Проповідь Блаженнішого Святослава у другу неділю Великого посту
У час Великого посту важливо спитати себе: а на кого я покладаюся? Що є певністю в моєму житті? Навіть більше, яке місце посідає в моєму житті присутність Господа? Чи я справді на Нього покладаюся?
Камінь, що відкинули будівничі, став каменем наріжним?
від Господа це сталось, і дивне в очах наших (Мт. 21, 42).
Всечесні та преподобні отці!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Великий піст — це час істинного покаяння. Тож це добра нагода перевірити власні життєві орієнтири, ба більше, нагода пізнати правду про самих себе, побачити стан свого духовного здоров’я. Зокрема, маємо з’ясувати, хто є основою мого життя: хто надає певність усім моїм вчинкам, планам, думкам; на кого я опираюся, особливо тоді, коли мені найважче, коли я переживаю якусь кризу, біду або лихо; на кого єдиного можна обпертися, щоб не захитатися повіки?
Можливо, саме на це питання, яке є основним у духовному пошуку під час Великого посту, відповідає нам сьогоднішнє Євангеліє. Марко змальовує стан розслабленого чоловіка, тобто паралізованої людини, яка у своєму тілі не має точки опори, не може стати на ноги. Людина, яка хоча б раз у житті переживала важку хворобу, була дуже слабка і не могла покластися на власні сили, знає, як це почуватися безпорадною, а тому розуміє, на кого, окрім себе, ще можна покластися.
Євангелист розповідає про добрих приятелів цього розслабленого чоловіка. Вони кладуть його на ложе і несуть до Христа. На переконання цих чоловіків, їхнього розбитого, розслабленого друга потрібно принести лише до цього Учителя, який воскрешає померлих, оздоровлює хворих животворним Божим словом. Як ми сьогодні почули, вони чинять відчайдушний крок. Оскільки послухати Христа зібралося дуже багато людей, так що до Нього неможливо було доступитися, приятелі розкрили покрівлю і спустили розслабленого чоловіка перед Його очі. Учитель, бачачи їхню віру, промовив: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи» (Мр. 2, 5).
Однак серед тих слухачів були книжники і фарисеї — законовчителі цього народу, які, почувши слово про прощення, вважають, що Учитель богохулить. Знаючи, що відпускати людині гріхи може тільки один Бог, вони не бачать Його [Бога] в Ісусі Христі. У пророка Міхея читаємо: «Він знову змилосердиться над нами, розтопче наші беззаконня. Ти кинеш у глибінь моря всі гріхи їхні» (Міх. 7, 19). Цікаво, що Христос пов’язує між собою стан здоров’я людини, зокрема здатність стати на ноги, із її гріхом. І тому, оздоровлюючи цього хворого, ставлячи його на ноги, Він промовляє над ним слово Господнього прощення, милосердя, ламаючи уявлення тогочасних законовчителів про Божу дію і присутність, так само як віруючі друзі зламали стелю, щоб принести недужого приятеля. Христос об’являє себе, живого Бога, який ось тут своїм словом надає справжню точку опори чоловікові. Це Він — той, на кого єдиного кожна людина може і повинна покладатися.
Тому в сьогоднішньому апостольському читанні святий Павло цитує дивні слова месіанського псалма: «Сідай праворуч Мене, доки не покладу твоїх ворогів підніжком під твої ноги…» (Євр. 1, 13). Це звертання Бога до ізраїльського царя, який у боротьбі з ворогами шукав точки опори, шукав істинного союзника (пор. Пс. 110, 1). Іншими словами, Господь йому каже: «Я — той, на якого єдиного ти можеш і повинен покластися. Я — наріжний камінь, вийнявши якого, людина зруйнує всю будівлю, а знайшовши його — пізнає істинну, отримає справжню точку своєї опори. Лише той, хто покладається на Бога, не захитається повіки».
У час Великого посту важливо спитати себе: а на кого я покладаюся? Що є певністю в моєму житті? Навіть більше, яке місце посідає в моєму житті присутність Господа? Чи я справді на Нього покладаюся?
Сьогодні Христос начебто по-новому відкриває перед нами поняття гріха. Коли людина грішить, вона віддаляється від Бога, втрачає життєві орієнтири і точку опори, завдяки якій твердо стоїть на ногах. А Господнє милосердя, покаяння, повертає нам назад той наріжний камінь. Щоразу, коли ми каємося, рухаємося у вірі до Бога, подібно до тих добрих і віруючих друзів розслабленого, то знаходимо в Ньому опору і основу нашого життя. Уділяючи нам своє милосердя, Він вкладає себе в наше життя, як будівельник наріжний камінь в основу будівлі, і тоді організм розбитого паралічем чоловіка знову стає цілісним й одержує центр єднання та опори для свого тіла. Коли ми каємося, коли Господь Бог відпускає нам наші гріхи у Таїнстві Сповіді, кажучи: «Прощаються тобі твої гріхи. Встань, бери своє ложе і йди, — йди додому». Тож коли ми вважаємо, що все в нас валиться з рук, коли руйнується світ, у якому ми живемо, — маємо спішити до Таїнства Сповіді, щоб знайти Христа через покаяння! Бо покаяння — це шлях до зцілення, знайдення того єдиного, на кого можна і потрібно опертися у нашому житті. Лише той, хто опирається на Господа, — не захитається повіки! Каже Псалмопівець: «Ті, які звіряються на Господа, — подібні до гори Сіон, що не хитається, що пробуває вічно» (Пс. 125, 1).
Господи, ми сьогодні шукаємо союзників, на силу яких можна було б опертися в нашій боротьбі, зокрема з тим агресором, що на нас сьогодні нападає. Ти, що завдяки силі свого милосердя присутній серед нас в Україні, допоможи нам віднайти Тебе, єдиного, істинного Бога, який нам, українцям, нині скаже: «Сядьте праворуч Мене, Я покладу ворогів ваших підніжком ніг ваших». Господи, вилий оздоровчу силою свого милосердя на Твій народ! Прийми нас у нашому покаянні, промов до нас своїм словом, яке зцілює! Нехай Твоя сила та благодать дасть нам точку опори, завдяки якій ми не захитаємося повіки. Амінь.
† СВЯТОСЛАВ
