Проповідь Блаженнішого Святослава у п’яту неділю Великого посту
Чашу спасіння прийму
й ім’я Господнє призову (пор. Пс. 116, 13).
Преосвященний владико Андрію!
Всечесні отці!
Преподобні брати і сестри!
Дорогі київські парафіяни!
Дорогі діти! Дорога молоде!
Дорогі діти нашої Церкви в різних куточках України і світу,
які моляться разом із нами за допомогою цієї живої трансляції!
Дорогі в Христі!
Слава Ісусу Христу!
Сьогодні слово Святого Євангелія (Мр. 10, 32–45) вказує нам на Ісуса Христа, який іде до Єрусалиму. Марко описує цю подію як наближення до завершення земного шляху нашого Господа. Євангелія від Марка, Луки і Матея укладають усі події Його земної місії так, що вона є однією великою подорожжю до Єрусалиму, кінцем якої буде пасхальне таїнство: страждання, смерть і воскресіння. Христос про це каже учням: «Оце йдемо в Єрусалим, і Син Чоловічий буде виданий первосвященникам та книжникам, і засудять Його на смерть, і видадуть Його поганам; і насміхатимуться з Нього, плюватимуть на Нього, бичуватимуть Його й уб’ють, Він же по трьох днях воскресне» (Мр. 10, 33–34).
Христос передвіщає, що з Ним станеться, але учні абсолютно не можуть цього сприйняти. Він іде вмирати, а вони йдуть панувати. Він іде, щоб бути зневаженим, впокореним, а вони хочуть купатися в земній славі. Учні думають, що Христос буде тільки земним, політичним месією і володарем, а Він виявляється Сином Божим, який відкриє двері життя і воскресіння людям усіх часів і народів.
Слухаючи й споглядаючи цю групку апостолів, які йдуть за своїм Учителем, подивімося на один прообраз цієї події, бо нинішнє Євангеліє має глибокого передвісника у Старому Заповіті. Бачачи, як Христос піднімається до Єрусалиму, згадаймо патріарха Авраама, який прямує тією самою дорогою до гори Моріам (на ній згодом постане Єрусалим) і за яким слідує його син Ісаак, що має бути принесений у жертву (Бут. 22). Авраам не розуміє, чому туди йде, так само як апостоли по-людськи сьогодні не розуміють, чому Христос іде до Єрусалиму.
Авраам повірив Богові — і Бог дав йому в глибокій старості сина, пообіцявши, що виведе з нього [Авраама] багато народів, навіть царі вийдуть із нього (пор. Бут. 17, 5–6). Та раптом Господь каже йому принести того сина, який є змістом його життя, надії на майбутнє, у цілопальну жертву. Авраам піднімається на гору, а Ісаак його питає: «Ось, — каже він, — вогонь і дрова; а де ягня на всепалення?» (Бут. 22, 7) — іншими словами, кого ти, отче, принесеш у жертву Богові? Авраам з тугою відповідає: «Бог подбає собі ягня на всепалення, сину» (Бут. 22, 8).
Зміст цього жертвоприношення, що є головною подією в історії спасіння людей Старого Заповіту, ми по-справжньому розуміємо лише тепер — коли бачимо Христа з учнями, який іде до Єрусалиму. Авраам думав, що має принести Господеві жертву, а сталося навпаки: сам Бог Отець хоче принести в жертву свого єдинородного Сина.
Ісаак іде й несе на плечах дрова для всепалення. За кілька днів ми побачимо Ісуса Христа, який нестиме на плечах свій хрест. «І повірив (Аврам) Господеві, й Він зарахував йому те за праведність», — написано в Писанні (Бут. 15, 6). А невдовзі ми побачимо в Єрусалимі, що «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Ів. 3, 16).
В останню мить, коли Авраам уже підніс ножа, щоб принести свого сина в криваву жертву, ангел Господній зупиняє його руку. Тоді батько бачить у кущах баранця, заплутаного рогами, і жертвує його. Господь рятує життя Ісаака.
Через кілька днів, у пасхальному таїнстві, ми побачимо Христа, який переміг саму смерть і вийшов живим із того єдиного й вічного священнослужіння, про яке сьогодні чуємо в апостольському читанні: «… Не з кров’ю козлів та телят, але з власною кров’ю, — увійшов раз назавжди у святиню і знайшов вічне відкуплення» (Євр. 9, 12).
Однак у розмові про жертву, яку не так людина приносить Богові, як Бог приносить людині для її спасіння, Христос нібито зосереджує увагу учнів на двох символах: «Чи можете пити чашу, яку Я п’ю, і христитися хрищенням, яким Я хрищусь?» (Мр. 10, 38). Апостоли, не розуміючи, про що Він говорить, відповідають: «Можемо» (Мр. 10, 39), — бо гадають, що йдеться про участь у земній славі Месії, за яким вони прямують до Єрусалиму. Однак насправді мова йде про зовсім інше: Христос запрошує їх стати причасниками Його пасхального таїнства — Його страждань і навіть смерті, щоб увійти з Ним у Воскресіння.
Вони стануть учасниками Його вічного Божественного священства, Його місії і проповіді Євангелія. Вони вип’ють до кінця чашу Його страждань, ба навіть їх смерть стане участю в чаші Його страстей і триденного Воскресіння. Вони стануть причасниками Його служіння людині, виконуючи Його заповіт: «Ви знаєте, що ті, яких вважають князями народів, верховодять ними, а їхні вельможі утискають їх. Не так воно хай буде між вами, але хто з-між вас хоче стати великим, хай буде вам слугою, і хто з-між вас хоче бути першим, хай буде рабом усіх. Бо й Син Чоловічий прийшов не на те, щоб Йому служити, лише щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох» (Мр. 10, 42–45).
Що означає для нас, християн третього тисячоліття, хреститися тим Христовим хрещенням, про яке сьогодні чуємо? Що означає пити чашу, про яку говорить Господь? На це питання, мабуть, найкраще відповідає один знаменитий християнський гімн невідомого фламандського автора XIV століття. Його слова згодом стали молитвою багатьох святих, зокрема Західної Церкви, — стали немовби серцевиною християнського містичного досвіду Бога:
Христос [сьогодні] не має рук,
У Нього є лише наші руки,
Щоб чинити сьогодні свою справу.
Христос [сьогодні] не має ніг,
Він має лише наші ноги,
Щоб вести людей
Своїми стежками.
У Нього є лише наші вуста,
Щоб розповісти про себе сучасним людям.
У Нього є лише наша допомога,
Щоб привести людей до Себе.
Яку народи ще читають сьогодні;
Ми є останнім посланням Божим,
Котре написане ділами і словами.
Це нам сьогодні каже Христос: «Чашу, яку Я п’ю, питимете, і хрищенням, яким Я хрищуся, христитиметесь» (Мр. 10, 39). Сьогодні Бог не має інших рук, окрім твоїх, щоб здійснювати своє служіння; не має інших ніг, окрім твоїх, які могли б ходити людськими стежками і кликати людей за собою; не має інших уст, окрім твоїх, щоб звертатися до людей.
Пити чашу Христову і хреститися Його хрещенням — це означає, що ми, християни, як причасники тієї чаші, є чи не єдиною Біблією, яку ще читають люди, вдивляючись насамперед у наше життя, свідчення, що його ми даємо Господеві не лише словами, а й ділами. Беручи участь у служінні самого Христа, ми стаємо останнім посланням Божого Слова до людини — не так словами, як ділами.
Це містичне розуміння, що означає пити чашу Христову, випробували на собі наші численні волонтери, які впродовж трьох років жахливої війни невтомно несли допомогу людям у різних куточках України. Привозячи людям харчі й ліки, евакуюючи їх, наші добровольці часто чули одні й ті самі слова: «Дитинко, це Бог тебе до мене послав, це Божа рука сьогодні принесла мені хліб насущний». Уявіть собі досвід християнського служіння цих дівчат і хлопців! Вони справді відчули, що їхні руки стали Господніми руками, які рятують, дають життя. І тоді зрозуміли, що Син Чоловічий прийшов не для того, щоб Йому служили, а щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох. Пити чашу Христову, хреститися Його хрещенням означає брати участь у Його ділі спасіння людини, яке Він хоче здійснити через нас сьогодні.
«Чашу спасіння прийму й ім’я Господнє призову» (пор. Пс. 116, 13). Ці слова ми чуємо в цей трагічний для України день. Сьогодні вся наша країна оголосила день жалоби за невинно вбитими братами і сестрами в Кривому Розі. На цю мить відомо, що загинуло 18 осіб, половина з яких — діти, постраждало 75 осіб. Ворог вдарив балістичною ракетою в житловий квартал. І ми в столиці прокинулися від вибухів і бачили, як зранку палав наш святий град Київ.
Ми нині молимося за невинно вбитих, які до кінця випили чашу терпіння і смерті, проте в цій чаші є надія на воскресіння і життя вічне. Обіймаємо нашою молитвою всіх рідних і близьких постраждалих. Хочемо донести до них не лише слова, а й діла підтримки й допомоги, щоб бути в цих жахливих обставинах Божими руками, які спішать рятувати людське життя.
Споглядаючи на Христа, який сьогодні простує до Єрусалиму, спитаймо себе: якою дорогою я йду до Пасхи? Не біймося сказати разом із пророком Давидом: «Чашу спасіння прийму й ім’я Господнє призову». Хай час паломництва до Пасхи буде часом усвідомлення нашої участі не тільки у стражданнях Христа, але й у Його триденному і славному Воскресінні. Амінь.
† СВЯТОСЛАВ
