Проповідь Блаженнішого Святослава в Коломиї з нагоди 100-річчя від дня народження владики Павла Василика
Боголюбиві наші владики Василю і Петре!
Дорогий владико-номінанте Терентію!
Всесвітліші митрофорні протоієреї!
Всесвітліші, всечесні та преподобні отці!
Преподобні сестри і брати в монашестві!
Достойні представники органів державної влади різного рівня!
Дорогі в Христі брати і сестри, які так численно сьогодні зібралися на цю особливу молитву в катедральному храмі нашої Коломийської єпархії!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Євангельське слово (Мт. 17, 24 ‒ 18, 4), яке ми сьогодні почули, на перший погляд може видаватися нам незвичним. До Ісуса Христа приходять збирачі дидрахми ‒ податку на храм. У єврейському народі кожен дорослий вільний чоловік був зобов’язаний сплачувати цей податок на утримання храму в Єрусалимі.
Але цікаво, що Христос цю податкову дискусію перетворює на момент об’явлення свого Божества. Він не лише говорить про синівство, про свободу синів Божих, а й являє себе єдинородним Сином Отця. Христос дарує людині в собі це синівство.
Коли приходять збирачі й питають: «Чи заплатить ваш Учитель дидрахму?» (Мт. 17, 24) ‒ перед нами постає тогочасна дискусія між законовчителями і книжниками, які самі не хотіли платити цього податку. Вони прагнули перекласти цей обов’язок на плечі звичайних людей. Проте Христос не належав до священничого чину за левітським законом і не мав жодних інших земних привілеїв, які б звільняли його від цього податку.
Почувши це запитання, Христос питає Петра: «Як тобі, Симоне, здається? Земні царі з кого беруть данину чи податок? Із своїх синів чи з чужих?» (Мт. 17, 25). Той відповідає: «З чужих» (Мт. 17, 26). Адже ті, хто встановлює закон, вважають себе понад законом. Тоді Христос каже: «Отож, сини вільні» (Мт. 17, 26). І продовжує: «Однак, щоб вони нам цього не взяли за зле, піди до моря, закинь вудку, візьми першу, яка попадеться, рибу, і відкрий їй рота: там знайдеш ти статир; візьми його й дай їм за Мене й за себе» (Мт. 17, 27).
Петро, як досвідчений рибалка, знає, що це неможливо: риба не могла носити в собі срібної монети, та ще й такого типу. Статир ‒ це грошова монета, яка містила стільки чистого срібла, скільки вимагали храмові податківці. Щоб заробити таку кількість срібла, потрібно було працювати чотири повних робочих дні. Саме такою була сума, яку треба було заплатити за Ісуса і за Петра. Однак в кінці цього епізоду Христос пояснює, про яку остаточну свободу синів Він хоче сказати Петрові й усім нам.
Тим своїм чудесним дійством Христос показує, що Він ‒ Син Божий. Він той, для кого храм мав би бути місцем зустрічі Бога і людини. Він є господарем цього храму. Однак свобода означає щось набагато більше, ніж свобода від податку. Христос каже: «Отож, сини вільні».
Пояснюючи завершення цього діалогу, ранньохристиянський письменник Оріген навчає: «Адже вільними є не сини земних царів, бо „кожний, хто чинить гріх, є рабом гріха“; вільні ж ті, хто перебуває в істині Божого слова…» (Коментар на Євангеліє від Матея, кн. XIII, трактат 4, до Мт. 17, 24–27). Йдеться про свободу не лише від податку, а й від гріха. Бо справді свобідним є той, хто може протистояти гріхові й залишатися від нього вільним. Таку свободу синів Божих приніс єдинородний Син Ісус Христос. І саме така свобода ‒ не від закону і не від податку, а від зла, від влади гріха ‒ є свободою синів Божих.
А друга частина сьогоднішнього Євангелія говорить нам про дітей, які мають бути для нас прикладом справжнього навернення. Христос каже: «Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство» (Мт. 18, 3). Йдеться не про те, щоб зайняти собі перше місце на землі, а про цілковиту довіру до Небесного Отця, про готовність прийняти Небесне Царство так, як дитина приймає дар від свого Отця, бо інакше неможливо ввійти в те Царство.
Свобода ‒ це воля від гріха. Синівство ‒ це дар від Небесного Отця через Ісуса Христа. Святий апостол Павло каже, що ми всі, християни, які віруємо в Сина Божого, через Духа синівства, Духа Святого, стаємо синами Божими (пор. Рим. 8, 14–17). Тобто цим синівством Господь хоче поділитися з кожним і кожною з вас. Ми отримуємо дар усиновлення, стаємо справді Божими синами і доньками у Святих Таїнствах Хрещення і Миропомазання, а Дух Божого синівства, як печать свободи, сходить у наші серця. «Усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони ‒ сини Божі», ‒ каже апостол Павло (Рим. 8, 14). Слухаючи це слово про дар істинної свободи, про дар синівства, ми покликані з довірою прийняти почуте слово ‒ як діти довіряють словам своїх батька і матері.
Дорогі в Христі! Слухаючи це Боже слово, ми сьогодні святкуємо пам’ять ісповідника віри, великого українця і єпископа катакомбної Церкви, першого владики тодішньої Коломийсько-Чернівецької єпархії Павла Василика. Вдивляючись у його постать, ми нині можемо з упевненістю сказати, що це була людина, якою водив Дух Божий, людина, яка навіть серед темряви поневолення та ув’язнення радянського режиму жила у свободі синів Божих.
Народившись саме цього дня, 8 серпня 1926 року, сто років тому, він прийшов у світ, позначений різними формами поневолення. Народився в селі Бориславка Перемишльського повіту у багатодітній родині ‒ їх було одинадцятеро дітей! Я знаю, що один із молодших братів владики Павла є сьогодні серед нас ‒ пан професор Роман Василик із родиною.
Вони не знали, яка доля на них чекає. У 1945 році це село вояки Армії Крайової спалили дотла. Його родина пережила той жах етнічних чисток і переселень. А той хлопець, який шукав дороги до священничого служіння, ніколи не переставав шукати можливості послужити Богові та Україні.
Він пережив два ув’язнення, був висвячений на диякона саме в тюрмі. Вдруге, уже як священник, відбув покарання в далекій Мордовії. А в 1974 році був таємно висвячений на єпископа підпільним єпископом Йосафатом Федориком у с. Вільхівці Жидачівського району Львівської області.
Хто з вас пригадує 1974 рік, пам’ятає, що це був час найгостріших гонінь на все українське, на все християнське, час розпалу «брежнєвських чисток». Тоді бути єпископом означало стати мішенню номер один радянської репресивної машини. Але цей владика був людиною істинної свободи. Багато хто з тих, хто його знав, бачили, що ним справді водив Дух Божий ‒ Дух Божого синівства і свободи синів Божих. Він не боявся. Він багато разів говорив, що в тій «тюрмі народів» можна бути вільною людиною, якщо не піти на компроміс зі злом.
Справжня свобода ‒ це не можливість робити, що хочеш, під впливом власної хтивості. Справжня свобода є плодом правильного особистого життєвого вибору. І молодий Павло Василик вибрав Сибір, щоб не зрадити своєї Церкви та свого народу.
Думаю, одна із фраз владики Павла ввійшла в історію нашої Церкви. Він казав до тих, хто хотів поневолити нашу Церкву: «Ви заберете в мене священничий одяг, мені люди поширюють інший. Ви заберете в нас храми, ми отримаємо сотні нових церков, бо кожна віруюча християнська католицька родина перетворить свій дім, свою родину на храм Божий».
Той, хто знав цього єпископа, може сказати: у ньому було щось по-дитячому безпосереднє. Він умів ставити перед собою цілі, які всі вважали неможливими для виконання. Саме владика Павло Василик із групою священників, монахів і вірних ще 4 серпня 1987 року оголосив про вихід Української Греко-Католицької Церкви з підпілля. Цей вихід був нічим іншим, як подихом Духа синів Божих, Духа істинної свободи, який невдовзі зруйнував усю систему комуністичного поневолення. А потім упав і Радянський Союз.
Тому, згадуючи сьогодні владику Павла, ми хочемо подякувати Господу Богу за те, що Дух синів Божих продовжує дихати в нашій Церкві. Він діє через нас із вами ‒ через віруючих людей, які піддаєються проводові цього Духа свободи і готові прийняти дар Божественного усиновлення.
Ми дякуємо Господеві за дар життя і служіння владики Павла. Водночас ми бачимо, що той самий Дух, який колись зрушив серце того хлопця, який згодом як диякон, священник і єпископ кинув виклик навіть на Красній площі в московській «тюрмі народів», і сьогодні вільно дихає на всіх нас в лоні нашої Церкви-матері.
Саме від того Духа походить здатність протистояти злу, здатність залишатися вільною людиною. Папа Франциск казав, що наша історія, наша народна і церковна пам’ять є пам’яттю девтерономічною, тобто пам’яттю, яка перетворює досвід минулого на закон для нашого сьогодення і творить наше майбутнє.
Пам’ять про героїв християнської віри, про незламність провідників нашої Церкви в умовах її катакомбного буття, у часи радянських репресій та переслідувань, є для нас дороговказом до істинної волі й свободи сьогодні та основою, на якій ми творимо наше майбутнє. Те, про що ми чуємо, вдивляючись у постать владики Василика, продовжує діяти й жити в лоні нашої Церкви.
Дивіться, як цікаво! Ми молимося за упокій владики Павла. Проте ця молитва сьогодні є великою радістю. Ми служимо у світлих ризах Преображення Господнього ‒ як знак торжества слави, радості й воскресіння.
Ми нині відзначили трьох священників, які, можливо, найбільше уособлюють віддану працю владики Павла задля добра своєї Церкви і рідного народу. Той Дух свободи і далі дихає на наш народ, бо робить нас свободолюбними. Цінності та життєві орієнтири владики Павла є надзвичайно важливими для нас сьогодні.
Цього тижня ворог особливо день за днем атакує наш Київ. На нашу столицю летять не тільки російські балістичні ракети й дрони. Завдавши масованого удару по Києву, ворог водночас розпочав проти нашого народу ще одну операцію ‒ інформаційно-психологічну. Він намагається вкидати в інформаційний простір різного роду маніпуляції й залякування, зокрема поширюючи твердження: «Ліпше жахливий кінець, ніж жах без кінця». Ліпше здаватися, підписувати угоди на будь-яких умовах, аби тільки не продовжувати боротьби. Водночас усіх нас лякають зимовим апокаліпсисом, колапсом фінансової та енергетичної систем, хоча об’єктивних причин для цього насправді немає. Нас намагаються перетворити на рабів власного страху, хоча ми маємо всі можливості перемагати!
Сьогодні владика Павло промовляє до нас у свій 100-літній ювілей могутнім голосом: «Не бійтеся, будьте вільними! Нехай страх не запанує над вами, бо Дух свободи, Дух синів Божих дихає у ваших серцях». Саме цього Духа найбільше боїться ворог, який не може подолати нас фізично, економічним чи військовим способом. Він хоче виснажити нас морально і духовно. Не даймося! Зробімо сьогодні правильний особистий вибір на користь гідності та свободи, Божої істини та Божого слова! Нехай цей Дух, якого владика Павло носив у своєму серці впродовж усього життя, стане для нас прикладом для наслідування в нашій сьогоднішній боротьбі, силою нашої стійкості та надією на певну перемогу.
Ми молимося, владико Павле, у цій Літургії за вас, але теж разом із вами! Ми знаємо, що ви сьогодні, як ангел і молільник за свою єпархію, стоїте в небесній Літургії перед обличчям Христа-Господа. Моліться за свободу України, за своїх братів, за свій народ, за нашу Церкву. Амінь.
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
