Проповідь Блаженнішого Святослава в монастирі сестер мироносиць в Івано-Франківську в 10-ту неділю після Зіслання Святого Духа
Коли матимете віру, як зерно гірчиці… (Мт. 17, 20).
Високопреосвященніший владико-митрополите Володимире!
Всечесні отці!
Преподобна мати Климентіє!
Преподобні сестри!
Дорогі прихожани цього маленького, але особливого монастирського храму сестер мироносиць!
Дорогі наші діти!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Справді, це особливий привілей і досвід молитви в цьому місці, у цьому храмі монашого подвигу. Бо монастир — це простір молитви і посту. Монастир — це простір боротьби з ворожою силою, із силою злого духа, який поневолював і далі хоче поневолювати людину. Але водночас це простір свободи від гріха та його узалежнень, — простір, де ми відчуваємо життєву силу нашої Церкви.
Святе Євангеліє, яке ми щойно почули (Мт. 17, 14–23), начебто ілюструє, пояснює, розкриває нам правила духовного життя, боротьби і духовного подвигу, до якого покликана кожна віруюча людина. Ми щойно спустилися з гір, з гори Преображення, подібно до Христа в цьому Євангелії. Він зійшов із гори, де преобразився перед учнями, і бачить перед собою іншу гору — вже не якийсь видимий об’єкт, а ворожу силу, що поневолює сина цього батька. Христос силою Божою і силою свого слова звільняє хлопця, тобто рухає цією горою, здвигає та усуває її.
Очевидно, що апостоли, які відчули безсилля перед ворожою силою злого духа, запитують Ісуса на самоті, чому самі не могли цього зробити. Він їм каже: «Якби ви мали віру, хоча б таку маленьку, як гірчичне зерно, сказали б цій горі: „Здвигнися, кинься в море“ — і вона б вас послухала» (пор. Мт. 17, 20).
Вслухаймося в глибину Божого слова, яке сьогодні до нас промовляє. Що це за дивне гірчичне зерно? І чому саме, говорячи про силу віри, Христос звертає нашу увагу на цей вид насіння? Очевидно, тут не йдеться про розміри. Бо гірчичне зерно є найменшим, можливо, найнепомітнішим, на нього ніхто не звертає особливої уваги. Усі шукають якогось великого зерна, яке можна було б гідно взяти в жменю. Христос зауважує, що саме це найменше зерно має найсильніший зародок, — той зародок, у якому є сила життя. Це гірчичне зерно сильне не своїми розмірами, а життєздатністю, яку носить у собі. Тому, властиво, сьогодні Господь Бог говорить нам про віру, яка мала б бути зародком вічного життя в людині.
Святий Кирило Єрусалимський у своїх славних катехизах говорить не так про виміри віри, як про її теплоту, — говорить про гарячу віру. «Віра як гірчичне зерно» не велика за кількістю, а гаряча і жива; вона цілковито покладається на Бога і тому стає причасною до Його сили, перевершує людські можливості. Та гаряча віра справді здатна протистояти силі злого духа (пор. Катехитична бесіда «Про віру» 5, 11). Вона є зародком вічного життя, який Господь Бог закладає в душу кожної віруючої людини і який ще повинен виявити себе. І ось апостол Павло говорить, що «віра чинна любов’ю» (Гал. 5, 6). Іншими словами, справжня віра завжди є діяльною в любові. Якщо ми хочемо знати, чи маємо сильну віру, спитаймо себе: наскільки сильно і глибоко ми здатні любити.
Хто має віру, яка є гарячою, яка перетворюється на діла любові до Бога і ближнього, той здатний рухати гори, тобто усувати перешкоди між Господом і людиною. Той здатний силою Божої любові, яка починає пульсувати в серці такої людини, усунути гору ворожої сили, що намагається поневолити людину.
Отже, Господь Бог кличе нас бути не лише слухачами, а й діяльними учасниками тієї «Божественної енергії», як кажуть Отці Церкви, тієї сили Христової, яка діє в тілі Його Церкви.
Проте вчення Христа, Його слово до учнів, на цьому не завершується. Він каже: «А щодо цього роду бісів, то його виганяють лише молитвою і постом» (Мт. 17, 21). Чому? Бо молитва робить нас учасниками Господньої дії. Ми дуже часто, коли чуємо про ту віру, яка зсуває гори, звертаємо увагу на себе. Ця віра не є якоюсь надлюдською властивістю людини. Це не так «моя віра», як моя власна дія, але саме віра в Бога. І ось коли я в молитві щодня живу своє життя, то стаю причасником сили самого Ісуса. Віра, яка зростає в молитві, робить мене здатним наповнюватися тією силою, яка походить не від людини, а від самого Бога. Тому каже Христос: «… І нічого не буде для вас неможливого» (Мт. 17, 20).
А піст — це шлях, яким ми справді рухаємо гори. Постити означає очищатися від усього, що віддаляє мене від Бога, усувати зі свого життя те, що перешкоджає цій близькості. Коли ми так постимо, то перемагаємо ворожу силу, яка намагається паралізувати нашу волю, затемнити наш розум, і силою Божою оновлюємо всю нашу істоту: дух, душу і тіло. Лише тоді ми можемо побороти всі інші види сили, які походять від створеного світу. Бо ми знаємо, що навіть злий дух є створінням, а сила Творця завжди сильніша.
«Коли матимете віру, як зерно гірчиці…» (Мт. 17, 20). Слухаючи сьогодні ці Божі слова тут, у спільноті сестер мироносиць, ми бачимо, що вони сповнюються в історії нашої Церкви і в нашому сьогоденні. Цими днями ми згадуємо сторіччя від дня народження владики Павла Василика. Наша Церква в умовах радянських переслідувань була маленькою. Громади наших віруючих людей були справді маленькими, як гірчичні зерна. Але ті гірчичні зерна, що носили в собі зародок Небесного Царства, завалили Радянський Союз і його систему поневолення. Чому? Бо люди вміли мати гарячу віру, що зрушила гору, перед якою тремтів увесь світ. І владика Павло Василик був прикладом такої людини, яка силою особистої віри могла зрушувати радянські кабінети, змінювати їхній спосіб мислення, навіть поламати репресивну машину, яка саме об нашу Церкву поламала свої зуби.
Якщо ми послухаємо це Боже слово і вдивимося в сьогоднішнє життя нашої Церкви, то побачимо, як воно сповнюється і в наш час. Дивіться: наші громади, наші парафії поза межами Галичини — на Київщині, у Центрі, на Сході та Півдні України — маленькі, але вони складаються з людей із гарячою, живою вірою. Саме ця віра сьогодні дає нам силу для того, щоб вистояти в цій боротьбі. І ми віримо, що перемога України над російським агресором буде моментом, коли ми здвигнемо і подолаємо цю гору ворожої сили, яка на нас наступає.
Наші маленькі зернятка гірчиці, розсіяні по розлогих українських чорноземах, уже сьогодні дають плоди життєздатності та стійкості. Ми вогнем нашої віри запалюємо мільйони сердець.
Так само наші люди через обставини війни сьогодні розсіюються по різних країнах світу і своєю вірою в Бога дивують місцевих християн. Пригадую, як світлої пам’яті папа Франциск дякував українським жінкам в Італії, які навернули до Бога багатьох італійських комуністів. Останні бачили, як гаряче наші жінки молилися і постили серед тягарів заробітчанського життя, як молилися навіть за своїх кривдників і тих, кого доглядали. І тоді навіть атеїсти й невіруючі, споглядаючи християнський життєвий приклад і подвиг українок, перед смертю покаялися і приступили до Святих Таїнств. Папа підкреслив, що багато італійців примирилися з Богом майже в останні хвилини свого життя, бо віруючі українські жінки привели їх до Церкви і навчили молитися. Вони були як ті маленькі гірчичні зерна, на які ніхто не звертав уваги. Їх вважали найостаннішими заробітчанами, емігрантами в тому суспільстві. Однак саме вони врятували і рятують тисячі людських душ у тій країні, куди Господь Бог їх покликав.
Сьогодні тут, у цьому монастирі, ми особливо молимося за покликання. Цього року Синод Єпископів нашої Церкви, який відбувався місяць тому в Зарваниці, своєю головною темою обрав плекання покликань, зокрема до священничого і монашого стану.
Ви знаєте, що було таким явним під час того Синоду? Наші діти будуть настільки готові відгукнутися на Божий поклик, наскільки тато і мама їх люблять. Якщо тато і мама, показуючи свою віру в Бога, своїм гарячим серцем любові здатні огорнути свою дитину, то дитина буде здатна любити Бога і Україну настільки, що присвятить своє життя цій любові.
На жаль, сучасний світ перетворюється щоразу більше на світ сиріт, які живуть у соціальних мережах, знають, що відбувається на другому кінці світу, але не знають, ким вони є. Не знають, яку дорогу в житті вибрати. Не знають, до чого покликані в цьому земному житті.
Тому ми молимося, щоб наші батьки мали цю живу віру, хоча б маленьку, як гірчичне зерно. Не треба величезних речей, треба справді любити своїх дітей. Чоловіки повинні любити своїх жінок, жінки — своїх чоловіків. Тоді наші родини будуть малою, домашньою Церквою, тим справжнім зерном, навіть і гірчичним, у яке Господь Бог вкладає зародок вічного життя.
Сестри, ми чуємо сьогодні, що гірчичне зерно і та віра, яку ми покликані мати, — це не питання розміру. Хтось може думати, що Згромадження сестер мироносиць є маленьким. Але хіба розмір визначає силу? Можливо, саме вам, сестри, Господь Бог дає покликання стати тим гірчичним зерном із зародком Небесного Царства серед спільнот богопосвяченого життя нашої Церкви. Можливо, у цьому святому храмі, де ми зараз молимося, Він хоче вкласти саме у ваші душі отой життєздатний зародок благодаті Духа Святого.
Висловлюю вам велику подяку за служіння в нашій семінарії у Києві. Бо семінарія якраз походить від слова «semen», тобто зерно, і жива, гаряча віра ваших сестер запалює серця молодих хлопців із Запоріжжя, з Донеччини, з Харківщини, з Києва на їхній дорозі до Христового священства. Сестри вчать їх вірити в Бога і в молитві та пості рухати, здвигати гори в їхньому духовному житті.
Хай Господь Бог усіх вас благословить. Хай покличе багатьох дівчат до вашого згромадження. Хай нашій Церкві ніколи не забракне живої, гарячої віри батьків, матерів, дітей, юнаків, дівчат. І дай Боже, щоб ми як Церква і як народ здвигнули гору війни, яка так сьогодні нам болить, і подолали демонів, що її розпалюють. І хай нам станеться по нашій вірі. Хай запанує мир, Божа любов на нашій українській землі. Амінь.
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
