Проповідь Блаженнішого Святослава у четверту неділю Великого посту
Бо вони не вірили в Бога,
не покладалися на Його спасіння (Пс. 78, 22).
Всечесні та преподобні отці!
Преподобні сестри і брати в монашестві!
Дорогі брати-семінаристи!
Любі діти нашої Церкви в Україні та в різних куточках земної кулі,
які зараз синхронізують своє духовне життя з нашим Патріаршим собором тут, у Києві!
Дорогі наші київські парафіяни, діти, молоде!
Слава Ісусу Христу!
Тисячолітня аскетична традиція християнства пов’язувала духовний ритм шляху Великого посту з досвідом мандрівки ізраїльського народу, який подорожував пустелею до обітованої землі, виходив з неволі, йшов від рабства до свободи. Кожної неділі під час Великого посту Святе Євангеліє, яке ми слухаємо, проливає світло на певні етапи цієї духовної аскетичної мандрівки віруючої людини. Святі Отці так підібрали недільні євангельські читання, щоб вони допомагали нам знаходити відповіді на наші питання, труднощі, духовні здобутки й невдачі, які ми переживаємо на шляху до Пасхи.
Сьогодні ми чуємо слово євангелиста Марка про дивне, чудесне зцілення навіженого злим духом сина, про якого молиться і просить Ісуса його батько (Мр. 9, 17–31). Щоб зрозуміти, чому саме цей текст припадає на цю неділю, прислухаймося до голосу святоотцівської традиції.
Пам’ятаєте, під час мандрівки Ізраїлю через пустелю сталася дуже прикра подія, яка ввійшла в історію Святого Письма як подія поклоніння золотому тельцю? Ізраїльтяни йшли пустелею та бачили великі діла Божі. Господь надзвичайно втручався в їхню історію: Він визволив їх з Єгипту в пасхальну ніч і врятував їх від війська фараона в Червоному морі. Після цього вони погодилися і уклали союз із Богом, у якому обіцяли виконувати все, що Він заповідав у своєму законі — у Десяти заповідях, які вони щойно прийняли і одразу зрадили. Мойсей піднявся на гору Синай, де Господь своїм перстом написав Божий закон. І там Бог каже Мойсеєві: «Твій народ є родом перелюбним і грішним. Він уже зрадив те, що щойно пообіцяв» (пор. Вих. 32, 7–10).
Ця подія зустрічі Христа з батьком та оздоровлення біснуватого сина нагадує поклоніння, чи пошук, золотого тельця ізраїльським народом. Тут уже не Мойсей сходить із гори Синай, а Спаситель сходить із Таворської гори. Він зустрічає поневолену злим духом молоду людину. Батько каже: «Учителю, привів я до Тебе сина мого, що має німого духа, і де тільки його вхопить, кидає його об землю так, що піниться, скрегоче зубами, дерев’яніє. Просив я учнів Твоїх, щоб його вигнали, та не змогли» (Мр. 9, 17–18). Тоді Христос промовляє майже ті самі слова, які Господь сказав Мойсеєві на горі Синай: «О роде невірний! Доки Я буду з вами? Доки вас терпітиму? Приведіть-но його до Мене» (Мр. 9, 19).
Святий Єфрем Сирійський зауважує, що ці Христові слова невипадкові, бо Він виявляє не так гріх сина, як гріх батька і всього народу. Тут ми маємо не просто аналогію, а пряму внутрішню єдність одного й того ж «роду» у двох історичних моментах: під Синаєм і перед Христом. Отже, навіженість сина та невірство батька не є випадковими, а виявляють, що перелюбним і грішним є цей невірний Богові старозавітний народ. Саме невірство робить людину підвладною силі цього німого на глухого духа. Каже Єфрем: «Цей рід, що зробив собі тельця в пустелі, навіть тепер не вірує, незважаючи на те, що бачив стільки Його вчинків» (Коментар до Діатессарону, том XXVII, ред. Луїс Лелуар, CSCO 145–146). Ту нездатність допомогти батькові пояснює псалмоспівець Давид: «Бо вони не вірили в Бога, не покладалися на Його спасіння» (Пс. 78, 22).
Злий дух кидає в крайнощі не тільки сина, а й батька. Бо той звертався по допомогу до всіх, але тільки не до Господа. Подібно до того, як ізраїльський народ у пустелі шукав собі ідола замість Бога, який справді рятує і виводить із рабства гріха, із рабства фараона — образу злого духа, що поневолює людину, яка потрапляє в його тенета.
Ключовим моментом, коли Бог діє, є молитва батька: «Вірю, поможи моєму невірству» (Мр. 9, 24). Лише тоді Ісус починає діяти. Він не тільки виганяє злого духа, а й дарує людині Духа Святого, якого носить у собі. Ба більше, бере за руку сина, підносить його зі стану начебто мертвого заціпеніння і повертає здоровим, зціленим назад батькові.
Пережитий досвід духовної поразки та потрясіння від побаченого визволення юнака із влади злого духа зродив в апостолів багато запитань. Каже євангелист: «Коли ж [Ісус] увійшов у дім, то учні Його питали Його на самоті: „Чому ми не могли його вигнати?“» (Мр. 9, 28). Їх непокоїли питання про власну невдачу в боротьбі з ворогом людського роду.
І тут Учитель дарує учням дуже глибоке і витончене повчання. Він пояснює, що Божі заповіді, весь закон, є нічим іншим, як умовою взаємного стосунку між Господом і людиною. Якщо людина не вірить у Бога, якщо вона не увійшла із Ним в особистий союз-договір, то закон, який випливає з цієї угоди, для неї вже нічого не означає. Іншими словами, Божий закон для неї втрачає силу. Вона може дотримуватися його букви, але не має Його духу, — того духу, який робить можливим виконувати обіцянки та взаємні зобов’язання, що випливають із заповіту, який Бог уклав зі своїм народом.
Якщо людина не вірить у Бога, вона неминуче створює власними уявленнями та особистими потребами свого ідола, золотого тельця, як фальсифікат істинного духовного життя. Ілюзія покладання на власні сили, розуміння та уявлення про Бога неминуче розбивається під час першої ж зустрічі з реальним та об’єктивним злом у світі. Коли я кажу: «Боже, Ти є моїм Богом, а я є Твоїм вірним», коли в повному довір’ї віддаю себе в Його руки, то не лише вірю в Бога, а й живу в особистих взаєминах з Ним: довіряю Йому і покладаюся на Його спасіння (пор. Пс. 78, 22). Лише тоді Його визвольна та рятівна сила мене наповнює і підносить.
Ось чому Господні слова: «Ви… будете Моїм народом, Я буду вашим Богом» (Єз. 36, 28), скеровані до пророка Єзекиїла, є ключовою формулою союзу між Богом та людиною, що виявляє взаємну вірність, захист та особливі стосунки. Вона походить зі Старого Завіту, проходить через історію Авраама і довершується в Новому Завіті через Ісуса Христа. Святі Отці навчають: коли ми не віримо в Бога, наша молитва порожня, наш піст не має сили, а наша милостиня перетворюється на звичайну людську філантропію, позбавлену релігійного і духовного змісту. Щоб усе це ожило і знову отримало Божу силу, нам потрібно повірити в Бога.
Ця віра — саме те, про що просить батько в Ісуса: «Вірю, поможи моєму невірству!» (Мр. 9, 24). Благаючи про зцілення від власного маловірства, він повертається до умов союзу людини з Богом. Цей батько є передвісником і прохачем Нового Заповіту, який Господь Бог хоче укласти з кожною людиною в Крові свого єдинородного Сина, що прийшов до всіх нас.
Ця молитва батька є сьогодні іконою, учителькою молитви, до якої Церква запрошує кожного, хто вирушає в мандрівку Великого посту. Саме тому і ми покликані нині разом з євангельським батьком взивати: «Господи, вірую, поможи моєму невірству!». Лише тоді в цій невидимій боротьбі зі злим духом під час Великого посту ми зможемо перемагати.
Ось чому Христос завершує своє навчання, звернене до учнів словами: «Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою та постом» (Мр. 9, 29). Для віруючої людини молитва і піст стають школою віри, простором зростання в особистих взаєминах із Богом. Коли ми постимо і молимося, віруючи в Сина Божого, який дає нам можливість жити духовним життям і посилає нам свого Духа, тоді можемо успішно поборювати злого духа.
Цікаво, що саме цієї неділі Церква вшановує пам’ять святого Івана Ліствичника — учителя християнського мистецтва перемагати. Він навчає: коли людина цілковито довіряє себе Богові й покладається на Його спасіння, тоді Бог бере її за руку і крок за кроком веде небесною драбиною до неба.
Промовистим підтвердженням цих духовних правил, про які ми сьогодні чуємо, є досвід стійкості українського воїна. Нещодавно наші військові капелани провели опитування серед наших захисників: у чому секрет їхньої стійкості? На перше місце всі респонденти поставили віру в Бога. Той, хто вірить у Бога і покладається не на власні сили, а на Нього, здатний перемагати й залишатися стійким тоді, коли людські сили виявляються недостатніми.
Сьогодні ми просимо: Господи, віримо в Тебе як народ, як Церква, як Твої діти. Поможи нашому невірству, допоможи нам вірити в Тебе. Тоді ми будемо виконувати всі Твої заповіді, бо здатність сповняти Твою волю приходить від благодаті Твого Святого Духа.
Лише тоді ми зможемо осягнути все те, що під силу тільки віруючій людині. Бо Христос каже: «Все можливо тому, хто вірує» (Мр. 9, 23). Амінь.
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
