«Прикладом бути складно, але дієво», — владика Петро Голіней
«Любити справжньою християнською любов’ю тих, кого ми вчимо і ведемо за собою, має стати основною засадою, на якій треба будувати майбутні стосунки», — переконаний єпископ-помічник Коломийської єпархії владика Петро Голіней.
Він історик за фахом і священник за покликанням. Своє священниче становлення розпочав із короткого знайомства з ректором підпільної духовної семінарії о. Михайлом Косилом. Але не зрадив давній мрії — закінчив навчання і почав учителювати у школі. Ревною працею як на парафії, так і в класах владика Петро не лише виховував молодь у дусі християнських цінностей, а й надихнув чимало з них стати на дорогу до священства.
Про формацію майбутнього духовенства, уроки жертовності, досвід праці в церковних структурах України й Італії, єпископську візію та улюблене заняття, на яке більше не вистачає часу, — говоримо далі.
— Владико, минуло не так багато часу після того, як Блаженніший Святослав рукоположив вас у сан єпископа. Відтак ви вже встигли дати свої перші інтервʼю, оскільки медійне зацікавлення вашою особою лише зростає. Поділіться, як для вас почався новий етап служіння, до якого кличе Господь? І, зокрема, чи вже звиклися з переходом до публічності?
— Думаю, що і до обрання на єпископа я був публічною особою, адже кожен священник діє публічно — проповідує, спілкується з людьми, іноді з медіа. Щоправда, більшу публічність я відчув, коли розпочав працю в Італії, у Курії апостольського екзархату, і став парохом Катедрального храму Жировицької Божої Матері і святих мучеників Сергія і Вакха. Тому до публічності призвичаюватися не доводиться, проте це зовсім інший рівень, до якого я ще не зовсім готовий, бо не до кінця відчув себе в новій ролі.
— Яким є Ваш єпископський герб і гасло? Поясніть, що ви в них вклали?
— Як вчитель історії, я колись вивчав геральдику як допоміжну історичну дисципліну і розумів, що сам не осилю скласти свого герба. Тому попросив допомоги в геральда, який, вислухавши мої думки, поєднав їх у герб.
На ньому ви побачите ключі святого апостола Петра, оскільки велика частина мого життя пов’язана з Римом та й сам я ношу його ім’я. Ключі — це символ Католицької Церкви і, відверто кажучи, мені, як єпископу цієї Церкви, така символіка дуже близька. Крім цього елемента, на гербі розміщені Євхаристійні символи — Агнець і чаша, бо все духовне життя підпільної Церкви, яку я досліджував, як і моя духовна формація, відбувалися довкола Пресвятої Євхаристії. Підпільна Греко-Католицька Церква мала виражений євхаристійний христоцентризм. Духовне життя того часу неможливо було уявити без євхаристійного Христа, Літургії і Святого Причастя.
Також на гербі є три стопки солі, які символізують багатство нашого покутського краю. Ця ідея запозичена з делятинського герба, де я тривалий час служив у місцевій парафії. До того ж соляні джерела є в багатьох селах нашого Покуття та Гуцульщини, вони виступають обʼєднувальним знаком усіх територій, які зараз перебувають у складі Коломийської єпархії. Нижче — бджола як символ праці й трудолюбства. Саме ця комаха зображена на гербі мого родинного села Добротів. Вона також нагадує мені про пасіку ректора підпільної духовної семінарії отця Михайла Косила. У найтемніші часи історії нашої Церкви він розгорнув свою діяльність у межах власного дому і віддаленої від людського ока пасіки [працював пасічником у Делятинському лісгоспі — ред.]. Так звана косилівська семінарія за своїм окресленням була далекою від тих, які маємо сьогодні. Хлопці, яких отець влаштовував на роботу помічниками, часто вчилися дорогою чи на самій пасіці.
Зрештою він подбав про облаштування вулика, де зберігалося все необхідне для проведення Літургії. У таких умовах вдалося підготували кілька десятків майбутніх священників. І хоч я прямо не належу до перших учнів отця Косила, та формацію пройшов за його програмою разом із наступними поколіннями моїх співбратів у священстві. Зрештою, я теж умію пасічникувати — 10 років був пасічником-любителем.
Є на гербі й гасло зі Святого Письма, яке використовував священномученик Йосафат Кунцевич [архиєпископ Полоцький, засновник монашого ордену василіан — ред.] «Щоб усі були одно». Ці слова я хочу надалі нести зі собою поміж довірених мені людей.
— Ви і чимало священників Коломийської єпархії — отець Іван Лейб’юк, отець Василь Панівник, отець Богдан Іванюк, світлої памʼяті отець Іван Качанюк, отець Іван Бойко та інші — належите до генерації «косилівців». Отець Михайло Косило, якого ви вже згадували, будучи ректором підпільної духовної семінарії, двічі відбув тюремне ув’язнення. Ступаючи слідами його послідовників, чи не боялись ви подібних утисків і переслідувань?
— Я б хотів дещо продовжити ваш список іменами священників-»косилівців» старшого покоління, що належать до нашої єпархії. Серед них отці Іван Лозинський, Ілля Ступчук, Василь Білусяк, Василь Панівник і Михайло Хромʼянчук, який на сьогодні служить в Італії. Це ті, кого можу пригадати. Немало між нами було й священників із Тернопільщини. До молодої генерації «косилівців» у нашій єпархії належать отці: Роман Гринів, Василь Нагорняк, Микола Григорчук і Василь Юсько, а також з Тернопільської архиєпархії о. Михайло Бойко, котрі є, так би мовити, учнями учнів.
Щодо переслідувань, то я влився у середовище отця Михайла Косила вже в момент виходу Церкви з підпілля, не досвідчивши жодного випробування переслідуваннями. Але після легалізації Церкви в нас були інші виклики, щоправда, це далеко не той досвід, якого зазнали підпільні священники. Однак певну науку з часів переслідуваної Церкви я для себе таки перейняв. Передовсім це велика жертовність для нашого народу та глибока самопосвята священників. Старше покоління духовенства було готове в будь-який момент до ув’язнення, бо стати підпільним семінаристом чи священником означало ризикнути опинитися за ґратами. Цей факт був єдиною «карʼєрною» певністю. Все інше було не певним. Тому мої старші співбрати, пройшовши підпілля, стали для мене прикладом жертвенності. Може тому свого часу я також зважився прийняти священство в неодруженому стані [всі вихованці отця Михайла Косила і наступні покоління його послідовників целібси — ред.].
— Кажуть, що добрий учитель залишає по собі памʼятні уроки, які згадуєш, крокуючи життям. В отця Михайла Косила були дуже прикладні методи: коли хтось проштрафився він наказував себе — добу постив, не ївши. Іноді було легше дістати поза вуха, ніж знати, що хтось страждає через тебе. Або ховав гроші у книжках чи яблука, сливки, цукерки десь по кутах, випробовував на малі спокуси. Що з часів перебування в оточенні отця Михайла ви згадуєте?
— Найбільше мені запам’яталася його праця на Буковині, де я разом з іншими священниками допомагав відновлювати парафіяльні громади. Пригадую церкву Покрову Пресвятої Богородиці в Садгорі. То було літо 1991 року, греко-католики Чернівеччини якраз добилися у влади повернення храму. Як це часто бувало, радянська влада перетворила його на конторні приміщення автодорожників. Від храму там залишилися хіба зовнішні стіни, бо в середині комуністи зробили власну «реставрацію» — добудували внутрішні стіни, а стелю на горищі засипали перепаленим вугіллям для зберігання тепла. Це все треба було валити, а групка наших греко-католиків були людьми похилого віку, які не могли так важко фізично працювати.
На той час громада не мала жодних коштів, тож дізнавшись про ту справу, отець Михайло зібрав до помочі нас, своїх учнів. Серед хлопців, які працювали в Садгорі, вже є чимало священників, зокрема отці Василь Панівник і Богдан Кудлейчук. Разом ми валили набудовані стіни й розчищали храм. Аби хоч якось дихати, мусили обв’язувати свої обличчя якимись тканинами. Пізнавали один одного тільки по росту. У всьому тому бруді й пилюці отець Михайло працював разом із нами на рівних.
Він часто кликав нас не на духовну чи душпастирську працю, а на фізичну. Серед таких пригадую Селятин, храм Святого Володимира Великого. Там ми фактично побудували престіл із підручних матеріалів, а отець Михайло самотужки вирізьбив із деревостружної плити Кивот. У нього були спеціальні інструменти і талант до мистецької праці. Я думаю, що деякі кивоти, які вийшли з-під його руки, зберігаються по сьогодні. Вони прості, дуже примітивні, але водночас гарні й принадні. Власне це ті спогади, які відклались у моєму серці. Інші побутові речі й випробування забуваються — пам’ятається тільки яскраве.
— Ви також були одним із засновників музею в Дорі. Розкажіть, як виникла ідея заснування та в чому його унікальність?
— Ідея в тому, щоби зробити в Дорі музей підпільної духовної семінарії. У цьому його унікальність, бо це — єдиний музей, присвячений тематиці підпільної семінарії, а не Церкви. Такий задум належить отцю Михайлові Косилу. Він часто наголошував, що речі, які збереглися з підпілля треба зібрати під дахом музею. Але цю справу ми дуже довго відкладали, допоки Блаженніший Святослав не став її рушієм.
Тут відбувалися свячення дияконів і священників
Напередодні Патріаршого Собору в 2015 році, який проходив в Івано-Франківську, Блаженніший звернувся до нині вже покійного отця Івана Качанюка, оскільки з ним більше спілкувався. Тоді він сказав, що знає про наш намір зробити музей, і запитав, чи могли ми пришвидшитись, щоби все було готовим до початку Синоду. Блаженніший планував показати цей музей єпископам нашої Церкви, зокрема тим, які служать за кордоном. Це прохання було для нас як грім серед ясного неба. Тож довелося почати роботу у пришвидшеному темпі. Так і постав музей, який зараз уміщує чимало цінних речей, повʼязаних із діяльністю підпільної семінарії. Серед них є митри отця Михайла Косила, а також фелони й церковні календарі, які він зробив сам. Багато листів із місць ув’язнення священників, фото і той легендарний вулик, у якому ховали богослужбові речі.
Я доєднався до роботи над створенням музею, оскільки була потреба бодай в одному фахівцю з історії. До того ж я перебував найближче до Дори. У всьому мені активно допомагали отець Богдан Іванюк, парох Делятина, й отець Іван Лейбюк, місцевий парох у Дорі. Щоправда, доводилося весь час пильнувати, де і яку експозицію вони розмістили. Поза справою не залишався і отець Іван Качанюк — він так само багато приклався до роботи. Тож завдяки підтримці своїх співбратів, які також горіли цим починанням, я зміг облаштувати музей підпільної семінарії.
— Після священичих свячень ви почали душпастирювати на теренах Яремчанщини, були засновником декількох християнських спільнот, доклалися до відновлення приміщення катехитичної школи в Делятині та були фактично ініціатором її створення. Праця з молоддю тривала довгих 14 років. З якими труднощами ви тоді мали справу? Як вам вдавалося знаходити підхід до молодих людей і воцерковлювати їх? Нині, з огляду на різні субкультурні течії, це нелегка справа.
— Це був дуже цікавий період мого життя як душпастиря. Так склалося, що Господь заклав мені з дитинства жагу до педагогічної праці, яку я зміг реалізувати не тільки як учитель історії, а й як священник. Тому за цей дар я вдячний Богові, бо без Нього, напевно, не міг би нічого зробити.
Потрібно пам’ятати, що праця з молоддю завжди була складною в усі часи. Я розумію, що на наш, так би мовити, дорослий і зрілий погляд, завжди здається ніби молодь із кожним поколінням трошки гіршає. Але це не так. Ми стаємо інші й молодь відповідно також.
Викликів було, є і буде багато, але незмінною у праці вчителя чи священника з молоддю та дітьми повинна залишатися одна ланка — любов до них. Учитель, який не любить дітей, не має морального права бути вчителем. Так само священник, що не любить вірних, не може бути священником, а християнин, який не любить ближнього, не може бути християнином — це основа всього. Любити справжньою християнською любов’ю тих, кого ми вчимо і ведемо, має стати основною засадою, на якій треба будувати наші майбутні стосунки.
— Скільки молодих хлопців, ваших вихованців, вступили до духовної семінарії і стали священниками?
— З усіх молодіжних спільнот і тих, які мали дотичність до нашої парафії, вийшла гарна група священників. Звичайно, є різні виклики, різні духовні буревії, які роблять багато шкоди нашій духовній праці, але треба йти вперед і не зневірюватися.
З тих, кого я можу вважати своїми духовними учнями, священниками стало вісім хлопців. Маємо також диякона. Ще чотири студенти зараз навчаються у семінаріях. Я також спілкувався з багатьма молодими студентами, семінаристами, яких безпосередньо не можу назвати своїми учнями, хоч і ніколи не ставив кордонів «мої — не мої». Я завжди намагався послужити при найменшій потребі всім, хто очікував моєї підтримки як священника, духівника й певного провідника на духовному шляху.
— Любов до історії, зокрема до історії підпільної Церкви, дає вам змогу добре зіставити тодішнє духовенство і їхніх сучасників. Яким є ваш візійний погляд щодо виховання майбутніх священників? Яких рис та навик Церква потребує сьогодні?
— Тут можна багато розповідати, але хочу ще раз наголосити на готовності до самопожертви. Як колись у підпіллі, так і тепер у вільній країні зі свободою віросповідання кожен, хто стає на духовну дорогу, має бути готовий до самопожертви. Тоді священники були готові до тюрми, заслань, різного роду випробувань, а тепер мають бути готові зустрітися з багатьма невигодами й викликами. Все це треба гідно пройти з ласкою Божою. Одночасно потрібно жертвувати себе не лише під час звершення Літургії, а й поза нею — у душпастирському служінні на славу Божу й добро свого народу.
— Чи задумувалися ви, як виховувати готовність до самопожертви в семінаристів? Як до неї підштовхнути майбутніх священників?
— Думаю, що найкращий урок самопожертви — власний приклад. Розумію, що не завжди ми можемо бути таким прикладом, бо це складно, але дієво. Наука, яка ґрунтується на особистому прикладі вчителя запускає певний кругообіг — споглядання і наслідування. Мені пощастило досвідчити добрі приклади старших священників, тому я також старався послужити прикладом для інших, хоч завжди націлював, що найкращим, найдосконалішим у цьому є Христос. Вважаю, що все потрібно будувати на Його прикладі, але часто ми хочемо мати перед очима людські вчинки. У цьому теж є логіка, бо люди мають жити тим, що сповідують, а не тільки займатися моралізаторством.
Не може священник, духівник чи будь-хто в семінарії казати «браття, робіть так і так», коли сам того не дотримується. Не може розповідати про важливість Літургії, Пресвятої Євхаристії, якщо їх не переживає. Аналогічно з важливістю молитви. Той, хто навчає і формує майбутнього священника, має навчати передовсім самоприкладом. Але дуже важливо ніколи не концентрувати увагу на власній особі, а завжди звертати свій погляд до Христа.
— Ви маєте досвід праці в церковних структурах як Коломиї, так і Рима, на різних посадах: від протопресвітера до канцлера, тобто добре знаєте зсередини, як працює курія на різних рівнях. На ваш погляд, що є найсильнішою стороною наших єпархіальних управлінь і над чим нам потрібно ще добре попрацювати?
— Це дуже складне питання, на яке мені важко дати вичерпну відповідь. Життя Церкви в Україні сильно відрізняється від ритму життя наших церковних структур у діаспорі, зокрема в Італії. Ми не можемо порівнювати церковні структури, як-от в Італії та Франції, бо це кардинально різні досвіди, інша реальність, можливості та ритм.
Однак у всіх цих відмінностях найважливішим залишається праця, що гуртує однодумців: священників, семінаристів, монахів, парафіян, які готові на ту ж пожертву, про яку вже стільки сказано. Бо як священник жертвує себе на парафії, так і кожен, хто працює у церковних структурах, має бути готовим до певної жертовності у своїй щоденній праці.
— З 2020 року ви працювали в Апостольському екзархаті для українців-католиків візантійського обряду в Італії. Що цінного з цього служіння заберете зі собою в Україну?
— Думаю, найперше життя єпископської курії. Я був у витоках її створення і бачив, як формувалася Пресвітерська рада, Рада екзархальних радників, Економічна рада, як формувалися наші деканати (в Італії вони мають іншу назву) і яку велику роль відігравала особистість священника на тій чи тій посаді у відділах Апостольського екзархату.
Без сумніву, весь набутий досвід в Італії та знання, які я здобув як на навчанні, так і під час праці в курії екзархату, будуть мені корисними. Але, щиро кажучи, я свідомий того, що не зможу весь досвід з Італії імплементувати в українські реалії — це просто неможливо. Україна має інший стиль життя, інше підґрунтя. Проте деякі речі, можливо, вдасться реалізувати й тут.
— Понад 6 років ви були поза межами України. Чи підтримували звʼязок із вірянами, священниками впродовж цього часу? І чи не маєте побоювань, що тривале перебування за кордоном вибило вас з українського контексту: чим живуть тут люди, які їхні проблеми та як і в чому Церква може їм послужити?
— За ті роки, які мені довелося провести в Італії, я не відділився і не віддалився. В Україні мешкають мої родичі, друзі, священники, з якими співпрацював та продовжую підтримувати теплі контакти. Тому я багато знаю про всі виклики, а особливо проблеми останніх років. Звісно, найважче осмислення з усього періоду моєї відсутності — повномасштабна війна. У Римі я не чув сирен чи вибухів ракет, але все це ніколи не залишалося поза моєю увагою. До того ж наші віряни, що розкидані по всій Італії, залишаються частиною українського народу. Їм близькі всі проблеми й виклики, які випали на долю українців. Відповідно душпастирі також намагаються бути близько до їхніх ран. Бо попри відстань, усі наші парафіяни переживають тривогу, страх і біль. Дехто з них похоронив своїх синів чи їхав додому, щоби провести в останню путь зятя, який загинув на фронті, брата, племінника і так далі. Це теж виклики. Збоку виглядає, що війна далеко від Італії, але вона направду в серці кожного українця й українки.
Щодо розуміння українського контексту, про який ви кажете, то певні побоювання я все-таки мав. Однак, перебуваючи в Італії, розумів, що мій побут тут дуже тимчасовий. Не знав, скільки це триватиме, але завжди мав тверду думку повернутися в Україну, бо свого майбутнього в Італії та за кордоном загалом, ніколи не бачив.
— Ми вже згадували, що ваше єпископське служіння розпочнеться у доволі непростий час. Як думаєте, що буде вашим найбільшим викликом?
— Важко сказати, що буде викликом, зокрема найбільшим. Я свідомий того, що цих викликів буде багато. Може, навіть більше, ніж я собі думаю чи можу уявити. Але передовсім я буду зі своїми людьми і повинен розділити з ними смуток, радість, хвилини плачу і горя, особливо від тих чисельних похоронів. Я також переживаю ці емоції, спостерігаючи за втратами в Делятині, де раніше вчителював і служив. Когось я пам’ятаю добре, а когось — трохи гірше. Серед загиблих є мої учні зі школи, молоді хлопці. Чути такі звістки завжди боляче, але мусимо прийняти цей біль, розділити його з людьми й шукати можливості потішити один одного, розрадити та підтримати. Наше завдання, як священників, — також наголосити, що страждання, які сьогодні терпить український народ, мають сенс. Дуже важливо не дати людям впасти в безнадію.
— Як, на вашу думку, ви зможете підсилити роботу єпархіального управління, будучи єпископом-помічником?
— Я старатимусь бути з людьми під час богослужінь у головній святині нашої єпархії — Катедральному храмі Преображення Христового. Рівночасно приділятиму увагу нашим парафіяльним громадам, бо розумію, що правлячому архиєрею, владиці Василеві Івасюку, фізично відвідувати їх буде складніше, ніж мені. Тому я повинен бути його посланцем у містах і селах Коломийської єпархії. Це одне з першочергових моїх завдань. А між тим, звісно, допомагатиму в усьому, що потребуватиме від мене правлячий архиєрей.
— Як зазвичай ви проводите вільний час поза служінням? Маєте якесь хобі?
— Якесь конкретне хобі мені важко назвати. Коли я був на парафії в Делятині, то займався бджільництвом. Однак зараз мені не можна повертатися до пасіки, бо бджоли потребують більше вільного часу, який я навряд чи матиму.
Але якщо така нагода випадатиме, то хотів би повернутися до праці над попередніми дослідженнями. Маю намір видати свій докторат окремою книжкою українською мовою, бо він написаний італійською. У такий спосіб хочу збільшити коло читачів тих напрацювань. Тому вільну хвилину обіцяю присвятити науковій праці, як Бог допоможе й дозволить.
— Перейдемо до бліц-запитань. Хто перший привітав у день, коли Папа Франциск поблагословив вашу кандидатуру на єпископа-помічника?
— Після 12-ї години тут, в Італії (в Україні тим часом вже була перша), у мене склалося враження, що всі сиділи і чекали тієї новини. Мій телефон просто розривався від дзвінків, але я не відповідав.
У той час поряд зі мною був владика Діонісій та отець Теодосій Грень, протосинкел Апостольського екзархату, він якраз стежив за тим, хто мені телефонує. У якийсь момент отець Теодосій подивився на телефон, а потім на мене й каже: «Отче, він цього чоловіка маєте взяти слухавку». То був владика Василь Івасюк. Це — перший дзвінок, на який я того дня відповів. Владика привітав мене, а відтак запевнив у своїй підтримці, яку очікує й від мене.
— Найулюбленіше паломницьке місце?
— Люрд (Франція).
— Якою буде перша справа єпископа-помічника Коломийської єпархії?
— Не знаю, все залежатиме від того, на що мене благословить правлячий архиєрей.
— Піца чи паста?
— Піца на свято, паста на щодень.
— Три риси, які найбільше цінуєте в людях?
— Відкритість. Щирість. Щедрість.
— Заняття спортом чи читання книжок?
— Читання книжок.
— Інтервʼю перед диктофоном чи камерою?
— Байдуже.
Пресслужба Коломийської єпархії УГКЦРозмовляв о. Микола Мотрук
Фото з особистого архіву владики Петра Голінея
