли, що могли та що мали. І мене попросили зайти до людей, які самі не могли прийти взяти той обід: ми по кожному будиночку не розносили, там є служби, є намети, до яких люди приходять і там це все роздають.
І я думаю — піду подивлюся, хто там. Заходжу з тим обідом, а там чоловік без трьох кінцівок. Говоримо, він розказує якісь такі, знаєте, глибокі речі, і каже: «Ні за чим не шкодую». Тобто він втратив у цій війні все, живе зараз у тих умовах і ні за чим не шкодує, розумієте? Такі зустрічі просто змінюють сприйняття та розуміння і того, що зараз відбувається з нашими людьми, і того, що нам робити далі — і кожному особисто, і Церкві.
— Отче, хочу поговорити про церковні категорії, зокрема про хрест, який треба нести. Ви згадали про своє капеланство, про створення кризового центру в час ковіду, тепер є Патріарша фундація «Мудра справа», і що на початках здавалося, що виконати поставленні завдання просто неможливо. Як так, що це стає можливим, що Бог бачить, що Ви маєте витримати і доручає саме такі дороги, дає силу нести такі хрести?
— Та то не мені, це нам усім! Знаєте, є дуже проста формула, яку ми повинні усвідомлювати. Ми живемо в конкретний час і часто не розуміємо, чому нам випадає робити те чи те. Ми, як кажуть, перебуваємо в мандрівці своїм життям. А Бог є поза часом, і Його задум — і щодо тебе конкретно, і загалом, — відкривається лише в перспективі, лише згодом стає ясно, чому було дано те чи те. От чому я пройшов фронт свого часу, для чого я здобув цей колосальний досвід? Чому потім, під час ковіду, мені випало створювати кризовий центр? Чому став патріаршим економом і очолив нашу фундацію «Мудра справа»? Я собі це пояснив у 2022-му, коли почалося повномасштабне вторгнення і назрівала гуманітарна катастрофа: бо на той час, займаючись оцим всім, я вже мав певний досвід, знав, як будувати організації, як із хаосу робити систему, як не боятися неможливого, як об’єднати та згуртувати людей, організувати справу.
Тому так, треба вміти приймати свій хрест, відчитати його правильно, не відкидати. Можливо, це дуже важко для когось звучить, бо цей хрест у кожного свій, і він може бути дуже різний. Але кожного з нас завжди має зігрівати думка, що це — той хрест, який можемо нести, що Бог не дає більшого хреста, ніж людина може втримати. Якось так говорять у нас в народі простими словами. І не відкидати його, бо той хрест у кожного з нас для чогось є, для чогось кожен із нас долає свій шлях.
І цей момент має бути усвідомлений не тільки людиною персонально, а цілим народом. Усім нашим народом це треба прийняти і зрозуміти, щоб могти дивитися в очі матерям, дружинам, дітям, які втратили тих, хто віддав за Україну життя, і кого вони вже не повернуть. І от, щоб подивитися їм в очі, ми маємо пройти цей наш шлях дуже гідно, відбудувати нашу країну такою, якою вона ще не була. І тоді ми зможемо сказати, для чого це все було.
— Питання на завершення, яке я часто ставлю своїм співрозмовникам: де Ви берете сили на все це?
— Що вам сказати? Я вже думаю наперед, звідки їх брати, бо знаю, що нас чекає. І переживаю не так за себе, як за команду, за людей, які є в системі, бо так важливо, щоби священники не вигоріли. Наше духовенство працює сьогодні на межі можливостей і так відважно та самовіддано служить! Таке гарне лице нашої Церкви — через наших священників, наших капеланів, наше духовенство й монашество! Я дивлюся наперед, як нам не втратити ресурс. Бо цей ресурс Церкві, священникам, мирянам дає служіння. Якщо хочеш врятувати себе, — допомагай комусь — ось єдина формула, де брати сили.
Сьогодні мій особистий ресурс у тому, що я служу. Перестану служити — і його втрачу. Перестану діяти — і його втрачу. Тобто цей ресурс — це рух, праця, здатність не замкнутися на собі, а бути відкритим і завжди бачити ближнього. Оце, напевно, і є наша сильна сторона — і всієї нашої Церкви, і кожного з нас.
Текст — Оксана КозакДепартамент інформації УГКЦ
