Проповідь Блаженнішого Святослава з нагоди архиєрейської хіротонії отця Маріуша Томи Дмитерка у Вроцлаві
…А хто своє життя погубить задля Мене,
той його знайде (Мт. 10, 39).
Преосвященніші владики-митрополити та боголюбиві владики!
Дорогий наш співбрате в єпископстві, нововисвячений владико Маріуше!
Ekscelencje, książę arcybiskupie, książę biskupie!
(Ваша екселенціє, преосвященніший архиєпископе та преосвященний єпископе!)
Всечесні, всесвітліші та преподобні отці!
Достойні сестри й брати в монашестві!
Дорога українська громадо тут, у Вроцлаві,
і вся спільното нашої Вроцлавсько-Кошалінської єпархії!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Сьогодні, у переддень свята Воздвиження чесного і животворного Хреста, ми чуємо у Святому Євангелії (Мт. 10, 37–11, 1) дивні слова. Дивні, бо часом незрозумілі: як можна спасти своє життя чи знайти його, віддаючи? Що означає нагодувати пророка, тому що він пророк? Що значить бути достойним? Як бути достойним Христа, покинувши все й ідучи за Ним?
Відповідь на ці питання дає сам Господь Ісус Христос у момент свого розп’яття, своєї смерті на хресті. Ми, як люди, звикли вважати себе єдиними господарями того, що маємо, навіть свого життя. І щоразу, коли віддаємо щось, нам здається, що його стає менше. Бо коли я щось віддам, уже більше того не маю.
Так само і з життям: нам здається, що коли ми його віддамо, зокрема в акті самопожертви, то помремо і втратимо саме існування. Але сьогодні Боже слово відкриває глибоку таємницю людського життя. Навіть більше, Христос каже нам зробити те, що зробив Він сам. Коли людина віддає своє життя, насправді вона його знаходить (пор. Мт. 10, 39).
Самовіддача, про яку йдеться, не означає віддати життя за власні переконання чи за якусь ідеологію, — так робить багато людей. Йдеться не про «щось», а про «Когось». Господь каже: «… А хто своє життя погубить задля Мене…» (Мт. 10, 39). Віддаючи своє життя за Христа, ми повертаємо його справжньому Панові й Господареві. Бо тільки Бог — Творець і Спаситель — є життєдавцем. Він дарував нам життя. Повертаючи Йому те життя, ми його не втрачаємо, а знаходимо. Ми починаємо глибше розуміти його зміст, а головне — відчуваємо, що той, кому ми довірили себе, є гарантом життя навіть після нашої смерті.
Віддати життя Богові, щоб назад його отримати, — ось сила Хреста Господнього, яка не вбиває, а оживляє. Тому завтра ми називатимемо його чесним і животворним! Віддати життя за Христа — це воскреснути і жити з Ним вічним життям уже в момент самопожертви. Це дивна таємниця обміну життям між Богом і людиною.
Цілковита самовіддача — це об’явлення Божої любові. Любити означає віддати життя за того, кого любиш, і тоді воно множиться. Любити означає жити не для себе, а для того, кому готовий присвятити всього себе. У цій любові ми відкриваємо самих себе, справжній сенс життя і уподібнюємося до того, кому віддаємо самих себе в любові. Тому про таких учнів Христос каже: «Хто вас приймає, той Мене приймає; а хто Мене приймає, той приймає того, хто Мене послав» (Мт. 10, 40).
Сьогодні ми чуємо в Євангелії: хто так обмінюється життям із Богом і живе в Його ім’я, стає Його достойним, бо живе вже як Божий посланець і учень, бо належить тому, кому себе віддав і посвятив у любові. А кожен, хто приймає таку Божу людину, допомагає і підтримує її, ніколи не втратить нагороди від Бога. Христос каже: «Хто приймає пророка, тому що він пророк, той одержить пророчу нагороду, і хто приймає праведного, тому що він праведний, той одержить праведничу нагороду. Хто напоїть, як учня, одного з цих малих тільки кухликом холодної водиці, істинно кажу вам, той не втратить своєї нагороди» (Мт. 10, 41–42).
Жити в ім’я Боже — це один із найглибших закликів і послань ранньої Церкви. Коли ми щось у своєму житті робимо в ім’я Боже, то наш вчинок, акт солідарності чи наша пожертва стає визнанням живого Бога, який усе нам дав. Жити в ім’я Боже — це воскресати з Ним уже сьогодні. Тому на Хресті Господньому ми бачимо повне об’явлення Божої любові. Віддавши свого Сина, Бог до кінця відкрив нам свою любов. А ми, віддаючи йому своє життя, повертаємо лише те, що отримали від Нього, — повертаємо Його дар.
Дорогі в Христі брати і сестри, те, що чуємо сьогодні в Євангелії, сталося перед нашими очима. Ми стали свідками історичної події: молодий священник поклав свою голову в жертві на Христовий престол і став причасником повноти Його священства. Той Маріуш, про якого ви всі чули й, мабуть, говорили, сьогодні об’явлений як завідатель архиєрейської благодаті. Ми тішимося, що наш новий владика віддав своє життя Богові, цілопально поставив його на Господній престол. Бо неможливо бути Христовим священником, приносити на тому престолі в жертву Сина Божого в Таїнстві Євхаристії й не жертвувати самим собою. Інакше ця жертва неповна, не до кінця чиста. Священник, який жертвує не тільки Христа Отцеві, а й у Ньому самого себе, живе повнотою Христового священства.
Дорогий владико, ми дякуємо вам за сьогодні явлений нам акт любові. Дякуємо, що Ви так полюбили Божий народ, Церкву, Господа, що покинули все: батька, матір, улюблену парафію в Білому Борі, свої людські ідеї, плани, прагнення. Можливо, у момент, коли ви отримали звістку про покликання до єпископського служіння, Господь зруйнував багато ваших особистих задумів, планів, навіть уявлення про себе, власну гідність і своє покликання! Але ви мали відвагу, яку дає любов, іти за Ним у невідоме служіння для своєї Церкви.
Пригадую, як одного разу в Колегії святого Йосафата я зустрів юнака, студента з Польщі. Там, у дверях навчального закладу, ми говорили про богослов’я Божественної Премудрості. Він вивчав богословів ХХ століття, які мали відвагу вдивлятися в таїнство Софії — Божої Премудрості. Владико, ні я, ні ви тоді не знали, що в тій Премудрості є особливе місце саме для вас. Адже Господь ще перед створенням світу, ще до вашого зачаття в лоні вашої матері, вибрав, назнаменував і покликав вас, а свою Мудрість сьогодні об’являє всім присутнім (пор. Єр. 1, 5–9).
Ця хіротонія є великим знаком надії для нашого розп’ятого народу, для України, для нашої Церкви в Польщі. Коли Бог посилає нового єпископа — це видимий доказ, що Він нас любить. Це знак, що Він у своїй Премудрості дбає про свою Церкву, про вас, діти України, які змушені скитатися на чужині, — що Він бачить ваших дітей і майбутнє нашої Батьківщини.
Лише любов дає майбутнє. Лише любов дарує надію. Тому ми читаємо і слухаємо сьогодні у словах апостола: «Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що Його люблять» (І Кор. 2, 9). Нехай буде благословенний Господь Христос, який сьогодні страждає разом з Україною, який надихає нас вічною силою своєї любові. Нехай святиться ім’я Боже в житті й служінні владики Маріуша.
Дорогий владико, приймаючи вас сьогодні в члени Синоду Єпископів нашої Церкви, ми обіцяємо крокувати дорогами історії разом із вами. Але історія Церкви і нашого народу матиме сенс лише тоді, коли серед нас будуть ті, що готові здійснити Божі слова: «… хто своє життя погубить задля Мене, той його знайде» (Мт. 10, 39). Амінь.
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
