Проповідь Блаженнішого Святослава в М’ясопусну неділю в соборі Святої Софії в Римі
Те, чого ви не зробили одному з Моїх найменших братів —
Мені також Ви того не зробили (Мт. 25, 45). Ваша еміненціє кардинале префекте!
Високопреосвященні та преосвященні владики, екселенції!
Всечесні та преподобні отці, присутні тут!
Дорога наша українська римська громадо!
Дорога родино Ґаладзів, яка сьогодні майже в повному складі
прибула до цього історичного храму!
Дорогі паломники з різних країн світу, які долучилися до цього свята!
Дорогі брати і сестри в Христі!
Слава Ісусу Христу!
Сьогодні, згідно з літургійним ритмом григоріанської пасхалії, Церква приводить нас до неділі, яку ми називаємо М’ясопусною. Вона безпосередньо готує нас до Великої чотиридесятниці — особливого часу покаяння, наближення людини до Бога і Бога до людини. Цей період ми називаємо Великим постом.
Євангельське слово, яке нині чуємо, говорить нам про завершення історії людства. Ця сторінка Святого Євангелія відкриває кінцеву мету і підсумок життя не тільки християн, а й усього людства, — життя кожної людини, чоловіка і жінки. Цей євангельський текст є не притчею, а пророцтвом, бо говорить про дійсність, яка неминуче торкнеться кожного з нас. Особливо впадає в око уважному слухачеві урочистий тон і стиль цього пророцтва, яке лунає з уст самого Христа.
Господь відкриває нам свою славу. Євангелист каже: «Якже прийде Син Чоловічий у своїй славі, й ангели всі з ним, тоді він сяде на престолі своєї слави» (Мт. 25, 31). Насамперед Христос говорить про момент повного і видимого приходу Царства Небесного та всесвітнього царювання нашого Господа. Водночас важливо зауважити, що образ Страшного і остаточного суду не є статичним і відкладеним десь на далеке майбутнє. Навпаки, ця сцена є динамічною за своєю природою і наближається до нас щодня і щоночі. Господь гряде і приходить уже сьогодні, а через це пророцтво ми покликані розпізнати Його присутність серед нас.
Промовистим є те, що, відкриваючи остаточні критерії, за якими кожен буде засуджений або виправданий, Господь говорить про особливий вид служіння. Людина отримує вічну нагороду або вічний засуд не за свої знання чи здібності і не за становище в суспільстві — була вона багатою чи бідною, могутньою чи немічною. Остаточним мірилом виправдання або осуду перед обличчям вічності, який сьогодні об’являє Христос і який доступний для всіх, є служіння любові щодо найменших і найслабших наших братів і сестер. Він говорить: «Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з Моїх братів найменших — ви Мені зробили» (Мт. 25, 40).
Інакше кажучи, Ісус Христос уже сьогодні ототожнює себе не з могутніми світу цього, а з найменшими. Те, що кожен із нас зробив для найменшого, стане нашою перепусткою до небесної слави.
Вражає те, що Царство Небесне вже відкрите і близьке, ба більше — воно щодня наближається до нас. Саме ми обираємо свою вічність і визначаємо, на який бік нам стати: серед проклятих чи серед спадкоємців блаженства Божого Царства. Кожен наш учинок наче ліпить і формує нас, надаючи нам ті ознаки, які ми принесемо на цей привселюдний і остаточний суд. Ці прикмети, сформовані нашими вчинками, будуть чітко видимими на наших головах, подібно до знаків, за яким пастух відрізняє овець від козлів. Так само і людей буде розпізнано та поставлено кожного на своє місце в останній день людської історії. Цієї дійсності ніхто не уникне — вона торкнеться кожного з нас.
Дорогі в Христі брати і сестри, сьогодні я приїхав до вас із замерзаючого, але незламного Києва як свідок нашого непереможного народу. Уявіть собі нинішню найлютішу зиму останнього десятиліття у столиці України. Величезні будинки та великі житлові комплекси, де мешкає понад три тисячі сімей у кожному, — це як село на Заході України, — замерзають без води, без світла, без каналізації, без найменших можливостей для виживання.
Але я бачу обличчя нашого народу. І саме минулої неділі п’ятирічний хлопчик поділився зі мною своїм досвідом життя в Києві. Я запитав його: «Чи холодно в тебе вдома?». А він відповів: «Якщо я переможу холод, Україна переможе». Це промовила дитина, якій п’ять років!
Є ще один образ, який потрапив у заголовки державного телебачення багатьох європейських країн. В одному з районів Києва — на Троєщині, яка найбільше постраждала від цієї морозної трагедії, створено так звані пункти незламності. Люди з усіх замерзлих будинків сходяться туди, щоб зігрітися, випити гарячого чаю, зарядити ґаджети та побути разом.
Цікаво, що протягом останніх кількох днів, перебуваючи в цих пунктах, люди не плакали, а співали, танцювали під музику. Цей образ людей, які мерзнуть, але співають і танцюють, уже ввійшов в історію незламності України. Польські журналісти, коментуючи його, написали: «Jest możliwe?» («Хіба це можливо?»). Але сьогодні в Києві це реальність!
Я можу підтвердити, що ця дивна стійкість, радість людей, які щоночі дивляться в очі смерті, походить не від людини. Це дар Святого Духа… І кожен, хто має хоча б елементарну християнську чутливість, розуміє: ці люди, цей народ — це найменші брати і сестри Христа, з якими в нинішньому Божому слові Він особисто ототожнює себе. Ми пишаємося тим, що сьогодні «найменші» стали видимими для світу, адже ми — найменші брати і сестри самого Ісуса!
Як відповідь на ці дивні новини, фотографії та кадри з Києва піднялася хвиля солідарності, якої ми не бачили роками. В усі попередні роки допомога Україні зменшувалася, бо всі втомилися й виснажилися. Та сьогодні піднімається хвиля справжньої солідарності та християнської любові. Саме цієї неділі в усіх парафіях, не лише українських, в Італії та інших країнах Європи проводять збір коштів, щоб допомогти найбільш постраждалим і вразливим людям — не лише в Києві, а й в усій Україні.
Я тут, щоб засвідчити: це християнське милосердя — не людська філантропія. Це служіння є справжньою християнською літургією. Ми вдячні Папі Леву XIV, який зміг розпізнати в цій солідарності дух християнської любові, що повертає нас до служіння там, де сьогодні присутній Христос. Якщо літургія — це урочисте, спільне і привселюдне служіння Богові, поклоніння Христу, присутньому серед свого народу, то цей всецерковний рух милосердя стосовно найуразливіших братів і сестер Ісуса в Україні має глибоко релігійний характер і є справжньою літургією Христової Церкви. Ми щиро вдячні всім, хто зміг розпізнати, де сьогодні присутній наш Господь Ісус Христос, і звершити для Нього справжню, автентичну літургію.
Дорогі брати і сестри в Христі, сьогодні ми переживаємо особливий момент радості та святкування. Наш Господь дарує нашій Церкві нового священника. Це особлива радість не тільки для Української Греко-Католицької Церкви, а й для всієї Церкви Христової.
Диякон Данило, а вже за кілька хвилин — отець Данило, в особистій історії відкриває справжнє обличчя нашої Церкви і виявляє її ідентичність. Це Церква бідна засобами, але багата людьми; переслідувана, але воскресла; в Україні є меншістю, але важливою для більшості громадян країни; не локальна, а помісна, тобто глобальна, зі своєю ідентичністю, історією та традицією — богословською, канонічною і літургійною. Сьогодні радіють Київ і Торонто, Україна і Канада!
Я відкрию вам невеликий секрет. Данило приїхав до нашого дому, до мене, до Києва, у неділю Блудного сина. І саме сьогодні в Україні за юліанською пасхалією ми маємо неділю Блудного сина. Мені було особливо приємно, що Господь доручив мені взяти його за руку, спочатку довести до дияконства, а тепер — до священства. Данило роками жив у нашому домі, і досі в нашій резиденції є його кімната, недоторкана, з його гарними іконами. Ми разом молилися і щодня проживали динаміку служіння Церкві. І нині я щасливий приїхати із твоєї матерньої Церкви з Києва сюди, до Рима, щоб ввести тебе у вічне священство Христа.
Ми вже мали одну спробу висвятити його, але тоді не вдалося. Спадають на думку слова слуги Божого Любомира: «Господь, — казав він, — говорить через обставини». Бог підготував для Данила особливе слово, яке ми сьогодні вислухали і яке стане гаслом його священничого служіння: «Те, що ти зробив Моїм найменшим братам, ти Мені зробив». Можливо, це і є сенс літургії в сучасній історії людства.
Дехто може запитати: чи можна поєднати кар’єру професора, який викладає на престижних кафедрах літургійного богослов’я Католицької Церкви, служить Святішому Отцеві в Дикастерії для Східних Церков, зі служінням найменшим Христовим братам і сестрам? Чи потрібно знецінювати академічну та інтелектуальну працю заради соціального служіння? Чи справді ці два види виключають і заперечують один одного?
У розв’язанні цієї богословської дилеми нам допомагає святий Августин. У своєму пророчому тексті «Про вчителя» (пор. De Magistro, 14, 45–46) він слушно зауважує: служіння педагога — це служіння любові й милосердя. Вчитель усуває незнання та невігластво із серця й розуму учня і дає йому пізнати істину. Незнання Бога змушує нас втратити все, що ми маємо, робить нас слабкими і загубленими у вічності. Справжній учитель, учень Христа, просвітлює своїх учнів — це акт милосердя. Професор не принижує учня і не маніпулює його незнанням, а робить його сильним, навчаючи істині та ведучи його до пізнання її повноти.
Ось чому наші великі попередники, митрополит Андрей і патріарх Йосиф, захищаючи гідність і права свого народу, дбали про його освіту, науку та виховання. Вони прагнули дати його дітям можливість навчатися в найкращих університетах і школах Європи та світу і мріяли про власний Український католицький університет. Цей собор Святої Софії в Римі є свідком їхньої любові та жертовності стосовно свого поневоленого і зраненого, але мудрого і великого народу.
Можливо, саме за дивним Божим задумом твоє служіння, отче Даниле, буде способом впровадження учнів, отих найменших Христових братів і сестер, у таїнство літургійного богослов’я Церкви Христової. Тому ми тішимося тобою! Тішимося, що Господь Бог є з нами — під ракетами і бомбами в Україні, і там, де наша Церква присутня серед своїх дітей у різних куточках світу. Бог дбає про свою Церкву і посилає їй нових священників.
Сьогодні славимо Господа і переорієнтовуємо свої життєві пріоритети, щоб бути готовими почути колись благословенні слова: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу» (Мт. 25, 34). Амінь.
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
