Проповідь Блаженнішого Святослава у Бердичеві у 22-гу неділю після Зіслання Святого Духа
Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне (Мт. 5, 3).
Всесвітліші, всечесні і преподобні отці!
Дорогі брати і сестри нашої парафії, присутні тут, у Бердичеві!
Улюблені сини і доньки нашої Церкви!
Достойні представники органів влади цього міста, цілої Житомирщини!
Народні обранці різних рівнів: Верховної Ради, місцевої, обласної ради!
Дорога наша молоде, діти, яких так багато сьогодні між нами!
Дорогі брати і сестри в Україні і в різних куточках світу, навіть на окупованих територіях, які моляться з нами за допомогою цієї прямої трансляції!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Ми справді переживаємо історичну і водночас глибоко духовну подію, бо зійшлися в ім’я Боже святкувати відродження нашої Церкви на Житомирщині. Це наш Господь зібрав усіх нас у святому храмі і дарує нам відчути, що відбувається щось, що карбує, записує, творить історію нашої Церкви, цього міста, а також історію нашого народу і нашої держави. Але завжди, щоб зрозуміти зміст певної історичної хвилини, потрібно дослухатися до того, що про неї каже Бог. Маємо збагнути не те, що ми самі про неї думаємо чи уявляємо, а те, що, власне, промовляє той, хто у своїх руках тримає долю Всесвіту.
Ось Господь Бог промовив. Ми щойно чули читання з Євангелія від Луки (16, 19–31), притчу про багача і Лазаря. Якби хтось хотів шукати Божого слова, то ніколи б на цю притчу не звернув уваги, говорячи про ювілей парафії. Але це унікальна притча, яку знаходимо тільки в Луки. Вона є перлиною Христового Євангелія. Проте важливо зауважити, що ця притча сама себе пояснює. Її персонажі настільки колоритні і яскраві, що вони самі про себе сьогодні нам усе розказали.
Однак звернімо увагу на кілька деталей цієї притчі. Хоча ми чуємо про багача і Лазаря, вона присвячена не темі грошей, багатства чи про бідності, а радше — чомусь значно глибшому. Ця притча — про стосунки людини з Богом, людини з іншою людиною — чи то багатою, чи бідною, яка перебуває поруч; про стосунки людини з тими матеріальними засобами і ресурсами, які вона має або не має у своїх руках.
Лука наче навмисно згущує фарби, щоб ті стосунки, у яких живуть персонажі, були очевидними, ніби демаскованими. Він описує дві протилежні дійсності — два полюси тогочасного суспільства: змальовує тогочасного олігарха, що на вершині суспільної піраміди, і показує цілком відкиненого маргінала. Але цікаво, що, розповідаючи про тих двох чоловіків, Лука говорить передусім про їхні стосунки з Богом. Описуючи, як одягається, як живе і навіть що їсть щодня багач, євангелист показує нам особу, яка є практикуючим атеїстом. Він поводиться так, ніби Бога не існує, ніби сам є господарем свого життя і своєї смерті. А описуючи Лазаря, вказує нам на особливу людину.
До речі, у цій притчі ми чуємо імена лише двох осіб: на землі — Лазаря, у вічності — Авраама. Ім’я «Лазар» означає «Бог помагає». Якщо б ми хотіли перекласти це слово українською мовою, то в традиції нашого мовлення воно стає назвою цілої групи людей. «Лазар» — це «убогий», тому що його життя, можливість жити чи, радше, виживати щодня залежить лише від Бога. Ба більше, можна сказати, що той Лазар потрапить пізніше на лоно Авраама у вічне щастя не тому, що його кишені були порожні, не тому, що він нічого не мав, а саме через те, що він був убогий, а не бідний; що єдина надія тієї людини спочивала в Бозі, який про нього єдиний дбав тут, на землі.
У цій притчі є три дуже важливих послання, як ми сказали б сьогодні, меседжі до всіх нас. Перше — ані багатство багача, ані вбогість чи страждання бідного ніколи не є вічними. Усі вони мають мету, межі та кінець. Лука дуже лагідно про це пише: «Так сталося, що помер і той, і той» (пор. Лк. 16, 22). Перебуваючи на землі, ми стоїмо перед дверима вічності і не залишимося тут назавжди. Ми — подорожні, які не мають постійного місця, як каже нам апостол Павло (пор. ІІ Кор. 5,6–9; Флп. 3, 20; Євр. 11, 13–16). Ми всі — громадяни Небесного Царства і мандрівники до вічності.
Друге послання до нас: від того, як ми вибудуємо стосунки з Богом, з іншою людиною, із цим світом, залежить наша вічність; вічне щастя в небі й вічні муки у проклятті є реальнішими, ніж наші земні достатки чи страждання. Якщо ми шукаємо Бога, якщо чуйні до іншої людини, якщо розуміємо, що те, що Він дав нам у руки, призначене не тільки нам, а й усім людям — від цього залежить, куди потрапимо після смерті у вічності.
Третя думка — будьте пильні, щоб не стало запізно. Бо час будувати стосунки і збирати собі для вічності є саме тут. Після смерті вже буде запізно. Саме про це хоче сказати багач, страждаючи в пеклі, своїм родичам, які ще перебувають на землі. Однак Авраам заперечив: «Мають Мойсея і пророків; нехай їх слухають… Як вони не слухають Мойсея і пророків, то навіть коли хто воскресне з мертвих, не повірять» (Лк. 16, 29–31). Бо вже був той, хто воскрес із мертвих, — Господь наш Ісус Христос. Кожної неділі ми святкуємо Його воскресіння. Якщо ж хтось не вірить, не слухає і не сприймає Божого слова, зверненого сьогодні до нього, навіть коли б хто-небудь із мертвих воскрес, це не додасть йому віри.
Дорогі в Христі брати і сестри, Бердичів є особливим містом в Україні, де віддавна мешкали разом люди різних народів, національностей, релігій і конфесій. Навіть більше, вони збагачували одні одних. Місто славиться своєю єврейською мудрістю. Ми знаємо, що в рабинських школах мудрість подавалася через питання і відповіді. Є одна цікава історія про бердичівського рабина, який запитав свого амбітного учня: «У тебе є бідні родичі?». Той подумав і відповів: «Я про них нічого не знаю». — «А багаті родичі в тебе є?» — «Вони теж про мене нічого не знають».
Ця мудрість є глибоко євангельська, адже саме про це говорить Мойсей, закон і пророки. Вона стосується того, що кожна людина, незалежно від національності чи релігії, створена на образ і подобу Бога. Те, як ми ставимося до убогого, — людини, яку тільки Бог захищає, — визначає, яке багатство для вічності ми здобудемо. Бо певні вчинки, які ми здійснюємо на землі, мають вічну цінність. Багатства, які можемо назбирати для лона Авраама, — це завжди все те, що ми дали вбогому. Каже папа Лев Великий, якого шанує і Східна, і Західна Церкви, Католицька і Православна: убогі духом — це ті, що в покорі віддають усе земне, щоб здобути все небесне (пор. De beatitudinis, Disc 95, 2–3). А в книзі Приповідок Соломона читаємо: «Хто з бідного сміється, той його Творця зневажає» (17, 5), — зневажаємо того, хто створив цю людину, опікується нею, є джерелом і гарантом її життя, смерті й вічності.
Тому так важливо, коли прагнемо надбати вічне замість дочасного, небесне замість земного, як навчає святий Василій Великий (пор. Літургія св. Василія Великого, анафора,), вміти бачити того Лазаря, якого нам посилає Господь Бог. Його простягнена рука нічого нам не забирає, а навпаки — дає шанс на вічне щастя в небі.
Сьогодні ми святкуємо 30 років відродження нашої громади тут, на Житомирщині, зокрема в Бердичеві. Кажемо «відродження», бо повертаємося сюди не як пришельці, а як ті, хто має своє коріння. Ми добре знаємо, що наша Церква тут була насильно ліквідована російською імперською владою у 1839 році. Те саме робить скрізь і сучасний російський окупант. Але останнє слово завжди належить Богові.
Тому хочу нині подякувати всім вам, вірним нашої Церкви в цьому місті, які люблять свою Церкву і творять простір любові й допомоги всім, хто потребує. Саме це робить нашу Церкву справжньою і такою, що торкається сердець людей. Бо прочувши сьогодні Боже слово, ми потім ним живемо. Воно є імперативом для наших особистих життєвих рішень і рішень нашої спільноти, правилом щоденного життя.
Але коли ми аналізуємо ці 30 років, Господь Бог вказує нам на певного персонажа, з яким пов’язана ця парафія. Сьогодні наші слова вдячності скеровані до отця Івана Цихуляка. Мало хто про це знає, але ми з цим священнослужителем разом навчалися в семінарії. Він був на рік молодший за курсом. Належав до тієї невеличкої групи хлопців, які зголосилися не залишатися в добрій, смиренній, тихій і благодатній Галичині, а йти туди, де було найтяжче у 90-х роках.
Не випадково, що 30 років священства отця Івана збігаються із 30-річчям цієї парафії. Пригадую, як він приїжджав до Львівської духовної семінарії, де я мав честь бути ректором, і розповідав, яким чином збирав наших людей тут, у Бердичеві, та на всій Житомирщині. Він недаремно казав мені, що багато разів закидав сіті, але часто вони поверталися порожніми. Одначе коли дивимося на нього сьогодні і слухаємо Боже слово, бачимо, як Господь Бог об’являє нам ще одного «бердичівського Лазаря».
Упродовж трьох десятиліть було багато таких, що не помічали ні його, ні нашої громади, вважали нас «бідними родичами», які приходять і просять. Але коли настали найтяжчі часи — часи випробовування, війни, коли все таємне стає явним, — виявилося, що отець і громада помічають усіх. Вони зауважують потребу кожного, не зважаючи на обличчя, історію чи походження кожного, намагаються послужити всім. Бо самі пройшли дорогою Лазаря і знають, що означає стукати часом до дверей заможних світу цього. Дякую вам, отче, що ця Лазарева дорога була простелена Божим словом. Це свідчить, що ви на доброму шляху і правильно готуєтеся до вічності, де Господь усе розставить на свої місця.
Хочу сьогодні подякувати нашій владі за присутність, бо так не завжди було. Каже одна мудрість: «Все так не буде». Дякую, що ви бачите і цінуєте силу та стійкість, яку тепер дає для Житомирщини і Бердичева Українська Греко-Католицька Церква.
Нам так приємно, що отець Іван Цихуляк є відомим військовим капеланом. Пригадую, як я відвідував цей храм у перші тижні повномасштабного вторгнення — без великої паради, хору й кадила. Тоді частина Житомирщини ще була окупована ворогом. Я хотів приїхати і обійняти отця Івана — його серце дуже боліло за наших Героїв, яких він щодня хоронив, за їхніх жінок, матерів і дітей, яким він мусив втирати сльози. Дякую вам, отче, що в найтяжчі моменти ви були зі своїм народом там, де йому найбільше болить. Це означає, що ви готові віддати душу за своїх овець, як добрий пастир — на взірець самого Христа.
Боже слово прямолінійне, іноді й гостре. Пам’ятаймо: час любити Бога і ближнього, творити добрі діла — тільки тут і зараз. Спішімо багатіти Богом, адже «блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» (Мт. 5, 3). Амінь.
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
