Проповідь Блаженнішого Святослава у восьму неділю після Зіслання Святого Духа
Ось чому я її заманю і заведу її у пустиню,
і буду їй до серця промовляти (Ос. 2, 16).
Преосвященний владико!
Всечесні та преподобні отці!
Дорогі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Ми щойно чули в євангельському читанні, як євангелист Матей змальовує постать Ісуса Христа, який у пустелі п’ятьма хлібинами і двома рибинами нагодував п’ять тисяч народу, — змальовує Бога, який живить свій народ. Для того щоб сприйняти це Боже слово і заглибитися в цю подію, пригляньмося до двох деталей цієї розповіді: місця і часу, де чиниться це чудо, а відтак до самого жесту, яким Господь помножує хліб і рибу та годує свій народ.
Цілком невипадково Христос веде своїх слухачів у пустинне місце. Хоч пустеля вважається місцем смерті, де немає нічого живого, в історії спасіння Божого народу вона була простором особливого спілкування людини з Богом, де людина нагою стоїть перед Творцем, нічого не маючи у своїх руках, де людина залишає всі засоби до існування, земного життя.
Стаючи перед Богом, вона починає вчитися і усвідомлювати, що єдиним джерелом існування і життя людини є не цей створений світ чи плоди землі, а сам Господь Бог. Він є тим, хто її живить, хто дає їй усі необхідні засоби до існування.
Отці Церкви навчають, що хто знайшов Бога, той знайшов усе, а хто втратив Бога — втратив усе. Цікаво, що в книгах пророків пустеля теж описується як простір, у якому людина може наново віднайти втраченого Бога, обновити із Ним стосунок, — наново віднайти джерело свого життя. Пророк Осія описує пустелю як час і простір первинної любові між Богом і своїм народом.
Такий стосунок між Богом і людиною пророк описує як стосунок між чоловіком і жінкою в подружжі. Коли Господь каже до свого народу: «… Я її заманю і заведу її у пустиню, і буду їй до серця промовляти» (Ос. 2, 16), — це той момент, коли Він хоче начебто знову завоювати серце свого народу, якого пророк представляє тут як Господню наречену. Він прагне обновити цей шлюбний стосунок, відновити первісну любов.
Тому сьогоднішнє євангельське читання починається словом про любов і милосердя. Господь побачив своїх людей у пустелі і змилосердився над ними, вигоївши серед них усяку недугу. Недаремно Він перед початком публічного навчання і проповіді йшов у пустелю для того, щоб там перемогти диявола. Коли Христос зголоднів, до нього приступив диявол і каже: «Коли ти Син Божий, звели, щоб це каміння та й стало хлібом» (Мт. 4, 3). Христос відповідає тими словами, які ізраїльський народ почув у пустелі, коли подорожував з Єгипту до обітованої землі: «Написано: Чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих» (Мт. 4, 4).
У нинішньому Євангелії ми бачимо, як Господь знову промовляє до свого народу в пустелі і живить його, як виявляє стосовно нього свою любов, своє цілюще милосердя. Ми бачимо жест, який нам сьогодні дуже потрібно побачити, усвідомити і пережити.
Учні турбуються: «Боже, п’ять тисяч людей, усі голодні. Відпусти їх, нехай ідуть і знайдуть собі поживу» (пор. Мт. 14, 14). Христос каже їм слова, які, напевно, їх налякали: «Не треба їм відходити: дайте ви їм їсти» (Мт. 14, 16).
Добрий, практичний розум калькулює ресурси: «Учителю, потреби в сотні разів більші за ті ресурси, які ми маємо у розпорядження». Христос говорить до них, як до малих дітей: «Ану покажіть, що маєте». П’ять хлібин і дві рибини. Тоді Він каже: «Принесіть їх мені». Учні беруть ті засоби для виживання в пустелі і кладуть у руки Вчителя. Він чинить жест: підносить очі до неба, благословляє хліб і ламає його (пор. Мт. 14. 17–19). Ми побачимо подібний жест на Тайній вечері, коли Христос ламає хліб, дає своїм учням і каже: «Це є тіло Моє» (Мр. 14, 22).
У момент ламання хліба Христос начебто об’являє себе як хліб життя, який зійшов із неба. Чинячи цей жест, Він, мабуть, пригадує своїм учням, як Господь Бог кормив свій народ у пустелі, посилаючи їм манну з неба, ангельський хліб. Маленькі ресурси в руках Божих, які людина віддає Йому назад у руки, починають помножуватися. Христос дає учням, учні — людям. Так всі наситилися, ще й зібрали 12 кошиків решток цього помноженого бенкету хліба і риби в пустелі.
Щоразу, коли ми повертаємо наші засоби для існування в Божі руки, тобто до їх джерела, дозволяючи, щоб сам Христос їх розламав і поділився ними з потребуючими, — ті ресурси дивним чином помножуються. Господь Бог і сьогодні продовжує кормити свій народ навіть серед пустелі війни!
Слухаючи це Боже слово, я згадав подію трохи більше як річної давнини. У перші дні облоги місто Київ перетворювалося на пустелю. Порожні вулиці, зачинені крамниці — не було де хліба купити. Ми почали робити все можливе, щоб нагодувати тих, хто найбільше потребував допомоги. Кожна наша громада, парафія стала простором соціального служіння. У той час я відвідав нашого київського міського голову. Під час зустрічі запитав у нього про те, скільки людей є у Києві, бо ми намагаємося калькулювати власні можливості. Він мені відповів: «Більше ніж хліба і одягу люди в Києві сьогодні потребують від вас слова надії!». Тоді серед пустельних обставин війни ми зрозуміли, що коли ми, Церква у своєму служінні соціальним потребам людини, дає тільки «щось», це означає, що ми не даємо нічого. Ми повинні передавати «Когось» — єдиного, хто є джерелом нашого життя і надії. Золотоверхий Київ навіть в умовах російської навали насамперед потребував Христа — джерела нашої стійкості, виживання і надії! Якщо Господь Бог знову завів нас у пустелю, якщо ми начебто втрачаємо всі засоби до існування, то це, можливо, момент, коли Він хоче говорити до нашого серця і обновити нас, помножити нашу віру, надію і любов.
Як промовляючи до свого народу в сьогоднішньому Євангелії, так звертаючись до нас серед війни, розрухи, страждання та немочей, Христос прагне, щоб ми відклали всяку житейську турботу і почули, віднайшли Його, присутнього в пустелі. Можливо, Він каже нам: «Я знаю, що ваші потреби більші за ресурси і засоби, якими ви розпоряджаєтеся. Передайте їх мені, покладіть їх мені назад у руки». Якщо ми це дозволимо зробити, то Він перед нашими очима створить те дивне чудо помноження.
Хто бодай раз у своєму житті так зробив, той відчув, що дивним способом наші ресурси не закінчуються. Більше як за рік війни в Україні ніхто на вільній від ворога землі не помер ані з голоду, ані зі спраги, ані від холоду, хоч мільйони людей потребували і потребують базових засобів до життя та існування. Велика війна завжди спричиняє розруху і гуманітарну кризу, але завдяки вселенській християнській солідарності та служінню потребуючим в ім’я Христа та Його милосердя ця криза не скотилася до гуманітарної катастрофи, яку так хотів спровокувати ворог!
Коли ми служимо людині в ім’я Боже, коли чинимо милосердя в ім’я нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа, — Він посилає іскорку, яка помножує наші сили. Христос об’являє нам у цей момент нашого всенародного змагання за свободу і незалежність держави, що Він є джерелом нашого життя, нашої стійкості та здатності перемагати, — джерелом перемоги і звитяги України. Якщо ми сьогодні вчинимо, як апостоли, і віддамо те, що маємо, назад у руки Божі, якщо на цій Божественній Літургії духовними очима побачимо Ісуса Христа, який зійде на цей престол, щоб розламати хліб, накормити нас своїм Тілом та напоїти нас своєю Кров’ю, то відчуємо іскорку життя і спасіння Божого милосердя, про яку сьогодні чуємо в Христовому Євангелії.
«Не треба їм відходити: дайте ви їм їсти» (Мт. 14, 16), — каже нам, своїм учням, сьогодні Христос, — ви нагодуйте тих, хто потребує вашої допомоги, віри, надії й любові! Амінь.
† СВЯТОСЛАВ
