Проповідь Блаженнішого Святослава в сімнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа
Коли ми молимося, то перебуваємо в Божій присутності, ростемо у вірі в Бога. І лише тоді, коли доростаємо до розуміння найважливішого — що не можемо Бога використовувати як інструмент для сліпого задоволення своїх забаганок, коли просимо про Його присутність, милосердя, коли приступаємо до Святого Таїнства Євхаристії — лише тоді Він нам починає відповідати.
О, жінко, велика твоя віра!
Хай тобі буде, як бажаєш! (Мт. 15, 28).
Всечесні отці!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Дорогі наші парафіяни!
Дорогі брати і сестри, які моляться зараз із нами за допомогою живої трансляції!
Дорогі браття-семінаристи!
Дорогі діти!
Слава Ісусу Христу!
Сьогоднішнє Боже слово, слово Святого Євангелія, яке ми щойно чули, сповіщає нам про Бога, який, ламаючи всі перешкоди, що їх люди вибудовують між собою, спішить до людини, щоб її животворити. Присутність Бога силою благодаті Святого Духа є необхідною умовою для повноцінності, цілісності, здоров’я людської істоти. Ба більше, подія, яку ми чуємо, начебто пояснює нам вічну актуальність одного слова, що його сказав Господь Бог до свого народу, коли вів його пустелею як мандрівника до обітованої землі і коли йому бракувало води та їжі: «Не тільки хлібом живе людина, але всім, що виходить з уст Господніх» (Втор. 8, 3).
Пояснюючи вічну актуальність цих слів, Матей малює нам Ісуса Христа, який виходить поза межі ізраїльської землі. Входить на чужинецьку територію — до міст Тиру і Сидону, які завжди були ворожими для Ізраїлю. Фінікійці, філістимляни постійно воювали, принижували та вбивали Божий народ. Христос рухається туди. І можливо, з різних чуд, які Він там учинив, Євангеліє розповідає нам лише про одне — те, що стосується жінки, яка кричить за Ісусом і Його учнями.
Прислухаймося до крику тієї жінки, а відтак до Христової відповіді та дії стосовно неї. Коли вона взиває до Божественного Учителя, Він мовчить. Така поведінка дивує. Мовчання Бога — це щось дуже сильне. Часом коли Бог мовчить, Він може ще в такий спосіб ще голосніше промовляти до нас. І тоді жінка звертається до Нього словами, які, можливо, не кожен ізраїльтянин міг би сформулювати: «Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давида!» (Мт. 15, 22). А потім каже: «Господи, допоможи мені» (Мт. 15, 25). Христос говорить до неї про хліб: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам». Ця фраза гостріша від мовчанки. Про який хліб дітей Він говорить?
Ми знаємо, що цей євангельський текст уміщений у частині Євангелія від Матея, яку називають сторінками про хліб. Христос начебто об’являє себе як нового Мойсея, тому що годує в пустелі свій народ, як колись пророк спровадив ізраїльтянам із небес манну. Однак тим хлібом дітей є не щось, а Хтось — Він сам. Він — небесний хліб, який зійшов із неба, щоб накормити своїх дітей, а трапеза, до якої засідають діти, — це Божественна Літургія, бенкет Небесного Царства. І що цікаво, що той небесний хліб — Тайна Євхаристії, яку ми споживаємо як діти Божі на Божественній Літургії, має одну особливу властивість. Христос уповні присутній як у маленькій крихті, так і у великій частиці. Він приходить до своїх дітей незалежно від їхнього походження, щоб зробити їх своїми, щоб накормити їх собою, дати їм життя.
А тепер прислухаймося до цієї жінки. Таємниця мовчанки Бога є однією із духовних загадок спілкування між Богом і людиною. Кличе псалмоспівець: «Боже мій, Боже мій, чому мене покинув? Стоїш далеко від спасіння мого, від слів мого зойку. Боже мій, кличу я вдень, — не відповідаєш, а й уночі я теж не вгаваю» (Пс. 22 (21), 2–3). Сам Господь зробить їх своїми, коли вмиратиме на хресті. Учителі Церкви звертали увагу на ту особливість Книги псалмів, як досвіду молитви і крику віруючої людини до Бога, стверджуючи, що Боже слово — це не тільки те, що Бог хоче сказати до нас, а й те, що Він хоче почути від нас! І ось Христос, не відповідаючи жінці, підсилює її крик, перетворює його на молитву та ісповідь віри. А вона щоразу сильніше починає артикулювати те, чого хоче.
Думаю, що багато з нас побували в обставинах, коли хтось за нами кричав. Ми вповні не розуміли, про що йшлося. Тому апостоли спочатку сказали: «Учителю, відпусти її, бо вона нам докучає». Той крик, можливо, був дуже набридливий. Але це був не просто крик, а крик віри!
Як людина вірує, так і молиться, кажуть нам Отці Церкви, а святий апостол Павло запитує: «Як же призиватимуть того, в кого не увірували?» (Рим. 10, 14). Тож крик жінки показує її поступове зростання у вірі до Бога. Можливо, спочатку вона бачила в образі Ісуса Христа одного з багатьох цілителів, які блукали тими землями, обіцяючи здоров’я через якийсь магічний ритуал. Але потім жінка починає розуміти, що з усіх тих, кого вона зустрічала у своєму житті, цей учитель є не просто людиною. Він є Господом Богом, який прийшов до неї, у її країну, щоб вона мала нагоду до Нього звернутися. Тому ханаанянка не упускає цієї нагоди, не хоче втратити, можливо, свого єдиного шансу. Її крик у вірі, ісповідь віри начебто ламає всі умовності і наближає її до Христа. І лише тоді, коли жінка починає просити не так про свої потреби (про зцілення доньки), як про хліб дітей, — стається чудо усиновлення. Через свою віру вона входить у спільноту Божих дітей, стає донькою Авраама та спадкоємицею обітниць, які дав йому Бог (пор. Рим. 4, 16–17). І лише внаслідок того найбільшого прагнення людини за живим Богом стається те, чого жінка спершу бажала, здійснюється її первісне прохання — її донька звільняється від злого духа.
Сьогодні Господь Бог ставить віру тієї жінки в приклад усім нам. Можливо, кожен із нас часом відчув мовчанку Бога. Ми приходимо з якимось проханням, зі своєю молитвою, зі своєю потребою, а Він, як нам видається, не відповідає. Проте Господь починає живити нас своєю присутністю: коли ми молимося, то перебуваємо в Божій присутності, ростемо у вірі в Бога. І лише тоді, коли доростаємо до розуміння найважливішого — що не можемо Бога використовувати як інструмент для сліпого задоволення своїх забаганок, коли просимо про Його присутність, милосердя, коли приступаємо до Святого Таїнства Євхаристії — лише тоді Він нам починає відповідати. Бо тоді наша віра стає моментом наближення до Нього, і ми усвідомлюємо тоді себе Його синами й доньками і розуміємо, що не хлібом єдиним живемо, а кожним Божим словом — любові, милосердя, живе і росте людина як Божа дитина.
Сьогодні, під час війни, ми дуже потребуємо цієї Божої присутності, бо мусимо відновляти свої сили, коли відчуваємо, що цілком вичерпалися. Ми потребуємо того хліба дітей, коли чуємо, що вигоріли на місцях нашої праці, нашого служіння. Ми потребуємо Пресвятої Євхаристії, Тіла і Крові нашого Спасителя, який готовий і далі творити чуда в цьому світі, але через нас, своїх дітей, яким Його присутності ніколи не забракне.
Нехай наш милостивий Господь збільшить нашу віру, нехай навчить нас насамперед шукати Його в нашому духовному житті. Бо каже Христос: «Шукайте перше Царства Божого, його справедливість, а все те [інше] вам докладеться» (Мт. 6, 33). Амінь.
† СВЯТОСЛАВ
