EN
Проповідь Блаженнішого Святослава в неділю митаря і фарисея

Проповідь Блаженнішого Святослава в неділю митаря і фарисея

22 лютого 2021, 11:00 34

Вивищувати нас — це не наша, а Божа справа. Це Його діло, яким Він підносить смиренних. Ми не повинні вивищуватися ні перед Богом, ні перед ближнім, ні перед самим собою. Стояння в правді перед Богом, перед собою і в любові стосовно іншого — це той момент, коли Бог дасть нам своє милосердя й оправдання, огорне нас своєю оздоровчою та спасенною любов’ю.

Всечесний отче!
Преподобні сестри!
Дорогі в Христі брати і сестри!

Слава Ісусу Христу!

Крок за кроком ми наближаємося до Великого посту, який є періодом оздоровлення, лікування та зцілення. У час посту Господь Бог дає нам шанс пізнати свої духовні немочі, рани, а відтак дарує нам ліки, щоб їх зцілити.

Властиво, у період Великого посту ми покликані перевірити три найважливіші стосунки, у яких живе кожна людина, незалежно від того, чи практикує вона якусь релігію, чи ні: ставлення до себе, до ближнього і до Бога. Навіть та людина, яка ще не знає Бога, скеровує себе до певної мети, що її вважає для себе гідною.

Ми, християни, щоб зрозуміти стан цих наших стосунків, чинимо три великопісні практики: молитву, піст і милостиню. У молитві ми можемо перевірити, у якому стані перебувають наші стосунки з Богом. Є таке прислів’я: скажи мені, ким є твої друзі, і я скажу, хто ти. У духовному житті можемо сказати: скажи мені, як ти молишся, і я скажу тобі, у якому стані ти перебуваєш. Молитва — це найважливіший показник наших стосунків з Богом. Те, як я спілкуюся з Богом, показує, як я до Нього ставлюся.

Тепер — про ставлення до себе. Ми перевіряємо й оздоровлюємо ці стосунки через піст. Якщо хтось правильно сприймає сам себе, то відповідно себе дисциплінуватиме, не забагато, не замало, але правдиво. Коли хтось правильно постить, то правильно розуміє себе, знає правду про себе, про свої слабкі й сильні сторони, як про гріхи та немочі, так і про свої можливості та здобутки в духовному житті.

Якість наших стосунків із ближнім ми можемо збагнути тоді, коли чинимо діла милосердя. Без діл милосердя неможливо по-справжньому молитися, бо коли я не чую прохань мого ближнього, то як зможу звертатися до Бога, як насмілюся просити? Істинний піст не можливий без милосердя і любові до ближнього. Інакше як я зможу бути милосердним до себе і правильно оцінювати власні вчинки, не впадаючи у гордість та самолюбство? За словами Івана Золотоустого, хто чинить такий фальшивий піст, тобто не їсть м’яса, — з’їдає свого ближнього! Молитва, піст і милостиня — це три стосунки, або покутні практики, які допомагають нам правильно оздоровити та налаштувати наше духовне життя, що ним маємо жити впродовж усього року! Молитва — це стосунки з Богом, піст — сприйняття себе, і милостиня — наше ставлення до ближнього.

Сьогоднішнє Євангеліє ставить перед нашими очима найважливіше — молитву, і показує, що, як ми молимося і ставимося до Господа Бога, такими ми є стосовно себе і ближнього. У притчі про митаря і фарисея є кілька цікавих моментів, яких ми часто не зауважуємо.

По-перше, у цій притчі Бог об’являється як істина стосовно людини та її духовного життя. Якщо людина хоче знати, яким є її стан, то вона має глянути на себе у світлі Божої правди про себе. По-друге, людська досконалість не має жодної вартості, якщо вона не є віддзеркаленням святості самого Бога. У духовному житті ми повинні зростати в подібності до Бога, виконуючи наказ, який Він дав своїм людям: «Будьте святими, як Я є святим» (Лев. 9, 1–2). Тому будь-які наші вчинки маємо порівнювати з тим, як діє стосовно нас наш Господь Бог. По-третє — Христос розповідає цю історію з точки зору Бога. Адже ніхто з людей не знав, хто був у храмі і як молився фарисей чи митар. Ніхто не знав, що вони казали Богові. Ніхто не знав змісту і якості їхнього ставлення до Бога. Це міг бачити й чути лише сам Всевишній, який поглядом істини пронизує душу і серце людини. У сьогоднішній притчі Христос як Бог розповідає, що Він побачив у душі того й того.

У постаті митаря і фарисея маємо приклад двох видів молитви та сприйняття себе і ближнього. Фарисей — це особа, яка робить багато добра. Він виконує закон, але живе в ілюзії стосовно самого себе. Він не знає, ким є насправді, але впевнений у власній праведності. У молитві до Бога говорить про себе як про центр всесвіту. Як самозакохана людина, фарисей вважає себе бездоганним і цілком не пам’ятає власних гріхів, немочей і слабкостей. Роль Бога, на його погляд, повинна полягати в тому, щоб Він визнав його праведність і підтвердив, що той справді багато зробив у виконанні приписів закону. Чоловік живе в ілюзії, бо зовсім не є праведним. Праведність людини залежить не від кількості вчинених добрих вчинків, а від Божого Духа, який спочиває в людині й дає їй ту праведність. Фарисей думав, що може стати праведним без Бога, лише завдяки власним зусиллям. Це було його великою помилкою. Цікавим є ставлення фарисея до ближнього. Він начебто багатів у праведності коштом ближнього, тому що вважав себе кращим від ближнього і порівнював свою праведність не з Божою святістю, а з гріховністю немічного. Каже: «Дякую, Боже, що я не такий, як ці грішники». У фарисея немає милосердя до ближнього. Зі всього переліку його заслуг ми не бачимо діл милосердя. Є лише те, чого вимагає закон. Фарисей не має відчуття, що любов до ближнього є необхідною умовою виконання Божих заповідей чи, радше, їх вінцем. Тож фарисей — це засліплена людина, яка живе в ілюзії, — у духовному житті ми це часто називаємо «прелесть», — що є диявольським обманом. Ми, духовні особи, часто потрапляємо в таку «прелесть». Підсичуючи нашу гордість, самозакоханість, диявол начебто робить нечутливим наше сумління: показує, що ми дуже багато зробили, і тепер Бог мусить нас врятувати, визнати та спасти. Це небезпечний стан, який вказує на наявність у людини важкої духовної хвороби. Людина, яка не відчуває власної гріховності і сумління якої перебуває в «духовній анестезії», навіяної злим духом гордині, відкидає саму потребу покаяння, Божого милосердя. Мабуть, фарисей образився б, якби хтось йому сказав, що він потребує покаяння і прощення своїх гріхів. Він є прикладом людини, у якої викривлене сприйняття Бога, себе самого і ближнього. Народна мудрість каже: коли хтось твердить, що в нього абсолютно чиста совість, то або вона невживана, або людина має погану пам’ять.

Натомість у постаті митаря, який кається, Господь подає нам взірець для наслідування. Минулої неділі ми вже бачили одного митаря — Закхея, який зліз зі смоківниці, у світлі Божої присутності кардинально змінив своє життя, віднайшов самого себе, усвідомивши, ким є насправді. Митар, якого бачимо нині на молитві, стоїть у храмі позаду і глибоко відчуває свою гріховність — навіть не сміє піднести очей до Бога! Він не шукає оправдання перед Богом, бо розуміє, що не має чим Йому похвалитися. Водночас чоловік показує у своїй молитві до Господа Бога, що цілковито довіряє себе Його милосердю. Митар просить Божої милостині, кажучи: «Боже, милостивий будь мені, грішному». Ця фраза є взірцем справжньої молитви, яку тисячоліттями моляться християни перед Святим Причастям. Бо немає такої людини, яка б не почувалася грішною, коли погляне на Божу святість, коли зіставить своє життя і свої вчинки, думки та бажання із праведністю Всевишнього. Митар є тим, хто може сприйняти Боже милосердя. Він розумів, що немає іншого способу зблизитися з Богом, як просити про Його милосердя. Ми бачимо, що саме те Боже милосердя його освячує, виправдовує. Митар не живе в ілюзії щодо себе, а на молитві стоїть у повній покорі та істині про себе перед Богом. Покора — це не самоприниження чи заперечення, а правда про мене. Будучи покірним, я не применшую себе, натомість визнаю перед людьми все те добро, яке Господь в мені визначає. У світлі Божого погляду митар почувається грішним, бо знає правду, і у своїй молитві цю правду сповідує.

Час, у який ми входимо, є справді доброю нагодою перевірити самих себе, проаналізувати свої стосунки. Це добрий час, щоб відчути на собі погляд Господа Бога, який бачить кожного з нас. Ми часто хочемо мати стосовно ближнього і навіть Бога кращий вигляд, ніж є насправді. Сучасна культура піару, поклоніння ідолові успіху перетворюється на змагання за формування зовні фальшивого образу про нас. Ми не бажаємо, щоб хтось бачив нас такими, якими ми є насправді. Начебто носимо на обличчі маску, яка приховує нашу гріховну гримасу. Такими ми іноді виставляємо себе перед Господом Богом, приносячи Йому в молитві свій фальшивий образ самих себе, і навіть самі цього не помічаємо. Проте Господь Бог бачить наше серце і, як каже апостол Яків, «противиться гордим, а смиренним дає благодать» (4, 6). Гординя — це нездатність людини сприйняти Божу любов. Покора — це здатність людини знати правду про себе і сприйняти Боже милосердя, здатність бути оправданим Богом і спасенним.

Сьогоднішнє Євангеліє закінчується словами: «Кожний, хто вивищується, буде принижений, а хто принижується, — вивищений». Вивищувати нас — це не наша, а Божа справа. Це Його діло, яким Він підносить смиренних. Ми не повинні вивищуватися ні перед Богом, ні перед ближнім, ні перед самим собою. Стояння в правді перед Богом, перед собою і в любові стосовно іншого — це той момент, коли Бог дасть нам своє милосердя й оправдання, огорне нас своєю оздоровчою та спасенною любов’ю. Амінь.

† Святослав,
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви

Персони

Інші проповіді