Проповідь Блаженнішого Святослава у двадцять першу неділю після Зіслання Святого Духа
Вийшов сіяч сіяти своє зерно (Лк. 8, 5).
Преосвященний владико Андрію!
Всечесні отці!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Боже слово Святого Євангелія, яке ми щойно почули, з особливою силою стукає до нашого серця, до нашої свідомості. Лука розповідає нам притчу про сіяча (8, 5–15). Можливо, ви вже багато разів її чули, над нею роздумували, але сьогодні пригляньмося до цього Божого слова з іншого боку, через призму обставин сучасного життя, тих викликів, питань, які постають перед нами під час цієї великої, тяжкої святотатської війни.
Хто такий цей сіяч? Коли він вийшов? Що за зерно засіває? Перша фраза притчі: «Вийшов сіяч сіяти своє зерно» — містить зародок євангельської розповіді, яку ми сьогодні чуємо.
Говорячи про сіяча, Христос має на увазі себе. Він начебто розкриває зміст власної дії, те, що Він робить стосовно слухачів, до яких звертається своїм словом. Ми знаємо, що коли селянин виходить сіяти, — це особливий момент його діяльності й життя. Коли він стає сівачем, то переживає момент надії. Засіваючи, господар сподівається отримати врожай. Це той момент, який рік годує, бо не щодня настає час виходити на свою ріллю.
Слухаючи про сівача, який вийшов на поле, ми бачимо самого Бога, який починає діяти в особливий спосіб в історії спасіння людини. Священне Писання чітко окреслює той час сівби, — час надії. Це період між першим і другим приходом нашого Спасителя. Водночас час сівби Божого слова в наше серце, у наше життя — це момент нашого земного часу. «Ось тепер — час сприятливий, ось тепер — день спасіння» (ІІ Кор. 6, 2) — каже до нас Христос.
Ще одна особливість. Коли хтось із вас колись засівав свою земельну ділянку, поле, то, мабуть, дуже обережно намагався вкласти насіння лише в ту добру землю, яку заздалегідь підготував до сівби. Ніхто з вас, напевно, не розкидався тим зерном. Натомість сіяч із притчі дуже щедро сіє: і на дорогу, і між каміння, і між тернину, і на добру ріллю. Він не шкодує Слова. Можна сказати, що Господь приходить і промовляє, говорить, стукає до кожної людини, не зважаючи на її походження, соціальний стан, освіту чи здатність слухати і розуміти це Боже слово. Господь «хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння істини» (І Тим. 2, 4).
Кожен сівач, перед тим як сіяти, добирає і готує своє зерно. Намагається зробити все, щоб воно було добірним, найкращим і найбільш життєдайним. А те зерно, яке засіває в нас Небесний Сіяч, — це особливий вид добра, що його Господь Бог вкладає в людину. Це Його слово, сила, які стають зерном для людини. Так нам це сьогодні пояснює сам Спаситель, який несе в собі зародок вічного життя і воскресіння. Коли зерно падає в землю, то воно вмирає, але дає початок новій рослині, — вмирає, щоб воскреснути. Щоб зерно було добрим, воно повинно мати здоровий зародок, який зможе передати новій рослині життєву силу.
Святий апостол Павло допомагає нам сьогодні зрозуміти, що це за зародок зерна, яке розсіває наш Спаситель у цьому людстві: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал 2, 20). Отож Господь розсіває те життя, яким є сам! Зародок, що міститься в зернах Божого слова — це життя вічне, життя Сина Божого, яке Він отримав від Отця і хоче передати нам силою і діянням Святого Духа. Господь засіває між людьми зародок воскресіння, який лише чекає моменту, умови, щоб прорости і дати нам життя вічне в повноті.
Водночас Боже слово запрошує нас поглянути, як ми приймаємо те, що посилає нам Господь. Якою ми є ріллею? Можливо, ми є кам’янистою дорогою, до якої те зерно не може достукатися, або землею, у якій дуже багато тернини, інших, на наш погляд важливіших, моментів, цінностей, що приглушують його? Може, ми не даємо можливості тому зерну в нас плодоносити? Ми всі знаємо із шкільної програми умови проростання насіння. Якщо є вологість і тепло, воно само проросте, але якщо немає доброго ґрунту, то рослина, яка народжується, швидко згине.
Це Боже слово закликає нас бути доброю ріллею, щоб не втратити, не змарнувати зародка воскресіння, яке Господь дає нам своїм словом, а навпаки, зростати в ньому і в такий спосіб сповнити ту надію, яку Він сьогодні у нас засіває.
Отже, зерно Божого слова є зерном життя вічного, сили, надії, яка ніколи нас не обманить і не підведе, — надії на добрий урожай воскресіння та вічного життя в Царстві Небесному.
Дорогі в Христі брати і сестри! Через кілька днів настане тисячний день великої війни. Багато хто сьогодні намагається начебто оглянутися назад і побачити: як ми прожили ту тисячу днів. Що це був за час? Можливо, цей недільний ранок після ще одного масованого ракетного удару по Україні та, зокрема, по Києву по-особливому дає нам можливість побачити всю трагедію того періоду.
Ми можемо сказати, що це була тисяча днів крові, смерті, болю, руйнування і нищення. Але сьогодні, у світлі Божого слова, ми можемо побачити ще один вимір цієї дійсності. Це була тисяча днів надії, сівби, коли сам Господь вийшов на землі України для того, щоб засіяти нас своїм словом, своєю силою, надією. Це Він засіяв посеред нас зерна віри і довір’я до Бога, зерна любові до Бога і Батьківщини, зерна героїзму і неперевершеної стійкості, зерна незламності та віри в силу добра, які ніхто в нас не зміг викрасти! Це завдяки Божій силі ми з вами стоїмо, боремося і молимося!
Божа сила посилається нині людині через проповідь цього Євангелія і причастя Святих Таїн Христової Церкви! Можливо, в цих історичних обставинах ми по-особливому розуміємо також слова апостола Павла: «Бо я не соромлюся Євангелії: вона бо — сила Божа на спасіння кожному, хто вірує…» (Рим. 1, 16).
Той, хто був подібним до кам’янистої дороги і в кого ворог вкрав слово надії, зрадив Україну і втік. Той, хто не надав належної уваги тій допомозі, яку посилає людині Бог, покладався лише на людські зусилля чи на якісь інші угоди й калькуляції, розчарувався і зневірився. Це тернина, яка заглушила Божу силу, не дала їй можливості виявитися.
Той, хто думав, що швидко, в один момент, немовби кліком комп’ютерної мишки, усе можна розв’язатися, також пережив час спокуси і втрати надії як загибелі Божого зерна, що впало на кам’янистий ґрунт. Але той, хто вірив у Бога, який завжди є на боці невинної жертви, хто жив у молитві, хто не перестає молитися і просити в Бога його сили, допомоги, той не розчарувався, не втомився, не здався, а несе в собі зерно надії. Це ті, що, «чувши слово серцем щирим, добрим, його держать і дають плід у терпінні» (Лк. 8, 15). Скільки того зерна Божого слова надії зродилося в нас за останню тисячу днів! Це надія воїнів, волонтерів, медиків, рятувальників, батьків, матерів і дітей, — надія тих, хто ділиться останнім із потребуючими і постраждалими, підіймає руки опущених, помагає тим, які потрапили в крайню нужду і зневіру. Сьогодні про тих, у кому Боже слово вродило сторицею, нам каже митрополит Андрей Шептицький: «Милостиня — то як сійба, а навіть сійбою у Святому Письмі називається. Вона не є розходом, стратою, а прибутком» (Пастирське послання до духовенства та вірних на Великий піст, Львів, 17 березня 1929 р.).
Починаючи час Різдвяного посту, період очікування на народження між нами нашого Спасителя, оглядаючись на тисячу днів боротьби України за нашу свободу, приймімо зерно Божого слова і скажімо собі та світові разом з апостолом Павлом: «Уже не я живу, але Христос живе в мені» — і йдімо разом до перемоги Божої сили над людською ницістю, України над несправедливим російським нападником. Боже, засій зерно свого слова на розлогі лани України! Амінь.
† СВЯТОСЛАВ
