Проповідь Блаженнішого Святослава у Старуні в день освячення храму Блаженного священномученика Симеона Лукача
Щасливий той слуга, як його пан, повернувшися,
знайде його при роботі. Істинно кажу вам, що він поставить його
над усім своїм маєтком (Мт. 24, 46–47).
Преосвященніші митрополити!
Наші боголюбиві владики!
Всесвітліші, всечесні та преподобні отці!
Преподобні сестри і брати в монашестві!
Дорогі брати-семінаристи!
Достойні представники органів державної влади різного рівня, місцевого самоврядування!
Богом благословенні паломники, які сьогодні прибули до цього святого місця,
щоб стати свідками історичної події!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Боже слово, яке ми щойно чули (Мт. 24, 27–33; 42–51), відкриває нам майбутнє. Христос звертається до своїх учнів і сповіщає їм, яким буде завершення історії людини, людства й усього світу. Ідучи на страсті, Він провіщає їм свій другий, славний прихід. Христова Церква завжди навчає своїх дітей, що всі ми живемо в очікуванні, — не просто кінця світу чи завершення особистих справ, а приходу у славі нашого Господа і Спасителя. Тому ми ісповідуємо у «Символі віри»: Він [наш Господь] вдруге прийде зі славою судити живих і мертвих, а Його царству не буде кінця.
Ба більше, саме Христос у своєму другому приході надасть сенсу всьому, що ми переживали: нашим стражданням, нашій праці. А найважливіше Він надасть сенсу нашій християнській надії і буде її сповненням. Христос готує учнів, кажучи, що на Церкву можуть чекати тяжкі часи — темрява, горе і плач. Але серед усіх ознак кінця світу Господь вказує на світло надії.
Сьогодні ми виразно чуємо три Його повчання. Найперше Він каже, що прихід у славі Сина Чоловічого буде немов блискавка на небі, яка на сході сяє й осяює захід. Отці Церкви навчають: сяйво цієї блискавки — це остаточне виявлення світла Христової істини (пор. Оріген, Коментар на Євангеліє від Матея, 47; Теодор з Ераклеї, Фрагменти, 124–125). Воно розвіє темряву розгублення, болю, страждання, а найбільше — зла й неправди. Істинне світло Христа переможе всяку людську брехню.
Друге повчання. Історія не є нагромадженням сліпих випадковостей. Вона — в Божих руках. Господь є Творцем і Паном історії людини та світу та найглибшим сенсом усього, що відбувається. Хто хоче пізнати зміст усіх подій особистого, суспільного й церковного життя, мусить зрозуміти: історія людини й історія Христової Церкви вагітна воскресінням. Усі болі, страждання, немочі, плач і скрегіт зубів — це муки, у яких народжується нове людство і новий світ. Церква у своєму лоні носить зародок воскресіння.
У наших стражданнях, праці й муках ми наче народжуємо цю надію на воскресіння і вічне життя. Тому наші терпіння не є беззмістовними: у них здійснюється задум Божий про спасіння світу. Ми начебто стаємо учасниками страждань самого Христа, отримуючи завдаток того, що, причащаючись Його мук, будемо також носіями, причасниками, дітьми Його воскресіння.
Третє повчання. Кожен питає себе: що робити в тяжкі часи? Що робити серед темряви, болю, руйнування, війни, смерті? Христос нам каже: чувайте! (Мт. 24, 42).
Чувати — це не просто не спати, а діяти. Кожен із нас має свою місію в той час, коли Церква у муках народжує воскресіння й світ. Ми мусимо дати світові християнське свідчення. Чувати означає тримати свій духовний блокпост, виконати завдання: не здати свого місця в борні зі злом, на яке саме мене поставив Господь. «… Не знаєте бо ні дня, ані години» (Мт. 25, 13). Тому Христос закликає: «Чувайте, будьте готові, бо Син Чоловічий прийде тієї години, що про неї ви й не думаєте» (пор. Мт. 24, 42–44).
Дорогі в Христі брати і сестри, слово сьогоднішнього Євангелія, яке ми чуємо, є змістом і найглибшим сенсом цієї історичної миті, яку переживаємо. Ми стали свідками не просто освячення ще одного храму в нашій Церкві, а першої в Україні підземної християнської базиліки, яка у своїй архітектурі, у своєму мистецькому задумі та будівництві є великим гімном Христовому воскресінню.
Ця базиліка — ікона нашої воскреслої Церкви. Багато з вас були свідками, як катакомбна, переслідувана Церква вийшла з підземелля і принесла надію Україні та всьому колишньому Радянському Союзу, що розпався після цього на наших очах.
Храм є гімном і славою Христовому воскресінню, яке наша переслідувана Церква виносила у своєму лоні в особі блаженного священномученика Симеона Лукача, який народився в цьому селі, пройшов роки катувань і каторги, як важкохворий в’язень Христа ради і підпільний єпископ нашої Церкви повернувся до свого рідного дому. Саме тут, 61 рік тому, цього дня, відійшов у вічність. Але він не помер, а заснув у надії воскресіння, як навчає нас Боже слово.
Ця базиліка є простором, у якому наша Церква-мати — Церква-мучениця, але водночас носійка Христового воскресіння — сьогодні передає Його силу вам, своїм дітям, і майбутнім поколінням.
Пригадую, як кілька років тому ми святкували 125-ту річницю від дня народження блаженного священномученика Симеона Лукача. Тоді вперше тут, у Старуні, відбулася всенародна проща. Уже тоді було видно, що це особливе місце сили. А коли почалася війна, воно стало простором відновлення людини, джерелом сили, запалу, надії й наснаги для зраненого війною українського народу.
Справді, ми відчуваємо, що тут — місце сили. Звідси з висоти пташиного польоту видно не тільки гори, а й усе Прикарпаття. Воно наче з Божої перспективи вічності відкриває нам щоденні клопоти, працю, а навіть страждання і смерть наших героїв. Це місце особливої природної сили. Мало хто знає, що ця відкрита гора, як лоно Церкви-матері, має цікавий феномен: під храмом, під престолом, б’є жила живої води, яку будівельники назвали «сльози Симеона». Звідси цей струмінь виходить на площу, де нині зібралися численні паломники.
Але не лише природні сили рідної землі відновлюють тут людину. В освяченні цієї базиліки Церква подає кожному, хто приходить з вірою, надприродну силу благодаті Святого Духа. У першій в Україні підземній базиліці Господь відкриває простір зцілення ран війни, — простір, який уже торкає тих, хто сюди приходить.
Оскільки Господь ознаменував тут лікарню зцілень, до цього місця роками йшли люди. Саме тому постала ця базиліка. Народна мудрість каже: хочеш прокласти дорогу — подивися, якою стежкою ходять люди. Сюди прийшли воїни, що носять на тілі рани України, сюди прибувають родини загиблих, полонених і зниклих безвісти. Тому й виросла підземна базиліка у відкритому лоні Карпатських гір. І саме тут, у цій лічниці зцілень, люди знаходять силу Божественної благодаті й світло Христової істини, яке, немов блискавка, розганяє темряву сумнівів.
Сила зцілення — це мить, коли воскресіння, яким і сьогодні вагітна наша Церква, торкає як сила вічного життя кожного, хто приходить його зачерпнути.
Тому сьогодні Господь Бог усім вам каже: чувайте! (Мт. 24, 42). Якщо темрява сумніву, зневіри чи втоми огортає вас, спішіть до Старуні! Тут Господь блискавкою своєї істини розвіє вашу темряву, а живою водою, силою свого воскресіння, торкнеться вас, вашого серця, життя, вашої родини і сповнить вашу християнську надію.
«Щасливий той слуга, як його пан, повернувшися, знайде його при роботі. Істинно кажу вам, що він поставить його над усім своїм маєтком» (Мт. 24, 46–47). Думаю, що ці слова сьогодні особливо Господь Бог звертає до тих, хто подарував нашій Церкві і нашому народові цю святиню і цей відпустовий центр. Це люди, які зрозуміли: сенс їхнього життя, навіть професійної діяльності, не в земному зиску чи звичайному бізнесі. Їхньому життю і праці надає змусту світло Христового воскресіння.
Сьогодні хочу щиро подякувати за те, що такими євангельськими слугами, які усвідомили себе ними, є пан Василь і пан Сергій Чуфуси. Народна мудрість каже: Бог благословить того, хто вміє чути Його голос. Ці люди у своїй родині не просто спадкоємці традиції молитви нашої підпільної Церкви в Старуні. Вони змогли втілити цей спадок віри у своє чування за перемогу України.
Освячення цього місця — це не лише історія будівельного чи архітектурного успіху. Це — історія успіху й сили українського народу, здатного перемагати. Якщо в час війни ми власними силами, внутрішніми ресурсами, без сторонньої допомоги ззовні, зводимо таку святиню на славу воскресіння, — над таким народом ані російський загарбник, ані ворота пекла не мають сили.
Нині дякуємо Господу за приклад духовного успіху. Я знаю, скільки боротьби вкладено, щоб настав цей день, скільки людей повірили не лише задуму братів Чуфусів, а і їхньому ентузіазму! І праця, яка наростала особливо в останні місяці, сьогодні вінчається святим Божим храмом.
Ми свідки того, як наша Церква відіграє вирішальну роль в історії України — не тільки в минулому, не тільки сьогодні, а й у майбутньому. На наших очах здійснюються пророчі слова Мойсея українського народу, митрополита Андрея Шептицького, 160-річчя з дня народження якого святкуємо цього року.
31 жовтня 1944 року, за день перед смертю, Андрей Шептицький сказав своїм співпрацівникам, священникам: «Наша Церква буде знищена, розгромлена большевиками. Але держіться, не відступайте від віри, від святої Католицької Церкви. Тяжкий досвід, який впаде на нашу Церкву, є хвилевий. Я виджу відродження нашої Церкви. Вона буде гарніша, величавіша від давньої та буде обнімати цілий наш народ» (Зі свідчення о. Йосифа Кладочного // Петро Шкраб’юк «Виноградник Господній»).
Бачимо, як сьогодні, навіть уночі, сяє Старуня. Світло, про яке ми чули в Божому слові, пломеніє через цю святиню, а світло хреста Господнього сяє на всі Карпати. Наша Церква воскресла, і це воскресіння є завдатком надії на перемогу України.
Ми просимо сьогодні: Боже, благослови всіх нас! Прийди, Господи Ісусе! Твоя Церква, як наречена, кличе Тебе, очікуючи Твоє славне і друге пришестя. Твоя Церква нині в болях і муках, навіть під час війни, народжує Україні та світові воскресіння Христове. Прийди до нас, зціли наші рани, утри сльози, благослови нас, нашу Церкву і український народ Твоїм справедливим, небесним миром. Амінь.
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
