Проповідь Блаженнішого Святослава у 25-ту неділю після Зіслання Святого Духа у храмі Блаженного священномученика Климентія Шептицького у Львові
Іди і ти роби так само (Лк. 10, 37).
Преосвященніший владико Ігорю!
Боголюбивий владико Михайле!
Високопреподобний отче ігумене!
Преподобні та всечесні отці!
Високопреподобна мати провінційна настоятелько сестер служебниць!
Достойні представники органів державної влади!
Наша львівська інтелігенціє, яка так чисельно тут зібралася!
Дорогі брати і сестри в різних куточках України та світу, які завдяки цій живій трансляції
мають свої духовні очі звернені саме сюди, до Львова, до храму Блаженного священномученика Климентія Шептицького!
Достойні наші діти!
Наші хлопці, яких так багато на цій Божественній Літургії!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Сьогодні слово Божественного Євангелія (Лк. 10, 25–37) говорить про найважливіше. Воно відкриває серцевину Святого Письма, дух Божого закону і зміст усього, що Господь чинить щодо людини. Нині Боже слово нагадує про любов до Бога і ближнього як головне, що дає спасіння, тобто змогу подолати смерть і жити вічно. Тільки в любові можна жити вічно, усе інше — минуще й другорядне. Але ця притча про милосердного самарянина, яку ми знаємо ще з дитинства, є відповіддю Ісуса Христа на конкретне питання єврейського законовчителя: хто є свій, а хто — чужий?
На жаль, люди часто мислять категоріями «свій — чужий»: від свого очікуєш підтримки й порятунку, руки допомоги в найскладніших життєвих обставинах, а чужий завжди далеко, на нього не покладаєш надії. Сьогодні Христос піддає критиці такі схеми мислення, навіть руйнує їх, навчаючи жити за логікою Божественної любові.
Запитує законовчитель: «Хто ж є моїм ближнім, Учителю?» (пор. Лк. 10, 29). І Христос розповідає притчу, у якій немає зайвого слова чи зайвої деталі. Хоч би скільки її читав, завжди знаходиш щось нове й глибоке. Проте сьогодні я запрошую вас звернути увагу лише на три елементи цієї розповіді, які дають ключ до її розуміння. Думаю, що кожен із вас, прийшовши додому, розгорне Святе Письмо і ще раз перечитає цю притчу.
Господь описує подію, що відбувається в дорозі. Це перший важливий момент притчі. Йдеться про чоловіка, який вирушив із Єрусалиму до Єрихону. Усі події відбуваються саме в дорозі: напад розбійників, повільне вмирання пораненого чоловіка, рух інших дійових осіб цією ж дорогою.
Спочатку притча згадує двох персонажів, що мали б виконувати закон, про який запитує законовчитель, священника і левіта. Вони йдуть до Єрусалиму, а поранений — із Єрусалиму, тобто рухаються у протилежних напрямках. Цікаво, що ці двоє, левіт і священник, мали б виконувати закон любові, тому що були ближніми згідно з тогочасною логікою. Вони бачать свого, який помирає край дороги, але минають його. Лука іронічно підкреслює: замість побачити ближнього, якого треба любити, вони прикриваються приписами богослужіння в єрусалимському храмі. Якби зупинилися й торкнулися пораненого чи його крові, то стали б нечистими і не могли б служити в храмі. Ритуальний припис виявився для них важливішим за порятунок життя. Тому Лука каже: якщо закон означає любити Бога і ближнього, як можна так його спотворити — собі на погибель, а ближньому на засуд? Священник і левіт, фактично, засудили ближнього на смерть.
І ось дорогою йде самарянин — чужий. Юдеї вважали його зрадником релігійної та національної ідеї. Мабуть, якби поранений перебував у свідомому стані, то вважав би неприпустимим, навіть принизливим, прийняти допомогу від самарянина. Але Господь неначе каже до свого народу: мої рідні, через власні гріхи ви зробили Мене чужим для вас. Що сталося з вами? Мій народ відчужився від свого Бога.
Цей рух Господа дорогою, про який розповідає Лука, перегукується зі словами пророка Єзекиїла, який говорить, що Бог Ізраїлю знайшов свій народ саме в дорозі. Господь каже до свого невірного народу, як до нареченої: «При народинах твоїх, тоді як ти на світ з’явилась, ні пупця тобі не обрізано, ні водою тебе не обмито, щоб була чиста, ні сіллю не натерто, ані в пелюшки не повито. Нічиє око тебе не пожалувало, щоб із милосердя до тебе хоч одне щось із цього тобі зробити. Ні, тебе викинуто в поле, гидуючи тобою, коли ти народилась. І йшов я мимо тебе й побачив, як ти вовтузилась у власній крові, і сказав тобі: Живи… рости…» (Єз. 16, 4–7).
Бог знайшов найостанніших і зробив їх своїм вибраним народом не тому, що вони були знатного походження, а тому, що любить людину, яку шукає. Тоді Господь каже через пророка: «Я переходив попри тебе й уздрів… Я присягнув тобі; увійшов у союз з тобою, — слово Господа Бога, — і ти стала Моєю» (Єз. 16, 8). Єдиний мотив Божого наближення до людини — Його любов, що охоплює кожного, навіть найбільшого грішника, якого Він вважає своєю дитиною. Це другий важливий елемент притчі.
Описуючи рух євангельського самарянина, Лука передає нам слова Єремії, які вказують, що тут ідеться про самого Господа, котрий знаходить людину, понівечену край дороги: «… Один самарянин, що був у дорозі, зненацька надійшов (на нього) й, побачивши його, змилосердився» (Лк. 10, 33). Він не лише поспівчував йому, але так зворушився, що, як каже євангелист, начебто все нутро в ньому перевернулося. Божественна любов спонукала його зупинитися, зійти зі свого шляху й допомогти приреченому на смерть. Любов Господа спасає людину не через заслуги, а через Його милість і милосердя до неї.
І третя вагома деталь. Самарянин не лишає побитого край дороги і не тільки перев’язує йому рани. Він бере його на свою скотину, до свого транспортного засобу, везе до заїзду, сам доглядає, а відходячи, дає два динарії господареві й каже: доглядай його, а як витратиш більше — я повернуся і все тобі компенсую.
Спитаймо: де Господь сьогодні доглядає своїх зранених і побитих людей? Де лишив тих два динарії, щоб подбати про зраненого і потребуючого? Ми розуміємо, що тим заїздом є наша свята Церква Христова. У Церкві, яка паломничає до Небесного Царства, немає безгрішних і не поранених гріхами. Ми всі побиті власними розбійниками. У Церкві немає здорових, але тут ми можемо зцілитися.
А де тих два динарії, які Господь лишив у Церкві, щоб доглядати за потребуючими? Святі Отці казали: кожний віруючий християнин отримав їх від Бога. Часто ми не знаємо, що їх маємо. Хлопці, кожен із вас має по два Божих динарії, які не можна тримати «в кишені» для власної вигоди! Бог дав вам мудрість, час, таланти, уміння, знання і матеріальні засоби — не для вас самих. Усе це дане для служіння тим, хто, можливо, менш освічений, обдарований чи заможний. Ба більше, якщо ви щось від себе — зі свого серця, часу чи власних засобів — дасте ближньому, Господь сам компенсує з надлишком, коли повернеться. Бо Він прийде вдруге у славі судити живих і мертвих, а Його Царству не буде кінця.
Притча закінчується наказом: «Іди і ти роби так само» (Лк. 10, 37). Святий Полікарп зі Смирни, учень святого Івана Богослова, каже, що все наше християнське життя є відповіддю на Боже милосердя, яке ми отримали від Нього (пор. Лист до Филип’ян, 1, 1–2, 3). Ми спасенні даром благодаті Духа Святого, — даром, який Бог дає нам без оплати, але очікує, щоб ми відповіли на цей дар.
Дуже часто, чуючи про самарянина і служіння ближньому, ми думаємо про діла милосердя. І це цілком правильно! Однак сьогодні, коли святкуємо пам’ять першого з покликаних апостолів — Андрія Первозваного, він показує нам щось більше. Прийшовши на святі Київські гори, він не мав багато в кишені, але ніс у серці небесний скарб. Мав те, про що чуємо в Євангелії. Він злив на рани наших прабатьків Таїнства Христової Церкви. Вино і олива, що колись були засобами дезінфекції та полегшення болю, є образом, зокрема, Святих Таїнств Сповіді та Євхаристії. Апостол Петро казав, оздоровлюючи кривого при вході до єрусалимського храму: «Срібла й золота нема у мене; що ж маю, те тобі даю: В ім’я Ісуса Христа Назарянина, встань і ходи!» (Ді. 3, 6). Цей дар є суттю служіння Христової Церкви своєму народові.
Сьогодні у вашому храмі ми підсумовуємо життя і служіння ще одного Андрія — митрополита Шептицького, 160-річчя з дня народження якого відзначаємо цього року. Ми вдячні, що саме тут, при цьому храмі, є ще один, хто почув наказ: «Іди і ти роби так само» (Лк. 10, 37). Митрополит Андрей збирав скарби свого народу. Він був творцем Національного музею у Львові.
Цього дня ми також дякуємо за працю і служіння отцю Севастіану, який, подібно до митрополита Андрея, зібрав для нашого народу і нашої Церкви набагато більше, аніж харчі, взуття та одяг для потребуючих. Він зібрав духовні скарби й спадщину Шептицького. Ми дякуємо Господу Богу, митрополиту Андрею і отцю Севастіану за те, що вони стали іконою Божої любові до нашого народу.
Дорогі в Христі, ми переживаємо дуже тяжкий момент нашої історії — можливо, один із найтяжких митей війни. Внутрішня політична криза, зовнішній тиск на нас, намагання могутніх світу цього умиротворити агресора — усе це створює ситуацію, у якій ми запитуємо: Боже, де Ти є?
Але ми знаємо: сьогодні Господь крокує дорогами України, дорогами нашого Львова. Якщо людське серце зворушується, бачачи зруйновані міста і села, поранений війною народ, то наскільки більше милосердиться над нами серце люблячого Бога, який поспішає до нас на нашій життєвій дорозі.
Ми сьогодні просимо: Ісусе, прийди до нас як добрий і милосердний самарянин. Ми віримо у Твою любов до нас, — любов незаслужену, бо Ти любиш нас не за наші заслуги. Спаси нас, нашу Україну, наших дітей, нашу Батьківщину Твоєю Божественною любов’ю. Амінь.
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
