Проповідь Блаженнішого Святослава з нагоди 30-річчя відродження Бучацького ліцею імені святого Йосафата
Я прийшов, щоб мали життя — щоб достоту мали (Ів. 10, 10).
Преосвященніший владико Василію!
Боголюбиві владики Дмитре та Степане!
Високопреподобний отче Йосифе!
Преподобний отче ігумене, отче Пантелеймоне!
Преподобні, всечесні, всесвітліші достойні наші отці!
Шановні викладачі, учителі та студенти цього славного на всю нашу Церкву
й увесь світ Бучацького ліцею!
Достойні представники місцевої влади!
Дорогі мешканці славного міста Бучача!
Дорогі численні гості, які прибули на цю урочистість!
Дорогі в Христі брати і сестри — в Україні та на поселеннях, які нині моляться разом із нами завдяки живій трансляції!
Дорога наша молоде, любі діти!
Слава Ісусу Христу!
Слово Святого Євангелія (Ів. 10, 9–16), яке ми щойно чули, передає нам слова самого Господа нашого Ісуса Христа, у яких Він розкриває зміст свого посланництва. Христос пояснює учням і слухачам, для чого прийшов до них — у чому полягає мета приходу в тілі Сина Божого, Другої особи Пресвятої Тройці.
Сьогодні Христос немов сповнює на собі образ, а також пророцтва, які читаємо в старозавітних пророків, зокрема в Єзекиїла та Єремії. Це слово про пастиря. Цікаво, що пророки, коли бачили, як живеться Божому народові, докоряли пастирям, які виконували уряд у тому народі.
Пророки промовляли Божим голосом: ви не пасете Моїх овець, а дбаєте лише про себе. Замість того щоб опікуватися голодними й убогими, перев’язувати рани пораненим, збирати розсіяних, — ви їх визискуєте. Ба більше, ви вбиваєте Моїх людей, Моїх овець, щоб забезпечити собі владу й спокій. І ось, каже Господь, настане день, коли Я не довірю людям бути пастирями для Моїх овець. Я, Господь, — сам буду пастирем для свого народу (пор. Єз. 34, 1–15).
І ось це стається: Син Божий, воплочений Бог, приходить, щоб особисто пильнувати, плекати, рятувати свій народ, служити йому. Тому Христос каже: «Я прийшов, щоб мали життя — щоб достоту мали» (Ів. 10, 10). Добрий пастир, побачивши вовка, не кидає отару, як наймит, а готовий віддати життя, щоб жили його улюблені овечки Божого стада.
Христос — наш пастир, у Ньому повнота людського життя, бо людина створена на Його образ і подобу. Він прийшов, щоб ми мали життя вічне, над яким жодна смерть більше не має влади. «Ось Я — пастир для овець», — каже Він (пор. Ів. 10, 14).
Та Господь Бог шукає серед людей співпрацівників, які стануть Його руками, устами, голосом — через них Він особисто служить своєму народові. Тому ми сьогодні з духовним піднесенням святкуємо свято Святого священномученика Йосафата.
«Я прийшов, щоб мали життя…» (Ів. 10, 10). У цій короткій фразі Божого слова міститься вся сутність, образ і місце покликання та служіння священномученика Христового Йосафата. Цікаво, що, описуючи пастиря, який бере участь у душпастирстві самого Христа задля служіння людям, святий Августин визначає певні принципи й такого служіння в Церкві. Каже: «Передусім, кожен душпастир має зрозуміти, що він спочатку є християнином, а вже потім пастирем» (пор. De pastoribus, Disc. 46).
Ще одна надзвичайно важлива риса, на яку вказує святий Августин, — покора і убогість пастиря. Бо добрий пастир, на взірець Спасителя, не збирає земних скарбів, на які покладає свою надію. Він душпастирює не від власного імені, а лише виконує волю того, хто його послав. Христос сказав: «Бо й Син Чоловічий прийшов не на те, щоб Йому служити, лише щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох» (Мр. 10, 45). Ми бачимо: у цих прикметах Августин своїм пророчим святим голосом немов провіщає святого Йосафата.
Ще будучи малим хлопцем, Йосафат отримав іскорку Божого Духа перед розп’ятим Спасителем — понад усе прагнув бути добрим, досконалим християнином. Тому постукав у двері василіанського монастиря.
«Бо монах — це ніхто інший, як тільки досконалий християнин», — пише святий Василій Великий у своїх монаших правилах. Лише будучи добрим християнином, який живе силою і благодаттю Святого Духа, святий Йосафат міг бути добрим пастирем. Хоч би куди і до кого його посилали, там усе довкола відроджувалося. Йосафат немовби носив у своєму серці джерело життя, яке творило оазу духовної повноти життя навіть у пустелі — там, куди скеровувала його Христова Церква. Вершиною його самопожертви та посвяти Богові й Церкві стала мученицька смерть, у якій він поклав життя за свої вівці (пор. Ів 10, 15). Тепер Йосафат для всіх нас — ворота до неба й дороговказ до Ісуса, який каже: «Я — двері. Хто ввійде крізь Мене — спасеться» (Ів. 10, 9).
Ота повнота життя, яка пульсувала в Йосафаті, формувала тотожність модерних народів. Святий Йосафат вплинув на обличчя чотирьох європейських націй — не тільки української, а й литовської, білоруської та польської. Тотожність культури, заснованої на християнських фундаментах, ніхто не зміг витравити і знищити. Бо повнота людського життя настає тоді, коли вся істота розквітає — дух, душа й тіло єднаються в гармонії. Тоді — у монастирі, людині, середовищі, ліцеї, суспільстві чи державі — ця повнота перетворюється на справжній Божий мир. А коли її бракує, народи стають неспокійними, непевними, воюють між собою. Бо не мають тієї повноти, якої так потребує людина для щастя — на землі й у вічності.
«Я прийшов, щоб мали життя — щоб достоту мали» (Ів. 10, 10). Це слово сьогодні промовляє до нас Христос — наш Божественний Пастир. Те саме слово, яке до нас у свій, дуже актуальний, спосіб скеровує святий Йосафат, висвітлює ще одну рису життя нашої Київської Церкви. Ми зібралися, щоб подякувати Господеві за 30 років діяльності та праці відновленого Колегіуму святого Йосафата тут, у Бучачі.
Ми знаємо, що Київське монашество від самого свого заснування було носієм повноти Божого життя. Тому монаші обителі завжди слугували осередками культури, науки, просвітництва та виховання. Наше василіанське монашество сприймало завдання освіти і просвітництва серед українського народу як невід’ємну частину своєї харизми.
Цікаво сьогодні бачити у славному Каневі, на Черкащині, будинок Василіанського колегіуму. Колегіуми, які плекали еліту народу, охоплювали всю Наддніпрянщину, Волинь, Білорусь, Литву та Галичину. Тож не випадково такий колегіум постає тут, у Бучачі. Ми пам’ятаємо, що йому не 30 років, тому говоримо про відродження.
Цей колегіум, як осердя освіти, науки та формування національної свідомості, Господь Бог запалив ще в 1712 році. Ця школа духовного життя, освіти та науки впродовж століть принесла особливі духовні плоди. Ще до того, як ви, хлопці, почали тут навчання, у цих стінах виховувалося духовенство. Поважні священники у XVIII столітті здобували тут науковий, богословський рівень освіти, щоб стати добрими вчителями для народу. У стінах цього колегіуму діяла учительська семінарія, де вже в часи Австро-Угорської імперії виховували не тільки духовних, а й світських учителів, щоб освіта, наука й культура ніколи не занепала і народ не повернувся до темряви незнання.
У 1911 році тут створили місійний інститут із новим духом і завданням, який виховав василіанських місіонерів. Вони, як носіїв Божого слова, пішли по всьому світу — у Канаду, Бразилію, Аргентину, інші регіони України та світу, куди кликав голос Церкви. І хоч би куди вони прийшли, звершили Божі слова: «Ми прийшли, щоб ви мали життя» (пор. Ів. 10, 10).
Змінювалися часи й обставини, розпадалися імперії та проносилися бурі світових воєн, але й цей світильник Христової Церкви — осердя справжньої європейської освіти та виховання — продовжував служити народу. Колегіум, центр богословської освіти і місійного духу, був знищений совєтськими «визволителями» у 1940 році. Але світло Христової істини не можна загасити. І ми дякуємо, що Господь послав до Бучача такого покірного, але дуже енергійного ченця — отця Івана Майковича, який відродив колегіум, подбав про все, навіть про електростанцію, щоб учням не бракувало тепла й світла в тих древніх стінах.
Цей колегіум є прикладом державно-церковного партнерства: місцева влада є співзасновником разом із Чином святого Василія Великого. Святкуючи 30-річчя, дякуємо Господу Богу і всім невтомним працівникам освітянської ниви, які своїм служінням, прикладом, знанням і талантами також звершили це завдання: дати учням і студентам третього тисячоліття життя, путівку в нього.
Та найважливіше — щоб ви тут черпали з джерела життя вічного, яким є живий, присутній серед нас Христос. Святкуючи ювілей, загляньмо разом у майбутнє — не лише в історію чи сьогодення, а й у те майбутнє, яке належить тільки Божим рукам.
Ми сьогодні почуємо потужне слово надії з Божого слова і з традиції Церкви. Христос, який прийшов, щоб ми мали життя, нікуди не відходив. Він залишився між нами, щоб джерело пульсувало в Церкві проповіддю Божого слова і діянням Святих Таїнств. Ми нині вдивляємося в майбутнє з надією, бо надія Церкви і нашого народу відображена на обличчях хлопців-ліцеїстів, які стоять серед нас.
Ви — майбутнє Церкви і народу. Дякуємо, що колегіум виховав багато добрих душпастирів і героїв України та Церкви. Дякуємо за нашого владику Степана Суса, за отця протоігумена Йосифа, за новопризначеного духівника Колегії святого Йосафата в Римі, багатолітнього завідувача української секції Ватиканського радіо отця Тимотея Коцура та багатьох інших випускників. Відомо, що щонайменше п’ятеро випускників віддали життя за Україну в боротьбі з російським загарбником.
Прислухаймося до слова святого Бернарда: щоб бачити майбутнє, треба навчитися бути християнським містиком. Святий Йосафат має цей дар — жити контемплятивним життям. Бернард каже, що для цього потрібні дві речі: шукати Божої волі і відкритися на діяння Святого Духа (пор. Disc. 5, 4-5). Бажаю отцям, братам, які здійснюють монаший подвиг у цьому монастирі, викладачам ліцею щодня шукати Божої волі щодо себе — у молитві, слуханні Божого слова та причасті Святих Таїнств. Намагайтеся збагнути Господній задум про Україну через особу кожного хлопця, якого доручаємо вашій опіці, вашому навчанню та вихованню.
Маймо також відвагу до сміливих, креативних і новітніх рішень, на які надихає Святий Дух. Це Дух Божий, який постійно реформує, оновлює, дає нові погляди, ідеї, розуміння, форми виховання та навчання, необхідні в сучасних обставинах. Будьте завжди новими, оновленими силою і діянням Святого Духа.
Святкуючи це свято, дякуємо Богові за дар колегіуму, усім, хто працює тут щодня, і тим, хто творить спільноту ліцею. Молімося до святого Йосафата: «Владико, отче, в злу годину свій засів хорони, і волю Церкві й Україні ти, отче, приверни!». Амінь.
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
